Іменну стипендію, яку мають лише п’ятеро студентів-журналістів України, отримала Олександра Артюхіна.
Тепер відділення журналістики має ще один привід пишатися: наша четвертокурсниця, обійшовши багато інших кандидатур, отримала стипендію імені Чорновола. Першою думкою, що виникла в моїй голові, коли я дізналась про це, була: «Нарешті її винагородять за недоспані ночі і нез’їдені сніданки, обіди й вечері». Я знаю цю людину давно, і більш щирої, доброзичливої та відданої людини за неї я не знаю. Думаю, після прочитання інтерв’ю ви мене зрозумієте.
- Сашко, чому саме тобі дали цю стипендію? За що її дають і як відбувається процедура загалом?
- Я сама собі часто ставлю це запитання, бо досі не вважаю себе чимось кращою від інших студентів. Я не робила нічого надприродного, просто вчилась, займалась громадською роботою, писала статті... Мені лишень трошки більше пощастило, або зірки на небі зійшлись на мою користь. Та й викладачі кафедри журналістики мені допомогли.
Щодо стипендії, то вона призначається п'ятьом студентам-журналістам денної форми навчання, які відзначилися в навчальній та творчій роботі. Отримати її можна з другого курсу.
У процедурі призначення цієї стипендії я не дуже обізнана, але ознайомившись із відповідним положенням Кабміну, тепер знаю, що кандидати на отримання цієї стипендії висуваються вченими радами вищих навчальних закладів двічі на рік за результатами екзаменаційної сесії. Затверджують ці кандидатури у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України. Розглядають спеціальне подання, в якому відзначають успішність студента, його творчу роботу та участь у громадському житті навчального закладу. Як же саме відбирають кандидатів, визначають Міністерство освіти і науки разом із Національною спілкою журналістів України.
- Як це, відчувати себе одною з лише 5-ти «обраних» студентів в усій країні?
- Це дивно, втішно, незрозуміло і приємно водночас. Я ще досі до кінця не зрозуміла, що є серед 5-ти найкращих студентів-журналістів України. Безумовно, таке визнання є честю для мене. Розумію, що планку встановлено високо, і тепер я маю докладати максимум зусиль, аби тримати марку. Тепер точно не маю права "ударить в грязь лицом".
Моя перша реакція – заціпеніння; спочатку подумала, що це жарт, або що я просто сплю! Але коли усвідомила, що це реальність, дуже зраділа - як-то кажуть, скакала до стелі! :) Проте тішив мене радше не матеріальний стимул (хоча й підвищена стипендія нікому не завадить!), а сам факт визнання мене як старанної студентки та визнання потрібності всіх моїх творчих починань. Хоч би як пафосно не це не звучало, але розумію, що справді живу недарма.
- А як друзі, одногрупники поставились до цього визнання?
- Ой, не люблю я такі питання... Як поставились? Та дуже позитивно. Вони зраділи навіть більше, ніж я. Це так приємно, коли твої друзі та знайомі ледь не радісну сльозу пускають, тішачись за твій успіх. На собі відчула правдивість народної мудрості: "Поспівчувати може кожен, але щиро зрадіти здатні тільки справжні друзі". Спасибі їм всім, що є у моєму житті. Без них такої мене не було б!
- Ти вже думала, на що витратиш першу велику стипендію (до речі, скільки її має бути?)
- За положенням, це - мінімальна стипендія у трикратному розмірі. Якщо чесно, матеріальні «блага» для мене другорядні, та й я не люблю будувати плани. Бо зазвичай так буває: надумаєш, намрієш собі щось, а виходить зовсім інше... «не так все сталося, як фантазувалося!». Однозначно загадувати наперед не буду.
- Цікаво, а як твої близькі та рідні ставляться до твого активного життя? Ти ж постійно зайнята!
