Відомий пряшівський учений Михайло Роман (нар.1930) понад сімдесят років досліджує українську літературу в загальноєвропейському контексті та міжслов’янському дискурсі. Пригадую, як з карпатознавицею Любицею Баботою ходили вітати науковця з 65-річчям, як я, тоді ще аспірантка, не могла відірвати погляд від його розкішної бібліотеки, а Михайло Петрович відверто ділився задумами – скільки всього йому ще треба встигнути зробити в царині української літератури та українсько-словацько-чеських взаємин… Всевишній, очевидно, почув ці щирі прагнення, бо впродовж крайніх тридцяти років Михайлові Роману вдалося оприявнити низку літературознавчих видань, перекладів, опублікувати сотні статей та рецензій (його персональна бібліографія фіксує майже півтора тисячі позицій). Відрадно, що не оминув увагою вчений і науково-творчий доробок літераторів Закарпаття. Серед інших, і я вдячна Михайлові Петровичу за відгуки та докладні рецензії на мої книжки… В буремному житті Михайла Романа було чимало трагічних, але водночас і радісних, світлих моментів, і йому точно є про що розповісти сучасникам.
- Ви народилися 1930 року в с. Кобильниці, неподалік Свидника, й навіть присвятили своїй малій батьківщині науково-популярну працю. Згадуючи важке дитинство, завжди схиляєте голову перед батьками, які за будь-яких обставин надихали Вас і підтримували. Розкажіть про яскраві (щемливі) епізоди з того часу ...
- Так, я народився 1 листопада 1930 року в селі Кобильниці, оточеному горами-лісами. На той час тут проживало близько 120-130 душ. Наша хата була дерев’яною, покрита соломою, і складалася з кімнати, сіней і комори. В кімнаті ми жили – їли, спали, варили, мама пекла хліб. У родині нас було п’ятеро діток. Наймолодший, Юрко, помер ще маленьким... Батьки були хліборобами. Мама розмовляла лемківською говіркою, ми її називали руською, батько теж, однак його мова з часом стала засмічена чужими словами, яких нахапався, коли воював на фронті Першої світової та в другій половині 20-х років минулого століття був на заробітках у Канаді. На той час у США вже працювало троє його братів, тож і він мріяв заробити грошей, аби купити вдома клаптик землі. Однак настала світова господарська криза, тож довелося повертатися… Батько (у нас казали апа) мав на мене великий вплив. Він не пив, був роботящим, гарно співав, мав великий авторитет у селі й районі, тілом і душею був руським, давав мені в церкві читати «Апостол» (був там кантором-дяком), часто розповідав про своє перебування на війні чи на роботах у Канаді...
Сільська церковна школа, яку я відвідував, була теж дерев’яною, збудованою десь у часи Марії-Терезії, раніше, ніж наша греко-католицька церква (1786). До 1918 року в школі викладалося угорською, а далі – вже нашою, карпаторуською. У 1936 році школа стала державною й, відповідно, викладати тут почали, так би мовити, мовою «чехословацькою». Спочатку до нас приїхав чеський учитель Антонін Томек. Він не знав ані словацької мови, ані нашої місцевої говірки, а ми не знали чеської, через що не раз доходило до комічних ситуацій. Через рік прибув уже словацький учитель із Пряшева Павел Дадей. Проте люди в селі й ми, учні, не знали й словацької мови. Натомість новий учитель змушував нас не тільки в школі, але й на вулиці нею спілкуватися. Коли 1939 року розпалася ЧСР і виник т.зв. Словацький штат, а Закарпаття окупували мадяри, виявилося, що наш учитель – гардист, голова окружної молодіжної організації «Глінкова молодь». Усіх нас без відома записав до цієї організації й замість «Слава Ісусу Христу!» змушував вітатися «На страж!».
Наша школа була «однокласною», тобто в одному приміщенні вчилися всі школярі від першого по восьмий клас, було нас разом десь 25–30 учнів. Усі ми були руснаками, греко-католиками, лишень один був поляком – римо-католиком. Учитель П.Дадей заохочував першокласників (нас таких було всього двоє) до навчання цукерками, а школярів старших класів – паличкою. В школі не було бібліотеки, а лише карта й рахівниця. Чи був портрет президента, – не пам’ятаю. Вдома був лише церковний календар та молитовник, надруковані латинським шрифтом.
