На щастя, у час, коли так багато людей щодня безсовісно нищать це місто, маємо і таких, як Михайло Колодко. Він – уже в історії Ужгорода. Його витвори кожен день вивозять з цього міста – у пам’яті фотоапаратів, у своїх враженнях і спогадах. А він сам постійно привозить сюди нові і нові ідеї, мандруючи країнами і життєвими історіями таких же людей, як він сам – тих, хто залишає свій слід в історії.
Я зразу, якщо можна, «за своє»: у тебе був «кавовий ведмедик», а міні скульптурка про каву буде? Тобто крім Аль-Ідрісі, біля якого можна покавувати «за компанію»?
Так, звичайно. Закарпатська кава – бренд, для мене він давно створений моїми дитячими спогадами. Це була кавоварка з «носиком», подібна на космічний корабель, вона мені страшно подобається. Коли бачу таку, то завжди хочу випити з неї кави. З такого маленького скляного «гранчака».
Чому саме зі скляного келишка?
Так, я згадую, пили каву батьки. Там було добре видно, яка вона на колір, відчутно її естетику. Ці кавоварки возили і за кордон, і з-за кордону, залежно як мінялася ситуація, але вона завжди була потрібна. І дуже ця її форма мене приваблює.
Є анекдот, як американці висадилися на місцяь, а там закарпатці. На запитання, як добралися на Місяць, вони кажуть: «Та де! Ми на пуврока!». От я би хотів таких наших заробітчан зобразити з тою кавоваркою, вони ж її возили з собою всюди, бо не завжди там, на заробітках, зможуть випити кави у кафе.
Дома вариш каву?
Варю, для дружини. Сам фактично каву вдома не п’ю, вживаю її тільки на зустрічах або у дорозі. Або, знову ж таки, коли побачу таку кавоварку, як в дитинстві. А дружина любить американо. Варю еспресо, потім трохи розбавляю.
Я вчора перечитала собі інтерв’ю, записане твоїм другом і колегою Сашком Поповичем. Ніби з вами у майстерні побувала... Він там п’є каву на твоєму диванчику...
Часто ми каву не пили. Якщо це в майстерні, то приготовлена вона, мабуть, була у турці. Взагалі я почав варити і вживати тільки у Львові, бо там завжди і всюди -- кава по-турецьки. Повернувшись в Ужгород після академії, по інерції варив і вживав саме таку каву. Турка - цікавіша процедура, ніж просто натиснути кнопочку, щоб зварити експресо. Зібрати пропорцію, тричі змусити її піднятися, не давши закипіти..
Як ти йдеш далі, що допомагає тобі жити після втрат?
Не знаю, що тобі сказати. Взагалі чим доросліший стаєш, тим сумніше стає насправді. Дивишся на дітей і розумієш, чому вони такі щасливі. Вони просто менше всього знають.
Твої дівчата, напевно, рятують від сумних думок?
Не хочу звалити цю роль на когось одного, неправильно буде. Я маю те, що мені допомагає, але про такі речі не говорять. Знаєш, це як в казках – озвучиш і перестає діяти. А взагалі рятує від суму не тільки одна річ, якщо людина спокійна і уважна до того, що навколо неї відбувається, може розшифрувати знаки, то побачить: протягом дня відбуваються кілька десятків речей, які допомагають тобі вирішити ту чи іншу проблему, чи якусь журу. Чи зможеш ти це побачити – залежить вже тільки від самої людини.
У мене такий випадок стався недавно цікавий. Я ще давно-давно почув по радіо сонату Ференца Ліста, щоб її не забути написав назву твору і автора серед купи інших записів на стіні у своїй майстерні. Пару днів тому зупиняється погляд на цьому надписі і саме в цей момент, уяви, по радіо починаєтся... вона. Як це могло бути? Рік-два після напису по радіо заграла та сама мелодія...
Твоє радіо грає якийсь прекрасний репертуар.
Класична музика і, зокрема, Bartók Rádió – це одні з тих фізичних речей, які найбільше витягають з депресій, жур, проблем, дають натхнення. Допомагають заснути або навпаки не спати, коли працюю вночі. Надзвичайно потужна річ.
А українські радіостанції вмикаєш?
Слухаю ще «Тису FM», щоб тримати себе хоча б трохи у цьому суспільстві, розуміти, що і де відбувається. Того, що я почую по «Тисі», мені достатньо знати. Сумно, коли вона переходить ввечері на «Промінь», контраст дуже відчувається. Трохи слухаю і «Промінь», це щоб ще більше «протверезіти», зрозуміти, де я находжуся, і тоді переключаюся на Bartók Rádió.
Угорського досить багато у твоїй творчості. Можливо, плануєш жити в Угорщині у майбутньому?
Я багато по цій країні їздив і дивився на неї з такої позиції, як ти кажеш. Важко сказати… Мене приваблюють багато угорських міст, а також німецькі міста. Але це тоді, коли ти приїхав на них подивитися. А жити – це ж зовсім інше. Там, де зможу творити, там зможу і жити. А короткі подорожі не дають цього розуміння. Досі майстерня крім Ужгорода була у мене тільки у Львові. Один час діяла ще навіть тоді, коли я вже жив в Ужгороді. Але я вже не міг там працювати…
Чому?
Бо тільки Академія давала мені те життя, ту атмосферу, в якій було багато молодих людей, які з подібною до моєї історією прийшли вчитися. Як тільки Академія закінчувалася, пропадав цей курс, орієнтир. Я, можливо, не мав маячків - куди рухатися.
А що є такими маячками для тебе в Ужгороді?
Любов до землі і бажання віддячитися їй за те, що вона тебе тут приголубила на цій планеті. Так, віддячитися.
Ти вже справді багато зробив для рідного краю.
Ще не багато. От вчора зайшов Йосип Кобаль і розказав легенду про Вакха і Горяни - він жив тут певний час, а коли його забрали звідси на Олімп, то він так полюбив горян, що подарував їм виноградну гілочку, з якої й розрослось виноградарство. Хотів би втілити цю історію у скульптурі, але поки зовсім не маю часу.
Чим найбільше зайняті твої дні?
Пошуком таких способів втілення ідей, які не займають багато часу. Окрім того, продовжую ліпити. Розумію, що не встигаю виліпити роботи у таких масштабах, як просить суспільство. Тому треба вигадати новий спосіб, щоб встигати зробити все, чого потребують люди. Можна передати ідею іншим способом, аніж виготовити пам’ятник розміром людського зросту. От як ти пишеш словами, а не тільки натуралістичними образами, так і пам’ятники не повинні бути «в натуральну величину».
Які три речі тобі необхідні для щастя?
Класична музика Bartók Rádió, я без неї би не міг бути щасливим. Інше важливе – щоб найближчі мої люди теж відчували такий же стан спокою, як я, коли сиджу в майстерні, ліплю і слухаю музику. Щоб я знав, що у цей момент мої друзі переживають подібний стан. Інколи реально забуваюся, і вірю, що це так і є, хоч це з області фантастики…
Третя річ – це перспектива. Кожен це розуміє її по-своєму, я напевно не буду розшифровувати своє розуміння. Без бачення, як, куди і для чого все це, наші теперішні переживання зведуться до дуже таких побутових нікчемних вражень. Якщо не будемо знати, що цю роботу робимо не тільки для побутового задоволення, а й для певної великої місії в часі.
У мандрах ти фотографуєшся біля пам’ятників?
Ні, зовсім. Чим далі, тим менше користуюся фотоапаратом. Колись фотографував багато на плівку, завжди не вистачало кадрів. Навіть мав такий фотоапарат, який ділив кадр навпіл і у результаті я мав їх 72, а не 36, сам проявляв. Але коли пережив кілька етапів свого життя, то зрозумів, що все повторюється. Якщо мистецтво фотографії не стає твоєю професією, то займатися цим взагалі не бачу змісту.
А любиш бачити, як фотографуються інші біля твоїх робіт?
Все міняється, колись було приємно, бо це була відзнака, що ти зробив щось потрібне людям. Зараз мене це зовсім не зачіпає, настільки, ніби фотографуються біля чужого. Мені Федір Шандор колись сказав, що «це вже не твої пам’ятники», а він, як соціолог, може це просто вже знав. А я лише зараз відчув. Тому тепер і не спішу з роботами прощатися. Якщо навіть закінчив якийсь твір, то не спішу пошвидше його поставити. У Ерделі я якось прочитав таку класну фразу, що твір мистецтва неможливо закінчити, як тільки ти його закінчив, ти його вбив. Подібно і з тими роботами, які важе встановлені, напевно.
Твої ужгородські скульптури вже «клоновані» в інших містах. А є якісь пам’яники у світі, які ти б хотів клонувати для Ужгорода?
Думаю, що для Ужгорода треба перенести і клонувати не пам’ятники, а модель міста, суспільства: як все зробити, щоб людям було добре. Коли налагодимо світло, каналізацію, узбіччя, стоки для дощової води, тоді наші художники ці класні міські інтер’єри заповнять хорошим мистецтвом. Немає змісту мистецтво, яке народилося в тих «стінах», перевозити в наші. От цей коник за вікном – офігезний! Якби ще й кругом нього все було так, як задумано - з лавичками, чистенько і трималося так, як було на відкритті, ця локація у місті була б взірцева.
Маленькі форми вийшли в Ужгороді теж не просто так. Навкруги так багато бруду - і фізичного, і архітектурного, і скульптурного. Хотілося сховатися від цього. Тоді просто зробив скульптурки таких маленьких масштабів, щоб при фокусуванні на них людським оком або фотоапаратом розмивалося все навколо. Тільки через це.
Є вже кілька бізнесменів, які фінансували встановлення твоїх скульптур в Ужгороді. А для себе особисто «додому» замовляли?
Ні, я на таке не наривався.
А якби попросили увіковічнити себе, такий «портрет» ти б зробив на замовлення?
Ні. Були намагання пореготати, замовити не себе, а когось з друзів, до цього дійшли фантазії людей. Але після того я навіть не допускаю до цього розмову, щоб таке питання піднімалося. Хоче хтось профінансувати – будь ласка, але що саме і як буде виконано – це лежить на плечах авторів ідеї. А меценат може просто профінансувати наші ідеї.
Одного разу 1 квітня мої колеги написали фейкову новину про пам’ятник машлику. До тебе потім не зверталися з питаннями, де він є, той машлик?
Було таке, про це ми посміялися. Ні Федір, ні я не горимо таким бажанням, постати у пам’ятниках. І карикатурні зображення ми не робимо, це не наше.
Твої скульптури є вже в кільканадцяти інших містах. Як відчуваєш, є якісь кардинальні відмінності між їх сприйняттям в Ужгороді і десь інде?
Те, що ці скульптури мають для Ужгорода, вони не мають в інших містах. Там вони – загублені крихти серед їхньої культури і їхніх пам’ятників. Думаю, що коли людина їх знаходить, то, можливо, отримає позитивні емоції. Не вникаючи в історію, а просто на контрасті інших пам’яток того міста ця скульптурка виглядає оригінально. Бачив, як фотографувалися у Зальцбурзі біля моєї скульптури у різних місцях – я тільки «приміряв» її до тих чи інших місць, шукав для неї локацію, і відходив. А туристи фотографувалися біля неї, думаючи, що вона вже там встановлена. Це люди, з якими ти ментально розірваний, не говориш однією мовою, але було приємно, що вони захотіли це для себе зберегти.
А локацію у Зальцбурзі у результаті вибрав?
Не вибрав поки, маю 4 місця, які мені сподобалися. Цього року 260 років з дня народження Моцарта, думаю, «доб’ємо» проект і встановимо його.
Чому тебе нема у соцмережах? Та і додзвонитися тобі не просто...
Я був якийсь час у соцмережі, але це не моє. Мені і до того найближчі казали, що ти там не будеш довго. В якийсь момент просто видалився і після того, чесно кажучи, ні разу не пожалкував. Я соціопат, напевно. Певних людей допустив до себе з дитинства чи юності і мені цього більше, ніж достатньо. Бувають моменти, коли хочеш ще когось знайти. Але кого ти знайдеш? Коли не вистачає спілкування – вивчаю біографію людини, творчість якої мені дуже подобається, стараюся вникнути у всі закуточки біографі, звідти витягти риси характеру і уявити, що він - мій друг, чогось у нього повчитися. А в соцмережі треба бути «на плаву», постійно викидувати якісь охи-ахи. От чому я класичну музику слухаю - там трек триває 20-30-40 хвилин, а звичайні радіостанції пропонують композиції по 2-3 хвилини, чим більше пісень, один настрій, другий, третій... А я люблю «зависати» на одному настрої, на цілому періоді.
Телефонний номер я тепер міняю досить часто, якщо втрачаю телефон – номер не відновлюю. Я виріс в той час, коли мобільних не було. А зараз якусь річ, яку вигадали люди, щоб тримати всіх на гачку, я запущу в своє життя і скажу, що цей гаджет мені потрібен для творчсоті?.. Я на нього – три крапки поклади. Я народився без телефону, жив, творив. Не розумію людей, які, втрачаючи номер, так сильно переживають і відновлюють його.
У мене недавно вкрали телефон і я реально був щасливий. Цей телефон у мене був, ого, більше року. Накопичення інформації там було вже заважке для мене, непотрібне.
Натомість є класний винахід мейл – можна залишити повідомлення, прочитати його у той час, коли ти хочеш, відповісти, коли зручно.
А чию біографію вивчав останнім часом?
Ерделі, читаю його автобіографічний роман. У мене було про нього таке враження, яке створили мені люди, котрі його знали, зокрема, викладачі коледжу. Коли ж вийшла ця книжечка, то це просто неймовірна насолода для мене - зануритися в розповіді з перших уст про все, що він бачив, що переживав, у, як він сам каже про себе, підкарпатському краю, що побував при багатьох різних епохах і державах. З маленького карпатського містечка зуміти добратися до столиць, де творилася мистецька історія і бути там на плаву! Що його змусило вернутися потім назад до нас?
Всі свої переживання він виливає на сторінках цієї книги, все це постійно підсипано якимись афоризмами про мистецтво, висловлюваннями – такими, з якими не можеш не погодитися. Там можна стільки попідкреслювати і цитат наробити! Концентрована книжка дуже. І, що цінно, він пише, що творив багато картин, а привезти їх всіх не міг з собою. Тому почав просто описувати, писати. І якби не це, то ми би мали враження тільки по тих небагатьох полотнах, які вернулися з його закордонного періоду. Для мене книга розкрила багатство тонкої душі Ерделі, я не живописець, щоб тільки за полотнами зрозуміти його геній. Тому ці тексти для мене надважливі. Ерделі писав угорською і тільки недавно його книгу переклали. І сам себе зараховував не тільки до художників, а й до письменників.
Очевидно, епістолярний жанр тебе теж цікавить? Там також добре вивчати людину.
Так! Я читав листи Ріхтера, який листувався з угорським музикантом, він і опублікува недавно ці листи, що надходили з різних подорожей Ріхтера по світу, звідусіль висилав листівки. Так от якби вони телефоном спілкувалися, то ми б нічого про це не знали. А листи мають надзвичайну цінність – і змістову, і навіть емоційну Може негарно зазирати до чужого листування, але я собі уявити не можу, як би ми про Ріхтера могли більше дізнатися, не будучи з ним особисто знайомі, якби не прочитали його тексти.
Що би ми і про Ван Гога знали? Закриту людину, який спілкувався лише з братом і лише листами. Завдяки знаємо, як він мучився, страждав і як творчість його спасала від тих страшних психічних переживань. У нього, на щастя, була людина, яка його рятувала і був спосіб – листування.
Серед мініскульптур тільки 2 жінки... Гендер тебе не мотивує?
Як не мотивує?! Просто жінка - така складна річ, до якої треба «розігірітися», щоб зробити скульптуру. Зараз роблю Ілону Зріні і мушу визнати, що Крістіну Чакі зробив на швидкості, без певної передмови. Словом, жінки потребують більше уваги, і в скульптурі теж.
Моя улюблена – скульптура про закоханих. Міклош Берчені і Крістіна Чакі подібні на тебе з дружиною чи це зовсім не схожі пари?
Схожі, так (усміхається, - авт.). Завдяки своїй дружині я вдумливіше подивився на образ жінки в скульптурі, зміг його більш детально уявити. Бо щоб щось виліпити, ти маєш його повністю уявити в голові. У Чакі, якщо подивимося уважно, бантики на туфельках, ззаду на талії, кіски гарно зав’язані – на такі деталі чоловіки зазвичай не звертають уваги, а жінки навпаки приділяють багато. І собачка сидить під рукою. Завдяки саме дружині я такі деталі почав вивчати, тільки у цій скульптурці почав заглиблюватися у них. Хоча це і малий формат, щоб передати всі речі, які жінка любить і без яких не може жити. Можливо, це взагалі замалий формат для неї.
Жінці не можна, як Вархолу, дати один аксесуар в руки і все, ти розкрив її образ. Жінка деталям приділяє багато часу і ти, як творець цього образу, теж мусиш багато часу приділити деталям, щоб вона була жінкою.
ЗМІ вже писали про твої плани встановити скульптурки Імре Текелі й Ілони Зріні, кохання яких вплинуло на долю Європи.
Так, готуємо їх для Мукачівського замку. Фішка маленьких скульптур, я думаю, мала б бути і там теж. Там вже є Ілона Зріні з сином. А формат маленьких скульптур впишеться безконфліктно, і розкриє тему великого кохання Зріні і Текелі.
У тебе вдома є скульптури? Або маленькі сувенірні «подарункові» скульптурки?
Це залежить від теми, над якою парцюю. Якщо щось подібне знаходжу до нинішньої роботи, то купую це, бо воно мені дає, можливо, якусь думку, підказку для власної ідеї. Зараз працюю над популяризацією стилю поп-арт (буде в Ужгороді один заклад, в якому в інтер’єрі і зовні буде виражена ця епоха 60-х років Америки, зокрема творчість Вархола). Якщо ми будемо ідентифікувати себе як нація, яка може вижити і принести щось оригінальне цілому світу, навіть колі відірвана від великої землі, як це було з Вархолом. Бо важко просто сидіти і вчитися у своїх школах та говорити «ми круті». Треба щоб про нас й інші думали, що ми круті. Тому хочемо «перетягнути одіяло» на Закарпаття і показати всьому світові, що Енді Ворхол – закарпатець. І кожен наш художник, народжений тут, має потенційно ті самі можливості, що і Вархол. Тепер і я, і моя дружина скуповуємо все, пов’язане з ним. А цей комерційним об’єкт, про який я згадував, пов'язаний з поп-артом, буде притягувати сюди туристів. Всі хочуть в Америку, але достатньо буде потрапити в Ужгород і відчути тут цю американську атмосферу поп-арту.
А твої роботи постануть у сувенірній продукції?
Хотілося б, бо є люди, які люблять скульптури, і бажали б мати їх перед собою дома. Але не вистачає просто виготовити копії скульптур, щоб вони стали подарунками. Є певні напрацювання, щоб зробити це цікавіше. Наприклад, свічка, зроблена зі Свободки – відлита з парафіну. У цих сувенірах я не хотів би просто зробити копію скульптури, а щоб у новому форматі як сувенір вона прозвучала і розкрила свій початковий задум. Свободка як свічка показує, що її час вичерпаний, згорить за 2-3 години і нічого з неї не залишиться. Валентин Штефаньо мав ідею відлити пару скульптур з шоколаду. Але коли я зрозумів, що всі вони будуть під один рівень «зрізані», всіх захочеться однаково з’їсти, бо вони - з шоколаду, то зрозумів, що це не підходить однаково їм всім. Тому я відклав це питання з сувенірами, поки не знайду якусь людину, яка скаже, що допоможе мені з цим.
Моя дружина мені в подарунок зробила класні пряники з тією ж Свободкою, назвала їх «смак свободи». Я ці речі колекціоную, збираю, можливо коли їх назбирається повноцінна колекція, можна буде комусь віддати, щоб зробити ряд подарунуків, але ясно, що це не будуть в одному форматі всі образи.
З Вархолом, наприклад, хочу зробити томатний суп. Тобто він сидить на банці томатного супу, який є однією з найвідоміших його картин. Томатного соку є вдосталь в Україні. Тут є і класна гра слів. Для угорських туристів буде написано paradicsomleves. Це по-мадярськи не тільки помідорка, парадичка, а ще і рай. Вийде «райський суп».
Ти згадував про скульптурки в шоколаді. А як ти особисто ставишся до ласощів?
Ну, от ці фанки мені дуже смакують (їмо домашні фанки від колег, - авт.). Якщо ці речі породжують якісь мої уявлення з дитинства, спогади, то до них ставлюся дуже трепетно і хотів би ці емоції відчути та передати. Бо це мої емоції. До тістечка, яке я ніколи не їв і з ним не пов’язано жодної історії, я буду байдужим, навіть якщо це буде смачно.
Над чим ти працював сьогодні?
Я зробив карту Україну розміром з плитку шоколаду, яку, відповідно, можна поламати на шматки, що і робиться сьогодні, на жаль. Зараз шукаю місце для неї.
Там є Крим?
Є, звичайно. Там все є, все, що було. Мені ще запропонували ідею, що контур України може бути у багатьох фактурах – шоколаду, протектора автомобіля, відбитку чобота. У наших очах ця карта з школи була символом держави, в якій ростемо, а зараз вона зникає... Влада б’ється в груди, що її повернуть, але як людина з образним мисленням розумієш, що нічого не повернеться на свої місця.
Україну ти зробив «з шоколаду», отже, крихка?
Я зробив саму скульптурку значно товстішою, ніж звичайний шоколад. Так що дитина не зламає принаймні. Але не діти вирішують наші історію, а дядьки, які зламають навіть сокирою, якщо їм треба. Це справді солодка країна, кожен має бажання її спробувати, відламати, продати.
Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Галина Цах
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Редакція вдячна кав’ярні Mokasol на Жупанатській за затишну атмосферу
Партнер рубрики "Ранкова кава":