- До моєї «вічної зайнятості» близькі ставляться із розумінням, за що я їм дуже вдячна. Зрозуміло, що дуже-дуже хвилюються, аби я нормально поїла, добре поспала, відпочивала, не перенапружувалась. Рідні часто говорять: «Ти хочеш зробити за день стільки, наче в добі не 24 години, а всі 48!». Та я розумію, що отримати диплом з відзнакою – не стовідсоткова запорука успіху в житті. Є великий ризик, що «червоний диплом» може залишитися висіти в рамочці на стіні, а я такого не хочу. Близькі йдуть назустріч, довіряють і всіляко допомагають мені: підтримують мої починання, а коли мене вже надто «заносить на поворотах», допомагають стати розсудливішою, робити правильні висновки з помилок та огріхів, аби у майбутньому більше не припускатися їх. Я вдячна рідним та друзям за порозуміння та любов, бо я розумію: без них я ніхто! Повторюся, якби не вони, такої мене і не було б.
- Чим ти цікавишся і займаєшся поза власне студентським життям?
- Цікавлюся різноманітними книгами та фільмами. Люблю російську літературу, дещо із сучасної української літератури, творчість Толкієна, Раневської та Висоцького (не зовсім однорідний ряд, але...). Мене завжди вабило кіно- та телемистецтво, цікавить уся «кухня», котру глядачі не бачать: як виникає задумка, з чого починаються зйомки, як вони проходять, що лишається поза кадром... Ще одна моя «пристрасть», як це моє захоплення називають друзі, - це КВН. Оці три найсмішніші літери на світі з категорії «улюблене заняття» вже переросли у справжню невід'ємну частину мого життя. І я вдячна долі, що свого часу мені трапилась нагода співпрацювати із Закарпатською лігою КВН. Можна по-різному ставитись до цієї організації та людей, які пов’язані із нею, однак там я почуваю себе комфортно. Я люблю сміх, веселощі та позитивних людей. І саме КВН допомагає мені у реалізації творчих планів. Хоча сама не граю (часом виникає бажання, але нема команди, та й вважаю, що дівчата в КВНі не завжди смішні), все ж вірус «квнівців» мене не оминув.
- То як ти бачиш своє майбутнє? Стільки різних інтересів, а обрати доведеться все ж щось одне.
- Ой, майбутнє своє бачу трошки примарно. І чим старшою стаю, тим більше сумніваюсь у тому чи іншому виборі. Якщо раніше я чітко уявляла, чого саме хочу і прагну, то тепер сумніваюсь ледь чи не в кожному кроці. Напевно, старію, і трошки боюсь саме «дорослого» життя. Бо ж сама в душі ще така дитина! Часом так дивно, що однолітки одружуються, дітей народжують, сім'ї створюють... а я сиджу і дивлюсь мультики та гумористичні програми і вдягаю яскраві речі зі смішними малюнками.
Як і кожен студент, я хочу бути впевненою в тому, що п’ять років у виші та диплом будуть потрібні країні, в якій я живу. Хочеться вірити, що допомагаю будувати наше суспільство вже сьогодні.
Оскільки не люблю загадувати наперед, адже як не плануй, все рівно вийде по-іншому, то і чітко не знаю, чим саме хочу займатись після закінчення університету. Однозначно скажу - хочу залишитись в журналістиці і здобути в улюбленій професії певних перемог. Не хочу поривати із КВНом, громадською роботою… Хочу робити свою справу, робити її якісно і отримувати задоволення від зробленого. Хочу, щоб заняття приносило мені радість, щоб я почувалась щасливою, а не тільки отримувала гроші і просто рахувала дні від відпустки до свят, від свят до вихідних, від вихідних до обідньої перерви і т.д.
Безумовно, хочу зберегти всіх друзів, не втратити нових університетських товаришів, а також знайти своє кохання. Але глобально про майбутнє після закінчення навчання я не задумувалась, адже рідко планую навіть те, що робитиму завтра.
Часто чую фрази на кшталт «у нашому світі все робиться заради грошей», «люди самозакохані і злі», «кожен сам про себе дбає, і нікому ні до кого нема діла» тощо. От і неправда. Добрі люди є. Їх бачать, знають і дбають про них. Тепер я це точно знаю.
Ірина Левіна, студентка відділення журналістики