Володимир Химинець, відомий науковець та громадський діяч, до всього ставиться по-філософськи та із стійким оптимізмом. На його думку, нема задач, яких не можна вирішити і попри найгірші кризи вихід можна знайти. Як доктор економічних наук Володимир Химинець розмірковує, що зробити, аби зміни в державі таки настали, як ужгородець вірить у наше місто та людей, як син знаних науковців розповідає, чому дітям необхідне хороше виховання і справжнє дитинство. Кавуємо і слухаємо.
Ми ще, здається, ніколи не починали розмови саме з кави. Але: ви її любите?
А хто із корінних ужгородців не любить каву? Вважаю, що найкращу каву готують в Ужгороді. Так склалося історично і без цього напою не буває жодної серйозної розмови, а тим більше закарпатської гостини! Загалом, любителі кави діляться на дві основні великі групи. Одні цінять певні сорти кави і надають їм перевагу. Інші люблять експериментувати і змішують у відповідних пропорціях декілька сортів.Для мене найбільш смачною є кава, яку готує вдома мама з кількох сортів і за своєю технологією. Люблю випити каву і з друзями в кафе.
Мама зразу викликає асоціації з дитинством. Яким воно у вас було?
Я народився в Ужгороді. Спочатку навчався в ужгородській школі № 3: батьки працювали в університетській лабораторії, яка розташовувалася у підвалах медичного факультету, і мене було зручно вранці відводити до школи, а після уроків забирати в лабораторію. Там я часто робив уроки і проводив «наукові досліди». А закінчував школу № 19, до якої перейшов вчитися після її відкриття у нашому мікрорайоні. Моє дитинство пройшло в класичній університетській сім’ї (мама - доцент, а батько - професор тоді ще УжДУ) і в районі нинішніх вулиць Грушевського та Заньковецької. Тому Ужгород для мене рідне і дуже знайоме місто, люблю його і хочу тут жити! Прагну, щоб в Ужгороді хотіли жити мої діти і тому впливаю, наскільки можу на його зміни в кращий бік.
Чи пам’ятаєте дитячі подарунки на новорічно-різдвяні свята? Сьогодні якраз доречно про це згадати.
Це були іграшки: конструктори, солдатики. Ми любили гратися з братом (у мене старший брат Олексій). Взагалі спогади з дитинства найяскравіші. До 16-ти років я жив з батьками у хрущовці біля «Океану», площею десь 30-36 кв.м. Батьки були у науці, а ми самі влаштовували собі ігри та розваги. Я ганяв з дворовою компанією, така собі «вулична банда». Доля у моїх тодішніх друзів склалася різна. Була можливість потрапити у нехороші ситуації, але все-таки багато чого у людину закладається генетично і виховання грає роль. Тому такої «можливості» не використав.
З дитинства багато спогадів. Пригадую вулицю Грушевського ще без асфальту, через дорогу були приватні будинки, а далі - поле. І повалений стовпчик угорською мовою, що свідчив про закінчення міста. Автобуси їздили у той час по Заньковецькій.
Ким хотіли стати? У той час модно було мріяти бути космонавтом, наприклад :)
У нашій сім’ї найчастіше мова велася про освіту, науку і культуру. Більшість з друзів моїх батьків працювали саме в цій сфері, а в ті часи люди збиралися вечорами і дискутували не тільки про політику, але й про науку, освіту, розвиток Закарпаття. Крім того, часто доводилося бути в науковій лабораторії, де працювали батьки і були унікальні сучасні прилади й дорогі установки. Це була унікальна на весь СРСР закрита наукова установа, де велися дослідження в галузі сучасних опто- і мікроелектроніки, яку знали далеко за межами країни. Саме її розробки були в основі першої Державної премії в галузі науки і техніки, яку ужгородські вчені вперше отримали у вже далекому 1988 році. А ще раніше батько став першим на Закарпатті заслуженим винахідником України (він автор понад 60 патентів на винаходи в галузі опто- і мікроелектроніки, більшість із яких знайшли практичне застосування). У дитинстві разом з батьками, частіше з мамою, котра, як наставник студентів, займалася і їх культурним світоглядним вихованням, я побував у багатьох містах країни – Дніпропетровськ, Київ, Москва, тоді ще Ленінграді, був на екскурсіях у відомих всьому світі Єрмітажі, Петергофі, крейсері «Аврора», Останкінській телевежі. І, звичайно, все це впливало на мої мрії і плани. Я прагнув стати вченим. Мені часто родичі і знайомі моїх батьків ще й сьогодні нагадують, що на запитання «Ким ти будеш?», я твердо відповідав – професором.
