Андрій Шевченко: “Відчуваю себе шпигуном від журналістів у владі”
Своїм зростом Андрій Шевченко – народний депутат і журналіст – вражає навіть тих, хто знав, що він високий.
Привітний і доброзичливий. По-журналістськи допитливий. По-депутатськи солідний. Закарпатці схильні вважати його своїм хлопцем не тільки завдяки знайомому телевізійному обличчю, а ще й завдяки дружині – нашій землячці, теж журналістці і телевізійниці.
Цікавий позитивний співрозмовник з широким кругозором і почуттям гумору. Словом, достатньо для того, щоб 20-хвилинну робочу кава-паузу провести в гарному товаристві і з користю.
І хоча сам Андрій вважає себе “чайною” людиною, розмова відбулася саме з фірмовим “ранковокавівським” присмаком.
Андрію, ви доволі часто буваєте на Закарпатті. Чому?
Так. Бувати тут – це, по-перше, сімейна відповідальність. Моя дружина – наша з вами колега, журналістка і телеведуча Ганна Гомонай. Вона працює на “Інтері”, веде новини і ранкову програму. Гомонай – досить відоме прізвище в Мукачівському районі. У Ані звідти коріння по маминій лінії. Не так давно ми малювали родинне дерево і я був вражений розмаїттям імен і закарпатських прізвищ. По-друге, Закарпаття для мене завжди було місцем цікавих вражень. Як журналіст я завжди використовував привід, щоб поїхати сюди. Працював на двох повенях у Хусті і Тячеві як кореспондент “Нового каналу”. І вже як політик я також використовую кожен законний привід, щоб сюди приїхати. Ще люблю гори. Так що, як бачите, у мене букет причин любити Закарпаття і бувати тут.
Сумуєте за журналістикою, репортерською роботою?
Ви знаєте, журналістами стають за 9 місяців до народження і не перестають ними бути впродовж життя. Я дуже часто, і навіть зараз, відчуваю себе таким собі шпигуном від журналістів у владі. Для мене дуже важливо в політиці дорожити журналістськими якостями – це мати стержень, бажати добиватися правди, справедливості і внутрішня свобода. Для справжнього журналіста дуже важливо берегти внутрішню свободу. І я дуже дорожу цим.
Невже стіни Верховної Ради не псують творчих людей?
Ларисо, я не знаю, чи псують, але точно - дуже сильно випробовують. Коли ви журналіст, то вас всі люблять, шукають прихильності, симпатії, вам заглядають в рот, цікавляться вашою думкою, хочуть вам сподобатися. І в той момент, коли ви стаєте політиком, все змінюється. Бо як тільки ти зайняв якусь позицію, у тебе з’являються опоненти, вороги. І навіть твої недавні колеги, з якими ти вчора ходив на пиво і говорив про життя, сьогодні ділять навпіл твої слова і вони вже думають, що ти їм говориш щось не як друг і колега, а як політик, який намагається в чомусь їх переконати. Тому це дуже серйозне внутрішнє випробування. Я думаю, що кожен, хто і з журналістики перейшов в політику, це відчував. Мені здається, це дуже хороший тест, щоб зрозуміти – чи ти йдеш в політику для того, щоб якось в іншій якості випробувати свою славу, чи для того, щоб робити роботу. Я думаю, в цей момент приходить розуміння, що таке насправді політика. Це дуже непросто, це жертовна справа, це велика відповідальність і зовсім не канські сходи і не червона доріжка. Це насправді труд, це пахота, це конфлікти, це протистояння, це дуже серйозне випробування.
Якщо все так важко, то чому ж ви знову йдете в депутати?
