Представляти Роберта Левицького ужгородцям – зайва справа. В місті його давно знають як успішного політичного діяча і небайдужого до справ громади мецената. Він – один із небагатьох відомих представників еліти обласного центру, якого не тільки впізнають, а, що значно важливіше, – якому вдячні ужгородці. Взагалі, такі люди як пан Левицький, – доволі рідкісне явище в наш час. Бо навіть у нинішній кризі (коли, як каже Роберт Йосипович, підприємці намагаються вижити, а не заробити) він залишається соціально відповідальним бізнесменом із твердими принципами. Пан Роберт каже, що обіцянки, які даєш людям, треба виконувати. І виконує свої. Хоча міг би й відмовитися. І всі б зрозуміли, бо час такий…
СУД ПРОТИ МІСЬКОЇ ВЛАДИ: ЦЕ ПИТАННЯ НЕ ТАК ГРОШЕЙ, ЯК ЧАСУ
Пане Роберте, недавно Ви написали у Фейсбуці, що виграли в суді справу про заборону тераси на Корзо Вашої кав’ярні «LaBouchee». Цікаво, чи подавала міська влада, з якою Ви судилися, апеляцію?
Ні, апеляцію міськвиконком не подавав. Я не знаю, по якій причині. Потрібно розуміти, що суд почався минулого літа, коли була зовсім інша команда (у владі – Авт.), і в тої команди були зовсім інші пріоритети. Я казав тоді і повторю тепер: для них ця справа наперед була програшною.
Закон чітко визначає: є компетентний орган (в даному випадку міська архітектура), керівник якого – головний архітектор – має видавати дозвіл на встановлення тераси. Ми цей дозвіл отримали. А те, що виконком міськради раптом собі щось надумав, і від них почали приходити люди й пропонувати якісь варіанти «домовитися», – це виходило за межі здорового глузду.
Те, що ми в Ужгороді маємо, а Петро Сарваш (відомий ужгородський архітектор –Авт.) колись казав, що наше місто схоже на райцентр, – так-от це ми маємо в першу чергу завдяки чиновникам. Якщо така політика буде продовжуватися й надалі, то Ужгород ще більше втратить.
Хоча можна поглянути на досвід сусідів. У Львові й Івано-Франківську провели максимальну дерегуляцію підприємницької діяльності. І там бізнес, а з ним і міста загалом, стрімко розвиваються. А в нас прийнято, що чиновник, якщо є найменша можливість, має брати і крутити законом, як дишлом. В нашому місті до недавнього часу (не знаю, як зараз, бо останні місяці в Ужгороді буваю не завжди), як правило, пробували підприємця поставити в кут і на коліна.
На початку минулого року в одному з інтерв’ю Ви казали, що команда революціонерів має право прийти у владу і реалізовувати нову політику. Чи змінилися ваші погляди за цей час?
Сьогодні революціонерів практично не видно. Боротися за владу це одне, а отримати її і правильно нею користуватися, в плані ухвалення вірних управлінських рішень – це зовсім інше. За аналогією – мало мріяти мати мільйон. Дай його людині, яка роками не йшла до цієї мрії, не працювала, не готувалася до неї – через місяць, грубо кажучи, цього мільйона не буде. Людина має бути до всього готова.
Я не кажу, що в тій команді були погані хлопці. Але, видно, все-таки чогось їм не вистачало. І якщо сьогодні їх при владі немає, це говорить про те, що великої довіри до них не було. Якби вона була, ми б і тепер ці постаті бачили. Якщо ж команда приходить, а за рік про неї – ні сном ні духом – значить, вона, як кажуть росіяни, «не состоялась».
90 % ПІДПРИЄМЦІВ ШУКАЮТЬ, ДЕ Б ІНВЕСТУВАТИ ПОЗА УЖГОРОДОМ
Відомо, що в Ужгороді дуже багато приватних підприємців, у нас один із найвищих в Україні показник кількості бізнесменів на душу населення. Чи багато з них інвестують не в місто?
Зараз майже кожен ужгородець, який має вільний капітал, воліє не вкладати його в місто. Думаю, десь відсотків 90 наших бізнесменів шукають варіанти, де б інвестувати поза Ужгородом. Це або Київ, або Львів, або ближнє закордоння. Хтось їде і далі – в Канаду, Америку. Ніхто з мого кола спілкування зараз про якісь суттєві вкладання в місто не думає. Якщо людина має капітал і готова ним ризикувати, то один із факторів, який вивчають перед інвестицією, – ризики. Нині для підприємця найбільшим ризиком є не так загальна криза в економіці, як чиновник і корупційні схеми.