У нашому селі діти змалку, ще в дошкільному віці, допомагали в господарстві: пасли гусей, корів, овець, кіз... Я навіть водив корів, коли батько орав, аби вони рівно йшли борозною, бо наше поле знаходилося на крутих гірських схилах. Тяжко було коровам, батькові, та й мені, маленькому. Бувало, коли батько втомлювався або хотів покурити, ми зупинялися, щоб перепочити, то я тоді від утоми тут-таки й засинав...
- Поділіться спогадами з періоду навчання в міській школі та вчительській семінарії (академії). Кому завдячуєте своїм становленням у ту непросту добу?
- Я мав велике щастя й досі глибоко вдячний батькам за те, що дали мене на навчання до мештянської (горожанської) школи в окружному містечку Ґиральтівці. Це була єдина на весь район горожанська школа. Прийняли мене без вступних іспитів на підставі свідоцтва про початкову освіту. Потім я щодня, упродовж чотирьох років, пішки, за будь-якої погоди, долав 12 км – спочатку лісом, потім польовою дорогою. Найважче було взимку, адже в лісі водилися вовки, та й взуття, одяг у мене були вбогі. Я ходив у домотканих полотняних ногавицях, сорочці, в’язаному светрі... Так скромно ніхто не був одягнений, бо в школі навчалися переважно діти урядовців, ремісників та заможних селян, які своїх чад доправляли на навчання возом або на санях. Бувало, приходив я до школи, промоклий до нитки, долаючи іноді півметрові снігові замети. Тоді вчителі саджали мене ближче до грубки, аби я обсихав... Прокидався я десь о п’ятій ранку, мама давала мені пити трав’яний чай або молоко, клала в торбу кусень хліба й відряджала до школи. Першу зиму батько десь три-чотири кілометри йшов попереду мене, протоптуючи стежинку... Ніколи цього не забуду... До речі, син столяра Пішта після першого року навчання покинув мештянку, не витримав. Додому повертався я десь о третій–четвертій годині, голодний і знесилений. Попри те, влітку ще встигав чимось допомогти в господарстві, тож за уроки сідав аж увечері при гасовій лампі. Мушу сказати, що в час мого навчання більше ніхто з руських сіл району не відвідував мештянку в Ґиральтівцях, і тому мене в школі прозивали «шаленим руснаком», тож я ні з ким не дружив...
У мештянці найбільші проблеми були в мене зі словацьким правописом. Любив я історію та географію. Читав лише підручники, бо бібліотеки в мештянці не було. Навіть відповідної крамниці, де можна було б придбати якусь книжку, в Ґиральтівцях не було. Деякі вчителі-гардисти часто говорили про війну, про перемогу німецьких і словацьких військ на фронті, лякали нас, учнів, більшовиками, партизанами… Про Україну нічого не говорили, ми навіть не знали, що така країна існує. Під час навчання в мештянці (1942–1946) я мав три жахливі зустрічі з німецькими вояками, кожна з яких могла закінчитися для мене фатально... Одна з них сталася в листопаді 1944 року – німці депортували людей з нашого села, дозволивши покласти на віз тільки деякі речі, й усіх під конвоєм повели на залізничну станцію. Але, на щастя, вільних вагонів не знайшлося, тож нас передали місцевим гардистам. З їх мовчазної згоди перелякані люди протягом ночі повтікали хто куди. Аж до наближення фронту (18 січня 1945 року) жили ми в чужих людей на подвір’ї, бо в хаті вже не було місця. Я з молодшим братом спав у стайні з коровами, старшого німці забрали копати окопи, батьки ночували в сінях… Коли ж ми повернулися в рідне село, то побачили, що все наше добро пропало, а школа стала попелищем...
