Відомий скрипаль, заслужений артист України, керівник Камерного оркестру, викладач, батько двох синів та патріот своєї держави. А може, саме він рятував Вашу поламану скрипку? Все це - Владислав Юрош, про якого Ви можете детальніше прочитати у нашій розмові за філіжанкою ароматної кави.
- Чому подалися у музику?
- Моя мамка сама колись грала на скрипці. Не мала професійної освіти, але , за словами нашого дідика, він дуже хотів, щоб ця традиція продовжувалася у сім'ї. Свого часу у Лазах (звідки моя родина) жило таке сімейство Платіні, серед яких був один француз, віолончеліст. Він мав колекцію цінних інструментів. А оскільки Підгорб і Лази були близько, то дідо тоді для мамки купив інструмент з колекції того Платіні. Інструмент, до речі, потім зник. Я знаю, що його вивезли закордон за великі гроші, продали. Ну і мамка в тому руслі, послала мене навчатися у музичну школу. Це мав бути рік 1960 -1961... Пішов спочатку в підготовчий клас, студію у музичному училищі, де першим викладачем моїм був Шутко Іван Іванович. Так я прийшов у музичну школу, навчався потім у Степана Бунди. Пройшов конкурси: шкільні, обласні, отримував призові місця...
Так воно складалося поступово-поступово і коли доля сказала вибирати у 8 класі, куди йти далі, постало питання: історія, журналістика, спорт або музика. Але напередодні на обласному конкурсі я зайняв перше місце і зрозумів, що робитиму далі. Так я вступив до музучилища в 1970 році.
Згодом була консерваторія у Кишиневі. Там провчився декілька років, і навіть пропрацював вже один рік у філармонії. Але закінчив я Львівську консерваторію у завкафедри Каськіва. На той момент треба було піднімати загальну культуру, організовувалися камерні оркестри по Україні, а професійних колективів було дуже мало. В Ужгороді такий колектив організували у 1978 році.
- І Ви потрапили туди...
- Практично з першого дня я тут працюю. Саме через це я перевівся на заочний, але вже не у Кишинів, а у Львів, щоб було ближче доїжджати на сесію. Тож п'ятий курс я фактично навчався і працював у камерному оркестрі. А зараз уже років 20 як керую ним. Крім того працюю у музичному училищі ім. Д.Задора викладачем. Ще у філармонії я є концертмейстером за сумісництвом. Викладацькою і виконавською роботою зайнятий повністю. При чому викладаю як малим дітям, які приходять 5-річними, так і дорослим, котрі самі викладають чи працюють у Філармонії.
- Коли вперше взяли скрипку до рук?
- Це, думаю, мені шести років ще й не було. Маю ту першу свою скрипочку, на ній ще і зараз грають діти. Між іншим, вона має позначку. Бо була у мене така дитяча невиробнича травма і на скрипці ще лишився слід зеленки, якою мене змазували. Я нічим його не хочу відтирати. Воно все так, як було - пам'ятка про те, що оце моя скрипочка, що з нею я починав.
- А скільки всього у Вас було інструментів? Чи один на все життя?
- Ні, знаєте, всі інструменти — це як жінки. А файна скрипка — це файна жінка, бо всі вони різні. У нашому регіоні дуже багато словаків, угорців, румунів з характерними для них струнними інструментами. Ну, і звичайно, що скрипок тут різних було багато. От і мені трапляються всілякі, а оскільки людина вдосконалюється і шукає все кращі і кращі інструменти, то по життю доводилося мені купувати скрипки, оновлюватися, порівнювати їх. Таким чином пройшлося через мої руки професійних інструментів, може, з 20. Звичайно, на якихось грається і дотепер, якісь повертаються. Були у мене скрипки і французьких майстрів, й італійських, і німецьких, і саксонців. Різні, одним словом.
- А який інструмент є для Вас найціннішим?
- Маю каталоговий інструмент 1666 року руки італійського майстра. Це і є тепер мій основний інструмент. А так , коли приїжджають якісь гастролери чи знайомі хлопці, то звичайно, скрипки потрапляють до рук різні. Зокрема, багато італійських майстрів трималося в руках. Т і ж Страдіварі, Гварнері, Штайнер. Добрі смички зустрічалися. Зараз колекційні інструменти знайти важче.
