У новому кліпі Степана Ґіґи-молодшого «Моє ім’я» на нього полює дівчина-снайпер. Гостросюжетна задумка режисера впевнено збирає відгуки і «лайки» у соцмережах, а також зізнання у коханні від численних фанаток. Попри юний вік у творчому багажі Степана понад 20 пісень, а також численні гастролі в Україні і за кордоном. Його пісні під час концертів слухали у Римі, Канаді, Америці, Словаччині. Незважаючи на те, що вже досить давно живе й навчається в Івано-Франківську, рідним містом Степана Ґіґи-молодшого лишається Ужгород.
Тож і зустрілися зі Степаном Степановичем в ужгородській кав’ярні після його повернення з Барселони. Вдалий відпочинок на морі спонукає хлопця до активної роботи й найближчих концертів в Україні. Про творчі досягнення відомого співака, кар’єру футболіста, а також те, як бути сином відомого батька і створити індивідуальний стиль – у розмові зі Степаном Ґіґою-молодшим.
- Розкажи, будь ласка, з чого все починалося, тобто коли ти усвідомив, що хочеш співати?
- Коли мені було 5 років, тато з Василем Кузаном написали для мене пісню «Мальвіна і П’єро». Перед днем народження я заспівав її на студії, записав. І коли прокинувся на своє день народження, тато приніс мені цю пісню й показав мою першу роботу. Тобто у шість років я заспівав перший раз на студії, тоді ж вийшов на сцену. Від того часу й до сьогодні я на спеці.
- А зараз батько як ставиться до творчості?
- Він спочатку питав у нас з сестрою, чи потрібно нам це. Бо справа важка, вона потребує чимало зусиль, часу, здоров’я. Коли ми сказали «так», він відповів, що це наш вибір. І тато підтримує, завжди допомагає, радить, тому що має хороший досвід. Розбіжності у нас із татом були в тому, що я не хотів співати лише поп. З самого початку хотів співати рок, але потім вирішив поєднати два стилі, тож зараз працюю в стилі поп-року.
- Для того, щоб бути відомим достатньо народитися в сім’ї відомих, чи для цього ще щось потрібно?
- Ні, аж ніяк не достатньо. У медалі є дві сторони. Я народився у сім’ї народного артиста України, і між нами довгий час було порівняння. Я взагалі не так співаю, як тато. Мені Бог не дав таких голосових даних, але я намагаюся використовувати те, що маю. Кожна фальш дає початок новій історії і порівнянням, мовляв, у нього такий тато, а він схибив. Сьогодні я вже досяг того, що мене не порівнюють. Порівнянь з батьками не має бути, шанси мають всі. Щоб стати відомим треба немало часу, це складний і тривалий процес. Своє ім’я, особистість, обличчя треба вдосконалювати й доносити людям професійно.
- Як ставишся до критики?
- Критика – це своєрідний піар, і коли мене критикують, значить, я чогось вартий. Коли про мене говорять – це добре. Приємніше, звичайно, коли хвалять, говорять щось хороше.
- А хіба бувало, що й погане говорили?
- Говорили, що Степан Ґіґа-молодший мажор, що йому далеко до батька, і що природа на дітях відпочиває. Але я не вважаю, що такі розмови дали в мені певний збій чи я розчарувався. Навпаки, воно стимулює. Хочеться якомога більше працювати як артист, як особистість.
- Як охарактеризовуєш свій стиль?
- Я з неформалів, тобто подобається вільний стиль життя. Неважливо, який стиль одягу, зачіски, музики. Наприклад, я виходжу на сцену в костюмі і в кедах. Чимало питають, як це може бути? А так, що це англійський неформальний стиль. Мені зручно співати в кедах, а музика в мене теж відповідає цьому і вона подобається. Я чимало працюю з татом, і під час його концертів збирається здебільшого старша публіка. Спочатку я не уявляв, як вони сприймали би мій стиль музики. В принципі, людям подобається, на корпоративах позитивно приймають.
- Заради чого ти змінив би цей стиль і взагалі, чи можливо таке?
- Я думаю, в житті все можливо. Тому що як техніка, так і музика, вдосконалюються і стилі змінюються. Наприклад, сьогодні популярна електронна музика. Я не буду зарікатися, можливо, все-таки й змінюся, але в найближчий час не планую це робити.
- Чи багато в тебе шанувальників, чи відгукуєшся на їхні пропозиції?
- Якщо чесно, то досить багато є, і в соцмережах. І пишуть, і зізнаються в коханні. Але що їм можу відповісти? Кажу дякую. Пишуть, що дуже гарно співаю, гарно виглядаю. У тісні зв’язки через соцмережі ні з ким не заходжу.
- Де здобуваєш освіту, як викладачі сприймають твою творчу зайнятість?
- Наразі навчаюся в Івано-Франківську у Прикарпатському національному університеті імені В. Стефаника: в Інституті мистецтв стаціонарно і заочно в Юридичному інституті. У школі в мене все було нормально. В університеті заздісників багато. Є такі викладачі, які розуміють, що я на концерті чи щойно повернувся, тому не прийшов на пару. А є такі, що навмисно поставлять пропуск. Цього року я збираюся отримати диплом «бакалавра», а далі хочу рухатися на Київ. Буду вступати до університету Михайла Поплавського. Під час останньої зустрічі він казав нам з батьком, що вже третій рік чекає, а я ніяк не вступаю. Я пообіцяв, що здаю «бакалавра» й буду навчатися у його виші.
- Чим займаєшся у вільний час і взагалі, чи маєш час для хобі?
