Валерія Юричкова (нар. 1976) – науковиця, перекладачка, есеїстка, головна редакторка журналу «Слово», офіційного друкованого органу греко-католиків Словаччини. Ще під час навчання в Пряшівській гімназії ім.Т.Шевченка захопилася українською літературою. Цей інтерес поглибився під час студій на філософському факультеті Пряшівського університету, де блискуче захистила дипломну роботу, присвячену творчості поета і священника Зореслава, а згодом – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії про лірику Богдана-Ігоря Антонича в словацькому перекладі Любомира Фелдека. Є авторкою десятків наукових статей з проблем сучасної української літератури, словацько-українських літературних взаємин, художнього перекладу, низки компаративних студій, рецензій, есеїв.
Словацькою переклала твори кількох десятків українських авторів, серед яких, зокрема, й доробок закарпатських і пряшівських письменників – Зореслава, Петра Скунця, Дмитра Кременя, Василя Густі, Христини Керити, Дмитра Кешелі, Вікторії Жупан, Марусі Няхай, Андрія Любки, Петра Мідянки, Василя Кухти та ін.
Пригадую, Ти розповідала, що Твоє зацікавлення українською літературою припадає ще на шкільний період, а вже перші перекладацькі проби пера пов’язані з написанням дипломної роботи про творчість Зореслава…
Почала я вивчати українську мову, коли мені було шість років, у першому класі початкової школи, тобто навчилася читати й писати одночасно латиницею й кирилицею. Тому тепер уже навіть не усвідомлюю, якою мовою читаю текст чи спілкуюся. При виборі середньої школи (бізнес-академії в Пряшеві), через квоти, що існували на той час, мене автоматично зарахували до класу, де викладали українську мову та літературу. Це був останній «український клас» у цій школі, після нього українську тут уже не викладали. Але там мені пощастило мати хорошу вчительку, Емілію Ґарбарчикову, яка змушувала нас вчитися, особливо наполягаючи на читанні художньої літератури. На наші заняття запрошувала багатьох гостей, ходила з нами до Театру ім. Олександра Духновича, на різні мистецькі виставки та екскурсії. Хоча мені подобалася економіка та бухгалтерський облік, проте ще не хотілося йти працювати. Тоді навчання в університеті було не таким поширеним, як тепер. Але я хотіла вчитися – і вивчати те, що мені до душі. Дуже спонтанно вибрала українську філологію. Моє серце сказало однозначне «так». Вибір другої комбінації напрямку навчання був менш чітким. Думалося про історію, естетику, славістику, але перемогла словацька філологія. Тепер знаю, що це рішення було вирішальним завдяки викладачам, які працювали тоді на філфаку – Ян Сабол, Юрай Фурдик, Станіслав Ракус, Даніела Сланчова, Павол Петрус, Карол Горак та інші. На кафедрі україністики я була серед небагатьох, для кого українська мова та література була основним вибором, і дуже хотілося присвятити себе цьому повністю.
Нещодавно я відвідала засідання Комісії зі словесного мистецтва при Конференції єпископів Словаччини (КЄС) від імені Пряшівської митрополії. Там я зустріла Міхала Худу, поета, чиї твори випадково відкрила для себе ще в старших класах, і це був мій перший справжній добровільний контакт з поезією. Окрім обов’язкового читання. Ще в підлітковому віці я поглинала його вірші, й відчуття, яке виникало, відрізнялося від усього, що я могла собі уявити. Як колись влучно сказав Богдан-Ігор Антонич, – мета мистецтва – викликати емоції, які жодна інша дійсність не може дати (перефразовую). Під час виконання моїх нинішніх фахових обов’язків я познайомилася з донькою М. Худи Катериною Янчишиновою, речницею КЄС, і розповіла їй історію, що саме її батько ознайомив мене з поезією як такою, і пізніше, під час навчання в університеті, я часто перечитувала його твори. Сьогодні я співпрацюю з ними обома на професійному рівні. Мене вражає, як часто збігаються наші особисті зацікавлення, і як, здавалося б, випадкові зустрічі з минулого набувають нового значення в певний момент нашого буття.