Чи можна переломити ситуацію, як вважаєте?
Думаю, що можна?
Це залежить від мерії?
Однозначно, що від мерії, від депутатського корпусу, від губернатора, від контролюючих і силових структур. І ці всі речі хтось повинен координувати. Має бути якась авторитетна людина з незаплямованою біографією, з доброю репутацією, якій мають довіряти.
До речі, буквально за годину до нашої розмови мав зустріч з одним товаришем, який на Буковелі планує будувати і відкривати комплекс. Він уже викупив 8 гектарів землі і готовий інвестувати туди фантастичну як для Ужгорода і Закарпаття суму. Хоча я знаю, що нього тут також є земля, і туристичний об’єкт є, але він обрав для нової інвестиції Івано-Франківщину.
Чому?
Я спитав, чому. Каже, що там простіше працювати, менше проблем. За 3 місяці він зробив усю погоджувальну документацію. У нас, якщо ти не маєш контактів, то можеш рік-два-три бігати (по владних кабінетах –Авт.), і то ще не факт, що досягнеш результату. Все починається з довіри до тих людей, які є центром прийняття рішень.
Взагалі, вважаю, мала би бути єдина політика нашого регіону. Ми знаємо приклад Львова, бачимо, чого можна досягти, якщо є консолідовані зусилля. Я не говорю, що все буде гладко, але якщо до центру прийняття рішень в регіоні була б довіра з боку підприємців, цього для початку було б достатньо.
Цей центр прийняття рішень міг би подумати й над зниженням податкового навантаження на бізнес…
Я не маю зараз на увазі, що, можливо, добре було знизити якісь місцеві податки. Це вже другорядна справа. Першочергово треба зробити так, аби найнятий директор підприємства міг швидко і просто піти по кабінетах і погодити всі необхідні питання для розвитку бізнесу, за який він відповідає. А зараз власники компанії чи директори 80 % часу і зусиль витрачають не на розвиток, а на чаювання з чиновниками.
ПОЛІТИЧНІ АМБІЦІЇ? НІ, У МЕНЕ ЇХ НЕМАЄ
Восени відбудуться чергові місцеві вибори. Ви двічі були депутатом Ужгородської міськради…
Я відійшов від політики в 2010 році. Сьогодні я – один із тих, хто займається тим, що подобається. Розвиваю свій бізнес, присвячую час сім’ї, не страждаю від тягаря навантаження зобов’язань перед громадою. Я сьогодні не є політиком і не беру участі в політичному житті міста.
Я – підприємець. Чим менше стосунку бізнес має до політики, до якихось зобов’язань, тим краще. Це вивільняє час для того, аби зосередитися на одній справі. Будь-який підприємець мріє про одне – про спокій, який дасть йому можливість максимально сконцентруватися на роботі.
Це означає, що Ви не підете на місцеві вибори, які відбудуться восени?
Я прийшов у політику дуже випадково у 2001 році. Як зараз пам’ятаю: лежав на дивані і дивився футбол. Аж тут дзвонить батько і каже: слухай, там вибори, про які я можливо тоді й не чув взагалі, може, підеш і спробуєш? Щоб не ображати тата я тоді прийняв рішення, пішов по мажоритарці і буквально за 2 тижні, як-то кажуть, зробив вибори. Мені тоді було 30 років. Пригадую себе, як став депутатом – скільки в мене було бажання зробити щось для громади, яка була внутрішня динаміка. Правда, не вистачало досвіду, тож перші 3 роки політичної діяльності були «в холосту». Але в кінцевому рахунку результат прийшов, хоч і пізніше, коли вдруге став депутатом міської ради.
Зараз вважаю, що політичне обличчя нашого міста має формувати молода команда, люди, які ідуть на ідеології, хочуть себе реалізувати на користь громади. В першу чергу треба давати дорогу молодим. Відносно мене – чи маю політичні амбіції? Скажу чесно – амбіції маю, але не політичні. При цьому не можна сказати, що я не займаюся певними адміністративними речами в окрузі (рідний округ Роберта Левицького – Доманинці – Авт.) і місті. Якщо, боронь Боже, стається підтоплення в Доманинцях – всі дзвонять мені, коли виникають проблеми зі школою чи постають якісь інші питання – так само. Це вже не залежить від того, чи ти депутат, чи ні. Питання стоїть так: чи можеш ти бути корисним для громади? Якщо ти ефективний, люди будуть тебе знаходити, звертатися до тебе і покладатися на твою допомогу. Для цього зовсім не потрібно мати «ксіву» депутата якогось рівня.
Ви згадали 2001 рік і тогочасну міську раду. Зараз у Києві на високих політичних орбітах є кілька впливових ужгородців, які розпочинали кар’єру приблизно тоді ж, коли й ви. Це і Саша Солонтай, лідер партії «Сила людей», і нардепи Роберт Горват, Валерій Пацкан, Юрій Чижмарь. Чи реально, якби місто проявило ініціативу, заручитися їх підтримкою на парламентському і урядовому рівнях, аби пролобіювати важливі для Ужгорода рішення. Наприклад, щодо фінансування?
Думаю, що ні. На сьогодні кожен з них – сам по собі. Так, ми маємо десяток нардепів від Закарпаття, але це – не є єдина команда. Вони скоріше готові грати у якусь свою гру, ніж сісти за один стіл.
А взагалі, мені здається, все має йти не згори, а знизу. Якщо низи показують певний результат, тоді верхи починають придивлятися і можливо, підкладати плече. Поки ми на місцевому рівні не почнемо працювати єдиною командою, до тих пір не будемо цікаві. А коли ти починаєш показувати результат, з того моменту усі до тебе біжать і… Як би це правильно сказати… – сміється.
Примазуються?
Це ваші слова… (Посміхається). Я про це можу судити по громадській діяльності. Коли зустрічаєшся і кажеш, що є ідея, треба в неї вкласти певну суму, як, наприклад, зараз у будівництво велодоріжки (вартість проекту велодоріжки в Ужгороді станом на листопад 2014 року становила близько півтора мільйона гривень– Авт.) – реакція одна. Якщо підходиш і кажеш, що є цікава і корисна для громади міста ідея, тебе вислухають, потиснуть руку і скажуть, який ти молодець. З того моменту, як почнеш давати певний результат – наприклад, зроблена проектна документація на велодоріжку, почалося з мого боку фінансування – тоді вже набагато простіше зацікавити владу, бізнесменів чи тих же нардепів.
Думаю, якщо Ужгород зможе сконсолідуватися, зробить перші реальні кроки, чітко намалює стратегію розвитку міста і так само чітко донесе її до громади та потенційних інвесторів, то тоді вже буде більше шансів на підтримку в парламенті чи уряді. Знову наведу приклад Львова: нині йому готова допомагати вся Україна. Це вже візитівка, Львів уже звучить гордо. Тому раз треба почати робити якийсь продукт, а потім шукати підтримку і фінансування, щоб зробити його успішним.
Я ГОТОВИЙ ТЕРПІТИ. АЛЕ НЕ ЗАРАДИ ЗОЛОТИХ УНІТАЗІВ
Десь рік тому в одному з інтерв’ю Ви, коли говорили про економічну ситуацію, сказали що ми на рівні досягнення дна…
Я помилився…
Чи можете зараз спрогнозувати, як буде розвиватися ситуація?
Ми можемо філософствувати скільки завгодно. Але… Якщо говоримо з позиції якихось регіональних еліт, ми не володіємо навіть 1 % інформації: що це за війна, для чого вона, яка реальна картина. Я не маю на увазі лише військові дії, а йдеться й про економічне протистояння. Чітко можу сказати, що це глобальний перерозподіл всього капіталу. Як на мене, те, що ми маємо в економіці сьогодні, це далеко не кінець сценарію.
У той же час давайте пригадаємо недалеке минуле. Пам’ятаю себе в 90-ті роки, у 80-ті, коли тільки створював свою першу компанію у Львові (працював там років 4, а потім переїхав в Ужгород). Я скажу так – тоді була набагато глибша криза, економічна, суспільна. Але ми якось «вирулили». Нині думаю, що криза буде поглиблюватися, але де дно – уже не беруся сказати. 2015 рік – це рік виживання. І він, на жаль, відкине Україну не на один і не на 5 років назад.
Ще один важливий момент: як підприємець, я готовий терпіти, скажімо, ще рік-два-три, при умові, якщо є заради чого терпіти. Якщо заради золотих унітазів – мені це нецікаво. Бо я з кожним роком все більше відчуваю, наскільки швидкоплинний час, – усміхається.
Нинішній нардеп від Ужгорода Роберт Горват якось сказав, що заплатив на розбудову Межигір’я немалі кошти. Йшлося про пресинг його бізнесу з боку колишнього керівництва прокуратури області. А на Ваші підприємства не тиснули?
Мої структури і наш сімейний бізнес зарекомендували себе, скажемо так, харизматичними вже давно. Здається, в одному з років у нас були 123 офіційно зареєстровані перевірки, низка судів, кримінальних справ, які потім луснули, ніби мильні бульки. Загалом це правда, минулий режим дійсно працював так, як каже Роберт Горват. Хоча я не можу сказати, що в нашій області так було всюди і поголовно. Як-не-як, але закарпатець закарпатцеві аж такого «бєзпрєдєла» не робив.
Водночас ми добре пам’ятаємо, коли на Закарпаття на високі чиновницькі посади приїжджали львівські, донецькі, київські – йшли до нас як на заробітки. Кожна посада коштувала певні кошти і людина сюди їхала, щоб їх відбити. На мій погляд, єдина легендарна особистість, яка не є закарпатцем, але яку з теплом згадують наші земляки, – це Геннадій Москаль. Важко згадати когось іншого з подібною репутацією… А щодо «бєзпрєдєлу» – була така практика, але ми, закарпатці, самі винні у тому, що дозволяємо з собою так поводитися.
Зараз усі підприємці взяли собі кілька місяців, аби подивитися, куди країна буде рухатися. Хто б що не казав, але всі в очікуванні. І якщо наша влада подасть хоча б якісь позитивні сигнали бізнесу, що вона про нього думає, і в першу чергу – як про людей, а не як про засіб досягнення своїх особистих інтересів, то думаю, що бізнес буде вичікувати і нікуди не йтиме. Хто хотів, ті вже втекли. Якщо ж нічого не поміняється… Але давайте не будемо про найгірші варіанти, я все ж думаю, що дочекаємося позитивних змін.
Ви кажете, що криза поглиблюється. А я ось пройшовся Корзо і бачу, що в закладах громадського харчування є клієнти…
Досвід показує, що якою б складною не була ситуація, завжди є категорія людей, які люблять себе… Якщо ж говорити про ресторанний бізнес Ужгорода загалом, то він перебуває у стані стагнації. Прогнозую, що до літа, десь 50 % закладів громадського харчування будуть закриті. Якщо власники мають додаткові доходи, то вони ще будуть підтримувати свій ресторан чи кафе. Але якщо додаткових доходів нема… Сьогодні, коли вийшов у нуль, то це вже добре.
ВЕЛОДОРІЖКА МАЄ БУТИ ВІД ПЛОЩІ КОРЯТОВИЧА І АЖ ДО ПЕРЕЧИНА
Як бути у цій непростій економічній ситуації з вашими проектами? Чи готові ви й далі витрачати зусилля і вкладати гроші в ті громадські ініціативи, які вже стартували чи планувалися?
Однозначно, що я й далі буду вкладати і час, і зусилля. І ці проекти безумовно будуть реалізовані. Можливо, в часі трохи відтермінуються, б ми не знаємо, що нам принесе березень, і не знаємо, що буде в квітні-травні. Це стосується і велодоріжки, і школи, і спортивного напрямку (Роберт Левицький – ще й Голова федерації водних видів спорту Закарпатської області –Авт). Я не зупинився. Якщо брати майданчик у Доманинській школі – ми робимо його з комітетом самоврядування повністю за власні кошти. Вже вивезли 60 машин під котлован, завезли 300 куб.м. буту, встановили ворота, волейбольне обладнання. Зараз стоїть питання асфальтування, купівлі резинового покриття. По цьому проекту залишок інвестицій нині десь на рівні 450-500 тисяч гривень. Маю надію, що й місто підключиться і допоможе. Але зроблено вже багато, більше 50 %. Тож дешевше закінчити, ніж залишити так, як є, –сміється.
А як із велодоріжкою?
Все нормально. Це буде доріжка 9 км завдовжки. Від будинку офіцерів у напрямку Оноківців – та ділянка, на яку я вже зробив проектну документацію. Далі включився Ужгородський район. Ми з Михайлом Фединцем (голова Ужгородської райради –Авт.) організували декілька круглих столів, і проект отримав продовження в напрямку Невицького, Кам’яниці, аж до Перечина. І ми зараз працюємо як одна команда.