- На чомусь крім скрипки граєте?
- Ну зі струнних граю ще на альті. От у Будапешт їздили з таким концертом. Люблю цей інструмент, він глибший тембром, ніж скрипка. Фортепіано також, оскільки треба для роботи. Колись гітарою цікавився, але це було у дитинстві.
- Що найважче у занятті музикою?
- Ну, мені здається, що струнні інструменти загалом одні з найважчих, тому що вони є нетемперовані, тобто без ладків. Тут має бути все природно. Або Бозя дав, або не дав. І в принципі, з цього і треба починати. Бо, якщо людина має від Бога дані природні, тобто іде мова про слух і ритм, тоді можна говорити, що варто займатися музикою а інакше... Ну а далі талант - це тільки п'ята точка опори. Якщо він є, то працюєш, працюєш.
- Окрім всього Ви ще навчаєте дітей музиці. Чи стала вона більш популярною серед дітей? Адже такі шоу як “Голос Країни“ зараз проходять «на ура».
- Всі ці проекти, звичайно, кладуть якийсь відбиток і на дітей. У мене був випадок, коли маленька дівчинка стала у центрі Ужгорода, відкрила футляр і почала грати.
Але якщо говорити про державу, то тут оцінка музики мала б бути переглянута. Через залишковий принцип фінансування освіта і мистецтво занепадають. Це робота не із легких, бо і емоційно навантаження велике, і людина практично вкладається. Художник намалював картину, і він бачить, що зробив. А тут ти заграв - і все. Записи - це інше, але ми, як правило, працюємо вживу. Взагалі, якщо казати про фонограму, то у нас навіть поняття нема, що з нею можна зробити. Тому музика мала б якось відповідно цінуватися.
- Держава часткову відповідальність за фінансування закладів культури покладає саме на глядачів. Які привабити людей до зали?
- Є певне коло знайомих, котрі приходять на концерти постійно. Я все бачу зі сцени, знаходжу той момент, коли оком можу окинути зал і подивитися на глядачів. Мені дуже приємно, по-перше, що на концертах бувають мої учні. Я завжди кажу: дитина, котра ходить у музичну школу, - це твій майбутній слухач, тому що безслідно воно не проходить. А може, з роками приведе своїх дітей. Це вже така ланцюгова реакція. А по-друге, у плані виховання я завжди кажу, що навіть у дитячі садки треба би ходити і давати концерти, доступні для дітей, грати, наприклад, музику з мультиків, тому що вони звикають. Музика і концерти - це стереотип, це тип мислення.
- Як охарактеризували б на даний момент професію музиканта? Це модно, вигідно...
- Це фанати. Просто фанати своєї справи. Тому що на тому життя по великому рахунку не побудуєш. Одиниці ще звичайно можуть, але якщо ти знаходишся у виконавчому колективі, це дуже складно.
- Камерний оркестр, мабуть, має свою багаторічну історію?
- Першим керівником оркестру став Йосип Йосипович Гарчар, професійний диригент-симфоніст, який закінчив Київську консерваторію. Він пропрацював 10 років у нас, а потім пішов з Філармонії до музучилища. Відтак керівники часто змінювалися, багато їх виїжджало закордон. А я залишився тут і очолив колектив. То було десь у 1994 -1996 році. Нас зараз 20. Виконуємо програми різних композиторів, маємо зустрічі з багатьма виконавцями, які приїжджають. Гастрольна діяльність зараз менш активна. Раніше були такі організації, як Росконцерт, Москомцерт, Укрконцерт, котрі займалися безпосередньо гастролюючими колективами. Бувало таке, що у році ми 5-6 місяців проводили у роз'їздах. Загалом провели близько 7 тисяч концертів разом. Різні відзнаки отримували. До прикладу, колектив має звання лауреата Всеукраїнської премії за твори сучасних композиторів, обласні премії Дезидерія Задора.