У своєму житті часто, стоячи на роздоріжжі, обираю шлях, на перший погляд неочікуваний. Після бізнес-академії, де я досягла успіхів в економіці та фінансових дисциплінах, мене поманило вивчати мистецтво. На філософському факультеті планувався мій наступний шлях у лінгвістиці у зв’язку з відповідною підготовкою, але я обрала літературну спеціалізацію. Викладачі-україністи хотіли, щоб я стала істориком літератури, і готували мене до цього, я ж, однак, зосередилася на літературній теорії та поетичному перекладі. Під час літературних семінарів я спонтанно вибирала для дальшого аналізу саме поезію, поетичні тексти, чітко розуміючи, що якщо писатиму дипломну роботу з літератури, то це буде поезія і, в ідеалі, – автор, про якого мало що відомо. Мене ваблять пригоди, а саме те, чого остерігаються інші та що вважається неможливим. Люблю виклики. Відома карпатознавиця, доцентка Любиця Бабота запропонувала мені для дослідження творчість Зореслава, порекомендувала опрацювати одну статтю про його доробок і дала мені три поетові збірочки. Так і почалися мої пошуки в архівах та бібліотеках – у часи без Інтернету та електронної пошти. Звісно, як і всі студенти, під час написання дипломної роботи шукала різні способи втечі від обов’язків, зволікаючи з працею. І тому стала перекладати вірші Зореслава. Просто так, знічев’я. Як логічні вправи і відпочинок. Ніколи не хотілося показувати комусь ці переклади. Мені навіть не спадало на думку, що можу стати перекладачкою. Поки одного разу, вже працюючи в університеті, не обмовилася тобі, що маю такі переклади. Ти їх потім майже без втручання в текст опублікувала в серії «Між Карпатами і Татрами». Так усе й почалося...
Я мала честь бути опоненткою на захисті Твоєї дисертації про словацькі переклади віршів Богдана-Ігоря Антонича. У власній практиці також відштовхуєшся від перекладацького методу відомого теоретика й перекладача Любомира Фелдека?
Ситуація з моєю дисертацією також була в деяких аспектах характерною, що спостерігаю лише тепер, озираючись назад. Це відбулося так, ніби невидима рука впевнено провадила мене, вказуючи дорогу. Під час вступних іспитів до докторантури ніхто й не підозрював, що я складаю переклади в шухляду і навіть не думаю про це поважно. Темою моєї дисертації мала бути українська література в Словаччині після 1945 року. Однак під час вступної співбесіди дискусія перейшла на переклад. Для мене стало логічним почати системно мислити і сприймати тему «Українська література в Словаччині після 1945 року» у двох напрямках: література, створена в Словаччині українською мовою для національної меншини, і, по-друге, – українська література, створена в Україні та присутня в Словаччині посередництвом перекладів. Очевидно, я була переконливішою у другому напрямку, бо побачено в мені пристрасть, яка горіла всередині й вибухала флюїдами. Тому рішення про моє зарахування пройшло, таким чином, з доповненням про коригування теми мого дисертаційного дослідження. Обставини змінилися, і наступний період я мала присвятити дослідженню перекладів української літератури словацькою мовою. Після приходу на кафедру українознавства філософського факультету Пряшівського університету мені виділили приміщення, де розмістилася частина бібліотеки науково-дослідного відділу. Була тут і полиця з книжками перекладів. І тут відіграв роль випадок.
Одного дня я вирішила розпочати працю з текстами, що на полицях. Випадково потягнулася до книжки «Očarený pohan» – словацької добірки віршів Богдана-Ігоря Антонича в перекладі Любомира Фелдека. Поет мав стати першим автором та, як виявилося, – став тим, єдиним... Тобто я залишилася з Антоничем. І після Зореслава він досі – моє друге кохання, разом з Любомиром Фелдеком. Якраз тоді в Банській Бистриці відбулася доленосна конференція, де ми з тобою познайомилися. Після цього я випустила в світ свої переклади Зореслава. За ними послідували й інші пропозиції перекладати. Тож написання дисертації стало для мене ідеальним простором не лише для практики в галузі критики перекладу, а й для навчання у Майстра. Новаторська книга Фелдека «Від мови до мови», в якій він змінив мій погляд на рецепти перекладу на перекладацькій кухні, змусила мене зрозуміти, як саме це робиться. Хтось сказав, що поетичний переклад – це спроба робити те, що зробити неможливо. Оскільки переклад, через складність речей, які потрібно осягнути (не лише зміст, а й форму), завжди втрачає щось від оригіналу. Розуміння того, що основною одиницею перекладу є думка (не речення, не слово) і що я можу гратися з образами, відкрило для мене безмежний світ фантазії.
