У столиці з сім’ями живуть під „одним дахом” і є дуже діяльними: крім того, що вони наші землячки, ще й красиві, розумні, чесні та добрі, тобто з самого народження у ладах зі своєю совістю. Хлібосольні екс-росошанки люблять приймати та щедро гостей частувати – що в холодильнику, то й на столі. Поводять себе точно так, як це предки їхні чинили-заповідали, дід по маминій лінії із заможної родини Михайло Капуста з бабусею Юлією зокрема, й нині роблять батьки – Софія Михайлівна та Михайло Миколайович Миговичі.
Розповідають про це не тільки вони самі, ці істини можуть засвідчити десятки односельчан, які працюють у Києві та нерідко навідуються до землячок. А вони, кажучи одним словом, сповідують принцип, коли порядні люди поруч – це велике щастя. Тоді, у такому колі, згадують чудові та милі серцю краєвиди Свалявщини, першу росошанську вчительку Марію Онуфріївну Русин, класного керівника Михайла Андрійовича Пітру, а також вже дусинського класовода Віктора Дмитровича Поцка. Приходять на думку їхні поради: вчіться, діти, бути самостійними, бо життя довге, і батьки не завжди перебуватимуть біля вас, щоби у скрутні миті допомогти. Потім поллються інші спогади-роздуми, які фактично й сформували розповідь про росошансько-київське тріо сестер.
1. У цьому невеличкому вступі хочу сказати, що довго думав, як статтю назвати – у голові витали різні варіанти. І насамкінець вирішив заголовок уніфікувати, тобто так написати, аби з одного слова-речення читачі зрозуміли, про кого та про що йдеться. Тож довелося проаналізувати минуле, шкільне та вузівське навчання, сходження у науковій, бізнесовій сфері, діяльність у громадській роботі, інші столично-родинні нюанси героїнь моєї розповіді про сестер. І дійшов до висновку: найкращий заголовок буде ось цей – у ньому, як видно, стисло викладено усю суть цього творчо-ділового та проникливого сюжету. Сказано, зокрема, як три рідні сестри з с. Росоші Світлана Грабар, Валентина Романюк та Наталія Баранюк (у дівоцтві, як згадувалося вище, Миговички) киянками стали, як усе в них починалося (між іншим, спершу на Волині), як одна одній руки „простягали” і як нині, після переїзду, у столиці їм живеться. До речі, трудилися та підзаробили гроші, відтак купили й облаштували будинок над Дніпром, звідки видно Печерські пагорби. У Києві не просто всі разом працюють (мають невеликий, за столичними мірками, сімейний бізнес, займаються постачанням м‘ясної продукції у школи, дитсадки, їдальні, кафе, ресторани), але й із сім‘ями – Валентина з донькою Богданою, Світлана з сином Едуардом, молодша сестра Наталія з чоловіком Віктором і сином Валентином (їхня молодша доця Діана одружена й живе окремо) мешкають в одному сучасному котеджі. А в ньому – сауна, басейн, тож гуртом відпочивають, де щотижня влаштовують „посиденьки” з барбек’ю й шашликами. Іноді вихідні урізноманітнюють поїздками за кордон. Зазначимо: у найголовнішому українському місті займаються конкретними бізнесово-гастрономічно-соціалізованими справами з того часу, як переїхали з Волині. Мов на небі зіроньки, вони, ці чарівні жіночки, „спалахують” то в одних важливих громадсько-суспільних акціях, то в інших, у ділових інтересах їх можна зустріти в державних установах, навіть у Верховній Раді, Кабміні, Київській міськдержадміністрації, серед колег-підприємців, на різного роду презентаціях тощо. Вони нині у круговерті буднів – рано йдуть, а ввечері приходять. Були часи, коли працювали у вихідні. І дивного в цьому нічого немає: такий обрали стиль життя, який їх влаштовує, до того ж їздять, наприклад, не в переповнених маршрутках, а на шикарних авто.