Колись я організував проект “Юні віртуози” у підтримку молодих музикантів. Щоб підтримати їхній талант, запрошував з нашим колективом грати у стінах Філармонії. Не кожному піаністу дано пограти на Steinway. Добра традиція затягнулася на декілька років. Тепер активно беремо участь у фестивалі органної музики, який проведемо восени.
- Гастролювали далеко?
- Це практично вся Україна. Ще коли був Радянський Союз – багато де побували, зокрема регіони аж за Уралом, Кавказ. У всіх наших сусідів були - Угорщина, Словаччина, Румунія. От де не був з концертом, то це у Польщі, якось не випало. З більш дальніх - Італія, Нідерланди. От Італія — це був досить тривалий проект. 10 років туди ми їздили спільно з солістами Московської опери.
- Може, згадаєте якісь цікаві дорожні історії?
- Коли були молоді, то все були якісь приколи. Без того не бувало. Але не всі будеш говорити (ред. -сміється). У Харкові, наприклад, конферансьє не могла оголосити нормально нашу солістку Готвані, плуталась, бідна, весь концерт. Крім того у нас, як правило, сухий закон був на гастролях. Таку добру традицію завів ще Йосип Йосипович. Але наприкінці ми спільно за столом завершували тур. Там вже все було - і вечеря, і до вечері. Але це добре, тому що наша робота колективна, ми не індивідуалісти.
У готелях забороняють користуватися електронагрівальними приладами - кавомолки, кавоварки, обігрівачі, плитки не можна було носити. Але у нас то все було. Згадав от цікавий вигадок. Наприкінці гастролей раптом приходить перевірка. Виявилося, що це пожежна безпека. А номера то кльові, ми ж в “Інтуристі” жили. Ми спочатку не відкривали, бо знали, чим то загрожує. Але подітися було нікуди, тож контролерів впустили, а їх людей 5-7 прийшло. У вас тут є електронагрівальні прилади, - кажуть. А це саме той день, коли ми мали спільний вечір. На балконі батарея стоїть, картопля смажена. Були тоді такі малі електроплитки, які ми переробляли, кіловати на них намотували. Ми зрозуміли, що попалися, і віддали кип'ятильники, бо їх було легше знайти. А плитка тим часом у валізі. Ми з неї всі речі повикидали, плитку туди закинули, закрили і під ліжко. Сидимо з контролерами. А плитка гаряча, 2 кіловати. Одна жіночка і каже: “Скільки років вже готую на кухні, а перший раз бачу, щоб картоплю смажили на кип'ятильнику”. Ще пам'ятаю прозвучала фраза, що пожежа може бути. А я собі тоді подумав: ви ще посидьте, то точно буде. І от вони вийшли, ми відкрили валізу. А там... уже тліє все. Але, на щастя, обійшлося.
- Скільки творів Ви вже зіграли?
- Важко говорити про кількість творів, але кожен концерт - це по суті нова програма. Ну, у середньому це 15-20 творів на один виїзний концерт. Твори різні. Як правило, класику сприймає невелике коло людей. Музика має бути зрозумілою, тому зараз багато таких уже осучаснених творів з новітніми ритмами. Або це має бути зовсім вже романтична, джазова музика. Тому весь час граємо щось нове.
- Відчуваєте, чи змінилися музичні смаки людей за останні роки?
- Я можу сказати єдине: класичній музиці раніше приділялося більше уваги і вона була більш популярна. Адже за часів чеського періоду тут дуже багато було домашнього музикування: квартети, ансамблі. І в учительський семінарії викладали музику, готували відповідних вчителів. Вони всі були пов'язані з хоровою або інструментальною музикою. Тепер починається все це відроджуватися. Але були часи, десь десятиріччя такого застою, коли зали не були наповнені. Є проекти, наприклад, цей же “Голівуд”, котрі йшли на ура. От це касова програма. Але все-таки ми покликані для іншого - виховувати, вчити. Я і зараз будую так програму, що перша частина, як правило, це класика, а далі це щось більш легке і зрозуміле.