Дотепер мені здавалося, що переклад вірша – це ніби простір, у якому важко рухатися, а слова треба переставляти так, щоб вони мали сенс у мові- реципієнті. Та метафоричний і метонімічний метод Л.Фелдека зруйнував для мене цей вузький світ: стіни зникли, відкриваючи безмежні можливості для надання словацькій інтерпретації такої сили вислову й такої форми, яка б вразила словаків так само сильно, як і українців. Я сприйняла цю свободу та безмежні можливості в мінливості образів. З одних і тих самих слів можна було створити різноманіття образів, які передавалися б різними словами, змінюючи їх порядок, додаючи до них або віднімаючи «звороти і передзвороти», і, дотримуючись принципів словацького словотворення, створювати й зовсім нові слова... При цьому кожне з них, кожен з нових образів створював широкий спектр асоціацій різних відтінків. Переклад ставав неймовірною творчою грою, бо саме ці безмежні можливості дозволяють йому бути максимально точним, зважаючи на оригінальність автора. Все, що нам треба зробити, це, звільнившись від обмежень, вільно дихнувши і глянувши на цей потік слів, значень, образів та асоціацій, почати їх комбінувати, ставити на свої місця, досліджувати, читати серцем. Але перед цим сприйняти глибинно неповторність самого автора, його стиль. У деталях, котрі не можна означити словом. А потім оте невловиме, незбагненне перенести на іншу мову таким чином, аби відчути цю крихку неозначеність. Тоді переклад буде точним. Форма й техніка служать ремеслом. Деякий час перекладач здійснює перелік складів, вловлює технічні нюанси, згодом, опанувавши це як теорію, оминає природно всі формальні обмеження.
До речі, Л. Фелдек – один з небагатьох словацьких письменників, який відкрито засудив війну росії проти України, він пише саркастичні, викривальні вірші про тяжкі воєнні злочини на нашій землі…
У критичних ситуаціях розкриваються характери. Так, Любомир Фелдек – сміливий і прямолінійний. Його ставлення до України – не поза. Нещодавно було перевидано переклади віршів Тараса Шевченка під назвою «І я живу далі» авторства Маріана Гевеші. Активного перекладача української поезії в минулому Юрая Андрічика, на жаль, вже немає з нами, але його син Маріан публічно підтримує Україну. Однак декотрі, що перекладали з української в минулому, тепер уже не зізнаються в цьому.
Після початку повномасштабного вторгнення рашки в Україну в Словаччині виникло велике зацікавлення українською літературою. Мотивації різні. Як, мабуть, і скрізь у світі. З’явилися й ті, хто хотів піарити себе на цій темі. Вважаю, що це реклама ціною крови, адже багато хто в Словаччині бачить війну в Україні тільки як можливість піару, заробітку, а для багатьох це просто нова, цікава тема. Ніби Словаччина не межує з Україною і ніби ця війна не відбувається за кілька кілометрів від наших міст і сіл та не торкається нікого. Дерево завжди можна спізнати по плодах. І час все це очистив, вказуючи на справжні мотиви. Багато кому вже навіть байдуже до України, бо тепер зацікавлені Ізраїлем та Палестиною і війною там, або знаходять для себе інші теми. Навіть не вагаються знову присвятити себе російській літературі та мистецтву, зрештою, «Пушкін і Чайковський ні в чому не винні» (іронія).
Словацька культурна сцена вітає росіян. Словацькі книжкові полиці заповнені перекладами з російської або, як не парадоксально, книжками російських авторів про Україну. Прикро, що словаки хочуть читати те, як (хороший?) росіянин мовить про Україну, а не те, щó самі українці кажуть про свою державу. Чому така лектура видається в Словаччині, адже коштує великі гроші, які можна було б використати інакше? Чому навіть самі видавці не зважають на це, плануючи свої видання? Чому Словаччині бракує такого морального компаса та співчуття?
Тому ще з більшою повагою ставлюся до людей, що не відмовляються від України. Це насамперед Л. Фелдек, а також Марек Вадас, Міхал Гворецький, Моніка Компанікова, друзі з видавництв Dajama, Brak, F.A.C.E., N-Press, з редакційних колегій журналів Knižná revue, Rozum, Kapitál, Vertigo.
Твоя, отже, доленосна поява на сторінках серії «Між Карпатами і Татрами» пов’язана з перекладами поезії Зореслава. Далі були переклади віршів В. Густі, Д. Кременя, П. Скунця, Х. Керити… Ти навіть стала лавреаткою Премії імені Федора Потушняка за популяризацію в Словаччині літератури Закарпаття…
Серія «Між Карпатами та Татрами» – це як рідна домівка – місце, де я зростала і яке дало можливість набиратися досвіду, досягати успіхів, не стаючи при цьому зарозумілою. І за це, люба Тетяно, я завжди буду тобі вдячна. Цього я побажала б усім авторам-початківцям та перекладачам, а саме – об’єктивного відгуку. Не такого, що затьмарений особистими амбіціями та суперечками, а зусібіч правдивого.