- Взагалі, я фанат спорту. Не кажу, що був дуже великим спортсменом, але завжди займався спортом. Спочатку захоплювався футболом, грав за збірну Закарпаття. Дуже хотів бути відомим футболістом, у дитинстві докладав до цього зусиль. Але здоров’я мені не дозволило. Згодом грав настільний теніс. Якось так склалося, що досягнувши певних вершин ставало нецікаво. Останнє, чим серйозно захоплювався, це був волейбол. Також грав за молодіжну збірну Закарпаття. За півроку стартових тренувань став капітаном команди. Потім постало питання, чи займатися серйозно волейболом, чи музикою. Вибрав музику, хоча тренер довго переконував мене не залишати спорт. Грав і петанк у юніорівській збідній України. Найсерйозніше займався екстремальним видом спорту, катався на беміксі. В Ужгороді цей вид спорту з’явився 7-10 років назад. Потім були змагання в Україні. А згодом виріз із кросівок, завужених джинсів, пірсингу. Але спорт не полишаю і сьогодні: взимку катаюся на сноуборді, бігаю два рази в тиждень.
- А шоу-бізнес можна порівняти зі спортом, чи це щось інше?
- Можна. Такий же складний шлях до вершини. Можна дійти або дуже легко впасти. Ти можеш бути дуже відомим, а потім в один момент про тебе всі забудуть. Сьогодні спорт уже перетворюється у своєрідний шоу-бізнес. У футболістів, баскетболістів так ж фотосесії, як і в артистів. А на сцені теж спорт – музиканти бігають з гітарою, вокалісти – по сцені.
- Зі скількох людей складається твоя творча група?
- Татова творча агенція налічує близько 30 осіб. У мене є звукопрокатна фірма, ми працювали у Франківську, а зараз перейшли в Одесу. Моя команда налічує близько 15 осіб. Але коли маємо концерт, то приїжджають усі. Відповідно, маю групу, яка працює зі мною на сцені.
- А хто пише пісні?
- Дві останні роботи зробили спільно з двоюрідним братом Павлом Петренком-молодшим. Останній рік ми дуже тісно співпрацюємо над нашим сімейним проектом. Тому що краще, коли в команді є рідна людина, ніж хтось чужий. Та й ми краще розуміємо один одного. Зараз Павло досить зайнятий, він грає на барабанах в Ані Лорак. Тож за графіком трохи не встигаємо, але загалом у нас все добре.
- То які творчі плани маєш наразі?
- Я зараз зробив нову пісню, поки що не знаю, як її назвати. Думав, що «Сліди». З вересня планую робити «хвилю», як кажуть у шоу-бізнесі. Це коли всі радіостанції одночасно запускають пісню. Я слідкую за американським шоу-бізнесом. Якщо займаюся вокалом, то в американських школах. І бачу, що хвиля» більш ефективна, ніж періодичне прослуховування. Така моя думка, принаймні.
- Яку музику слухаєш?
- Будь-яку, для мене найважливіше, щоб вона була якісна.
- Батькові пісні слухаєш?
- Мушу (Усміхається – Авт.). Я граю в тата в колективі «Друзі мої» на гітарі. Зрозуміло, що слухаю батька. З самого дитинства знаю всі пісні напам’ять.
- А твої діти теж будуть співати?
- Я не знаю, як Бог дасть. Але, якщо чесно, то я хотів би, щоб діти займалися вокальним шоу-бізнесом. Думаю, я допоможу їм зробити це професійніше. Але спочатку мені самому потрібно досягти такого рівня, щоб міг допомогти їм, підказати. Неважливо, буде в мене дочка чи син, я хотів би, щоб вони займалися музико. Але якщо вони оберуть щось інше, то хвилюватися сильно не буду.
- Все ж таки, орієнтуєшся на український шоу-бізнес, чи прагнеш співати за кордоном?
- Якщо чесно, то вже рік мучить мене це питання. Минулого літа був у Канаді, в Metalworks Institute. Цей виш закінчила Крістіна Агілера, Бруно Марс та інші відомі зірки. Я розумію, що здобув би там хороший досвід, навчання триває два роки, відкриваються дуже хороші можливості. Трохи дороге навчання, але воно варте того. Звичайно, хотілося би стати відомим десь в Америці, бо тоді вже популярність буде і в Україні. Стати зіркою світового масштабу – це мрія, звичайно.
- Сьогодні можеш сказати, що досягнув за цей час того, що хотів?
- Не замислююся часто над цим, але не зробив. Мій недолік у тому, що я трохи лінивий. Буває, відкладаю на завтра те, що можна зробити сьогодні. Через це зі мною часто свариться тато. Але я не жаліюся, бо в житті все має йти своєю течією. Я не кажу, що зробив мало. Після мутації голосу довгий час не міг співати. Та й 16-17 років – то ще дитячий вік для шоу-бізнесу. В Україні нормально починати у 19-20 років. Бо вже розумієш, що можна і що не можна робити.
- Ти не втомлюєшся від роботи, як відпочиваєш?
- Люблю нічне життя, дискотеки. Люблю проводити час з друзями, взагалі, люблю відпочинок, і не приховую це. У шоу-бізнесі тусівки – це нормально.
- Чи є таке місце, де почуваєшся найкомфортніше?
- Звичайно, що вдома, коли все добре, коли немає жодних проблем, коли не хвилююся ні за що. Бо думати про щось – це одне, а хвилюватися - зовсім інше. Буває, що ми з татом до ранку сидимо, обговорюємо роботу і все, що з нею пов’язане, вибудовуємо плани. Тому найкомфортніше, коли я вдома в Ужгороді, і мене не тривожать погані думки.
- Що зараз найважливіше у твоєму житті?
Дуже важливо, щоб сім’я була здорова, щоб все було добре. Бо сім’я – це та ж професійна команда, але внутрішня.
Наталія Каралкіна