То ви ним стали?
Я тільки захистився у вересні, у жовтні отримав диплом. Маю ступінь доктор наук. Тепер, щоб отримати вчене звання професора, треба виконати ряд вимог. Я викладаю протягом 11 років на факультеті міжнародних відносин УжНУ, маю свої спеціалізовані курси, один з них – зовнішньоекономічна політика України, намагаюся читати лекції цікаво. Тому професором стану гарантовано :)
Всі роки після закінчення УжДУ працюю в галузі дослідження проблем сталого розвитку сучасних країн та їх регіонів. У контексті євроінтеграційної політики України питання сталого розвитку Карпатського євро регіону, до складу якого крім чотирьох областей України, входять прикордонні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії, набуло великої актуальності Саме з цієї тематики я брав участь в розробці Концепцій сталого розвитку Закарпаття (2000-2002 роки) та сталого розвитку м. Ужгород (2008 р.). Ця тематика є однією із основних, над якою працює Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України, в якому я цього року успішно захистив дисертацію.
Я ще закінчив Національну академію держуправління з рідкісною спеціалізацією «управління суспільним розвитком», що передбачає вміння планувати довготривалі перспективи, вробляти стратегії розвитку суспільства. Такий випуск був всього один.
Ще якісь спеціальності маєте?
Маю медичну освіту, закінчив медичний факультет. Для того, щоб поступати, треба було мати стаж роботи, то я, два роки навчаючись у школі, ходив і працював санітаром у лікарні на Л.Толстого. Справно виконував всю роботу санітара. Психіку мав на той час сформовану і стійку. Зараз набагато більше хвилююся за щось, ніж тоді. Медичний досвід у студентські роки багато в чому формував погляди на життя, медики не такі як всі люди, вони по іншому ставляться до проблем і розуміють багато процесів, які відбуваються з людиною, знають можливості організму, і можуть саморегулюватися.
То які перспективи в України? Діагноз можете поставити як лікар і проаналізувати як управлінець?
Я по натурі оптиміст, тому не хотів би зараз моделювати ситуацію. Перспективи не найкращі як унітарної цілісної держави. Тому що політика нашої влади, як і уряду, до речі як і всіх попередніх, недолуга і все це погано може закінчитися. Якщо різко не міняти цей курс. Уряд і президент роблять не ті кроки, на які громадськість розраховувала. Таке враження, що вони їх роблять під якимось направленим вектором, і це відбувається свідомо. Не виключено, що ми спостерігаємо збоку за грою, яку реалізовують ті чи інші люди, що перебувають на високих постах.
Ви ж казали, що оптиміст?
Так. З оптимістичного: у мене є великі сподівання, що західна Україна не відчує на собі процеси, які вже відбуваються на сході і можуть відбутися у центральній Україні та переміститися не очікувано для багатьох у Київ.
Нам потрібно у себе розвивати певні галузі виробництва, які б приносили значний прибуток. Зокрема сферу інформаційних технологій. В Ужгороді вже діє кілька IT- фірм, вони на сьогодні працюють не зовсім легально, де працевлаштовані молоді люди, які набагато більше заробляють для нашої області, ніж інші галузі. І для себе теж. Є дуже багато здібних молодих людей. Треба працювати на цьому ринку, створювати інноваційні центри, де випускники вишу зможуть себе знаходити на старті робочої кар’єри. Звідки подовжуватимуть розвиватися. Нема змісту розвивати промислові підприємства. Ужгород - густонаселена і обмежена земельним ресурсом адмінодиниця. Промислову зону треба переводити у житлові масиви, розвивати райони. Район та місто не мають тепер різких кордонів. Мешканці районів лікуються в Ужгороді, діти ходять в школу. Ужгородці їдуть сідати на потяг до Мукачева, щоб зекономити час. Розвиток має бути гармонійний як міста, так і району. Тому, зокрема процеси, які плануються у державі з адмінреформою, давно назріли.
А Ужгород має перспективи і які?
На це питання у двох-трьох реченнях відповісти надзвичайно складно. Ми всі пам’ятаємо, що ще років 30-40 тому наше місто було надзвичайно привабливим для життя та відпочинку: по-європейськи забудованим, чистим, спокійним, на вулицях і, особливо, на Корзо та по набережній якого, не тільки у вихідні дні, але і в будні гуляло багато людей. Сьогодні все змінилося і не в кращий бік.
Насамперед, місту Ужгороду потрібна програма соціально-економічного розвитку на 20-30 років вперед. Ужгород, в контексті цієї програми та євроінтеграційної політики України, має набути статусу культурно-наукового та туристично-рекреаційного центру на заході України. Для цього є всі підстави: наявність декількох вузів, висококваліфіковані кадри, інфраструктурна та матеріально-технічна база, туристично-рекреаційний потенціал, географічне розташування тощо. Розвивати місто як промисловий та виробничий центр не варто, а подеколи й шкідливо для людей та оточуючого середовища, досвід радянських років це підтверджує сповна. В Ужгороді потрібно систематично організовувати і проводити наукові, промислові і сільськогосподарські виставки, ярмарки, конференції. Враховуючи ситуацію в Україні, Ужгород міг би взяти на себе і функції Ялтинських економічних і політичних нарад для європейських бізнесу і політики.
Ужгородці мають знати, що такі речі як забудова центру, будівництво житла, адміністративних і торгівельних споруд на території всього міста буде вестися тільки в таких місцях і тільки за певними правилами, ніяких владних волюнтаристських рішень з цих питань не має прийматися.
Історичні місця і пам’ятки, яких в Ужгороді дуже багато, мають бути реставровані і збереженні для майбутніх поколінь. Саме вони і вид міста роблять Ужгород унікальним обласним центром в Україні і привабливим для гостей. Насамперед терміново потрібно почати наводити порядок в центрі міста – фундаментальний ремонт Корзо, приведення у відповідність з історією міста його центральної частини, окультурення набережної та річки Уж в цілому, не буду наголошувати на стані тротуарів, каналізації і доріг в місті. Все це потребує руки господаря і звичайно великих коштів.
Чого не вистачає Україні, чому вона постійно торкається ногами дна? Економічного та фінансового.
Не вистачає того, про що багато говорять, – розумної організації суспільства, оновлення влади, знищення корупції. Більшість представників влади і в уряді, і в парламенті залишаються старої формації. Допоможе тільки повне перезавантаження влади із справжнім процесом люстрації (це стосується і місцевих органів влади). Повинні повністю прийти молоді. Здається, що зміни відбудуться не інакше, ніж через якийсь радикальний конфлікт у Києві. Про це зараз всі говорять, починаючи від підприємців до воїнів в АТО. Нічого не змінилося, залишилися ті проблеми, які були. 70% держбюджету – у Києві, тільки 30% залишається на місцях. Має бути навпаки. Тоді не буде чого красти «наверху», а якщо ще й зняти недоторканість, то і нема чого йти у владу тим, хто вирішує там власні проблеми. Але нові обличчя з’являються, є цікаві люди.
Ви ж теж активно працюєте у цьому напрямку – зміни влади і є одним із лідерів ГО «Самодопомога Закарпаття». Чим займається ця організація?
До організації входять самодостатні люди, які вже зреалізували себе в різних сферах, яких турбує майбутнє України і готові прийти на допомогу іншим людям. Наше гасло - «Поодинці пропадемо. Разом – переможемо!». У цих словах все сказано, це наша мета і наші цілі. За останній рік ми провели ряд акцій, в яких взяли участь сотні людей, нас підтримали десятки інших організацій. Коли влада не спроможна, а в багатьох випадках і не хоче допомагати людям, особливо у сучасних складних умовах, захист інтересів простих громадян, малого і середнього бізнесу, освітян, медиків, працівників культури, пенсіонерів є чи не найголовнішою задачею для будь-якої громадської організації.
Варто тут запитати і про місцеві вибори…
ГО «Самодопомога Закарпаття» серйозно готується до наступних виборів в органи місцевого самоврядування, працюємо по всій області. Вибори потрібно провести за новим законом, який викине із органів місцевого самоврядування тих, хто заробляє та спекулює на владі і змінить структуру влади. Потрібно значно зменшити депутатський корпус на місцях, ліквідувати державні адміністрації і доручити обраним радам створювати виконкоми. До влади на місцях мають прийти нові люди, насамперед патріоти своїх регіонів. Громадам на місцях потрібно шукати, підкреслюю шукати, висувати, а потім вибирати через голосування фахово підготовлених управлінців і чесних людей, які у змозі вивести країну через регіони із прірви. Таким людям треба створити всі умови для роботи в сільських і міських органах влади.
Ваша поїздка в зону АТО. Це піар чи внутрішня потреба?
Не аналізуючи події, що відбуваються в Донецькій і Луганській областях, а раніше сталися в Криму, скажу тільки, що це наша українська територія і за неї ми маємо боротися всіма силами і доступними методами. Там сьогодні багато ужгородців, наших знайомих і друзів, які служать як в добровольчих батальйонах, так і в 128 гірсько-піхотній дивізії. Поїхати туди – це був якийсь колективний крик душі! Коли одного ранку всі за чашкою кави починають говорити про одне і те саме – потрібно їхати!
До речі, Вас часто називають креатурою Сергія Ратушняка, особливо у виборчому контексті.
Із Сергієм Миколайовичем ми знайомі ще з радянських часів. Знаю його як непересічну та вольову особистість, в якої є чому повчитися. Мені імпонує його неординарність та швидкість у прийнятті, насамперед, політичних і економічних рішень. Крім себе особисто я міг би навести десятки прізвищ людей, яким в дуже складні для них часи він допоміг і словом, і ділом.
Працювати в його команді, а я п’ять років працював заступником С.М.Ратушняка як голови міста, і складно і в той же час повчально. Але навчитися від нього можна дуже багато.
В останні роки, в силу різних причин, більшу частину свого робочого і вільного часу я приділяв науці – закінчував наукові дослідження з теми докторської дисертації. С. Ратушняк в останні роки зайнявся політичною аналітикою і, як я розумію, бізнесовими справами. Ми стали менше спілкуватися, і наші шляхи розійшлися.
Хто із сучасників є для Вас прикладом для наслідування, в кого Ви вчилися?
Для мене це в першу чергу батьки. Саме їм завдячую, коли мова йде про мою освіту, сімейні та суспільні цінності, методи виховання дітей, пріоритети в поведінці тощо. Багато в чому мене навчили мої вчителі в школі та викладачі і колеги в університеті. Вчився також у людей, з якими працював в освіті, науці і політиці, займався громадською роботою, або просто товаришував. Завжди значну увагу приділяв самоосвіті – читав не тільки фахову, але й історичну та філософську літературу, завжди слідкую за політичними, економічними й науково-технічними досягненнями.
Завдячую дружині Юлі, яка завжди була поруч і у всьому допомагала мені. Всіх поіменно не перерахуєш. Взагалі вважаю, що мисляча людина має вчитися весь час, всюди і від усіх, зокрема як викладач УжНУ, часто вчуся і у своїх студентів.І навпаки не, не люблю тих людей, які постійно чимось не задоволені, у яких безліч проблем та негараздів. Намагаюсь від таких дистанціюватися. Я взагалі по життю оптиміст – у мене краща сім’я, кращі друзі, кращі студенти…
А як познайомилися з дружиною?
До 8-го класу ми не були знайомі, потім, коли я перейшов у 19-ту школу, коли її відкрили, був у першому випуску цієї школи, а Юля туди з 9 школи перевелася. Дружина після школи вчилася на факультеті романо-германської філології.
Ми з нею йдемо по життю разом вже майже 20 років. Вдома вона і міністр кабінету міністрів, і фінансів та й внутрішніх справ. Я не жартую, бо сім’я в нас багатодітна і проблем вистачає, а розв’язання більшості із них – побутові, навчання в школі і в позашкільних установах, організація дозвілля тощо – всіма цими архіскладними речами займається дружина. Старша донька Марія мріє стати художником і за оцінками її педагогів має до цього неабиякий хист. Вже провела дві персональні виставки і систематично бере участь в різних художніх українських і міжнародних конкурсах. Сьогодні вона навчається в Ужгородському коледжі мистецтв. Середній син Вася навчається в Ужгородській гімназії, а найменший Володя ще ходить до садочка.
Ми говорили про сучасні особистості-орієнтири. А з ким із історичних осіб Ви хотіли б поспілкуватися?
За мільйони років існування людської цивілізації творили добро, а подекуди й зло, мільйони великих і цікавих для мене людей. З багатьма з них варто б було поспілкуватися, можливо вони б дали відповідь на запитання, яке часто задаю собі сам: «Чому світ розвивається саме так?», та допомогли зрозуміти, що чекає нас завтра. Але якби в цьому контексті був вибір, я б для розмови вибрав своїх родичів по батьківській лінії, які все життя прожили на Закарпатті, від покоління до покоління накопичували статки, зберегли здоровий генофонд роду, релігію, традиції, мову й культуру русинів. Про це йдеться в книзі «Наша сім’я» (В.Химинець, Ужгород. 2008 р.). Мене цікавлять питання становлення роду, особливості його розвитку, виникнення нашого прізвища, бо саме тут коріння буття сім’ї, саме звідси вимальовуються перспективи наступних поколінь, в тому числі і моїх дітей та внуків.
У нас завжди є таке питання, якого в інших немає :) Щоб Ви сказали Богу при зустрічі?
Насамперед подякував би за розумно збудований світ, в якому є все для розвитку і саморозвитку людини, яка на відміну від інших приматів наділена розумом, здатністю думати, аналізувати і планувати. В той же час мене надзвичайно турбує те, що в процесі еволюції світу сформувалися й виокремилися різні нації й народи, котрі по відношенню до Землі на якій живуть, до людей, які знаходяться поруч, ведуть себе дуже по-різному.Одні з них є законослухняними, (для прикладу німці), іншим закони не потрібні (мусульмани живуть за законами Корану). І в той же час є й такі, котрі закони і релігію прагнуть використати тільки у своїх інтересах. Чому одні люди відносяться до собі подібних з повагою, розумінням, толерантністю, а інші задля власної вигоди готові на все і для них релігія, людські закони, мораль – ширма, яка дозволяє досягати сію хвилинних втіх та вигод.
Що найбільше цінуєте в людях?
В людях, насамперед професіоналізм, чесність і вміння тримати удар. В чоловіків – лицарство, а в жінок – жіночість.
Чи є щось, за чим Ви жалкуєте?
Є ситуації, в яких думаєш, що варто було б вчинити інакше. Але мучити себе і дорікати -- неправильно. Все відбулося так, як мало бути.
Уявімо собі картинку: Володимир Химинець на відпочинку. Що на цьому зображенні?
Відпочинок в Карпатах – зимою на лижах, літом і восени тихе полювання на білі гриби. Вже більше десяти років відвідую басейн. Намагаюся два-три рази на тиждень поплавати. Коли як вдається. Ще люблю займатися у спортзалі.
Вдома граємо в шахи. Ще з друзями з дитинства грали у преферанс, тепер також практикуємо. Настільки деколи входимо у раж! Колись захоплювався комп’ютерними іграми, зараз діти сидять. Маємо вдома багато домашніх тварин. Діти завжди когось притягнуть додому, були і миші, птахи, коти, черепахи, собаки… Зараз дві кішки і собачка. Доберман - наша улюблена порода – благородна і красива. Ми з дружиною коли були студентами займалися цієї породою.
Соцмережами захоплюєтеся?
Соцмережі займають багато часу. Мене це лякає, хоча це і спілкування, і обмін інформацією, можна знайти знайомих, друзів. У соцмережах можна прослідкувати, як суспільство живе, які настрої тощо.
Які у Вас мрії?
Хотіло ся б, щоб ми і наші діти жили в більш цивілізованому суспільстві. Нестабільність і загальнонаціональне відчуття покинутості людей - це дуже погано і воно дестабілізує, заганяє всіх у стан стресу. Хочеться, щоб в країні був спокій, щоб молодь не думала про те, як виїхати з України. Працювати тут і щоб люди достойно заробляли. Це найважливіший елемент суспільного життя, завжди попереду всіх процесів йдуть економічні інтереси, потім політика. Є бажання людини жити краще, і треба щоб наша держава розвивалася у цьому напрямку. Держава унікально багата, треба з ресурсами розібратися. Сучасний стан такий, що у нас з’явилися нові, не зрозуміло яким чином, власники газових і нафтових свердловин, електростанцій, атомних станцій, мінеральних та лісових ресурсів. В Україні велика кількість розумних і патріотично налаштованих людей які здатні навести лад.
Як вдається бути оптимістом у наш час?
Треба намагатися довкола себе створювати відповідний мікроклімат, спілкуватися з успішними людьми, які вмотивовують до дій. Набиратися від них тієї енергетики, яка дає можливість самовдосконалюватися і рости. Звичайно у всіх є проблеми, але є такі люди, які постійно оточують себе проблемами і створюють для себе незрозумілі ситуації. Намагаюсь від таких дистанціюватися. Нема задач, які не можна вирішити. Навіть у дуже складних ситуаціях, я впевнений. Всі проблеми у житті ми створюємо самі і ми самі можемо їх розв’язати.
Я постійно ставлю собі завдання і намагаюсь до них йти. Наприклад, хотілося захистити дисертацію. Останні роки я над цим інтенсивно працював. Наступним буде напевно самореалізація у соціально-політичній площині, не під патронатом когось, а самостійно із своєю командою. Будемо працювати над цим. Хотілося б залишити гарний слід в історії краю та в пам’яті людей, які мене знають.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Володимир Твердохліб
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики «Ранкова кава» - Бутік- готель "Прімавера" (Вілла П)