Ти ж відкрила, проте, багатогранну тему – поезія Карпатського регіону. Для мене честь, що мала змогу перекладати цих та інших авторів. Ця земля зазнала глибокої історичної травми, ніби дитина, що залишилася без батьків і яку роками кидали з однієї прийомної сім’ї до іншої. Карпатський регіон був відокремлений від Великої України та роздроблений між країнами-сусідами, але, попри все, зберіг свою ідентичність, що заслуговує на величезну повагу. Сила сприйняття української ідентичности в цьому регіоні інакша. Конкретна, перевірена та оплачена вірністю і кров’ю через сльози та біль. І все ж, ця ідентичність співіснує зі своєрідним гумором, який виникає «на межі», і тому він деколи чорний, часом різкий, нечутливий або занадто ласкавий. Я люблю цей закарпатський менталітет. Осягаю його крізь сміх і сльози. Закарпатці – мужні горяни, які не здаються, яких не зламати, вони навчилися давати собі раду, виявляти винахідливість… Вони люблять легенди, притчі, плекають історію свого народу. А найперше – вони людяні, бо життя горян сповнено людської глибини та автентичности. Бо гори не жартують. Тут потрібна сила духу, взаємодопомога. В горах бачиш наскрізь людську малість і велич життя, смиренність перед чимось, що безнастанно перевершує тебе.
На мою думку, література цього регіону досі повністю не відкрита. Для центральної України це – марґінальна річ, як і для європейських літератур. Крім того, їй бракує комерційного бекґраунду, який вивів би цих авторів на європейську сцену. Декому це вдається. Але переважно це прихований світ. Рідкісний, як ендемік. Саме це я засвоїла як цінний урок. Не судімо про значимість авторів за тим, скільки разів вони висвітлюються у ЗМІ, чи є вони членами літературних організацій, чи перекладено їхні твори мовами світу. Не поспішаймо оцінювати авторів крізь призму критики, не прочитавши їхніх творів. Дивімося на ці тексти без впливу маркетингової упаковки. Ми переклали та опублікували твори авторів з Карпатського регіону на сторінках MKT. Я з нетерпінням чекаю часу, коли шаленство й комерційний попит на конкретні імена та їхні твори минуть, і голоси цих особистостей будуть повноцінно почуті в європейському просторі. А їхня лірика резонуватиме з силою, присутньою в них через генераційні травми, яким вони не піддалися і, зберігши свою ідентичність, стали ще сильнішими.
А вірші (чи прозу) Ф. Потушняка не мрієш перекласти?
Федір Потушняк – перший із тих, кого має відкрити великий світ. Голос Богдана-Ігоря Антонича вже пролунав словацькою мовою. Федір Потушняк все ще залишається за лаштунками. Його модерна поезія, що всотала карпатський мелос, творить щось дуже свіже і приголомшливе. У римованих віршах, до того ж. Так, добірка віршів усе ще чекає на переклад... як мій неоплачений борг.
Збірка «Дванадцять» є етапною у Твоєму доробку й знаковою для самої серії МКТ. Вона тяжко йшла до читача, було багато прикрих моментів, про які ми обидві знаємо… Але проминули роки, шумовиння осіло, а на поверхні залишилася гарна книжка, наповнена добром і світлом…
Так, виняткова книжка. І ще більш винятковим є досвід. Я тоді була молода, можливо, вправна перекладачка, але недосвідчена в ремеслі життя. Початкова ідея антології, обіцянки великих тиражів, продажів у книгарнях, бонусів тощо змінилися на шибеничні терміни подання перекладу. Я, мабуть, ніколи нічого не перекладала в такому темпі. Навіть після цього досвіду. Але принаймні я випробувала свої межі. І попри те, що я вклалася в термін, місяцями нічого не відбувалося. І це випробувало нашу дружбу. А точніше – показало її міцність і стійкість. Бо тільки завдяки тобі, люба Тетяно, ця книга побачила світ. І завдяки добрим людям. Презентації у Львові, Пряшеві та Ужгороді стали черговими уроками про те, які різні мотиви можуть бути в людей під час видання та презентації книжок. Але саме такі ситуації виявляють тих рідкісних персонажів і друзів. Це був мій перший контакт з комерцією у видавничій галузі та перше усвідомлення того, що це теж «комерція» і немає нічого злого в такому розумінні (книгодрукування як бізнес). Моя наївність поступилася місцем раціональному сприйняттю реальности, а ще й сприйняттю того, що навіть у такому просторі люди бувають «різними», як і ситуації, й це не повинно викликати в мене спротиву й не підштовхувати до поспішних висновків. Зрозуміла, що речі не бувають тільки чорно-білими, тільки добрими чи поганими, бо між чорним і білим є цілий спектр кольорів, а рішення завжди під рукою, якщо звільнимо себе від необхідности бачити речі тільки в таких бінарних і крайніх полюсах. Визріваючи як особистість, я зрозуміла одне: якщо мислити лише в крайніх крайнощах, то рідко знаходиться довгостроковий шлях. Так само, коли хтось змальовує лише ідеальні перспективи на початку співпраці.
