Новини

Різдвяні історії. Закарпаття: Вікторія Рижова

Український "Щедрик" в США та спогади про свалявський вертеп - журналістка Вікторія Рижова приїхала додому на Різдво і поділилася з нами власними різдвяними історіями.

Дякуємо студії краси "Beauty Box Studio" за можливість приємної розмови та за макіяж гості від талановитої візажистки Анастасії Лесів.

Автор фото - Роман Січкар.


Зйомка: Андрій Ніколаєв.
Монтаж: Наталі Панько.

По-перше, на Закарпатті два Різдва. І це найбільше наше щастя, бо можна святкувати обидва. У дитинстві я не розуміла, що означає Корачонь, і тільки років у 13 з’ясувала, що це і є угорською Різдво.

У дитинстві Різдво - це завжди поїздка до бабусі у Сваляву. І я дуже щаслива, що у мене є такі спогади. Там завжди приходили колядники. І крім оцього сидіння по 8 годин за столом ще була якась традиційна культурна складова, яка мені надзвичайно імпонувала з самого дитинства. І навіть якщо дитячий нонконформізм, звичайно, не дозволяв тобі вивчити колядки і співати, то все одно в глибині душі ти захоплювався тим, як співав спочатку церковний хор прекрасну коляду, потім приходили колядники справжнього вертепу. І це настільки зворушливі моменти у моїй пам’яті, справжні різдвяні емоції!.. Сподіваюся, люди і надалі будуть ходити вертепами по хатах і співати різдвяні коляди.

Я стала така зануда у хорошому сенсі цього слова. Напевно, тому що не вистачає рідного, сім’ї, друзів. Мій дім, звичайно, в Ужгороді. І ні Київ, де я вчилася 5 років, ні де б інде я не була, ніколи не переставала чітко усвідомлювати, що мій дім – Ужгород і все, що з ним йде «на додачу», у тому числі різдвяні традиції. Тому коли я святкую Різдво зі своїми американськими подружками, то ми зазвичай робимо українську вечерю, вони вже навчилися вимовляти деякі українські «різдвяні слова» і безумовно намагаємося всі співати «Щедрик». Співаємо ми голосно, але недобре (усміхається, - авт.), але ці традиції безумовно дуже важливі. Я не сильно релігійна людина, але традиційні приємні різдвяні речі, які тебе переносять у спогади про комфорт і моменти абсолютного щастя – їх я з собою буду возити всюди, куди їжджу.

Минулого року мене запросили на Різдво мої друзі, які живуть у найменшому штаті Америки – Род-Айленд, місто Ньюпорт. І я вперше потрапила в американський дім на американське Різдво. І не те, що це наздвичайно зворушливий і теплий момент, а навіть трошки більше. Тому що знаєш, коли на свята ти далеко від дому, всі почуття загострюють і так хотілося просто побути серед людей на сімейному святі, а не сидіти самому у себе в кімнаті. Нехай це не і не твоя сім’я, бо зараз ти далеко від своєї родини, але можна просякнутися цим різдвяним духом.

Мені сподобалося надзвичайно. Так сталося, що двоє людей там були художниками, вони витягли намальовану ними казку, один читав цю казку, написану іншим, а другий переставляв у цей час картинки. І це було таке відтворення казки дорослими людьми. Вся сім’я сиділа у цей час довкола ялинки і слухала цю казку, дійсно було надзвичайно зворушливо і дуже по-різдвяному. Так само, як і тут, люди в США ставляться до таких свят дуже відповідально і намагаються зібрати у своєму домі якомога більше членів родини. І знаєш, скажу, після цього Різдва я зрозуміла, що звідки б ти не був, у людей набагато більше спільного, ніж різного.

 

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.