2. Не раз писав, що знайомства бувають різними: на роботі, на вулиці, на ринку, у поїзді, трамваї, автобусі, кінотеатрі, ресторані, а останнім часом найчастіше люди одне одного „знаходять” у соціальних мережах. Якщо взяти до уваги конкретну історію з цими нашими привітними землячками, то на екс-росошанок, а нині столичних панянок, я вийшов через найбільшу світову соціальну мережу Фейсбук. Не будемо деталізувати, тобто вникати в подробиці, як зав’язалася дружба – сталося це абсолютно випадково. Однак слід сказати, що мене зацікавило, як істинно закарпатське прізвище Мигович „потрапило” на береги Дніпра. Почавши клубочок „розплутувати”, він із Києва потроху „розмотався” аж до села Росоші на Свалявщині, яке сусідить з моїм рідним Дусином. Від такої несподіванки був настільки приголомшений, що мало не втратив дар мови. Не через те, чому не знав цієї інформації, а подивувався самому екстранеординарному факту, як це самотужки три сестри-красуні з цього передгірського села „пробили” собі дорогу на Київ. Як, зрештою, звикали до життя на новому місці, призвичаювалися, соціалізовувалися до столичних обставин, як освоювалися, тобто як проходила „київська” адаптація тощо. Звісно, аби осісти та міцно стати на ноги у кількамільйонному мегаполісі, аби пройти шлях від „мешканця міста до справжнього киянина”, треба було прорахувати чимало нюансів, передбачити, чим може це все закінчитися, у тому числі у плані пошуку роботи, друзів, бізнесових партнерів тощо. Словом, „прорубати” вікно до столиці та „кинути” в ній якір – не така вже й проста справа, як це може здатися на перший погляд. Київ – це Київ, з ним не порівняти жодне місто України, вже не кажучи про периферійні українські терени. За словами моїх співбесідниць, найперше Валентини, столиця формує образ всієї країни, учиняє пульс у політиці, бізнесі, це місто молодої країни, де вільні громадяни вміють перемагати тиранів, місто святинь і унікальних пам’яток. Першорядне місто країни – цивілізоване, грандіозне та доброзичливе, творче, веселе, інтелектуальне, тут протікає найвеличніша ріка всієї держави, тут мешкають найкрасивіші жінки світу. А жіноча краса – це не тільки популярний бренд, а й неабиякий стимул, аби відвідати його для чоловіків як із провінції, так і всієї планети.
3. До теми про жіночу красу повернемося ще раз. Аби не бути голослівним, одразу ж кажу, що родзинкою трьох чарівних сестер є врода. І це – без перебільшення, це – факт! Не обов’язково аж занадто прискіпливо вдивлятися у їхні жіночі лиця, адже українки, закарпатки в тому числі, відомі генетикою у цілому світі. Мої героїні настільки чарівні, що мимоволі подумав: виразні очі, гарні плечі, каштанове волосся однієї і чорне інших двох сестер, їхня освіченість, бо всі три і їхні діти мають вищу освіту (Валентина цього року поставила собі за мету захистити кандидатську дисертацію з фізичного виховання і спорту на тему „Особливості розвитку фізичного виховання стародавніх племен (кіммерійці, скіфи та сармати) на території України 9 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.”, хоча могла це зробити раніше, але збаламутив переїзд тощо), – це не увесь образ колишніх свалявчанок. Бо у них ніжність і щирість, чимало елегантності, добра та лицарства, шляхетності й добродушності, глибокі таїни душі, і немає значення, чи вони в парі чи без пари, чи вони спокусниці, сильні або інколи бувають слабкі, вони – ці ефектні жінки з очима-зорями, які подеколи сяють яскравіше сонця, просто щасливі від роботи, від того, що знайшли себе. У Києві непросто робити бізнес, тут запросто можна „сісти” на мілину, а жінкам і поготів. Але ознайомившись з чудовими світлинами Валентини, яка фактично й стала моїм „провідником” від дитинства, Росошанської та Дусинської тодішніх восьмирічної та середньої шкіл й аж до сьогоднішнього часу, я у есемесці їй написав, мовляв, привітне, симпатичне обличчя нагадує щось чи то вірменське, чи то іспанське чи грецьке – або ж усе разом узяте та поділене на три. Така собі „німфетка-конфетка” у найкращому значенні цього „словосполучення” розсміялася та відповіла, що вона є українкою, незважаючи на те, що народилася та виросла на Закарпатті. А потім „дійшли” до знака Зодіаку – Овна. Між іншим, Валя дуже пишається, що належить до цього весняного символу, адже Овни – не егоїсти, вони хоча вміють жити для себе, але дружелюбні та настирливі, їх не переспориш. А ще сміливо беруться за нове діло і йдуть до кінця. Єдина перепона на шляху до мети – втрата азарту. Середульша із сестер наголошує: жінка-Овен – це книжка, написана для чоловіків. І народжені під цим знаком живуть із почуттям людської довіри, набавних чеснот, а ще їм завжди треба казати правду, вони не прощають лукавства, брехні, фальші. Але за словами у кишеню не лізуть (у Фейсбуці, на авторській сторінці, В. Романюк розказала власну історію-діалог із таксистом із „раннього київського життя”, яку завершила на патріотичній ноті – розповіддю про Закарпаття, епопею його возз’єднання з Україною, коли дідуся розкуркулили та від багатодітної родини з 1-го брата й 8-ми сестер „забрали” навіть корову, залишивши її на поталу голоду, про „російськомовних”, про війну та вишиванки, що водночас свідчить про їхню патріотичність, сміливу цокотливість, – отож раджу і це прочитати). Потім була коротенька оповідь про земляка-краянина Володимира Цифру, одного з найсильніших людей Європи, який у престижному „центральноєвропейському турнірі” посів 2 місце, чим засвідчив свій і внесок Закарпаття у фізкультурний розвиток рідної країни (принагідно розказала іншу історію, що опікується абсолютно незрячим і без мами студентом-інвалідом, кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики, якому допомагає у придбанні спортивного одягу, зимового й літнього взуття, вітамінів, спеціальної їжі для спортсменів). Тож не так і важливо, де ти народився: чи в горах біля кордону, чи в степах, чи живеш поблизу териконів на сході, – насамперед ми українці. Так, ми різні за своїми звичаями, діалектами, уподобаннями, а геополітичне розташування України як держави, сприяло впливу різних народів та імперій на наш розвиток упродовж століть. Але ці фактори українців тільки загартовують і посилюють самоідентичність нації.
