Бодішеймінг і бодіпозитив… Кожне із цих слів має частину «боді», що з англійської означає «тіло». Але якщо в першому випадку тіло соромлять, у другому – вчаться любити його таким, яким воно є. Якщо бодішеймінг – явище широко поширене в Україні, про бодіпозитив ми майже нічого не знаємо. Можливо, і лексема «бодішеймінг» для вас чужа, проте майже кожна і кожен з нас чули від сторонніх людей зауваження з приводу своєї зовнішності.
Когось соромили за зайву вагу чи колір волосся, когось – за окуляри чи якісь інші ознаки. Натомість бодіпозитив – це та течія, яка промовляє до нас голосами сотень жінок: «Твоє тіло – прекрасне, прийми та люби його». Але чи справді зробити це просто? Чи допоможе бодіпозитив подолати бодішеймінг?
«Бодіпозитив - це про право бути собою, приймати себе та інших такими, якими ми є»
Соціологиня Маріанна Колодій пояснює: протягом останніх семи років ідеї бодіпозитиву стали досить популярними в Україні. Проте поки зарано говорити про широке розповсюдження цієї соціальної течії. Очевидно, що бодіпозитив в Україні – не такий популярний, як, наприклад, у США. Маріанна Колодій припускає, що в Україні бодіпозитив не приживеться через особливості соціальної поведінки та традиції гендерної культури в Україні. В українському суспільстві значимою є зовнішня невербальна комунікація – репрезентація себе та сприйняття інших людей через зовнішні прояви та зовнішність – статуру, одяг, зачіску, макіяж, манікюр тощо.
«Бодіпозитив як соціальна течія виник у 90-х роках у США, в Україну його ідеї були запозичені. Основна ідея бодіпозитиву полягає в тому, що будь-яке тіло – прекрасне. Люди повинні любити себе такими, якими вони є. Спершу бодіпозитив стосувався прийняття суспільством людей з інвалідністю або певними тілесними вадами (втрата кінцівок, рубці від опіків, видалення молочних залоз та ін.). Сьогодні бодіпозитив охоплює всі прояви тілесності людини як у жінок, так і у чоловіків», – додає Маріанна Колодій.
Вона пояснює: прихильниці та прихильники бодіпозитиву в Україні пропагують цінність тілесного та психологічного здоров’я людини, унікальність та індивідуальність краси людини; закликають долати комплекси та прийняти себе у будь-яких фізичних параметрах та тілесних проявах. Також бодіпозитив тісно пов'язаний з ідеями фемінізму, пропагує рівність статей і відмову від гендерних стереотипів.
Попри позитивні ідеї цієї течії, багато людей вважають бодіпозитив – шкідливим явищем чи пропагандою нездорового способі життя.
«Серед частини людей, часто експерток та експертів, існує думка, що бодіпозитив – це своєрідний самообман. Вони вважають, що це – виправдання залежностей людини, її слабкостей і відсутність мотивації, наприклад, до схуднення. Бо тепер можна не доглядати за собою і ніхто тебе за це не осудить, бо це ж “бодіпозитив”. Можна не стежити за харчуванням, не займатися спортом, не митися, не голитися тощо. Як на мене, то така позиція – це певне пересмикування ідей бодіпозитиву. Хоча бодіпозитив і закликає людину любити себе будь-якою, це – питання не лише зовнішності, але, насамперед, здоров’я людини. У бодіпозитиві людина з нібито надлишковою вагою приймає не надлишкову вагу в собі, навпаки – себе із цією вагою в оточенні інших людей,–пояснює Маріанна Колодій.–Тобто люди з різними тілесними особливостями живуть поміж нас, вони красиві і можуть бути самодостатніми, при цьому мають свої особливості і можуть мати проблеми зі здоров’ям. Бодіпозитив – це про право бути собою, приймати себе та інших такими, якими ми є. Люди з тілами усіх форм і розмірів не повинні піддаватися осуду і образам (бодішеймінгу)».