Сама книжка – виняткова саме завдяки вибору авторів та її візуальному опрацюванню, тобто художньому оформленню. Зберігаю останні примірники для особливих людей, які зустрінуться на моєму життєвому шляху. Маю намір просувати ці твори далі і працювати з ними в інших проєктах.
Колись у відомому братиславському часописі «Ревю світової літератури» Ти якісно презентувала кількох українських авторів (О. Забужко, Є. Кононенко, І. Андрусяка, В. Герасим’юка…). Якби зараз запропонували наповнити номер українською літературою, кого б Ти вибрала для перетлумачення?
Це дуже складне питання, яке відкриває кілька напрямків різних проблем. Перше – це необхідність системної стратегії перекладу української літератури словацькою мовою. Друге – це авторитет і визнання, які надаємо авторам і творам, перекладаючи їх європейськими мовами, та усвідомлення цієї мотивації під час вибору тексту. Третє питання – особисті вподобання, смак, мода, суспільний запит. Тож я долаю путь крок за кроком.
Як словачку і україністку одночасно мене дуже тривожить кількість проросійської пропаганди в Словаччині. Це імперіалістичне мислення глибоко проникло в підсвідомість словаків протягом століть (ставлення Коллара чи штурівців до росії, оцінка читачем російської літератури як вершини світового гуманізму тощо), бо цим баластом нас годують у школах з дитинства. У багатьох словаків це побутує навіть на підсвідомому рівні. Тож, обурюючись, ставлю й собі запитання: а звідки словакам знати про справжню Україну? Вони ситилися російською культурою, але ж ми пропонували їм і українську культуру, щоб мали достатньо інформації для формування власної думки. Воднораз, звідки їм знати українську культуру та літературу, коли перекладів мало та й то несистематичних. Тоді ж ставлю собі інше запитання: які тексти я хотіла би показати словакам для пізнання справжньої України? Тож, імовірно, тут є відповідь на першу перепону – Словаччині потрібно всебічно знайомитися з українською літературою, починаючи від давніших текстів, а не тільки від сучасних. Існує гостра потреба запропонувати словакам переклади класичних творів з відповідними коментарями до епохи. Які саме?
Я відкриваю другий напрямок проблеми, про який згадувалося вище. Можливо, було б добре переглянути канон української літератури та ввести до нього авторів з марґінальних регіонів, а також авторів, яких радянське літературознавство оцінювало як марґінальних і небезпечних для радянської політичної стратегії. Нещодавно в Братиславі мені довелося брати участь у дискусії про фемінізм, де ми з Анною Сєдих хотіли представити Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, а також Олену Пчілку... Словаки нічого про них не знали. Ми з Анною усвідомлювали різницю між сучасною та радянською оцінкою цих визначних постатей, бачили, що офіційною критикою вони відкидалися як неважливі, а словаки не знали навіть те, хто вони, не те, щоб вдаватися до нюансів. Не кажу вже про Ірину Невицьку, яка жила на Закарпаттті. Про письменницю абсурдно мало відомо, хоча в літературі вона була набагато активнішою, ніж, наприклад, Гана Ґреґорова, якою ми захоплюємося в Словаччині.
І третій напрямок – це особисті вподобання, смак, суспільний запит. Словаки хочуть читати тепер переважно сучасну літературу. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну їх цікавили твори про війну, сьогодні ж – ні. Зі мною все навпаки. Тоді я прагнула оминати цю тему, показати словакам Україну в мирному часі, сильну, модерну, суверенну, європейську. А тепер хочу перекладати переважно про війну, показуючи співвітчизникам, аж надто втомленим війною та зацікавленим іншими темами, що для України війна – не питання вибору, розваги або втоми, інтересу, а зміна літературних тем не змінить реальної ситуації в Україні, адже для українців війна – це не текст, не літературна ілюзія чи фікція. Для України війна – це реальність, тривала, болісна, відчайдушна, і саме тому хочу працювати задля популяризації українського слова, донести правду тим, кому це вже «нудно». Ось чому я люблю вірші Ірини Цілик, особливо її давніший текст про стареньку пані Європу: «Цить. / Ви надто голосні, кричуще некомфортні. / Ваша травмованість обурлива. / Не драматизуйте. / Вмирайте тихіше. / Як вам не соромнo», – каже вона у вірші «Сліпі ведуть сліпих», і це стає дедалі доречнішим.