Журналістику і політику багато що поєднує. Жванецький якось блискуче і смішно сказав про телебачення: “Стыдно, когда видно. На телевидении видно все». Ви як телевізійниця, безумовно, знаєте, про що я кажу. В політиці так само, тому що ти під мікроскопом. Всі твої дії на поверхні, їх всі бачать, всі обговорюють. Я думаю, що тут дуже важливо розуміти, заради чого ти сюди йдеш. Для мене те, що я роблю в політиці, - це продовження того, що я робив в журналістиці. Коли 2004 року я був шеф-редактором і ведучим 5-го каналу, ми з колегами знали, що ми робимо унікальну і історичну роботу, тому що кілька днів були єдиним каналом, який показував Майдан і єдиним каналом, який не контролювався тодішньою владою – президентом Кучмою і прем’єр-міністром Януковичем. Тож для мене зараз багато в чому продовжується той Майдан і робота, яку я робив як журналіст. Це означає – добиватися правди, добиватися справедливості і скрізь, де можна, розширювати простір свободи. Зараз із цим в країні дуже погано. Ми бачимо, як на очах цей простір зменшується, тому я думаю, що моя робота потрібна. Я серйозно настроєний на політику, планую цьому приділити найближчих кілька десятків років – політиці, державній службі і державним справам. Думаю, що в нас непочатий край роботи, є дуже багато завдань, тому що ми, як народ, заслуговуємо на кращу державу, ніж ту, яка у нас є зараз.
Ви розгубили друзів, коли стали депутатом?
Зовсім ні, не розгубив. Просто друзі стали набагато вимогливішими до мене як до політика. Насправді в людському сенсі мої друзі – одне з найбільших багатств, яке я маю в житті. Це люди із дуже різних сфер життя - і журналісти, і політики, і ті, які не мають жодного відношення ні до першого, ні до другого.
А в парламенті щира дружба існує?
Існує. Вона не вимірюється партійними квитками і приналежністю до фракції.
З ким дружите у Верховній Раді?
Із закарпатців дорожу дружбою із Сашею Кеменяшем. Це людина цілісна, з характером, це справжній боєць. З найближчих друзів по парламенту - Женя Суслов. Він був моїм колегою по фракції Блоку Юлії Тимошенко останні 6 років. Зараз він у партії Наталії Королевської. Я вважаю, для нього політичною помилкою було залишати нашу політичну силу, я не розділяю його рішення і політичних поглядів, але в людському сенсі - це людина, яку я безмежно люблю і якій безмежно довіряю. В “Регіонах” є різні люди. Наприклад, Юра Мірошниченко, якого я жартома називаю “людським обличчям злочинного режиму”. Це мій колега і партнер по авторству дуже важливих законопроектів. Разом з ним ми боролися за ухвалення Закону України “Про доступ до публічної інформації”, разом з ним були співавторами закону про заборону реклами і тютюну, працювали над законом про громадське об’єднання. Я не розділяю його політичної позиції і вважаю хибним його вибір партії, при цьому безмежно ціную співпрацю по конкретних законопроектах. І щоб хтось не шукав у цьому подвійного дна, хочу сказати, що я дуже відданий член своєї політичної сили, але при всьому цьому я вважаю, що набагато важливіше дивитися на світ не через партійні окуляри, а через цінності людей і реальні справи. Думаю, майбутнє саме за такими політиками.
Що викликало ваше найбільше здивування чи, можливо, розчарування, коли ви тільки прийшли у парламент?
По-перше, я не очікував депутатства. Для мене це було великою несподіванкою. На розмову запросила Юлія Тимошенко. Вона сказала: “Андрію, ми роками стежимо за твоєю журналістською роботою і нам здається, що прийшов час тобі зайнятися політикою”. Я сказав, що у мене інші уявлення і плани на життя. Мовляв, я люблю і знаю свою роботу, знаю, за що виступаю, також знаю, як на телебаченні заробляти гроші, і політика не входить в мої плани. Юля геніальний переговірник і вона продовжила: “Ми поділяємо речі, за які ти виступаєш. Заходь у нашу команду, і це будуть цілі нашої команди”. Я сказав, що це інша розмова і що тоді у мене кілька запитань: чи готові ви цю, цю і цю річ включити у свою виборчу програму? Так для мене почалася велика політика. Хоча, якби хтось за день до того сказав, що я отримаю перспективи майбутнього депутатства, я б дуже здивувався.