У березні 1945 року відновилося навчання в мештянці, яке було призупинено в травні 1944 року. Нам ввели курс російської мови, але жоден учитель її не знав. Десь у квітні 1946 року на родинній раді було вирішено, що я продовжу свої студії в Руській греко-католицькій учительській академії в Пряшеві, хоч мова йшла й про Словацьку академію. Але батько наполіг, що піду все-таки до руської, і я погодився. Директором академії був тоді д-р Степан Гойдич, брат греко-католицького єпископа Павла Гойдича. Академію, як відомо, 1905 року заснувала Пряшівська греко-католицька єпархія, тож вона була церковного спрямування. Після 1948 року академія стала державною, а відтак поступово змінювався і її вчительський склад: замість священників на роботу набирали цивільних осіб, серед яких були П. Бунганич, А.Качмар, А.Крайняк, Ю. Костюк... Тут я вперше зустрів наших письменників Федора Лазорика та Івана Мацинського. Цікаво, що Ф.Лазорик писав українською мовою, а І.Мацинський – російською, але на той час їх творів я ще не читав. Напевно, закарпатці знають, що Ф.Лазорик сім років учителював у Руському Мочарі (1932-1939) Великоберезнянського району, й що саме тут написав чи не найкращі свої вірші та оповідання...
- Ви двічі навчалися в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка – як студент-філолог та як аспірант. У якому середовищі формувалися як учитель і дослідник? Хто з викладачів, науковців був для Вас взірцем для наслідування?
Після закінчення академії(1950) я рік працював директором Руської початкової школи в Пряшеві, потім мене перевели на посаду референта та центрального інспектора руських шкіл Словаччини т.зв. Повереніцтва шкіл, науки і мистецтва (так називалася одна зі структур уряду СР) в Братиславу. Мені, крім іншого, доручили перекладати з російської мови словацькою педагогічні фахові тексти, які вийшли в світ під назвою «Úlohy rodičov pri výchove deti v škole» (1952). У цей період я познайомився також з багатьма вченими й письменниками Словаччини, між іншим, і з В. Ґренджею-Донським. До речі, на його похороні 1974 року я прощався з ним від імені пряшівських письменників і читачів, і моя промова була єдиною, що прозвучала тоді його рідною мовою. Зауважу, що Ґренджа-Донський був заслуженим митцем СР, і похорон, відповідно, було проведено на державному рівні.
У 1952 – 1953 роках руські та російськомовні школи, установи культури, друковані органи Пряшівщини переходили на українську літературну мову, якої я, по суті, не знав, тож вирішив вивчати її на педагогічному факультеті, який саме тоді «переселявся» з Кошиць до Пряшева. Там відкривалася спеціальність українська мова / словацька мова. Однак у Словаччині не було фахівців з україністики, й тоді декан д-р Іван Кремпа запросив читати лекції спеціалістів з Карлового університету в Празі (д-р М. Затовканюк, д-р І. Нейдко). Вони щотижня, по черзі, доправлялися до нас літаком на два дні, а відтак поверталися додому. Тут я вперше побачив українську абетку, портрети Т.Шевченка, І. Франка та інших письменників, але їх творів я на той час ще не знав…Тоді ми – Ю.Дацко, Ф.Ковач та я – вирішили, що поїдемо вивчати українську мову й літературу до Києва. Пройшли відповідний відбір і нас направили в Київський державний університет ім.Т.Г. Шевченка.
У Київ ми їхали транзитом через Москву (у якій нас, до речі, «привітали» клопи) й прибули в українську столицю десь 5-6 вересня 1953 року. Всі місця в гуртожитку вже були зайняті. Після кількагодинного чекання в темному коридорі гуртожитку на вулиці, що тоді мала назву Жертв революції, № 3, нас поселили в крайню занедбану кімнату біля «шведських» туалетів, де вже жило четверо тяжкохворих інвалідів Другої світової (незрячі, без руки або ноги), не було тут ні столу, ні стільця, ні шафи, а лише старі ліжка й матраци... Я був настільки шокований, що з того всього захворів. Вибратися з біди допоміг лікар, тож через два тижні я вже відвідував лекції... Побутові незручності перекрило щире, людське ставлення до нас з боку викладачів та студентів, тож згодом увесь негатив розсмоктався. Тоді ще повсюдно в Києві я бачив руйнівні наслідки жахливої війни, на вулицях було чимало калік, п’яних і зневірених людей, частина університету, Хрещатик, Володимирська вулиця були ще в риштуванні, всюди лунала російська мова, а я ж приїхав вивчати українську! Все це мене гнітило, боліло. Дивувався й тому, що всі предмети, крім власне української мови й літератури, також викладалися російською мовою, в коридорах було чутно лише російську, міська молодь спілкувалася тільки нею. Винятки складали хіба що вихідці з сіл... Не дивно, що російську мову я опанував скоріше, ніж українську. Такими були наслідки політики русифікації України...