Якби мені довелося вибирати з сучасних авторів, то навіть не знаю, кого б я обрала. Твори багатьох читаю. Нещодавно редактор словацького радіо здивував мене, вказуючи, що переклади надісланих віршів були недостатньо художніми (за його словами). Український автор, проте, так природно описав воєнний досвід, що сам переклад вразив. Але редактор хотів яскравіших метафор. Читаючи тексти авторів, які були чи тепер перебувають на фронті, бачу різницю в їхніх творах «до і після» цього досвіду. Так, у них зараз менше винахідливої метафорики. Але... Це складно. Цілком інша річ дивитися на Україну зсередини і зовні. Зізнаюся: у мене при цьому немає дистанції. Я занадто «українська». Емоційно залучена. Згадується в цьому контексті дискусія, яку розпалило голосування за виключення Юрія Винничука з Українського ПЕН-клубу. Стосується це не тільки Винничука та його поглядів, але й тих, хто голосував проти його виключення з ПЕН-у й чому. Не знаю, чи ця ситуація має вплинути на мене при виборі текстів для перекладу. Раніше на лекціях з літератури в університеті нам зауважували, що літературна історія дуже милосердна, бо згадує поруч в одному реченні письменників, яких літературна критика ніколи б не згадала навіть у площині одного тексту. І це правда. Ми можемо знайти ключ до перекладацьких стратегій, коли йдеться про закриті літературні періоди. З відстані часу. Хоча тут також не будемо повністю об’єктивними. Але вибрати твори сучасної літератури важко без суб’єктивного підходу.
Де б Ти не працювала (в Пряшівському університеті, в мережі дитячих мистецьких шкіл…), завжди знаходила час для перекладу. Це якась внутрішня потреба, усвідомлена місія чи щось інше?
Сама не знаю. Зовні здаюся досить урівноваженою особою, що вміє насолоджуватися життям у повільному плині часу. Люблю спокійні ранки, моменти очікування, несподіванки тривалих поїздок, бо тоді можу мислити без обмежень. Але в моїй голові відбувається щось зовсім інакше. Там вирує інший світ, панує інший вимір, щось дуже динамічне. «Ти не втомлюєшся від себе?», – якось мене запитала одна особа. Так. Втомлююся від динаміки в моїй голові. І саме тому люблю переклад. Бо тоді весь світ ніби сповільнюється і я зосереджуюся на самому тексті, на одному зображенні, на одній асоціації. Це справжній релякс для мене. Один із небагатьох способів змусити свою голову відпочити. У процесі тлумачення можу просто гратися в потоці слів та образів, насолоджуючись творчістю. Для мене переклад – це, насамперед, творчість і досвід творчої волі, уяви і фантазії; безпечний простір, де не боюся розкрити аж занадто своє внутрішнє «я»; захопливе плавання у підводному світі. Це мій інтелектуальний і творчий аквапарк. Сучасні технічні засоби значно поліпшують його та роблять комфортнішим. Існують й інші мотиви, чому перекладаємо – адже інформуємо про іншу культуру, а саме літературу, привносимо нові естетичні якості в цільову культуру, формуємо суспільну думку тощо. Мені до вподоби цей практичний аспект, хоч він посідає той, другий, план. Зазвичай авторські тексти пишу тільки на конкретні замовлення та відсилаю їх в останню хвилину. Перекладаю ж без причини, просто так, для насолоди, без термінів, часто ховаючи зроблене в шухляду.
Особливий тип перекладу – література для дітей. Поділися трошки цим досвідом.
Переклад дитячої літератури виглядає простим, але має свої специфічні вимоги. Йдеться передусім про вік дитини, для якої призначена книжка, тому що вік обмежує словниковий запас і формує стиль. Звичайно, це переклад, і початковий вибір слів уже зроблено автором. Саме це треба враховувати під час тлумачення. Добираймо слова так, щоб вони звучали для дитини словацькою природно, щоб вона їх впізнавала і могла розширити свій словниковий запас. Для мене переклад дитячих творів – це щось середнє між перекладом поезії та прози. Це легше, ніж переклад віршів, але вимогливіше, ніж праця зі «звичайним» прозовим текстом. Під цим я маю на увазі свідоме обмірковування кожного перекладеного слова.
Звичайно, йдеться і про якість самого тексту. Нещодавно колега в цій галузі (займається переважно поезією для дорослих читачів) зізнався, що не може чітко оцінити якість дитячої літератури. Він мав на увазі параметри, критерії оцінювання тощо. Для мене критерієм є те, щоб книжка не була «першоплановою» і щоб дидактичний вимір враховував також роботу з дитячою уявою та сприймав дитину як партнера в процесі читання. Крім того, звертаю увагу й на вибір слів і створення образів, на роботу з асоціаціями, на новизну теми й на те, наскільки глибоко автор може її розвинути.
Кого з українських авторів переклала останнім часом? Чим був продиктований вибір текстів?
Перекладаю багато для журналів Knižná revue, Rozum, Kapitál та Vertigo. Це, переважно, різні есеї: або з воєнного досвіду, або здебільшого про українську ідентичність. Останнім часом уподобала тексти Артема Чеха та Ірини Цілик. Разом з українською авторкою Анною Сєдих, яка навчалася в Словаччині, а тепер живе тут, ми переклали твір Артема Чапая «The Ukraine». Мені дуже близький цей автор – особливо своєю глибиною, яку він здатен витягти з абсолютно звичайних ситуацій, які щодня відбуваються в українських селах і містах. Як палка шанувальниця з нетерпінням очікую наступних його книжок. Я допомагала Анні редагувати цікавий проєкт – її власний. Вона живе в Словаччині вже кілька років і вільно володіє обидвома мовами, по-різному висловлюючи свій власний досвід українською і словацькою. Анна писала вірші обидвома мовами, деякі – лише однією з них, декотрі – обидвома одночасно, а в результаті було створено два різні вірші. Її поезія неймовірно ніжна та сильна, авторка прискіпливо працює з кожним словом, і редагування її віршів було для мене задоволенням. Ця дискусія – про те, як кожне слово сприймається рідною та іноземною мовами. Також спільний переклад творів А. Чапая був корисним для нас обидвох. З поезії останнім часом я перекладала твори Олега Коцерєва, Дмитра Лазуткіна та Ірини Цілик. У мене є також інші переклади творів: Вікторії Амеліної, Володимира Вакуленка, Максима Кривцова, Ярини Чорногуз, Катерини Калитко... і Миколи Хвильового, Григорія Косинки тощо. Для журналу Fraktál пишу статтю про Ірину Невицьку, недооцінену письменницю, яка мала «нещастя» жити у Східній Словаччині як дружина греко-католицького священника та писати українською мовою в той час, коли це політично було зовсім не бажано.
Як науковець Ти неодноразово приїжджала до Ужгорода, презентувала в УжНУ свої прецікаві дослідження з проблем української літератури та літературних взаємодій, була керівником літературних секцій на «наших» міжнародних конференціях, учасницею гостьових лекцій з проблем художнього перекладу на відділенні словакістики. Чим цінний цей досвід особисто для Тебе?
Залишити роботу в університеті – мало свою ціну. Тоді я сказала собі, що можу перекладати й писати навіть поза межами кафедри україністики, незалежно від того, «звідки береться моя зарплата». І це правда. Я продовжую писати та перекладати, натомість втративши зв’язок з наукою. Це єдине, чого мені не вистачало після зміни роботи. Бо наука вимагає інакшого способу планування часу, а якраз часовий фонд був дуже специфічним в період керування мережею дитячих мистецьких шкіл. Як уже згадувалося, мої викладачі-україністи хотіли, щоб я стала істориком літератури. Але мене набагато більше цікавила безпосередня праця з текстом: як він створюється, сила слова та контексту... Мене це інтригувало не тільки в моїй письменницькій діяльності та при перекладі, а й під час читання та осягання різних художніх творів. Оскільки я захоплююся історією, історичний контекст був тільки частинкою в дискусії про те, чому текст саме такий, яким він є, а не інакший. Свого часу мене захоплювали твори періоду соціалістичного реалізму й виникало бажання дивитися на них без «особистої травми», об’єктивно, з дистанцією, як і на будь-який інший твір з іншої доби. Для мене відкривався дуже специфічний простір зі своєю власною естетикою. Мене ці тексти та їхня естетика захоплюють досі, як і та сила, яку мала ця лектура. Я досі вражена величезною потугою слова: який його вплив на суспільний клімат і наскільки цю силу недооцінюють або просто ігнорують. Саме тому сприймаю наукову філологічну діяльність як дуже необхідну, бо для мене це не суто академічна, безплідна, стерильна діяльність, як багато хто вважає. Аргументи про те, що життя не рятується філологією, як, скажімо, лабораторними дослідженнями й відкриттями, є поверхневими. Філологія та гуманітарні науки загалом фіксують пам’ять, утверджують принципи, формують суспільний клімат і стан суспільства, і в цьому їхнє високе покликання.
