Революціонерка, патріотка, відчайдуха, ідеалістка, максималістка, романтик. Епітети ще можна добирати дуже довго, щоб скласти портрет Тетяни Чорновол. Вона не раз добряче змушувала похвилюватися за себе під час скандальних журналістських розслідувань періоду Януковича. Згодом фото звіряче побитої Чорновол під час Майдану викликали чергову хвилю обурення й протесту українців, яка додала хмизу у революційне полум’я. І цей вогонь врешті таки зробив свою справу.
Під час подій на Сході вона не могла не бути там. А нещодавно поховавши вбитого на війні чоловіка, змовкла, стихла, зникла з поля зору абсолютно всіх, а потім пішла в політику. Аби ще більш відчайдушно захищати Україну.
Таня Чорновол громадський і політичний діяч. Як тобі вдалося помирити в собі ці різні грані?
Мені комфортно, бо я намагаюся не відходити від заданої мети. Тому громадський і політичний діяч абсолютно суміщаються. За дуже маленькими винятками, тому що кожна роль дає своє.
Кажуть, якщо ти вже пішов у політику, то можеш ставити хрест на попередній діяльності…
Політика – це важка дорога. Коли кажуть, що політика брудна, то не буває диму без вогню. Наприклад, що помітила я: весь останній час я була на Майдані, потім в зоні АТО. Тобто в тих місцях, де людина може собою пожертвувати, в неї проявляються якнайкращі якості. У кожної людині є щось хороше і погане, але там проявляються найкращі якості. Ти забуваєш про власні амбіції, про власну користь. У політиці все навпаки – там на гора виходить все найгірше. Тому що закони політики дуже жорсткі. Виграє той, хто найкраще оперує цими законами. Дуже важливо насправді там зберегти себе, але я це зможу. Важливо добитися тої цілі, яку ти поставила. І ти тільки на неї працюєш. Все інше не має значення.
Ти не побоюєшся, що політики тобою маніпулюватимуть?
Мною неможливо маніпулювати. Ще донедавна мені закидали, що мною маніпулює Тимошенко, а зараз питають, чому я в “Народному фронті”. Я просто ставлю ціль і коли відчуваю, що наші інтереси співпадають, я працюю.
Багато хто, почувши, що ти покинула Уряд, розчарувалися у нинішній владі, оскільки подумали, що там нічого не міняється…
Насправді я нікуди не йшла, тому що Антикорупційного бюро просто не існувало де-юре. А я не хотіла грати роль фейку. Я не мала інструменту, щоб працювати, то навіщо тоді? Тому я просто поступила чесно – пішла з того, чого не було.
Навіщо ти пішла на війну?
Я дуже часто собі ставила це питання. Часто його ставила мені і моя мама, яка весь час хвилюється, що я не буду виховувати своїх дітей. Особливо гостро воно звучить після загибелі мого чоловіка. Мовляв, ти що – хочеш дітей сиротами залишити? Але є дещо непереборне, чого я не можу пояснити. От мене туди тягне. Я про це довго думала і пояснюю собі таким чином: будь-яка нація нагадує людину. Якщо ти поранив тіло і в тебе з’явилася ранка, у те місце спрямовуються клітини, які відповідають за те, щоб зупинити кров, убити бактерії. Так само, якщо у якоїсь нації є проблема і тече кров, то є певні представники нації, яких просто починає тягнути туди, щоб закрити ту рану. І мені чомусь здається, що я належу до тих клітинок організму, які називаються українцями. Тому що все своє життя я опинялася у найгарячіших точках, завжди опинялася попереду фронту, в різних ролях, з різними діями. І саме тому, коли в Україні війна, я просто не можу стояти осторонь.
Зараз ти багато їздиш регіонами, щодня опиняєшся в іншому місці, з ранку до ночі спілкуєшся з людьми, майже не спиш. Ти виснажуєш себе навмисне, щоб позбутися важких думок?
Ні, це відповідальний вибір. Тому що якби довелося думати про порятунок, то якраз найкраще рятуватися від думок на війні. Коли відбувається щось хороше, я завжди жалкую, що поряд нема чоловіка. А коли я на війні, то це єдине місце, коли я радію, що його поряд немає. Коли я з автоматом їду на БТР і попереду чекає бій, то я просто щаслива, що поряд немає Колі і він не бачить мене в такій ролі. Бо він би був дуже проти. Дуже. Тому в даному випадку мені комфортніше там, на війні. Політика – це відповідальність. Колись із чоловіком ми прийняли рішення, що у своєму житті зробимо щось максимально корисне для України. Він віддав за неї своє життя. Я не маю права стояти осторонь і ця виборча кампанія мені потрібна.
Ти насправді віриш в те, що в Україні можна викорінити корупцію?
Насправді це дуже складно зробити. Вона не тільки в політикумі – вона просякла громадянське суспільство. Вона просякла журналістику, громадські організації. Крім того, українська нація ще має таку позитивну особливість, яка одночасно є і її негативною стороною - у нас дуже величезний потяг до свободи. Перемозі Майдану насправді дивується весь світ: як це - люди готові були померти за свободу, за свою гідність. А в цьому немає нічого такого особливого, тому що українці завжди були такими. Згадаймо першу конституцію Пилипа Орлика, демократичні часи тоді, коли в інших країнах панувала монархія. Але проблема в тому, що цей потяг до свободи у нас розширюється до вседозволеності. А вседозволеність – шлях до корупції. У нас людина, коли її зупиняє інспектор ДАІ на дорозі, хоче мати вибір. Широкий вільний вибір – або дати хабар, або заплатити штраф, або домовитися, або назвати це політичними репресіями. Тобто українці хочуть мати широкий вибір, а це і є першопочатком корупції.
Легко бути поборницею правди, коли ти стоїш за барикадами. А ти не боїшся, що люди, з якими ти все життя боролася, тепер можуть стати твоїми соратниками, колегами? Ти зможеш і надалі бути безпристрасною?
Зможу. У мене знову ж таки є урядовий досвід. Деколи я намагалася зламати схеми і відчувала опір – мене це не зупиняло. І в принципі, я можу хвалитися тим, що досягла результату.
У твоєму житті є напівтони, чи життя ділиться виключно на біле і чорне?
Зараз насправді з цим проблема. Напіввідтінки у мене завжди були, але після Майдану їх стало набагато менше. Життя розділилося на біле і чорне.
За період Майдану і війни, у тебе друзів побільшало, чи навпаки – вимоги до поняття “друг” змінилися, ти просіяла людей і мало кого залишила біля себе?
Важко сказати, тому що тепер я розумію, що справжнім і єдиним другом для мене був мій чоловік. Є люди, з якими мене єднають спільне бачення, спільні інтереси, але друг – це все ж таки щось більше. І ним був тільки Він.
Ти багато читаєш історичних книг. Є епоха, в якій тобі хотілося б опинись?
Точно знаю, в якій не хотіла б опинитися - на початку минулого століття. Тобто тоді, коли була проголошена незалежність України, а потім це все пішло крахом і українці під час голодомору змушені були їсти своїх дітей. Я взагалі не знаю, як тоді можна було вести себе гідно. Це були дуже страшні часи. Аналізуючи якісь епохи, події в Україні, я завжди думала, як би я вела себе в даному випадку. От правда, не знаю, як би вела себе під час голодомору.
Є реальні люди чи історичні особистості, якими захоплюєшся?
Згадуючи все ту ж епоху початку минулого століття, на думку спадає письменник, журналіст Іван Багряний. В нього було гасло: сміливі завжди мають щастя. Я люблю це гасло і намагаюся ним послуговуватися. Завдяки тому, що в нього була непереборна сміливість, він говорив правду і завжди потрапляв першим під удар. А перший удар - він зазвичай не такої сили, він не є таким масовим. Тому ще до початку голодомору його було вислано до Сибіру. І завдяки цьому він залишився живим. Розумієш, він піднявся раніше, а потім помирали його друзі. Він ішов попереду і тому не потрапив під масові репресії, бо його раніше посадили. На відміну від інших письменників Розстріляного Відродження він залишився живим. А потім емігрував, залишивши в Радянському Союзі свою родину. А син його прокляв…
Є щось, чого ти боїшся?
Насправді я дуже багато чого боюся і велика боягузка. Я боюся темноти, привидів, несерйозних речей.
До страху смерті звикнути можна?
Коли є якась мета, страх зникає. Минулого року, 14 жовтня, ми разом з Ігорем Луценком спиляли розстрільну вишку Януковича у його мисливському маєтку у Сухолуччі. Це була така величезна вишка, куди Янукович вилізав, йому заганяли тварин на галявину і він їх масово клав. Тобто він розважався, проливаючи кров. Я дуже хотіла привернути до цього увагу, але не могла вийти в ЗМІ, бо матеріалу ніхто не брав. І тоді я вирішила, що треба спиляти цю вишку, спровокувати таким чином Януковича на порушення кримінальної справи, і він сам цю тему розкидає в інформаційному просторі. І ось коли ми з Ігорем Луценком її спиляли, то на журналіста, який це знімав, натиснули і все забрали. Ми залишилися без відео. Наступного дня я була змушена лізти туди знову, щоб зробити якесь фото і відео. І там на мене зробили засаду. Якимось чудом я туди не втрапила і заблукала в лісі. Півночі я ходила в темному лісі, було жахливо страшно, бігали кабани. Мене таки зловили. Але той хлопець мене відпустив. Я йому казала: я так боюся лісу, що може ви мене в райвідділок відвезете? Він сказав, що цього робити не можна, і я тоді його не зрозуміла. А він зробив усе можливе, щоб я вийшла з лісу, але і не потрапила у міліцію, бо мене там могли вбити. Так от, страшний для мене ліс виявився безпечнішим міліції… Не лісу треба було боятися.
Ти часто наражаєшся на небезпеку. У такі моменти в тобі не бореться патріот і мама?
У свій час я прийняла для себе рішення, на що можу піти. Я впевнена, що можу віддати своє життя заради цілі, мети. Я якось так налаштована. Я хочу бути корисною для держави. Я не боюся за своє життя, але за життя дітей так. Коли я в період Майдану після замаху залишилася жива, то сховала дітей у Львові у монастирі. Але я постійно боялася, що мені подзвонять і скажуть, що з ними щось сталося. А потім я просто заборонила собі про це думати. І тоді наша ниточка стала якось рватися. Я сама зі страхом до цього ставлюся, але в мене нема вже такого непереборного материнського інстинкту, який був раніше. Я до дітей ставлюся більш спокійно. Насправді це не нормально. Мені чоловік дорікав, що ти зникла з сім’ї. Не те, що не з’являєшся вдома, а стала якась чужа. Я довго думала, як вийти з цієї ситуації. І в той останній раз коли їхала від нього з Маріуполя, я побачила на дорозі жінку з маленькою дитинкою. Із великою заздрістю подивилася на неї і зрозуміла, що це мій вихід. Я подумала: от закінчиться війна, я народжу третю дитину. І тут…
У що ти віриш, Таню?
Я вірю в Україну. Реально вірю. Це для мене найголовніше. І я оптимістка. Невиправна.
Ти не побоюєшся, що твої ідеали можуть зруйнуватися? Що те, за що ти борешся, не матиме сенсу?
Це не може не мати сенсу. В кожної людини є якийсь якір, до якого вона прив’язується. От мій якір – Україна. Все що я роблю, аналізую: чи корисно це для України. Насправді, мені це важливо.
Якою ти хочеш бачити Україну?
Мені головне, що вона була. Незважаючи на мою певну ідеалістичність, я розумію, що ми ніколи не досягнемо якогось ідеалу, тому що він неможливий. Але Україна повинна бути.
Де ти любиш відпочивати – на морі чи в горах?
У мене це поєднано. Кримські гори прекрасні, але коли в мирний час подорожувала Україною, то завжди після моря і Криму, виривалася в Карпати. Дуже люблю походи.
Як ставишся до кави?
Ще зовсім недавно взагалі її не пила. А після травми на Майдані важко було відходити і змусити мозок працювати. От тоді і почала пити каву і, здається, зрозуміла її смак.
Лариса Липкань, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Павло Білецький
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики «Ранкова кава» - Бутік- готель "Прімавера" (Вілла П)