- Чи можете виділити улюблений твір або улюбленого композитора?
- Композитора так. Це, однозначно, Бах, Вівальді і Моцарт. Власне, це ті фішки, котрі дійсно “моє”. Та і загалом ця музика заслуговує високого звання. Звичайно, ще багато сонат граю. У кожного композитора можна знайти якусь родзинку.
- Маєте звання заслуженого артиста України. Пишаєтеся цим?
- Та ні. Ви знаєте, у нас це дуже цікавий процес, бо працювати працюєш, а як правило, виходить так, що хтось запрошений, приїжджий швидше може отримати те ж звання. Свої потерплять. Тому я довгий період ішов до тої відзнаки, але нема в тому нічого особливого.
- Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?
- Це дуже важке запитання. У кожній програмі ти щось знаходиш. До прикладу я дуже давно хотів Чакону Баха аранжувати для камерного оркестру. То довго, то часу нема, робота, зайнятість. Але цього року було 40-річчя моєї творчої діяльності. І от я все думав, до чого приурочити ту роботу, а тут сів і написав. Вийшло, бо відчував, що цей твір є досить красивим. Кращим, ніж у традиційному виконанні. Сольний концерт давав. Цілих 7 сонат у одному вечорі, при чому різних за стилем - Брамс, Бетховен, Мендельсон, Штраус...
- А власні твори пишете?
- Та ні, до того я ще не дійшов. Буває ночами, прокидаєшся, щось починаєш думати, якась мелодія звучить. Але нема потреби, бо музики багато. Кожен має займатися своєю справою. Хтось пише, а хтось виконує.
- Окрім всього Ви ще і ремонтуєте скрипки...
- Реставрував, пам'ятаю, у житті смичок Вільома, такий відомий майстер був. Ним займався довший час і вдало. Ну а інструментів взагалі траплялося дуже багато. По-різному вони займають часу, мають відмінні ґатунки і класифікацію... Було таке, що рік збирав один інструмент. Але той був добре поламаний, на частинки. Вчився у мене один циган малий. Він йшов десь із якоїсь халтурки, його побили і розтрощили інструмент. А скрипка була непогана. І я, за те, що він робив корисну справу, тобто займався музикою, дав йому один свій інструмент. У той же час за рік я ту поламану скрипку потрошки збирав. Я це зробив по крупинках, а у результаті він її продав, бо треба було гроші. А так різні цікаві інструменти є. Нерідко й такі, котрі важко реставрувати. Бо вони клеєні сучасними клеями і вже його не відкриєш нормально. З цим є проблема. Мені зараз лише з-за кордону привозять натуральні клеї, бо тут їх практично нема. Дерево ще збираю, на горищі вдома нівроку є запаси. Я все кажу: буду на пенсії, буду чимось таким серйозно займатися. Хоча насправді кожного дня ремонтую щось, бо всі музичні школи знають, що я тим займаюся. Перечин, Ужород, Чоп. От зараз прийду додому, а там 3-4 інструменти розібрані стоять. Далі на них діти вчаться. Слава Богу, що можу чимось допомогти.
- Ваша жінка, наскільки мені відомо, теж музикант. Це норма у професії чи радше виключення?
- Ну, жінка це ще терпимо. Але коли йшла мова вже про третього музиканта в сім'ї, я казав, дякую не треба. Малий же, Славчик, закінчив музичну школу по класу фортепіано. Мова йшла про те, що музичний лікбез, я вважаю, має бути, бо людина повинна бути освічена у всьому, мистецтві тим більше. Але займатися професійно, з огляду на сучасний світ, невигідно. Жінка може ще, а чоловіку треба крутитися як білка в колесі, щоб мати щось із цього, вижити.
- Що цінуєте в людях?
- Щирість, відвертість, правдивість. Це перше, що має бути у людини. Без цього не можна. Подивитися щиро в очі, випити 50 грам (ред. -сміється). Ну а в нашій професії це професіоналізм, тобто маєш до роботи ставитися відповідно.
- Що на рахунок книг? Встигаєте читати?
- Слідкую . Але перше - це телебачення вночі, коли не спиться. Новини у даній ситуації, що є в Україні, обов'язково треба дивитися, аби знати, що твориться у державі. Друге — це професійна література, а саме ноти, бібліографічні матеріали. Ну і раніше багато фантастики, дослідницької літератури. Ще на телебаченні це, звісно, природа, світ, де я можу трошки собі розслабитися. Або буває дуже багато уночі чомусь дають цікавих музичних передач. А так ще психологія, педагогіка, історія.
- Оскільки Ви зачепили цю тему, як сприймаєте останні події в Україні?
- Катастрофічно складно. Вважаю, що це взагалі нонсенс, що у наш час в центрі Європи могло статися таке. Але це трагедія нації, мені здається. Був на Майдані нещодавно. Політичні погляди, звичайно, сталі. Демократія має бути демократією і Україна - демократична європейська держава. Але останні враження (а я був саме у той день, коли останні шини палили) такі, що Майдан уже не той, що був 6 місяців тому. Атмосфера Майдану втратила свою сутність. Але він свою роль зробив. Якби не вони, якби не Правий Сектор, нічого би з того не було. Вони дотисли ситуацію. А зараз просто шкода молоде покоління. Ми мали сотню, а тепер маємо Небесну тисячу.
- Що для Вас є щастя?
- Щастя — це гармонія. Коли у світі все відносно добре, у твоєму світі. Коли є порозуміння, певна стабільність. Мир - це взагалі перше. Ми зараз тільки починаємо розуміти, яка загроза може бути. Отоді тільки починаєш думати. Щастя, мир - наскільки воно все пов'язано одне з одним. Малий призовного віку, говоримо відверто. І тут я чую, що відновили обов'язкове проходження військової підготовки. Як кожна мама, моя жінка починає переживати, бо дитина вчиться. Що з цього буде? А щодо нашої професії у мене були випадки, коли хлопці зі мною працювали у Філармонії, і тут його забирають служити в армії, при чому у стройбат або залізничні війська. У нас кажуть: два дні не пограв - чує колега, три дні не пограв - чує слухач. А тут сидиш роками з кувалдою. На Заході такого апріорі не може бути, а у нас все зробиться.
- Ну і наостанок. Любите каву?
- Не вживаю зараз, свою цистерну я випив років 30 тому. Але пити каву — це цілий ритуал. 9 копійок, як зараз пам'ятаю ціну. Ти приходив, ставав у чергу, бо зовсім без того не було, ще 20 людей за тобою. А потім кава, у когось і сигаретка... Пив колись по 8-9 у день. Спочатку був тут у нас “Золотий ключик”, а потім уже став таким мистецьким “Форшлаг” біля училища (тепер там тканини). Там каву теж варили файну, смачну, ну і можна було до кави ще щось мати. Потім улюбленим місцем став “Книголюб”, “Корадо” тепер. Туди ми теж ходили на своє “оздоровлення”.
А ще коли були молодими, збиралися у мене вдома. Бо всі ужгородські студенти приймали, як правило, хлопців своїх у себе. Ну, картішки, посидіти та й каву попити. Бо що будеш пити? Тоді не було такого як зараз. Виходиш - пиво п'ють по під'їздах або вино. Малі такі, 12-14 років. Та у нас тоді думки такої не було! Десь там раз у році, якщо скислий лимонад.
А потім я поїхав вчитися (у Кишинів). Кавоварку взяв з собою, каву теж, то до мене в гості всі ходили. Бо наша кава є смажена. Такої ж не було ніде, крім Закарпаття. У Києві на Хрещатику ми бурду пили. Поставиш ложку, а вона стоїть. Ще і називалося кава «по-закарпатськи». Тому ми возили з собою кавоварки, а це не можна було. І от коли стукали жінки з пожежного контролю, обіцяли нас не “здавати”, але часто просили пригостити їх кавою. Але зараз маю з тиском проблеми, то не дуже можу собі ту каву дозволити.
Ярина Денисюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото:Олександр Бреза
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики «Ранкова кава» - Бутік- готель " Прімавера" (Вілла П)