4. Неймовірно, але факт: Валентина народилася 12 квітня 1976 року – у Всесвітній день космонавтики! Якби була хлопчиком, то назвали б Юрієм. А так дали ім’я на честь першої жінки-космонавтки В. Терешкової. Як вона підкорила небо, так її тезкиня з Росошів спершу сама, а потім із сестрами почали „штурмувати” життєві висоти: спочатку тихо-мирно (на Волині), а потім стрімко, на „першій” космічній швидкості (у Києві). Приміром, писати та читати вміла ще в дитсадку, у школі кілька років була старостою класу. У Росошанській восьмирічці з найкращими подругами Світланою Захар’євою, Вікторією Легар вважалася кістяком дружнього товариства, одні одним допомагали у навчанні, проводили спільні вечори, навіть тікали з уроків і ходили на дискотеки. Середню освіту здобула в Дусинській школі, яку з срібною медаллю закінчила у 1993 р. А потім почалися „стежки у неспокійне доросле життя”. Через корупцію в УжНУ, не пішла вчитися до цього вишу, хоча спершу дуже шкодувала. Через те подалася до Волинського державного університету, однак вступ цього ж літа провалила. На осінь сімнадцятирічну росошанку зарахували слухачкою підготовчих курсів і наступного року успішно склала іспити й стала студенткою-першокурсницею. „Щоправда, було втрачено рік, але хіба мрія може бути нездійсненною, якщо вона оселилася в молодому гарячому серці?”, – мовби сама себе запитує ця вродлива викладачка, бізнесменка, активістка громадського життя. І додає: як закладеш фундамент, тобто даси початок будь-чому, так діло й піде, тож довелося долати висоти й одночасно піднімати планку. Але головні життєві досягнення були у майбутньому, хоча, сказати чесно, вони тривають і зараз. А потім був „романтичний і надзвичайний” випадок, кохання й... шлюб. У 1997 р. народилася донька Богдана. Закінчивши у 22 роки університет, Валя залишилася при ньому лаборантом кафедри фізичного виховання і спорту та невдовзі вступила до аспірантури на заочне відділення. По її завершення молоду, грамотну, перспективну й екстравагантну фахівчиню запросили викладати в Луцький університет розвитку людини – на кафедру здоров‘я й фізичної реабілітації. Згодом за її авторства друком вийшли методичні посібники, з яких навчаються студенти 1-3 курсів. Наразі вона працює старшим викладачем тамтешньої Академії рекреаційних технологій і права, завершена, я уже писалося, до захисту кандидатська дисертація. А наприкінці минулого року їй надійшла пропозиція взяти участь у Благодійному проєкті „Зробимо хорошу справу разом” у рамках конкурсу „Місіс Київ-2019”, завдання якого – це поєднати успіх і красу. Кожна з учасниць повинна була представити свою благодійну програму (волонтерство, опікунство, меценатство). Зробила це й Валентина. „Надія на корону, звісно, була, але здобути її не вдалося, натомість щира подяка організаторам, які звернули на мене увагу, а я зрозуміла, що краса обмежень немає...” – міркує співбесідниця. Півфіналістка першості сподівається, що її програмний „голос” підтримає Благодійний фонд інвалідів. Бо про це ж також говорила у Верховній Раді України. Як уже вище згадувалося, Валентина має двох сестер: старша Світлана навчалася в Луцькому інституті розвитку людини (факультет правознавства), нині з дітьми проживає в Києві, а молодша Наталія – підприємець – закінчила ВДУ (Волинський держуніверситет) і також є мешканкою столиці. Додамо: донька Богдана торік отримала диплом бакалавра в Академії рекреаційних технологій і права.