Але наші педагоги-україністи робили все, що було в їх силах, аби допомогти нам опанувати українську мову та літературу. На мене особисто найбільший вплив справили Г.К.Сидоренко, Н.І.Тоцька, І.К.Кучеренко, П.П.Плющ, А.О.Іщук, Є.П.Кирилюк (усі вони згодом стали знаними професорами) та ін. Пригадую перший іспит – з теорії літератури, який я складав у Г.К.Сидоренко. Мені ще й досі соромно за свої відповіді та вимову. Викладачка мене зрозуміла, підбадьорила, поставила, попри все, оцінку «відмінно» й порадила, аби я позаймався у фонетичному кабінеті... Через три-чотири місяці моя вимова суттєво покращилася, й педагогиня сама з цього неабияк тішилася. Навіть через роки, коли була на захисті моєї кандидатської дисертації, виступила в дискусії й розповіла, крім іншого, й цю історію... В житті я цього не забуду! Все те добро, яке робили для мене київські педагоги, я, викладаючи згодом в університетах Пряшева та Банської Бистриці, намагався передати нашим студентам, майбутнім україністам, які долали такі ж фонетичні та інші мовні перешкоди, як і колись я… Згодом я настільки опанував українську мову, що, коли був на 4 курсі, видавництво «Молодь» запропонувало мені перекласти зі словацької роман Т.Фіша «У вогні» (Київ,1957), а пряшівська «Дукля» надрукувала мою першу статтю «Іван Франко і чеська література».
- Ви зналися з багатьма українськими письменниками, з деякими вчилися, з іншими відвідували літературні гуртки чи мистецькі заходи. З ким вдалося заприятелювати, підтримувати дружні стосунки впродовж життя ?
- У період навчання в Києві я найбільше заприятелював із однокурсником В.Коломійцем (згодом Шевченківським лавреатом). Ми навіть разом написали рецензію на поетичну збірку Ф. Лазорика «Велика сила», яка була надруковавна в пряшівському журналі «Дружно вперед». В.Коломієць також був редактором антології творів пряшівських письменників «Карпатська замана», до виходу в світ якої був причетний і я (книжка вийшла 1990 року в Києві). Зі студентської лави я також тісно дружив з майбутнім видатним дослідником давньої української літератури Я.Дзирою і, особливо, з Д. Андрухівом, згодом відомим перекладачем словацької, чеської і польської літератур, лавреатом Міжнародної літературної премії ім.П.О.Гвєздослава. Ще студентом він цікавився словацькою мовою і літературою, часто просив, аби я розмовляв з ним словацькою, навіть на власному весіллі запропонував, аби я виголосив тост по-словацьки. Я всіх своїх однокурсників щиро поважав. Вони відчували це, може, саме тому нас, «чехів», запрошували на свої весілля чи інші родинні свята…
Час від часу в Києві до мене підходили аспіранти зі Закарпаття. Спілкувалися ми також із закарпатськими письменниками. Мені це було дуже приємно, й вони, очевидно, теж мали потребу поговорити по-нашому. Якось в гуртожиток до нас, «чехів», завітали артисти Закарпатського народного хору. Жаль, прізвища я вже забув. Пам’ятаю лише чарівну солістку пані Клару… Згодом, коли я був аспірантом чи проходив стажування на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ, то дуже часто зустрічався, зокрема, з Олексою Мишаничем, який став моїм близьким приятелем.
