Ми розмовляли за кавою вже досить давно, і це видно із "незимових" фото. Тоді Вахтанг Кіпіані побував на Закарпатті на запрошення Ужгородського прес-клубу. І для нас це було подією, адже Вахтанг – один з найкращих в Україні журналістів. Саме на його тренінги у нас збиралася найбільша аудиторія, студенти сиділи навіть на прес-клубівському підвіконні. Тому так довго і «лежало» інтерв’ю з ним – хотілося зустрітися ще раз, договорити, додати запитань і відповідей, адже маємо справу із надзвичайно цікавою людиною. Утім, на те вона і розмова за кавою. Тож залишаємо усе як було. І чекаємо Вахтанга ще не раз на закарпатське кавування.
Ваш проект – «Історична правда» – один з найпопулярніших в Україні. А що для Вас залишається історичною таємницею, сторінкою, яка досі чекає правдивого висвітлення?
Я не ставлю у цьому проекті мети розкривати загадки. Виходжу з іншого: якщо мені це цікаво, то може зацікавити й інших. Це може бути і відома тема, але гарно розкрита, з гарними ілюстраціями, яких раніше не бачив. Якщо воно у мені «відбивається», то я цей матеріал ставлю. Хоча на «Історичній правді» займаюся більше зовнішніми зв’язками, пошуком фінансування. З колегами ми інколи сперечаємося, але завжди є консенсус. Наразі є три людини, які ставлять матеріали на сайт.
Публікації з історії за цей час викликали претензії до проекту?
З боку істориків – ні, а з боку активних читачів – так. Річ у тім, що історія - це така річ в українських реаліях, у якій всіх влаштовують міфи. Тих, кого вчили в радянській школі, влаштовують свої, інших – антирадянські, які потрапили у наші голови на початку 90-х років і, звичайно, можуть бути так само неправдивими. Але історія кожного епізоду вимагає продовження. Ми показуємо ситуацію з різних сторін: чи то боротьба УПА, чи радянська спадщина, чи Карпатська Україна.
Зовсім не намагаємося казати, що знаємо, якою є історична правда, просто намагаємося давати якомога більше версій, джерел, особистих спогадів. Все це разом має створити споживчу норму для людини, яка зрозуміє врешті, що ми мало знаємо про історію. І у процесі пізнання стимулюємо, підштовхуємо до нього інших, але зовсім не намагаємося у чомусь переконати і змінити теперішні уявлення на якісь інші, не намагаємося нав’язати думку, а просто дискутуємо, пропонуємо інше бачення.
У день перебування на Закарпатті на своїй сторінці у Фейсбуці Ви написали: «Допитливий турист - найкращий інвестор. За три години в Ужгороді інвестував в місцевий книжковий, газетний, IT та кафешний бізнес 260 гривень». То які книги придбали тут?
Купив історію Закарпаття ХХ століття. Також «Малу історію русинів». І Павла Кампова – радянського дисидента про його табірні часи, рефлексії про новітній час. Потім зайшли до Івана Петровція, купив кілька старих книжок з історії Закарпаття, кілька русинських журналів. Власне, мені цікава тематика, пов’язана з русинством. Не можу сказати, що я визначився щодо цього питання однозначно. Допускаю, що класичний погляд, ніби русини – частина українського народу, може бути оспорений. Не бачу в цьому ні поганого, ні доброго, нехай історики сперечаються. І мова, і нація – це такі речі, де не можна сказати однозначно.
Розумію, що у місцевому діалекті я нічого не розумію. Добре знаючи літературну мову, абсолютно безпорадний у розмінні закарпатського діалекту. Тому хай філологи між собою домовляються, бо нації всі – рівні, треба сприймати це як даність.
Які закарпатські «експонати» є у Вашій – вже такій солідній – колекції газет?
Так, у мене є кілька сотень назв. Українська угорська періодика цікава. Із самвидаву є «Карпатська Україна» у різних варіантах, є «Голос Мароморощини», яку випускав Володимир Піпаш. Маю навіть унікальну сільську машинописну рухівську газетку з Дубового. У мене є всі районки Закарпаття, багато радянських газет, є навіть одна угорськомовна шкільна газета із Берегівщини.