Окрім цього, частина прихильниць та прихильників бодіпозитиву сприймають його як спробу опиратися наступу масової культури у сучасному світі. Йдеться про протистояння «агресивній політиці краси», наступу б’юті-індустрії та «культу споживання».
Бодіпозитив на практиці
Для ужгородки Торі бодіпозитив – це регулярна і безумовна любов до свого тіла, яким би воно не було. Але жінка переконана, що так буває лише в ідеальному світі, а якщо відійти від ідеального уявлення бодіпозитиву, то це – просте прийняття свого тіла, гармонія з ним, вміння жити комфортно, не озираючись на те, що тут розтяжки, там родимки, а ще – круті стегна і зовсім не тонка талія.
«Я не можу сказати, що захоплена цим рухом, я, швидше, вважаю його корисним і доречним. Я тішуся з того, що бодіпозитив є зараз соціальною практикою. Висміювання бодіпозиітиву часто йде поряд зі страхом людей втратити свої привілеї і вкладені ресурси. Чомусь людині неприємна одна лиш думка про те, що вона витрачає половину грошей на те, щоб виглядати відповідно до умовного канону краси, а інша жінка... просто існує, їсть полуничне морозиво, бадьоро танцює усіма своїми кілограмами на вечірці і замовляє піцу «чотири сири» о дев'ятій вечора»,– розповідає Торі.
Вона додає, що не знає, наскільки на людей впливає бодіпозитив як варіант норми – чи дійсно це веде до поширення повноти як норми, чи ні. Однак у будь-якій течії можуть бути крайнощі, тому це особиста відповідальність людини, а не руху в цілому.
«Мені цікаво, що вибрали б українські жінки, якщо були б лише 2 варіанти: 1) отримати ідеальне в їх розумінні тіло або 2) отримати стовідсоткове прийняття свого тіла і любов до всіх його деталей. Це трохи грубо, звичайно, але виходить, що нам постійно доводиться вибирати між тим, щоб подобатися іншим, і тим, щоб подобатися собі. І ми ж знаємо, що ніколи не будемо достатньо хорошими для суспільства, тому гармонія з собою–єдиний варіант комфортного психологічного стану», – додає Торі.
Бодішеймінг «не обирає» і «нікого не шкодує»
Натомість бодішеймінг – явище, коли людину критикують за її зовнішність, більш поширене в Україні, ніж бодіпозитив. Цьому сприяє об’єктивація жіночого тіла в медіа. І це справді проблема, адже внаслідок перетворення жіночого тіла на товар, жінка стає жертвою поверхневого ставлення. Її починають оцінювати не за інтелектуальні чи моральні якості, а обговорюють її груди, ноги, сідниці.
Маріанна Колодій розповідає, що бодішеймінг «не обирає» і «нікого не шкодує». Тобто, його жертвами можуть стати будь-хто – повні, худі, високі, низькі, біляві, руді, люди з великим чи маленьким носом тощо. І найчастіше жертвами бодішеймігу стають жінки. Така ситуація пояснюється існуванням мізогінії – ненавистю до жінок у андроцентричних (від грецького «андро» — чоловік) та патріархальних (з домінуванням чоловіків) суспільствах.
«Щоб позбутися бодішеймінгу, важливо виховувати в людях повагу до людей»
«У чоловікоцентрованих суспільствах до жінок висувають значну кількість вимог з приводу зовнішності, манер, поведінки, яким вони повинні відповідати як «справжні жінки». Ті жінки, котрі з якихось причин не вписуються в ці «жіночі» стандарти краси і поведінки, піддаються осуду, цькуванню та утискам. Головна мета бодішеймінгу – завдати шкоди шляхом знецінення унікальності іншої людини, тобто перетворити індивідуальні специфічні риси зовнішності чи поведінки на вади. Об’єкти такого осуду можуть змінюватися, однак алгоритм його застосування незмінний: неповага+знецінення», – зазначає соціологиня.