Мої зустрічі з українськими письменниками розпочалися ще під час навчання. Тоді в університеті регулярно проходили літературні вечори. Інтерес до них серед студентів був величезний; ми, «чехи», завжди отримували квитки в першому ряду. Там я якось зустрівся і поспілкувався з Олесем Гончаром. Як відомо, 1959 року О.Гончар очолював делегацію українських письменників, яка побувала в Чехословаччині й мала велике значення для розвитку української літератури Пряшівщини. Та перекинутися тоді бодай словом не вдалося. Аж у середині 80-х років на «Днях чехословацької культури», коли делегацію чехословацьких письменників приймав комітет СП України, ми побачилися знову. Після закінчення офіційного прийому мене попросили зайти до його канцелярії (він тоді був Головою Українського Комітету захисту миру), що знаходилася в приміщенні Верховної Ради України. Поговорили як рівний з рівним на різні теми. Я захоплювався його щирістю й відвертістю. Розповів мені про нове видання «Кобзаря», про його вступну статтю до нього. Подарував мені цю книжку з автографом – і я бережу її досі. Він знав, що я головую в українській секції Спілки словацьких письменників, був обізнаний з моїми рецензіями на його твори. В той же рік під час свята «В сім’ї вольній, новій...» він знову запропонував зустрітися, на цей раз у нього вдома. Це був чудовий вечір!... Серед іншого, мовилося й про багатостраждальний роман «Собор», його непросту долю в Словаччині: майже двадцять років переклад твору лежав у видавництві «Slovenský spisovateľ»... Я пообіцяв, що зроблю все, аби роман вийшов друком якнайшвидше. Так і сталося. Через рік словацький переклад «Собору» був у нього… Олесь Гончар узяв роман, підніс до обличчя й поцілував, сказавши: «Скільки я через тебе натерпівся!». У його і в моїх очах з’явилися сльози. Передав мені й перекладачці медаль Т.Г.Шевченка…
Зустрічався я часто й з іншими письменниками, серед яких Ю. Мушкетик, Б.Олійник, О. Лупій, П. Осадчук, В. Дрозд та ін. Професор А.Іщук брав мене з собою на засідання комісії літературних критиків СПУ. Незабутніми були розмови з Д. Павличком (у Києві та Пряшеві), але й з І. Драчем, М. Вінграновським, Р. Лубківським, М. Сингаївським, з якими (крім М. Вінграновського) я вирушив у подорож з Праги, де 1989 року за участі української урядової делегації, українських письменників, артистів і чеської інтелігенції урочисто розпочалося свято «В сім’ї вольній, новій...». Названі вище особи, а також чеські письменники та я як представник Спілки словацьких письменників, вирушили потягом до болгарського міста Русе, а звідти пароплавом аж до Києва. До нас поступово приєднувалися письменники з Угорщини, Болгарії, Сербії, Румунії, ну а в Одесі долучилися й інші представники України. На пароплаві точилися різні дискусії, між іншим, і про потребу заснування Міжнародної асоціації україністів, що згодом і сталося. У тій подорожі я знайшов друзів на все життя. Жаль, уже всі вони в інших світах… Горджуся тим, що згодом мене було прийнято в члени НСПУ, що Президент України нагородив мене орденом «За заслуги» ІІІ ступеня...
Зараз підтримую зв’язки з професорами М. Наєнком, М. Зимомрею, окремими науковцями з Інституту літератури. Перекладаю їхні студії та твори словацькою, рецензую їх доробок у словацьких і чеських журналах, інформуючи світ про нові здобутки української літератури.
- Знаєте, а наші студенти-словакісти УжНУ з ініціативи поета Василя Густі зустрілися з відомим українським перекладачем Дмитром Андрухівом. Він якраз їхав до Братислави, де йому мали вручати премію ім. Гвєздослава. Під час цієї розмови тепло згадував і Вас...
- Мені дуже приємно… Як я вже казав, з Д. Андрухівом ми дружили з першого курсу. Після закінчення університету він разом з Ф. Ковачем переклав українською повість П. Їлемницького «Хроніка» (1961), а відтак став перекладати систематично… Ф.Ковач та я стали ініціаторами присудження йому Міжнародної літературної премії ім. П.О.Гвєздослава. Після вручення премії ми запросили його до Пряшева, до нас долучилися ще однокурсники Ю.Дацко та М.Штець, і всі ми разом провели два чудові дні... Жаль, Дмитра, Федора й Миколи вже немає серед живих.
- Розкажіть про співпрацю зі словацькими письменниками та науковцями, передусім із тими, які цікавилися українською літературою.
Це дуже цікаве запитання… Мої контакти з ними розпочалися ще 1952 року в Братиславі. Але активізувалися, аж коли я став аспірантом і готував до захисту кандидатську дисертацію з проблем міжлітературних взаємин. Тоді я звернувся до двох видатних словацьких поетів – Лацо Новомеського та Данієла Окали, які зі мною радо зустрілися, і пів дня в кав’ярні «Луксор» ми вели бесіду про літературні взаємодії. До речі, обоє були звинувачені в словацькому буржуазному націоналізмі й засуджені. Л.Новомеського щойно випустили з в’язниці, і я був першим, хто вів з ним розмову про сучасний літпроцес. Вони обоє, до прикладу, щиро захоплювалися збіркою П.Тичини «Вітер з України», яка вийшла чеською мовою 1926 року, згадували, як ще в 20-х роках зустрічалися з І. Микитенком, О. Досвітнім, В.Ґренджею-Донським, знали вони також творчість О. Довженка і його талановиті фільми, повоєнну літературу України та пряшівську українську художню літературу, знали перекладачів М. Гацека та К. Подолинського. З обома я потім консультувався з різних питань... Це був, умовно кажучи, перший етап моїх зустрічей зі словацькими письменниками й перекладачами....
Другим етапом можна вважати період, коли я став головою Української секції Спілки словацьких письменників та членом ЦК ССП і членом ЦК Спілки ЧСП (1975-1990). На засіданнях комітетів, на нарадах різних комісій, конференціях, з’їздах письменників я вів розмову про потребу перекладати пряшівську українську літературу, залучаючи її в чехословацький літературний контекст, намагався переконувати словацьких, чеських і угорських перекладачів і видавців, щоб перетлумачували та видавали нашу крайову літературу. Гадаю, зробив усе, що міг, аби взріли світ такі видання: монографія «Ukrajinská literatúra v ČSSR» (1981), антології словацькою мовою «Srdce ako slnce», «Pod spoločným nebom», чеською мовою «Ráno pod Karpatami» й угорською «A Kárpátok éneke». Вийшли також окремі збірки чеською – поетів С.Гостиняка і М. Бобака, словацькою – С. Гостиняка, Й. Збіглея, С. Макари, збірки прози Ф. Іванчова, В.Зозуляка, М. Шмайди, чеською – роман Ю.Боролича «Хорал Верховини»… Знався я з чеськими перекладачами української літератури Пряшівщини Т. Вашутом, Я. Кабічеком і В.Жидлицьким, не кажучи вже про словацьких тлумачів, серед яких – Я. Замбор, М. Гевеші, А. Пестременко, Ю. Андрічик, Л. Фелдек та інші. Розвиток української літератури підтримували такі словацькі митці, як А. Плавка, Я. Солович, М. Валек, В. Мінач, науковці К. Росенбаум, А.Попович, Д. Дюришин, М. Томчик, Я.Штевчек, Я.Юрчо, В. Жемберова, Г. Бацигалова, чеські письменники Я. Козак, Б. Ржига та інші. Всі високо оцінювали рівень пряшівської української художньої літератури й підтримували мої пропозиції щодо її популяризації.
- Як літературний критик Ви завжди активно реагували на появу книг перекладів зі словацької українською і навпаки, написали низку рецензій та відгуків на знакові художні видання...
- Не вважаю себе літературним критиком. Я є радше посередником між літературним твором, автором і читачем, тією особою, яка хоче викликати в читача інтерес до художнього чи наукового тексту. У творі шукаю передусім красу, мудрість, позитив... Про мій літературно-критичний доробок більше скажуть мої бібліографічні покажчики, численні відгуки, рецензії на мої писання…
- Ви долучилися також до художнього перекладу. Поділіться ще й цим досвідом.
Так, перекладати я став ще студентом. Був на 4-му курсі, коли мене запросили до видавництва «Молодь» і запропонували перекласти українською роман Т. Фіша «У вогні». Я погодився, але попросив, аби хтось мені в цьому допоміг. Моєю співперекладачкою стала Ганна Пашко. Роман вийшов у світ 1958 року... У процесі роботи виникало чимало проблем, особливо з воєнною термінологією. Допомагали мені мої однокурсники, які на той час уже пройшли військову службу… У 80-роках Український національний театр у Пряшеві запропонував мені перекласти дві п’єси Яна Соловича «Петро і Павло» (1985) та «Надто відважний проект» (1988), які успішно йшли на його сцені до 1990 року...
А 1991 року з політичних причин мене звільнили з роботи, тож я зайнявся перекладом. Для львівського видавництва «Місіонер» переклав зі словацької 7 книжок, зокрема й монографію В. Пацалая «Знак – межовий камінь спасіння і прокляття. Семіотична студія християнської інтерпретації художніх артефактів»(2014). Ці видання я підписував псевдонімом Петро Романів. Згодом, працюючи в Банськобистрицькому університеті ім.М. Бела, переклав словацькою монографію М. Наєнка «Ukrajinský literárny romantizmus. Dobový a naddobový“(2006). Нещодавно в серії «Між Карпатами і Татрами» в моєму перекладі вийшла мала проза науковця й письменника М. Зимомрі «Сповідь на рушнику» (2024). Не раз доводилося мені перекладати президентам України та Словаччини – Л. Кравчуку, Л.Кучмі, М.Ковачу, Р.Шустеру, а ще – міністрам, генералам, бізнесменам…, адже я був офіційним перекладачем Мін’юсту СР.
- Як дослідник-компаративіст маєте в доробку чимало статей з міжлітературних взаємин. Котрі свої праці з окресленого дискурсу вважаєте знаковими? .
Власне я почав свою дослідницьку працю, оприлюднивши курсову роботу «Іван Франко і чеська література» (1956), а згодом підготувавши кандидатське дослідження «Радянська література в Словаччині у 30-х роках ХХ століття», яке успішно захистив на Вченій раді Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка (1964). Потім ця праця вийшла друком у двох книжках: «Slovenské preklady z ruskej sovietskej literatúry v rokoch 1920-1940»(1970) i «Z dejín slovensko-ukrajinských stykov» (1971). Написав я і низку статей про Т. Шевченка, І. Франка в чеській і словацькій рецепціях, рецензії на твори (чи вже їх переклади) М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, відгуки на дослідження учених М.Наєнка, М. Зимомрі, Л.Голомб, Ю.Балеги та інших, розглядаючи їх студії в загальноєвропейському контексті. Те саме торкається і моїх робіт, в яких розглядав українську літературу Пряшівщини.
Тяжко мені сказати, котра моя книжка з 25 авторських і 16 перекладів є найкращою. Це так, ніби в матері спитати, котра дитина є їй найріднішою... Вони всі мені дорогі, не соромлюся за жодну з них. Вони відповідають моєму мисленню в час їх створення. Сьогодні я, може, написав би дещо інакше. До вдалих зараховую книжки про творчість Ф. Лазорика, Ф. Іванчова, С. Макари, «Slovník ukrajinských spisovateľov Slovenska“…
- Повернімося до зв’язків з науково-творчою інтелігенцією Закарпаття, адже з багатьма письменниками й ученими Ви були знайомі не одно десятиліття.
- Із закарпатцями, як уже згадував, мені довелося зустрічатися ще під час навчання в Києві. Це були аспіранти, які жили в тому ж гуртожитку, що і я. Особливо тісні, людські й професійні, взаємини були в мене з Олексою Мишаничем. Але співпрацював я і з науковцями Ужгородського університету. Добрі контакти у мене були з М.Лакизою, Ю. Балегою, С. Пахомовою, М.Зимомрею та багатьма іншими. Пам’ятними для мене стали робочі зустрічі з такими письменниками, як В.Ґренджа-Донський, Зореслав, А.Патрус-Карпатський, Ю.Керекеш, І.Чендей, Ю.Мейгеш, В.Вовчок, П. Скунць, В. Густі та ін. На твори згаданих (та й багатьох інших) закарпатських авторів писав рецензії. Приїжджав на наукові конференції до Ужгорода, а закарпатські вчені приїжджали до нас. Усім їм я вдячний за їх професіоналізм, терплячість і допомогу...
- Що б Ви як людина, яка дитиною зазнала бід, поневірянь у Другій світовій, побажали народу України в нинішні часи кривавого терору з боку російської імперії?
- Насамперед мушу сказати, що мене страшно болить душа і рветься серце, коли чую по радіо або бачу по телебаченню, як агресор росія щодня бомбардує Україну, зокрема ті міста, які я відвідував: Київ, де я прожив неповторних сім років, Харків, Одесу, Херсон, Дніпро, Львів та ін. Зичу ВАМ, дорогі мої друзі, мирного та щасливого майбутнього! Слава Україні!
Розмовляля Тетяна Ліхтей
Фото з архіву М.Романа