Гуцульщина завжди відрізнялася своїм особливим ставленням до звичаїв та повір’їв. Горяни звикли шанувати традиції своїх батьків. І, хоч, зараз гуцули трохи осучаснені, однак можна із впевненістю сказати: на Рахівщині свої звичаї народ береже.
Різдво у карпатському селі – одне із найкращих, найказковіших проявів отих гуцульських традицій. Хто був на Різдво у Карпатах, добре знає, що більше на зимові свята у місті точно не залишиться. Саме у горах Дух Різдва відчувається краще, сильніше, карпатська атмосфера підсилює його, надає світлому празнику більше магічності, казковості, а від того – більше радості.
На Святвечір ґазда і ґаздиня роблять усе, аби з першою зіркою сісти вечеряти. Гуцули мали звичай напередодні свята обв’язувати стіл ланцом (ланцюг), «аби родина держалася купи». Під скатертину клали трохи сіна, «аби маржина була здорова» (маржина – худоба), а на нього – кілька монет, «аби гроші водилися». На сіно ґаздиня ставила святкові колачі (солодке тісто з різними начинками: традиційно, з маком, горіхами і з сиром), які випікалися напередодні свята. Колачі не є пісною стравою, і їх на Святвечір, як правило, не їдять, але у гуцулів «мусять бути на столі». Із обов’язкових 12 страв, на вечерю точно готують гуцульські голубці, гриби з капустов (капустою) і сливки (компот із чорносливом, який чомусь наливався не в кувшин, а в глибоку миску). Звичайно, кутя з горіхами і медом, пироги (вареники) і луплена ріпа (картопля, зварена у мундирі). Решта – ґаздиня вже вирішує.
Гуцульська родина не сідала вечеряти, поки ґазда не обійде маржину (худобу) і не дасть кожній тварині покуштувати страви, які стоять на святковому столі. Тільки після того, як голова сім’ї прийде із шталова (хліва), родина сідає за стіл. Вечеря починається після спільної молитви, і, за повір’ям, з-за столу не можна вставати, поки не завершиться вечеря, бо «цілий рік буде спина боліти». Коли сім’я завершила трапезу, в хату вже можна пускати колядників: до того, вони є «небажаними гостями», якщо хтось прийшов раніше колядувати, господарі так і кажуть «пробачте, ми ще не повечеряли». «Сигналом», що родина повечеряла і чекає коляду, є включене на подвір’ї світло.
Вважається, що краще, аби першим прийшов колядувати хлопчик. Тому саме парубки першими рушали в коляду. У Карпатах колядують не у хаті, а під вікном. Перед тим питають господарів: «Слобід колідувати?» (Можна колядувати?», ґазди гукають «Колядуйте». Діти виконують коляду господарі уважно слухають. Після колядки гуцули, як правило, віншують:
«Вінчуємо вам щістєм, здоровлєм, абисте діждали від тепер за гід і на многа літ. Всі святка святкувати ще й кращих діждати»
(Віншуємо вам щастям, здоров’ям, аби дочекались від сьогодні й за рік і на многая літ. Всі свята відсвяткувати і ще кращих дочекатись).
Після цього господарі гукають: «Дьикуємо, ходіт у хату!» (Дякуємо, ходіть до хати!). У хаті колядники зазвичай проголошують ще якесь вітання, потім ґазда або ґаздиня їм дають винагороду – гроші, солодощі. Колядники висловлюють вдячність: «Ся газдиня сего дому дарує нас державними грішми. Абисте діждали від тепер за гід і на многа літ. Всі святка відпровадити, ще й кращих діждати».
Селом котиться коляда аж до півночі. З грунів (схилів) чути трембіти. Після нічної служби у церкві, починає ходити по селу церковна коляда. Чоловіки-колядники діляться на групи і за три дні свят мають обійти кожну (!) хату, незалежно від того, хто там живе і які статки має.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
(на фото село Лазещина у Різдвяну ніч; гуцули Ілько Іванович та Олена Василівна, які дуже добре бережуть місцеві традиції та зустрічали свято при повному гуцульському параді)