Тепер працюю головним редактором журналу «Слово». Це офіційний журнал Греко-католицької церкви в Словаччині. Я приєдналася до цієї справи з метою перенести часопис з друкованої версії в онлайн-простір, що дозволить охопити значно ширшу авдиторію, одночасно надаючи набагато більше місця багатопроблемним текстам, які можна створювати і пропонувати громадськості. Нещодавно я відвідала наукову конференцію як редактор і зрозуміла, що, можливо, коло тут також замикається, і тема «Валерія та наука» знову відкривається як актуальна. Хто знає!
Часто перечитую Акафіст до блаженного єпископа Павла Петра Гойдича, який Ти підготувала разом зі своїми друзями Драгомирою та Мареком Колесарами… Згадую Твої публікації в журналі «Слово»… Та навіть уявити не могла, що Ти станеш його редактором.
Під час навчання в університеті переконувала себе, що не прагну працювати в галузі освіти і що моя мрія – це редакційна робота. Пропрацювала, однак, в освіті 26 років і тільки опосердковано – в редколегіях різних видань. Цей третій етап мого життя (перший – університет, другий – мистецькі школи, третій – редакція), здається, поєднує весь мій попередній досвід. Приєдналася до редколегії журналу «Слово» не лише з метою очолити її та публікувати статті духовного спрямування. Це тільки одна складова моєї роботи. Якщо зазирнути в минуле, то священники були переважно інтелектуалами, і їхня робота серед людей мала духовно-просвітницький характер. Очевидно, в ході історії трохи обмежився цей діапазон. Мої амбітні плани – повернутися до цього інтересу, до людини в її всебічному вимірі. Так само, як Церква присутня в різних аспектах життя, то й наш журнал повинен це відображати. Церква присутня не лише в парафіях, а й у школах, університетах, наукових установах, видаючи журнали, творячи мистецтво, працюючи в армії, лікарнях, в’язницях, діючи серед русинів, українців, ромів, угорців... Ми, редактори, також хочемо бути скрізь. А на сторінках журналу (й на нашому вебсайті) хочемо створити простір для кожного. Тут буде відведено місце для історії, культури й мистецтва, для репортажів та інтерв’ю, для національних меншин. Мій університетський, архівний, редакційний досвід, діяльність на мистецьких платформах, праця з управління школами та персоналом, з представниками місцевого самоврядування, знання зі сфери фінансового менеджменту тощо – тепер становить для мене важливий сенс, бо поступово стає в пригоді все, до чого колись була дотична й у чому набула досвіду.
А що там на життєвому горизонті в духовній (релігійній) сфері та в царині художнього перекладу?
Духовну, наукову та мистецьку сфери у своєму житті не розділяю: це все – та сама «я». І тоді, коли пишу акафіст, й коли перекладаю вірші Жадана, з тим самим естетичним смаком, із тими ж цінностями. А переді мною завжди людина як цілісна особистість. Вважаю помилковою думку тих, що створюють різні види власної особистості, бо тоді вони не автентичні. Перш за все переді мною стоїть завдання професіоналізувати редакцію – тісно працювати з редакторами, адже мій обов’язок – не просто керувати, а співпрацювати з колективом й піклуватися про нього. Бо тільки разом можемо створити імідж бренду журналу «Слово», адже самій це не під силу. З часом сформується й мережа співробітників – у різних установах, від наукових, мистецьких до благодійних; не зможемо обійтися без них, адже збираємося створити простір для їхньої презентації, пишучи про них і разом з ними, заохочуючи їх до співпраці. Для нас важливо бувати скрізь на місцях, слухати людей і подавати цей матеріал у різних жанрах, не тільки публіцистичних. Маю багато планів і щодо перекладу. Однак, слава Богу, наші безмежні бажання закріплені в обмеженому тілі та в обмеженому часі. Бо Всевишній мудро керує всіма бажаннями, щоб вони не зашкодили нам. Я вдячна Богові за пройдений шлях з вірою, що етап життя, який чекає на мене попереду, буде цікавим, корисним, змістовним і приємним для нас усіх, не тільки для мене.
Розмовляла Тетяна Ліхтей
Фото з архіву Валерії Юричкової