Оскільки в основі бодішеймінгу закладена відсутність поваги до іншої людини як цінності, Маріанна Колодій вважає, що позбутися його можливо, виховуючи повагу до людей.
«У культурах, в яких більш дбайливо ставляться до меж інших людей, менше соромлять інших за те, що вони відрізняються від когось»
Психологиня Наталка Касим пояснює, що бодішеймінг часто пов‘язують зі сферою моди і тим, які образи вона нам диктує. Мода як соціальне явище завжди впливала на те, як люди спілкуються між собою і що вважають прийнятним, «гарним», а що ні. У XX столітті це стало найбільш помітно через розширення можливостей графічного зображення й сексуальну революцію.
«Частково це явище пов‘язане з об‘єктивацією людського, а особливо жіночого тіла. Коли сексуальна привабливість приписується жінкам як обов‘язок. Про сором, як частину бодішеймінгу, можна сказати, що це та реакція, яку часто використовують в дитинстві батьки, щоб керувати поведінкою дитини. І коли дитина переймає занадто жорсткі рамки того, як треба (з батьківських уявлень), у дорослому віці, стикаючись із тим, що інші люди не вписуються в рамки «нормального», вона може намагатися змінити цей світ під свої рамки, підлаштувати все так, щоб не зустрічатися з власним соромом. Вона сама починає соромити, оцінювати, іноді навіть проявляти агресію до людей, які не вписуються в рамки її світогляду», – розповідає психологиня.
Вона додає, що в культурах, в яких більш дбайливо ставляться до меж інших людей, менше соромлять інших за те, що вони відрізняються від когось за будь-якою ознакою. Також бодішеймінгу менше там, де є публічні люди з різними тілами, зі своїми історіями.
«Аби бодішеймінгу було менше, нам треба чути історії одне одного, бачити різних людей в публічному просторі, взагалі підіймати дискусії про те, що люди в принципі всі різні і мають право на рівне доброзичливе ставлення та взаємоповагу. Дуже хотілося б, щоб публічні простори були доступними для людей з інвалідністю, щоб із дитинства люди вивчали поняття особистого простору, меж як власних, так і інших людей, мали базові навички взаємоповаги та слухання одна одної. Бодішеймінг впливає на різних людей по-різному. Але так, якщо дівчинці з дитинства близькі люди видаватимуть оцінку її тіла, стану здоров‘я за зовнішнім виглядом, то ризик розвитку анорексії й булемії зростатиме. І взагалі, пов‘язувати вигляд дитини з кількістю любові до неї–погана ідея», – додає Наталка Касим.
Прийняти себе і своє тіло
Ми записали історії жінок, яких соромили за «не такий» вигляд. Вони розповідають, що терпіти образи завжди було боляче, і кожна по-своєму намагалася впоратися з ними. Причини знущань – теж різні.
Марина Сташина-Неймет «Це ж треба, виродилося таке страхіття! Бідні батьки! Хто захоче з такою цілуватися?»
Для мене бодішеймінг – це осуд зовнішності людини, який відбувається внаслідок стереотипів про ідеальне тіло, риси обличчя, жести, які побутують в сучасному суспільстві. Я маю інвалідність ІІ групи з дитинства по зору. Одні кажуть, що це – непомітно, інші переконують, що видно неозброєним оком. Коли мені було 10, 15 і навіть 20 років, дуже переживала через це.
Скло моїх окулярів має велику діоптрію – +9, а в дитинстві взагалі – +11. Однолітки глузували з цього, закидаючи, що маю чотири ока, або ж казали, що маю деформовані очі завеликого розміру.
Через те, що я навчилася ходити лише після півтора року, дещо неправильно ставлю ногу, важко ходити на високих підборах. Коли дівчата з мого та паралельних класів взували туфлі на високих підборах, я ходила в простих «скороходах» – у чому зручно, безпечно (враховуючи відсутність тротуару) та не так помітно деформацію стопи.
Після появи постійних зубів у мене з’явилася проблема неправильного прикусу. Брекети для моєї родини були недоступні за ціною, а кафа не допомагала, коли кількість викривлених зубів перевищила 4. Слово «акула» (зуби стояли в два ряди, що нагадувало прикус відомої жительки підводного царства) – найлагідніше, що доводилося чути на свою адресу.
У 8 класі був такий випадок: дівчина, з якою я сиділа за однією партою (ледь не перша красуня в паралелі) видала фразу: «Це ж треба, виродилося таке страхіття! Бідні батьки! Хто захоче з такою цілуватися?».
Ця історія продовжилася і в університеті. Я стала студенткою у 2005 році, тоді набував популярності серіал «Не народися вродливою». Неправильний прикус нікуди не подівся, як і величезні окуляри в модній в ті часи металевій оправі (невелике в діаметрі скло з діоптрією +10 додавало ще більшу диспропорцію між обличчям та очима). Так з’явилося порівняння мене з головною героїнею однойменного серіалу. «Пушкарьова на горизонті», «Пушкарьова, ти переплутала! Багатії в педагогічному не вчаться!», «Дай сфоткаю, а то друзі не повірять, що таке чучело справді існує!» – фрази, які доводилося чути в перші дні навчання в університеті.
«Із Вашою зовнішністю з людьми не можна працювати. Це не відповідає стандартам та відштовхує»
Одна з перших робіт, яку я шукала, була не за спеціальністю. І на співбесіді почула ще більш неприємну фразу: «Із Вашою зовнішністю з людьми не можна працювати. Це не відповідає стандартам та відштовхує». Звісно, що навіть якби отримала пропозицію роботи в такій організації, то не погодилася б.
Моє рідне селище невелике. Майже всі знали один одного, тому ці розборки виглядали як взаємні звинувачення між батьками. Моя мама наголошувала на тому, що дітей потрібно виховувати і ніхто не застрахований від народження дитини з певними порушеннями здоров’я. Натомість мамі (іноді татові) закидали, що таким, як я, не місце в школі для «нормальних» дітей і треба було «подумати про майбутнє дівчини ще з раннього віку».
Вже в університеті я дала першу власну відсіч. Фраза, що змусила замислитися 17-річних юнаків та дівчат: «А ви обирали собі зовнішність?». Після цього я вийшла з аудиторії. Доки переводила подих та вгамовувала сльози, за дверима було тихо.
Попри все, я навчилася не приховувати факт наявності в мене інвалідності та не боятися розповідати про те, як я бачу світ навколо себе. Я – людина з інвалідністю. Насамперед, я – жінка, яка вміє відчувати, кохати, має знання та навички і може жити повноцінним життям.
«Мене обмежує не інвалідність. Мене обмежують стереотипи», - своєрідне гасло, з яким крокую по життю. Доводити свою повноцінність, рівноправність та здатність до будь-якої діяльності вкрай важко. І вкрай потрібно.
«Жінка або дівчина не має соромитися свого тіла»
Вважаю, що жінка або дівчина не має соромитися свого тіла. Це – її тіло. Скарб, що робить її унікальною. Це – її норма краси, привабливості, що притягує людей. Однак для цього потрібно, насамперед, самій прийняти своє тіло таким, яким воно є.
Мені для цього знадобилося багато років. Комплекси щодо того, чи правильно ставлю ногу, як тримаю ручку, як сиджу за столом, посміхаюся, дивлюся – почали зникати, коли було далеко за 20.
Не можу сказати, що дуже акцентую увагу на бодіпозитиві. Скоріше, всіляко підкреслюю, що своє тіло потрібно любити, незважаючи на всі стереотипи, що побутують в у суспільстві.