5. Стосовно Світлани, яка вчилася на режисерському відділі Ужгородського культосвітнього училища і яку просили здобувати освіту далі, то вона, крім усього іншого, свій нереалізований талант перенесла у мистецтво. Приміром, в’яже платтячка, капелюшки, різноформатні килими та килимки, сумочки для маленьких і великих модниць, власними руками продукує інші мистецькі твори. Останні, між іншим, виставлялися на Всеукраїнському публічному показі ручної роботи, звідки найстарша з сестер привезла диплом. Поаплодуймо рукодільниці-екс-росошанці, похвалімо її! Ще кілька штрихів про середню сестру. Необхідно визнати, що Валентина – жінка креативна. Всебічно обдарована. І в бізнесі, і в лідерстві, і в громадському житті, навіть у науковій царині вона першу скрипку грає. Вона багато читає, гарно, грамотно та розумно пише, хоч у поетки її зачисляй, любить свій край, нерідко у Всемережжі викладає з цього приводу свої думки. Якось опублікувала роздуми про тиху, домашню та милу провінцію – вона, за її словами, там, де тебе завжди чекають. Де тобі завжди раді! Де ти можеш стати маленькою дівчинкою, не боятися бути смішною та дозволити залишитися собою. І скільки б тобі років не було, де б тебе по світах не носило, ти ніде не знайдеш дорожче, світліше рідного порога. А вдома, якщо ще живі, слава Богу, батьки, то атмосфера стає теплою, затишною, привітною, що опісля не хочеться нікуди повертатися. Дорога додому... Що може, за словами майбутньої кандидатки наук, зрівнятися зі шляхом, який веде до батьківської оселі? Така поїздка – це святість душі, у чому вкотре переконалася нещодавно, коли навідували росошанських родичів, а відтак – доньчиних кумів, у яких хрестили дитину. Тож до рідного краю, омріяного у віршах й оспіваного у піснях, летіли (їхали бусом), немов на крилах. Як не дякувати Богу, що пощастило народитися саме тут, за синіми Карпатами, де люди іноді суворі, але справедливі, віруючі й щирі, де просто набираєшся життєдайної сили для подальшого підкорення вершин. Тож не міг не поцікавитися, що зі столиці у Росоші везуть батькам, родичам сусідам? Відповіла: усього потроху. А коли повертаються, то пакуються сушеними та маринованими грибами, гірськими травами для чаїв, але найбільше люблять справжній овечий сир, бриндзю тощо. Мама, яка десятиліттями працювала у торгівлі Дусинського сільСТ, купляє у Керецьках свіжий натурпродукт і вже вдома „закатує” його в банки. Це – найкращий смаколик, який у столиці довго нагадує околиці рідного краю. А що вже казати про сходи, перила, які замовляли у майстра в рідному селі? Так і пахнуть „свалявським" духом. Однак це тема іншої статті, про що неодмінно Валя напише.
6. Розповідати та писати про сестер-росошанок можна без кінця. Який аспект їхнього життя не взяти – всюди цікаві сюжети, епізоди, миттєвості. Хіба не інтересно послухати, як Валентина, що є осердям цієї київської родини, отримувала грамоту від НОКу, яку особисто вручав голова цього Національного комітету Сергій Бубка. Навіть дуже! Бо не так і багато знайдеться закарпатців, що мають такі престижні відзнаки, та ще й із рук цього спортивного тріумфатора. А фото зі славетним співаком Павлом Зібровим було зроблено в той грудневий день, коли столичний бомонд відзначав третю річницю журналу “Дипломат”, головний редактор якого Олена Саліста. Тут була дуже поважна публіка – міністри закордонних справ, зарубіжні посли, консули, ди-пломати, національні виробники, зірки шоу-бізнесу, герої попередніх публікацій цього видання з трьохрічною історією. Відрадно, що В. Романюк і
Н. Баранюк були серед партнерів і спонсорів цього неординарного заходу, на якому вітали, згадували, нагороджували, співали. Треба сказати, що з‘являються вони не тільки на подібних атракціях, але й на інших масових як державницьких, так і світських дійствах, презентаціях, святкуваннях. У Києві подібних фестивалів, показів, церемоній дуже багато, до того ж щоденно й за участю зіркових і знакових осіб. Їхні ділове реноме, репутація, імідж добре знані, бо формувалися роками. Для них людські контакти – це насправді безцінний актив, тож сестри у пошуку своїх позицій і надалі, ні на мить не зупиняючи своєї ходи. І коли закарпатці, свалявські читачі, росошанські родичі, односельці, колишні шкільні друзі ознайомляться з цією публікацію, неодмінно проймуться гордістю за таких землячок, які у Києві зуміли “знайти себе” та надалі продовжують здобувати висоти на багатьох фронтах. Про низку їхніх суспільно корисних справ через брак газетної площі ми не розказали, але настане такий час, коли таланти сестер ще знайдуть своє відображення в медіа. Нехай вам щастить, Світлано, Валентино та Наталіє.
Михайло ПАПІШ, журналіст.