Юрій Світлик – знакова постать з часів Ужгородського Майдану. Енергійного хлопця з рупором, який очолював численні демонстрації, пам’ятає багато-хто. Завершення революції на Майдані перейшло у баталії з чиновниками, мітинги на сесіях та площах. Світлик порушив анабіоз місцевої влади. А тепер ще й вирішив зайти зовсім з іншого боку - зсередини: Юра планує завершити із спокійним життям місцевих депутатів остаточно. Сам йде на вибори. Про що ми і поговорили за кавою, і не тільки про це. Юра замовив чай. З цього напою і почали :)
Не кавуєш?
Не звик якось, не привчився. Запах дуже люблю, а п’ю каву дуже рідко. Переважно чай.
Чим у такому разі збадьорюєшся?
Не треба збадьорюватися. Як правило якийсь запал є всередині.
До речі, твоє прізвище впливає на вчинки, характер, життя взагалі?
Люди кажуть, що випромінюю світло моментами. Але це все умовно. Моє прізвище мені подобається звичайно, але не у прізвищі суть. Сутність людини проявляється у її внутрішньому світі.
Вмієш побачити цей внутрішній світ в інших людях?
Мені здається, що вмію. Як правило, поспілкувавшись з людиною за півгодини можна зробити певні висновки про неї.
Чому вирішив піти з посади чиновника? Працював в ОДА і раптом подався у підприємництво, у громадський рух. Не шкода було втрачати місце, в якому можна до пенсії досидіти?
Ще, будучи в університеті, дійсно міряв працювати на державній службі. Колись у дитинстві трохи уявляв собі це все інакше, ніж є насправді у державі. Потім, коли потрапив у системну бюрократичну машину попрацювати вистачило мене на три роки. Побачив, що ініціативність карається, соціальні ліфти не працюють, діє правило «я начальник -- ти дурак». В один момент просто зрозумів, що немає змісту перекладати папірці та протирати штани. Пішов у приватну сферу працювати торговим представником, мав у 5-6 разів більшу зарплату, також не отримував внутрішнього задоволення. Це не моє.
Що було далі, де ти його знайшов те внутрішнє задоволення?
Я його шукаю до сьогоднішнього дня. Кажуть, що деякі люди шукають все життя себе. У кожного свій хрест, хто коли знайде. У громадському русі, у супсільних справах мені подобається бути, бо я бачу, що є користь. Я можу принести користь не тільки собі, але й громаді, оточенню. Від цього є кайф, задоволення, тяга рухатися далі.
Чи не маєш розчарування після революційних подій? Чи не втратив ти запалу та сподівань? Адже є і такі настрої у громаді.
У мене було величезне розчарування після Помаранчевої революції, починаючи з 2008 і до початку Революції Гідності, я мав досить довгий затяжний депресняк у політичному сенсі з того, що відбувалося в Україні. Я ніяк не міг сприйняти, що Янукович став президентом, це було з розряду неможливого. Ніколи не сприймав його своїм президентом. Але зараз, чи через те, що став трохи дорослішим, чи через те, що ця революція не мирна, вона пройшла через кров, розумію, що не можна розчаровуватися. Навіть, якщо є десь слабинка. Інколи думаєш, що поки що не все так, якби мало бути. З іншого боку опустити руки і розчаруватися -- це шлях у нікуди. Є велика надія, що ті люди, які зробили майдан, його підтримували, не дадуть справі Майдану згаснути. Незважаючи ні на що, ні на прізвище президентів, політиків.
Чи підтримуєш зв’язки з тими, з ким пройшов Майдан?
Друзі - один з тих нюансів, який триває на плаву і тримає команду. Наша команда Громадського конвенту формувалась на Ужгородському майдані. Це кістяк - 30 людей, але навколо нас є набагато більше людей. Двох-трьох з них я знав до Майдану, більшість цих людей я не знав взагалі. Сьогодні ми не тільки дружимо, ми потребуємо плеча один одного. Я вдячний долі, що ми познайомилися на Майдані і йдемо далі.
Ти вирішив йти на вибори. Чи не змінить твої переконання, світобачення, перебування на посадах депутатських? Чи безпечно це для громадського активіста?
Коли ти не пройшов той шлях, можна розкидатися словами наперед. Мені здається, що мені вистачить стержня. Якщо в людині є стержень і вона має принципи, дотримуватиметься їх до кінця життя, незважаючи на те, на яких посадах вона перебуває.
Чому вирішив балотуватися?
Вважаю, що прийшов час брати відповідальність. На Майдані більшість з нас дуже багато у запалі обіцяли, говорили, що Україна зміниться, ми будемо європейською державою і ще багато всього. Але відповідальність завжди має прізвища. Позиція критики збоку є безвідповідальна. Треба йти, пробувати самому, тоді тільки можна дивитися людям в очі. Революція відкрила шлях України до змін, реформ, але цей шлях треба проходити. Хто його пройде? Люди старої системи не пройдуть. Вони розуміють ці зміни по-своєму. Але реформи -- це зміни світоглядні, і їх можуть зробити тільки люди несистемні, неформатні, нові, молоді, духом молоді, люди інші. Мені здається що у нас склалася така команда, де якраз ці люди зібралися і вони здатні почати ці зміни з Ужгорода.
Мені приємно, що я у команді «Солідарності», де зібралися достойні люди. Очолює список Альона Камінська, людина, з якою за честь бути поруч. У команді -- відомі діячі: Олег Лукша, Сергій Денисенко, Ярослав Кирлик, Ореста Письменна, багато класних толкових людей. У них є запал змінювати місто. Це не дерибанщики, це ті, хто хоче для міста добра. На чолі команди кандидат у мери Михайло Качур. І я, і Конвент підтримали цю кандидатуру, ми бачимо у ньому антикризового менеджера, який разом з командою зможе навести у місті порядок.
У минулій виборчій кампанії у тебе були нестандартні і дешеві рішення, які хіба що потребували зусиль друзів. Цього сезону ти розслабився? :)
У нас є декілька ідей, але погода не сприяє. До кінця тижня ми зробимо якийсь креативчик , бо чесно кажучи я не сприймаю класичних методів ведення виборчої кампанії. З одного боку розумію, що вони впливають на виборців, але з іншого-- я не люблю обклеєні стовпи плакатами, всю макулатуру, яка валяється під ногами. Така кампанія розрахована на совків, які не здатні мислити, на жаль багато ще таких. Але мені здається, що в Ужгороді сформувалась нова критична маса. Це прогресивна молодь, інтелігенція, підприємці, менеджери, творчі спільноти, різні неформальні тусовки. Вони мислять по іншому, вони не «хавають» цей формат, стандартний, який передався із Союзу. Є запит на нове, але немає на нього відповіді.
За останній рік тобі палили машину, залякували. Ти чогось боїшся?
Всі люди чогось бояться, але таких речей я не боюся. Майдан якось загартував, десь у таких моментах порівнюєш себе з тими людьми, які у сирій землі, які покалічені на майдані, війні, які втратили все, у тому числі і квартири з машинами. Розумієш, що нема чого боятися. Але було різне: моїм друзям і колегам надходили погрози, навіть була загроза життю деяким людям під час майдану, під час люстраційних процесів. Це не афішувалося, про це мало хто знає. Люди достойні, винесли свій хрест. Не думаю, що багато хто вчинив би так. Все йде так, як воно йде, немає чого боятися.
Чи маєш життєве гасло?
Інколи говорю у ситуаціях: «Лучше умереть стоя, чем жить на коленях». Колись ще батько мені це говорив. Гасло характерне для твердих людей, воно може стати життєвим принципом.
Що потрібно тобі для щастя? Часто питаємо про це наших гостей.
Важко сказати. Я не вважаю щастя якоюсь сталою субстанцією. Це є миттєвості, краще, коли таких миттєвостей багато, які відбуваються спонтанно. Найцікавіше, що не можна їх запланувати. Той період, який ми прожили на Ужгородському майдані і у дорозі на київський, це було щастя. Я знайшов якусь таку ауру, в якій мені було дуже добре. Я жодної людини з них не знав, але хотів постійно з ними перебувати. І до сьогодні хочу, це було круто класно. В якихось інших особистих моментах теж так відбувається: у дрібницях це може бути настільки круто, що не можу відійти .Для мене це миттєвості.
Ще одне улюблене наше питання. Щоб б ти запитав Бога чи сказав йому, якби зустрів?
Я не думаю, що щось би питав. Просто подякував, за те, що маю: за сім’ю, за батьків, дружину, синочка, за тих людей, що маю поруч, за те, що Україна встояла. За те, що ми живемо у цьому світі, маємо право дихати вільно. А питати нема про що, все йде своїм руслом.
У правильному напрямку, як вважаєш?
Для кого як. Воно йде так, як має йти і заплановано кимось на небесах. Однозначно дуже багато є рухів не у тому напрямку, не того, щоб хотілося у кінцевому результаті. Та я вірю, що ми прийдемо до хорошого результату. Це просто іспит для кожної людини, хтось пройде його достойно, а хтось -- ні.
Який у твоєму уявленні має бути ідеальний Ужгород?
