Роберт Левицький, відомий ужгородський підприємець, неодноразово ініціював в Ужгороді цікаві проєкти. Корисні для громади, привабливі для туристів. Ми поговорили з Робертом про те, як повинен розвиватися Ужгород, що не вистачає місту. І про те, як наблизитися до західноукраїнських обласних центрів, які мають цілісне бачення майбутнього вже тривалий час.
■ Роберт, у Вас завжди є якісь цікаві ідеї. Частина з них реалізована. Інші чекають слушного моменту?
■ Я запропонував не один проект місту. Серед них – Ужанський велошлях, який веде з Ужгорода до Перечина. У 2014 році за свої кошти профінансував проектну документацію. На всіх рівнях розуміють, що це потрібна справа, яка включає у себе декілька складових: по-перше, розвиток велотуризму, по-друге, тур вихідного дня, по- третє, ми розвантажуємо одну з головних артерій Ужгорода. Адже по цій дорозі на роботу в Ужгород їдуть з Кам’яниці, Невицького, Доманинців, Оріховиці, Оноківців. Проте скільки мерів і губернаторів чули про цей проєкт, але підтримки не було досі. На жаль, до реального втілення не доходить.
Наступний проект за моєї участі – Акватік Центр Ужгород. На сьогодні в Закарпатті і для Закарпаття ніхто не запропонував більш кращу масштабну стратегічну ідею, яка могла б дати місту потужний поштовх. Цей проект пройшов парламентські слухання , був визнаний як один з 10-ти найкращих інфраструктурних проєктів України. Я виступав у ВР, ми отримали позитивні відгуки. Далі проєкт розглядали у комітеті та підкомітеті ВР під головуванням Дениса Силантьєва, який приїжджав кілька разів в Ужгород, створили робочу комісію. Треба було виконати певні технічні моменти: створити окреме комунальне підприємство, виділити землю цьому комунальному підприємству, щоб отримати фінансування на проєктну частину. Якби це сталося, геотермальний потенціал міста (а це наша перевага перед усіма містами України) отримав би поштовх і Ужгород розвивався б навколо потужного якірного підприємства. Геотермальна вода є нашою перевагою перед усією Україною ,тому що доступність геотермальних вод лише у нашій області є економічно обґрунтованою. Добувати її ми можемо з глибини від 300 до 1000 м, в інших місцях України її можна «дістати» тільки з 2-4 км. Ми бачимо наскільки потужно розвиваються міста та регіони, які мають концептуальні орієнтири: Львів, Вінниця, Прикарпаття.
Крім того у нас досить потужна армія людей, які так чи інакше задіяні у водній інфраструктурі. Тільки Федерація водних видів спорту на Закарпатті, головою якої я є, об’єднує понад 2000 активних спортсменів, а загалом це 3,5-4000 людей, для яких плавання – це стиль життя.
Також я є головою опікунської ради НВК «Гармонія» у мікрорайоні Доманинці, де ми запустили ряд проєктів які вивели школу на якісно новий рівень.
■ Що не вистачає Ужгороду для якісного розвитку?
Повинні бути певні складові: комфорт, безпека, інфраструктура, екологія. Якщо говоримо про комфорт, то з кожним роком ми відчуваємо, наскільки важче пересуватися Ужгородом. Бачимо зникнення зелених зон. Нема «якорів» для відпочинку, щоби людина могла вийти і провести кілька годин у місті після роботи , або на вихідних.
Ми маємо територію 65 га в центрі міста– Боздоський парк, де ти боїшся дитину випустити саму. Це зовсім не той рівень парку. На сьогодні це пересування між чагарником і якимись стежками. Крім того ситуація у місті криміногенна.
Якщо говорити про екологію, то відомо, що Ужгород – серед найбільш забруднених в Україні. Це зумовлено деякими географічними особливостями та великим автопотоком. Необхідно максимально збільшувати кількість велодоріжок, пішохідну зону міста. На першому місці – пішохідний трафік, на другому – велотрафік , автомобільний десь у кінці. Також повинні бути платні парковки і паркування у місті має бути дороге. У перспективі необхідно будувати логістичні парки на в’їзді у місто, для того щоби розвантажити місто від автівок. До того ж, в Ужгороді 50% транзитного транспорту, з Мукачева, Чопа, усієї області. Як таку проблем у вирішує Європа: створюються логістичні парки, там усі залишають авто, а в центр заїжджають громадським транспортом.
Ужгород втрачає своє обличчя. Особливо через хаотичні забудови. Недавно я відвідав Швейцарію. У межах міста дозволяються 3-поверхові забудови. Якщо хтось хоче будувати вище—переносить за межі населеного пункту. Створюються нові квартали, але міста залишаються із своїм обличчям. У нас зараз задача–максимально законсервувати будівлі, вулиці, квартали які мають історичну цінність. Не варто знищувати те, що створювалося нашими предками. Адже чогось нового , унікального ми не створюємо. Обличчя Ужгорода сьогодні – райцентр.
■ Що треба робити, щоб зберегти обличчя Ужгорода?
■ Однозначно провести інвентаризацію всіх дозволів на реконструкцію та будівництво. Для мене взагалі нонсенс, наприклад, коли на Слов’янській набережній у приватному секторі зводять 5-поверхівку. Який комфорт для тих мешканців? Комфорт – це не лише квартира, будинок, це під’їзди, інфраструктурні речі.
Обличчя міста однозначно можуть змінити потужні інвестиційні проекти. Довкола них і треба розвивати квартали, мікрорайони , місто у цілому.