Анна «Ходи нормально, на тебе всі дивляться»
Для мене бодішеймінг – це коли тебе соромлять за тілесні ознаки, зовнішність. Роблять це переважно нетактовні люди, які порушують особисті кордони людини. Для мене найбільш образливим є бодішеймінг за те, що людина ніяк не може змінити. У мене легка форма ураження опорно-рухового апарату і змінена хода. У дитинстві я часто чула від своїх батьків щось на зразок: «Ходи нормально, на тебе всі дивляться». Мене колись шеймили навіть за мій зріст, типу я не маю носити настільки довге волосся з таким низьким зростом. Було і типове – «ти товста» у школі, хоча ось на це я не звертала уваги.
Але це ще ніщо, порівняно з тим, як на мене оглядалися на вулиці щоразу, коли я йшла повз. Люди ніби й нічого не казали, але я відчувала сором. Ще, бувало, незнайомі люди, а гірше – друзі, запитували, чого це я так дивно ходжу.
Щоб прийняти себе, я пішла на психотерапію, а ще роблю собі гарні фотосесії. Однак через усе це часто буваю замкнутою серед малознайомих людей.
Марина «Я проходила повз них і почула – «папандопало з Америки»
Бодішеймінг для мене – це бажання викликати інтенсивний сором у людини з неконвенційним тілом, зовнішністю, виглядом, конфігурацією. Мені завжди говорили, що в мене занадто рухлива міміка. Я рідко відчувала своє тіло важким, «товстим», але мені про це часто говорили. Я взагалі не розуміла, яке діло до мого тіла іншим людям. Якщо я набирала вагу, то, може, мене треба було записати до лікарки? Але ні, мої дорослі просто це казали.
У мене дреди і вже багато років незнайомі люди на вулиці дають мені «поради» щодо мого вигляду, деякі кажуть: «Ви така гарна дівчина, але це на голові, воно все псує». У топі моїх реакцій на волосся – це фраза чоловіка, кинута, коли я проходила повз: «Папандопало з Америки». Я звикла до лайливих слів, також дреди – це як би знак, що я завжди готова говорити про своє волосся, люди підвалюють з питаннями і дуже ображаються, коли я нічого не пояснюю.
Чомусь люди часто думають, що ті, у кого дреди – курять траву. Також мені казали, що я споганила собі тіло, бо зробила татуювання. В мене 11 татуювань і про жодне я не пожалкувала.
«Тілесний фашизм»
Я відчуваю шеймінг у спортивних клубах, де на стінах висять плакати людей у дуже спортивній формі, там взагалі немає різних тіл, ідеї здоров’я. У таких місцях я відчуваю якийсь «тілесний фашизм».
Я дізналась про свої межі сприйняття, уважно обираю клуб, якщо хочу піти на якесь заняття. Майже не експериментую із зачісками, бо боюсь уваги, яка, як правило, не дуже позитивна.
Я не підтримую розмови про дієти для жінок, намагаюся зупиняти ті розмови, в яких чоловіки дають оцінку жінкам. Моє натхнення і вектор зросту – це розмова про менструації, адже з появою у мене менструальної чаші, я інакше ставлюся до свого тіла. Мені стало цікаво дізнатис, про що мій біль, тому що у моїй школі розмов про менструацію майже не було. Коли я ділюся досвідом користування чашею, то стикаюся із негативною реакцією. Чомусь усі – і чоловіки, і жінки – кажуть, що це огидно. Хоча це ж про тіло, це теж мені про бодіпозитив – називати все своїми словами та говорити про природні процеси відверто.
Замість підсумків
Неважливо, чи вживаєте ви терміни «бодіпозитив» та «бодішеймінг». Важливо, аби ви приймали своє тіло таким, яким воно є, навіть якщо інші і вважають його не надто привабливим чи недосконалим. Якщо ж ми приймемо себе справжніми, і нехай – з кілограмами чи шрамами від операцій, нам буде простіше сприймати зовнішність інших; буде простіше відходити від стандартів краси та виглядати так, як хочеться.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
Фото з особистих архівів та womenforone.com