Може звучати банально: першим ділом у місті повинен бути наведений елементарний порядок. Місто є безгосподарним, кожен живе своїм життям, кожна будівля, кав’ярня, місцина живе своїм життя, а далі у загальноміському просторі відбувається хаос і бардак. Це означає, що немає господаря, немає людей, які ставилися б до вулиці, тротуару, площі як до свого рідного. Я хочу, щоб такі люди знайшлися, вони вже є, вже йдуть і зроблять це місто затишним і комфортним. У нас класне місто: річка по центру, липова алея, історичний центр. Немає захмарних завдань, які не можна виконати. Все дуже просто і елементарно: потрібно навести порядок з благоустроїм, озелененням, забудовниками, бродячими собаками, земельними питаннями, сервісними службами і т.д. Дуже багато задач, але, якщо прийде команда людей, які зможуть чітко розподіляти обов’язки, поставити задачі і почати виконувати, я впевнений, що через рік місто буде виглядати інакше. А через 5 років ми можемо похвалитися і показати, що Ужгород класне європейське місто. Бо до нас приїжджають дивитися на сакури, а бачать сміття, бардак під ними. З цим треба щось робити. По-друге, хотілося б, що ми сформували спільноту. Інколи здається, що в Ужгороді не вистачає згуртованої громади, немає духу єдності, що ми ужгородці. Треба, щоб сформувалась така спільнота, яка буде внутрішньо єдиною, думати в одному напрямку, допомагати новій міській владі, один одному. Цього не вистає, над цим треба працювати.
Як думаєш, скільки мінімум треба людей, щоб навести лад в Ужгороді?
Це не вимірюється кількістю. Це має бути критична маса і вона має бути монолітною. Вона вже є Ужгороді, на Закарпатті, в Україні. Але вона не згуртована, не бачить спільні цілі, не бачить, як все втілити. Це та сама біда, що говорять в Україні: Майдан не переріс у якийсь серйозний громадсько-політичний рух за реформи, не важливо, у яку форму, сутність не у тому. Ті люди, які творили Майдан- це люди завтрашнього дня, організовані внутрішньо, відповідальні і самодостатні люди, вони голодні до реформ, змін, прагнуть їх. Це видно було на Майдані. Це дуже класний прошарок українського суспільства, але вони розпорошені, це страшна біда, багато з них втрачають орієнтир. Що мені найбільше сподобалося у людях під час революції, це горизонтальна система координації. Майдан робили люди, вони самоорганізовувалися і вирішували питання, починаючи від самих простеньких (забезпечення дровами), і це все працювало як годинниковий механізм. Зараз такої самоорганізації не вистачає, всі знову розійшлися. Активні групки людей залишилися місцями, вони не згуртовані, не об’єднані, не йдуть спільно до цілі. Але ще не пізно, цим треба активно займатися. Україна потребує нових спільнот, нових справжніх партій, побудованих знизу, класичного типу, які діють у Європі, США. Не проектів- одноденок, а таких, які об’єднують за поглядами і цінностями. Такі спільноти будуть рухати реформи.
Чи поміняв би ти Закарпаття на інше місце на землі?
Не збираюся міняти, не бачу потреби. Хіба, якщо тимчасово на навчання чи на роботу. Загалом жити хотів би тут і щоб діти мої тут жили. Людина, де народилася, там її коріння, вона там проросла, там жили там її батьки, діди, все знайоме, кожен метр. Я дуже прив’язаний до Закарпаття, до України. У цьому плані я консерватор.
Чи є цінні поради, які давали тобі батьки, діди, якісь сімейні настанови?
Не словами, а діями батьки показали мені, яким треба бути у житті. Це, по- перше, людяність, а також простота у спілкуванні і порядність. Якби це банально не звучало. Намагаюсь нести це у житті і не люблю, коли в інших не має того, мені це неприємно.
Кого більше - порядних і простих чи…?
Мені трапляються хороші люди, загалом десь 50 на 50. Ситуація така, в якій перебуває Україна і суспільство. Є прості доброзичливі, які випромінюють позитив і добро. З ними, навіть незнайомими, хочеться говорити, спілкуватися, є зверхні, люди, які вважають чимось себе кращими від інших. Вихвалятися люблять. Говорити про людину мають інші, а не вона сама. У кожного є зернина добра, у когось просто дуже далеко захована.
Чи маєш час на власні захоплення крім бурхливого громадського життя?
Після Майдану практично відійшов від усіх своїх захоплень: футболу, більярду, рибалки. Навіть на гриби цього року не зміг вирватися, хоча дуже люблю ці речі. Люблю природу, ліс. Не відпочиваю навіть не через те, що часу не вистачає. Не можу поки що відпустити всі ці емоції і просто відпочивати. Завжди у стані напруження, дуже цей важкий період у країні, області, місті, вибори. Всі ці речі тримають у тонусі, що складно відключитися і просто піти на рибалку.
Обожнюю співати особливо у компанії щирих людей, особливо тужливих українських пісень.
Яка твоя улюблена?
Останнім часом «Пливе кача по Тисині», «Понад Хустом ворон кряче», такі речі.
На виховання сина вистачає часу?
У мене золота дружина, без неї я навіть не уявляю, як би це вдавалося. Але на сина завжди вистачає і мусить вистачати, кожен вечері він чекає. Це, напевно, та віддушина яка дійсно дуже допомагає.
А соцмережі тобі допомагають? Що там знаходиш?
Мен здається, що ФБ відіграв важливу роль у революційних подіях. В Ужгороді ми організовувалися саме через ФБ. Коли я зареєструвався 3 роки тому, і під час майдану був захоплений від того, наскільки це корисна штука, як можна легко комунікувати між людьми. З іншого боку бачу, що останнім часом ФБ «попсовіє». Я шукав спілкування якогось, обговорення, дискусій, такого, чого не вистачає у буденному житті. У принципі я задоволений, є коло людей, з якими зручно комунікувати. Але багато хто постить котиків, квіточки або себе красивого у 10-варіантах. Я не засуджую людей, особисто я не цього хочу від мережі, я хочу дискусій, спілкування, новин, обговорень. Років 10 тому, щоб просто проінформувати про якусь акцію, зібрати людей, треба було докласти досить зусиль. А тепер дуже зручно, щось закидаєш і це протягом години бачать сотні людей. І ще там не працює цензура, можеш висловлювати те, що думаєш.
Чим закінчилась люстраційні процеси, які ви розпочинали після Революції Гідності?
Люстраційні процеси йдуть кволо. Чому так відбувається? Система не може сама себе люструвати, це просто неможливо. У нас пішли тим шляхом, думали: пройде якась самолюстрація, люди самі усунуться, судді будуть засуджувати прокурорів або самих суддів. Це неможливо. Система не може сама себе люструвати або очистити. Її треба очищувати новими людьми або зовні, або за рахунок того, що нові люди підуть у систему і зламають. Приблизно цього ми прагнемо і тому йдемо на вибори. Після революції ми боролися з одіозними прокурорами, корупціонерами, не шкодую за цим, але цього мало. Це не дає системних змін, це боротьба з персоналіями. А нам потрібні нові принципи і підходи. Тому це кращий шлях, він, можливо, довший, важчий. У цьому допоможе та ж децентралізація, відкриті офіси, електронне врядування, та ж сервісна служба з міською система єдиного вікна, справжня, не така, яка діє сьогодні. А така, коли будь-який ужгородець буде подавати скаргу у віконечко, отримуватиме корінець від заявки і за 10 днів ця проблема або буде вирішена, або буде вказана конкретна причина. Людей треба відрізати від чиновників, якого сприймають у нас як людину, що вище нас. Це совкова система – «держава над людиною». Нам потрібно переламатися, зрозуміти, що людина і держава -- це одне й те саме. Ми і є держава, ми і є країна. Тому ми повинні кращих із кращих делегувати. Не багатших з багатших, чи спритніших із спритніших. А найкращих: порядніших, розумніших, ефективніших, які здатні просто організувати роботу. Чому ми на керівні посади завжди перебираємо з колоди у 50 осіб, які мінялися між собою за 24 роки. Аргументують тим, що нема нових людей. Вони є! Чую інколи, що у районах у владу повертаються членів Партії регіонів, які були причетні до антимайдану. Чиновники аргументують це тим, що нема нових людей, нема ким замінити. Просто ніхто не хоче нових знайти і дати їм шанс. Скільки молоді, яка шукає себе, виїжджає за кордон на заробітки, працює з вищою освітою у кафе тощо. Слава Богу, що почалась реформа поліції, до якої я мав змогу бути причетним, проводив співбесіди. Так має бути всюди у всіх сферах. Не кажу, що треба всіх звільнити, а треба всім дати однаковий шанс. Хай людина, яка працювала, йде на конкурс на тих самих умовах. Ми пройшли Майдан і цей злам має відбутися! Із старим апаратом робити реформи ми не можемо. Поки ми не запустимо всі ці структури по-новому, доти вовтузитися будемо як у болоті і тупцювати на місці.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Олександр Бреза
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики "Ранкова кава"