На тому ж Фейсбуці недавно Ви написали «За добу буду в найкращому місті». Про яке йшлося?
Я писав про Львів.
Чому саме він – найкращий?
Мені він здається найкомфортнішим для життя, для роботи. Сама атмосфера міста мені дуже близька, хоча там є дуже різні люди – запеклої національної свідомості, є й невиліковні «совки», як і всюди. Місто – це те, з ким ти любиш спілкуватися, це люди. У Львові маю друзів ще з студентських часів. Через них я часто і сприймаю це місто. Живучи у Києві, постійно з любов’ю повертаюся до Львова. Це не означає, що інші міста погані, просто так лягло на душу. Знаю людей, які так само сильно люблять Київ (усміхається, - авт.).
Ви любите каву?
Не особливо. Я швидше «чайна» людина.
В Ужгороді Ви спілкувалися з місцевими блогерами. Які враження від розмови із закарпатськими журналістами?
Не знаю, чи можна виділити окремо враження від закарпатських журналістів. Є люди дуже цікаві, а є такі, що не розкриваються. Не знаю, чи їм цікаво було спілкуватися сьогодні. Тут, на Закарпатті, є люди, які викликають повагу: Сашко Попович надзвичайно любить своє місто і я багато цікавого дізнався від нього, як і від Наталки Зотової, зокрема, про русинські питання, регіональні відмінності у рамках області, про стосунки між місцевими людьми. Я тут неофіт, адже надто мало буваю на Закарпатті. Але це дивовижний край, який мало схожий на «іншу Україну». Дивлюся на все широкими очима і ще не надивився. Майже пробігом був у інших містах області (Чопі, Мукачеві, Хусті, Рахові, Сваляві, Тячеві), все бігом. Намагаюся зрозуміти Закарпаття...
Закарпаття часто фігурує у публікаціях «Історичної правди»?
Так, ми багато пишемо про цю територію. Так склалося, можливо, це вплив історії Карпатської України. Вважаю, що пишемо справді досить багато, на відміну від Харківщини і Кіровоградщини, наприклад. Як і про Крим, Галичину, Київщину. Закарпаття якщо не у трійці, то у п’ятірці «регіональних історій» точно. І мені, і колезі Павлові Солодькові, нам цікава місцева історія. Вона дуже контраверсійна. У нас прийнято героїзувати події, але коли намагаєшся вникнути у реальну суть, читаєш багато, то розумієш, що завжди тут вирували складі процеси. Можливо, це не видно на рівні публікацій, але на рівні ідеї я постійно думаю, як би показати всі ті контраверсії, як, наприклад, у кінці 30-х років по-різному дивилися на незалежність, на сусідів, на Україну різні політичні партії, етнічні групи, релігійні спільноти.
І на майбутнє точно не будемо збавляти темпів, бо Закарпаття – один з ключових українських регіонів. Нам – журналістам, які пишуть про історію – є про що писати тут.
Що означає Ваше ім’я?
Я чув, що воно іранського походження, але точно не знаю. 6 грузинських царів мали таке ім’я, у грузинській традиції воно давно вкорінене. Мій батько дуже багато всього знає, дуже інтелектуальна людина, але і він не може скази, що буквально означає це ім’я. Воно дуже древнє.
Відчуваєте себе грузином?
Виходячи з прізвища та імені, я грузин, але в Грузії на мене дивляться як на іноземця, навіть коли мовчу. В силу історії, так склалося, всотав у себе багато різних впливів, і грузинські - лише одні з них. Я не виховувався у Грузії, тому не думаю, що саме походження вплинуло на мене найбільше. Швидше, виховання, особисті інтереси. Я дуже емоційна людина, але знаю тисячі не грузинів, які також емоційні, не вважаю це національною рисою.
Якими є Ваші асоціації із Закарпаттям?