Наскільки знаю, Ужгородський район уже заплатив за виготовлення проектної документації ділянки доріжки від Оноківців і до межі з Перечином. Якщо не виникне форс-мажорних обставин, то до травня документація має бути готова. Тоді буде готовий проект велодоріжки від площі Корятовича і аж до межі з Перечином. А далі з реалізацією проекту, надіюся, й міська влада допоможе.
А якщо не допоможе? Скажуть, нема грошей…
Якщо не допоможе, будемо самі рухатися. Я мав розмову з Комітетом місцевого самоврядування Доманинців, із керівництвом «Закарпаттяобленерго», з багатьма підприємцями й організаціями, які готові реальними живими грошима вкластися в реалізацію цього проекту.
Хочу зауважити, що є один важливий нюанс. Я, фізична особа Роберт Левицький, є замовником проекту. Але надалі його реалізовувати може лише той, хто є балансоутримувачем доріг. Тобто тепер мені треба подарувати проект балансоутримувачу – в Ужгороді це департамент міського господарства. Буду спілкуватися з нашою мерією, тож надіюся, що матимемо підтримку з їхнього боку. При цьому я не відмовляюся від подальшого фінансування і роботи над залученням спонсорів.
МРІЄМО З ДРУЖИНОЮ, ЩОБ НАШ ДІТИ ВЧИЛИСЯ В НАЙКРАЩИХ ВУЗАХ СВІТУ
Останнім часом Закарпаття дуже критикують, у тому числі й у високих владних кабінетах, через те, що багато наших краян не хочуть іти на війну, ухиляються від мобілізації. Як до цього питання ставитеся Ви?
Звичайно, кожен чоловік має захищати свою батьківщину. Але будьмо реалістами: війна потребує професійних кадрів. Якщо говоримо про закарпатця, який ніколи в руках не тримав автомата, не проходив спецпідготовку, не служив у лавах Збройних Сил, розуміє, що не здатен воювати, то його можна зрозуміти.
Постає і інше запитання для чого ми годуємо міліцію, СБУ, прикордонників, військових? Здається, станом на 2014 рік ми за штатом силових структур були серед лідерів у Європі… Як на мене, держава має насамперед мобілізувати потенціал професіоналів.
До речі, про Європу. Ви сказали, що часто буваєте за кордоном, спілкуєтеся з тими людьми. Чи не виникало у вас відчуття втоми європейців від проблем України? Як вони взагалі оцінюють те, що відбувається у нашій державі?
Якщо об’єктивно, керівництво кожної держави має свою позицію. Угорщини – свою, Німеччини – свою, Хорватії – свою і т.д. І ця позиція, зрозуміло, нав’язується через ЗМІ та пропагандистські канали пересічному громадянину кожної з країн. Я б не сказав, що Європа має однакову позицію. За останній час я був в Угорщині, Словаччині, Німеччині, Італії, Австрії. Угорці і словаки досить нейтрально ставляться до питання війни в Україні, німці більше співчувають українцям, італійці також нейтральні до ситуації в нашій країні. Думаю, що середньозважена позиція європейця така: «Це ваша хата і ви маєте самі навести в ній порядок». Можливо, нам хочеться, щоб у нас було більше прихильників. Але я не відчув, щоб нам уся Європа співчувала. Канада – так, Австралія – так, Америка – так, Польща – так.
З нашої розмови зрозуміло, що Ви не плануєте покидати Ужгород, навіть якщо тут ставатиме все складніше, що не хочете нікуди виїжджати (киває головою, погоджуючись). А чи бачите таким і майбутнє своїх дітей – тут, в Ужгороді, в Україні?
Щез давніх часів всі батьки мріяли, щоб їхні діти вчилися в кращих закордонних університетах. Так само й ми з дружиною мріємо про те, щоб наш діти вчилися в найкращих вузах Європи і світу. Звісно, хочеться, щоб після закінчення цих університетів вони змогли реалізувати ті знання, як там отримають, на рідній землі.
Але розуміємо чітко, що й держава для цього щось має робити. Кілька місяців тому я натрапив на жахливу статистику: понад 80 % молодих людей, які досягли повноліття, мріють виїхати з України і тут вина не батьків, а держави, що вона не змогла забезпечити гідної перспективи. Це страшні цифри і вони багато про що говорять. Маю надію, що, коли мої діти закінчать університети, статистика буде зовсім не така. Вірю, що на той час усе буде навпаки.
Святослав Глеба, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото з особистого архіву Р.Левицького та мережі "Фейсбук"