Тут наведу знову приклад Акватік Центр Ужгород, який має декілька складових: спортивну, курортну (реабілітаційну) та експериментальну (використання геотермалу для забезпечення цілих кварталів і мікрорайонів дешевими енергоресурсами). Якщо говоримо про курортологію – це напрям розвитку міста як курортної частини. Як складова туризму – спортивний туризм. У нас унікальне географічне розташування на кордоні з Європою. Для угорця, словака, чеха Ужгород є зрозумілим. Сюди б до нас їхали на збори, матчові зустрічі, змагання. Вартість виїзду команди у Європі набагато більший. Ми для Європи і України були б цікаві. На сьогодні в Україні нема водного комплексу який відповідав би стандартам FINA, де можна було б провести міжнародні чемпіонати з плавання, з водного поло. Держава у пошуку місця, де можна реалізувати подібний інфраструктурний проєкт. Сьогодні пропонують свої локації Львів, і Івано-Франківськ, Київ, Харків. Для нас – це момент, яким потрібно користуватися. Якби в Ужгороді дислокувалися збірні команди з плавання, водного поло, якби провели потужні міжнародні турніри, чемпіонати Європи, це б додало статусу місту. Проведення навіть національного чемпіонату– це понад 1000 людей. Проведення чемпіонатів Європи– кілька тисяч людей, не враховуючи вболівальників.
■ Як прокоментуєте потенціал Ужгорода з точки зору розвитку гастротуризму? Адже маєте великий практичний досвід.
■ Гастрополітика міста, області теж має бути. Кожен підприємець десь створює власний концепт, власний бренд. Але, якщо говоримо про Ужгород, необхідна ініціатива та підтримка міської влади. Встановлення, напркилад, тераси не має бути для ужгородського ресторатора на рівні нервового зриву.
Туристу, який приїхав в Ужгород, ми можемо поки що запропонувати якісь окремі локації, відірвані одна від одної. Нема синергії, вулиці ресторанів. Те саме Корзо давно мало стати гастровулицею. Але спробуйте на Корзо поставити терасу.
■ Чому львів’янам вдається ця синергія, вдається бренд міста, певна концепція?
■ Вони чітко розуміють, що гастротури – це тури вихідного дня. Ми з радістю їдемо на вихідні у Львів. Я планую з дружиною, куди ми підемо у центрі Львова, де пройдемося. У Львові ти йдеш – і маєш шикарний вибір терас, яким там дають можливість розвиватися. Тераса --це прикраса міста, вона створює атмосферу. Крім того, так, як підприємець буде доглядати за тим клаптиком, місто доглядати не зможе. Пройдіться сьогодні по Корзо. Це суто технічна вулиця, яка не виконує більше ніякої функції. Немає якорів, які б притягували. Турист приїжджає, іде в замок, гіди навіть не ведуть вулицею Корзо, бо вона не є цікавою.
Якщо бути об’єктивним, немає гастрономічної культури серед ужгородців, на відміну від львів’ян чи киян. Причин кілька, по-перше, обідати бігають додому, бо близько. По-друге, для середньостатистичного ужгородця харчуватися в ресторані дорого. Тому, якщо йдеться про фастфуди, вони тримаються. А якщо говоримо про серйозні заклади, то на сьогодні 90% з них є дотаційними. Складається хибне враження, що це високоприбутковий бізнес. 90% або дотаційні або на межі збитковості. Давайте почнемо з терас, з елементарного. Будемо давати дозволи на 5 років (без кожнорічного пере погодження )на встановлення терас, щоб підприємець мав впевненість, що протягом 5 років зможе компенсувати витрати і 20-30% від вкладних коштів заробити. Один рік, як це діє сьогодні, це ні про що , плюс створює корупційну складову.
Важливо також, коли говоримо про заклади громадського харчування, припинити дитячо-юнацький та жебрацький криміналітет. Сідаєш у центрі міста за столик і за 10 хв до тебе підійде 10 жебраків, а до бармена – компанія юних ромів. Влада мала б регулювати ці питання. Йдеться про соціалізацію певних частин населення. Ініціатива влади має бути.
■ Якщо говорити у глобальному масштабі, як Ужгороду піднятися з рівня райцентру, як ви кажете, на більш солідний щабель?
■ Якщо йдеться про масштабні речі, влада мала б ініціювати якісь міжнародні інвестиційні форуми. Запрошувати капітал, бізнес, державні інвестиційні структури. Той самий Львів не соромиться проводити нацфоруми, міжнародні форуми, ініціювати виїзні засідання комітетів ВР, міністерств і тд. Ці всі речі однозначно сприяють не те, що розвитку, а діалогу центральної влади, бізнесу з місцевим істеблішментом. За капітал сьогодні йде боротьба. Той самий капітал потрібно запрошувати.
■ Чому Ви не втрачаєте ентузіазму і залишаєтеся в Ужгороді?
■ Тут є центр життєвих інтересів. Але не секрет, що кожен закарпатець пробує вийти за межі Ужгорода, Закарпаття. Бо ринок занадто слабенький, якщо є якийсь капітал, розуміння побудови бізнесу. При тих самих зусиллях у тому ж Львові, Харкові, Києві отримуєш зовсім інший результат.
Ми живемо у конкурентному середовищі, між містами, у том числі комфортне проживання, бізнес-середовище. Будь-яке місто має потенціал. Але інше питання, чи він реалізовується? Львів, Івано-Франківськ, наприклад, розвиваються далі.
Ужгород має бути цікавим, як для ужгородця, так і туриста. Якщо для цього не будуть створені передумови, то це дорога в нікуди.
Розмовляла Ірина Бреза