Я б не сказав, що є повна його картинка, бо я не всюди був. Можна сказати, що для мене Закарпаття – це Рахів, куди я спускався свого часу з Говерли. З другого боку, це Мукачево, де я пройшовся по вулиці на замок, був один, не мав з ким помінятися враженням. Це і угорська мова, яку я деінде не можу почути. Вона інша, ніж всі інші, і звучить для мене абсолютно нереально.
Якби я пив вино, то сказав би, що асоціаціями є вино, коньяк. До речі, багато друзів у Києві п’ють тільки закарпатський коньяк.
Це і гострий бограч, який я тут один раз їв, і мені він сподобався.
Закарпаття – це багате село Діброва, яке було підсвічене ліхтариками вночі, коли я його проїжджав. І тутешні будинки, які не відповідають статусу глибокої провінції з точки зору Києва.
Треба ще приїздити, щоб побачити усе закарпатське різноманіття. Бо з книжок я про це знаю, але не розумію добре, бо не все бачив.
А що хотіли б об’їздити поза межами України?
Я був у кількох десятках країн. Є такі, куди хочеться повертатися неодноразово, наприклад, це Італія. Дуже люблю США, бо це дуже різноманітна країна і там є все, що тільки можна захотіти. Із небаченого хочеться у Лондон. Я навіть написав про це у Фесйбуці і… отримав запрошення приїхати від однієї людини, яка там працює. Не знаю, коли це станеться, але треба докласти вже тільки невеликих зусиль для цього.
Хтось з-поміж Ваших трьох дітей поділяє Ваші інтереси, зокрема, до історії?
Старша донька швидше так. Вона достатньо доросла, дуже багато читає, з нею можна говорити про багато речей. Як сучасна молода людина досить легковажно ставиться до знань, часом забиває голову непотрібними, здається, речами, але так, мабуть, і про мене говорили батьки. Молодші хлопці живуть у світі уявних героїв, це можуть бути дракони, «залізні люди», герої кіно, коміксів, інші вигадані персонажі. Ми з дружино підтримуємо їхні ігри, інтереси. Історії поки у цьому нема. До речі, Тамара вже навіть написала статтю до газети і отримала гонорар за неї. Вона була в міжнаціональному таборі і написала про Грузію до видання «Форум націй». Плюс іноді пише у шкільну газету. Не бачу особливих підстав думати, що вона стане журналістом, але підтримую її, приємно, що я є першим читачем цих статей.
Що б Ви хотіли передати своїм дітям, чому навчити?
Намагаюся, щоб вони були добрими людьми. Зараз достатньо цинічний час і діти часто живуть вигаданими історіями, а кіно показує «приклади» й «антиприклади». Намагаюся донести до них: будьте нормальними людьми і ви зможете знайти собі подібних. А якщо ти жорсткий до світу, то і тобі такі люди траплятимуться.
З ким з історичних постатей Ви хотіли б зустрітися?
З доволі багатьма, але я ніколи всерйоз таке питання не розглядав. Дивлюсь на них з позиції історика і не сказав би, що хотів би бути поруч з ними в тому часі, опинитися десь в умовах, наприклад, війни. Мені цілком цікаво жити зараз і в цьому є щастя. Ми побачили, як постає держава, як видозмінюється, як змінюються люди в цих змінних обставинах. Водночас, бачимо, як ми не робимо те, що могли б зробити. Мені цікаво дізнаватися про персонажів різних епох. Розумію, на скільки ми несправедливі, коли кажемо, що от вони мали щось тоді зробити. Тоді чому ми не робимо те, що, очевидно, мали б зробити сьогодні?.. Історія допомагає зрозуміти, чому ми не все з потрібного робимо зараз.
«Кіпіані Вахтанг — політичний українець грузинського походження, раніше активіст Студентського Братства та УРП, потім журналіст, але завжди хлопець, до якого неможливо ставитись без симпатії» (О.Кривенко, В. Павлів «Енциклопедія нашого українознавства»)
Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Володимир Твердохліб
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua