Щороку в Україні відзначають День українського кіно. І саме 10 вересня – це день народження основоположника і без перебільшення генія українського кінематографа Олександра Довженка. Втім, як не прикро, перелік асоціацій зі словами «українське кіно» найчастіше не лише починається, але й завершується Довженковими фільмами, котрі входять до числа шедеврів світової кінокласики: «Земля», «Звенигора», «Арсенал»… Додаймо ще легендарні імена Параджанова й Іллєнка, Миколайчука, його ж «Вавилон ХХ»… І – все?! А як із кіно сучасним?! Українським?! Чи «пацієнт швидше живий, ніж мертвий» і що загалом думають про українське кіно - Zaholovok.com.ua цікавився в ужгородців.
Фотограф Сергій Гудак ностальгує за якісною українською документалістикою й обурюється «Тарасом Бульбою»:
«Українське кіно.... Асоціації? Якщо чесно – не знаю… Чув - отримували якісь нагороди на кінофестивалях, але ці стрічки ніде не бачив. На жаль, з укркіно асоціюються, знов таки на жаль, прости Господи, "Роксолана", надумані телеспектаклі, ну й Богдан Ступка. Ні, ще є Кіра Муратова - так би мовити «на любителя». А хочеться, щоби було наше (!) кіно. Багато найкращих фільмів Радянського кінематографу було знято на базі Одеської кіностудії, дитячі фільми - Ялтинської, чудові документальні – Київнаукфільм… А кіно Україні потрібно. І потрібно не тільки для розваги. Кіно - це могутній інструмент для виховання населення країни. Згадаймо «Тараса Бульбу» - «привіт» від росіян… А саме кіно (так, це звучить пафосно), як наймасовіше мистецтво, може зробити нас кращими. А ще додам: часто бідкаються з приводу нестачі коштів. Але якість продукту не завжди напряму залежить від бюджету, що доводять світові приклади чудових «дешевих» фільмів».
Архітектор Володимир Павлей пише у мережі Facebook: «Українське кіно мало би бути і могло би вражати світ, якби ті, хто його фінансують і творять, розуміли, що слід відштовхуватися від кращих світових та національних традицій. А ці традиції надзвичайно змістовні і потужні, бо формувалися тисячоліттями. Це - перш за все - фундамент національної культури та вінок культур народів, які проживають в Україні... По-друге, існує таке поняття як "українське поетичне кіно", яке уособлюються творіннями Довженка, Параджанова, Миколайчука та інших наших творців? І ці традиції можна би розвивати в сучасних формах. І ці форми не повинні бути "шароварщиною", вони повинні бути сучасними по формі і національними по духу й гуманними по суті. Національні традиції не мають адекватних сучасних культурних форм - ось у чому головна проблема. А традиції також повинні розвиватись - так як розвивається все у природі. Мені здається, що зараз творити мало би бути легко, коли є досвід Довженка, Фелліні, Параджанова, Тарковського та й усіх інших визнаних геніїв світового кінематографу... І ключове питання - потрібно розуміти, що не потрібно чіпати болючих тем, а розвивати тільки те гарне, добре і найкраще, що є в нашій тисячолітній Україні – такій, що зазнала багатонаціонального культурного впливу і від того стала ще більш багатою і яскравою - національною культурою... Гарним прикладом сучасного кінематографу, на мій погляд, може бути музична комедія - мюзикл "Сорочинський ярмарок"... Але потрібно йти далі й розвивати наявні й творити нові, адекватні вимогам часу традиції, які будуть нас всіх, народ України надихати на активне діяльне, повноцінне культурно життя, й гідно репрезентувати перед світом! ...Наша сім'я має родичів в Америці і по всьому світу - так от коли вони побачили "Сорочинський ярмарок" - в них був культурний шок... Общини, земляцтва збираються у вихідні й переглядають зі сльозами на очах цей мюзикл у церквах - після богослужіння... Оце й є доказом того, який повинен бути сучасний кінематограф - він повинен давати духовну і культурну поживу народу і всьому світу... Оце моя думка. Хоч бери та й сам знімай кіно...:)))»
Антон Готліб, керівник ужгородської філії громадської організації «Cinemahall» констатує, що, на жаль, зараз в Україні нема українського кіно:
«Професійне кіно в Україні… Не можна сказати, що воно є як індустрія. Таке собі замкнене коло: нема фільмів - нема прокату – люди не ходять до кінотеатрів – фільми не знімаються. Є люди, які роблять стрічки, і навіть такі, що перемагають на міжнародних фестивалях, але вони роблять кіно не для України. В Україні є прокат і кінотеатри, але кіна – ні. Є кіно американське. Російське. Французьке. А такого, яке можна було б назвати – УКРАЇНСЬКИМ… Прикладом, але не взірцем такого можна назвати стрічку «Владика Андрій», яке у 2008-му році зняли на кіностудії ім. Довженка. Цей фільм уповні відображає стан сучасного українського кіна, коли «великий метр» зроблено на держзамовлення, він не має цікавості для глядача і не несе мистецької цінності. Нині Україні потрібне українське кіно, яке б завойовувало глядацький інтерес і було носієм власне українського колориту, почерку… Але, схоже, зараз цього не треба ані глядачу, ані державі…».
Водночас, на думку Антона Готліба, найцікавішим нині є кіно аматорське – те, котре робить власним коштом любителів, переглядається у вузькому колі друзів, виставляється в мережі, а подекуди «їздить» на міжнародні фестивалі і навіть там перемагає. Це, вважає Антон – найперспективніший напрямок, і хоча цей «арт» масовим назвати не можна, за умови підтримки саме з такого «кіна» і може народитися українське кіно.
Галина Малик, письменниця, автор популярних творів для дітей, хоч і строго оцінює стан сучасного українського кінматоргафу, але висловлюється з оптимізмом:
«Напевно, з усіх видів мистецтв в незалежній Україні у найбільш важкому становищі знаходиться кіно. Те, що крутять і знімають під назвою «наше кіно» - кіно зовсім не наше, не треба нас дурити! Оті одиничні з’яви, про які ми читаємо і які десь там, за кордоном, завойовують якісь нагороди – це теж не наше кіно. Бо, як сказав один з великих ідеологів соціалізму: кіно – наймасовіший вид мистецтва. А про яку масовість українського кіно сьогодні може йти мова?!!
Але я твердо впевнена, що дуже скоро кіно України отримає друге дихання – услід за тим першим при Совєтах. Вже накопичено великий драматургічний потенціал – і в літературі, і в документалістиці. Треба лише трошки зачекати – і ми побачимо таки нове наше, українське справжнє кіно».
Що ж, нинішня дата – усе ж привід подивитися хорошу (а про смаки не сперечаються!) українську стрічку. Для когось це «Сорочинський ярмарок», для деяких – «Orange Love», хтось може без ліку переглядати «Пропалу грамоту». Особисто я обожнюю «Тіні забутих предків»… У кожному разі, бажаю вам дивитися найкраще - поруч із Довженковими шедеврами і, як знати, віднайденими в мережі взірцями сучасного – нехай наразі «новонародженого», аматорського – але УКРАЇНСЬКОГО кіно…
Алла Хаятова, спеціально для Zaholovok.com.ua