Щодо вражень, то вони після приходу в парламент дуже двоякі. З одного боку, це, безумовно, дуже цікаво. По-людськи цікаво і як журналісту цікаво. Перед тим 12 років я дивився на Верховну Раду з ложі преси і думав, що знаю все. Ви знаєте, у залі все виявляється інакше, набагато складніше, ніж це здавалося зверху. В ложі преси здається, що достатньо просто зайти в зал, і ти зможеш гори і світ перевернути. Зараз я знаю, що ці гори перевертаються не одномоментно, а інколи для цього потрібні місяці і роки роботи. Як це було, наприклад, із Законом “Про доступ до публічної інформації”. Два з половиною роки ми на це потратили. Два з половиною роки безкінечних переговорів, роботи, робочих груп, сварок, конфліктів, грюкання дверима – ось що таке голосування всього-на-всього по одному закону.
Ще враження – я був шокований тим, як бездарно політики гають час. Ви знаєте, що таке робота журналіста: сьогодні зранку ти відзняв сюжет, відбігав з висунутим язиком цілий день, але ввечері твій сюжет вийшов у ефір – і все. Ти зробив роботу, хтось тобі за це скаже спасибі, або не скаже. Ви розумієте? І з наступного ранку ти можеш починати з чистого аркуша. Що таке робота в парламенті? Це означає, що весь тиждень у тебе пролетів у безкінечних нарадах, комітетах, засіданнях фракцій, переговорах, розмовах, зустрічах. І ти десь у п’ятницю, чи в суботу ввечері лягаєш, оглядаєшся і думаєш: а де конкретний результат? І дуже важко собі зізнатися, що такого відчутного результату немає. Тому, йдучи в політику, ти маєш бути готовий, що результат твоєї праці може проявитися через тиждень, місяці, а інколи і через роки.
Ну і про марнотратство часу: коли у 2006 році я став депутатом, у мене в столі лежав аркуш паперу, де я записував кількість робочих хвилин чистого часу, проведених в сесійній залі. Тоді була безкінечна коаліціада і парламент працював дуже погано. Тож за перших 5 тижнів роботи у мене назбиралося 124 хвилини чистого робочого часу. І я брався за голову: 450 неординарних людей транжирять свій час і час країни! При цьому це люди, які насправді знають цінність часу в реальному житті. Тому що серед інших я бачу Рината Ахметова, Петра Порошенка чи Костянтина Жеваго – ці люди точно знають, що час – це гроші. Як вони можуть дозволити так транжирити цей час в політиці?!
Ви використовуєте свої депутатські повноваження задля особистої вигоди? Часто показуєте, до прикладу, мандат працівникам ДАІ?
Траплялося і не раз. Вважайте, що я зараз соромно опустив очі і густо почервонів. Насправді я чемний водій і намагаюся їздити за правилами.
Яка марка вашого автомобіля?
У нас із дружиною Honda СR-V. І номерний знак “УКРАЇНА” – подарунок дружини на моє 30-ліття. Тому, якщо десь побачите цю машину, то це не Віктор Янукович, - це можу бути я, або моя дружина. Загалом ми в сім’ї чемні водії. В населених пунктах я намагаюся їхати зі швидкістю 60 км/год. Але посвідчення не раз і не два діставав. І коли треба було, потупивши очі, показати даішнику, що, друже, я поспішаю на зустріч, зрозумій мене, то здебільшого працює. На жаль, чи на щастя. Але я думаю, врешті-решт не посвідчення робить людину людиною. І не посвідченням, не ксивами і не вивісками на дверях кабінету вимірюється твоя справжня сила і вплив на людей. Тому, повірте, я не людина посвідчення. До речі, я ніколи не ношу депутатський значок.
Принципово?
Піджаків шкода (жартую). Просто не бачу потреби. Я думаю, що набагато важливіше не те, який значок у тебе на лацкані піджака, а те, що ти говориш, вартий собою… Один раз за 6 років вдягав депутатський значок: в Луганську було голодування журналістів одного з телеканалів, які відстоювали свого головного редактора. Це був десь 2007 рік. Тоді я їхав в Луганськ на переговори в якості чи то миротворця, чи посередника, який мав знайти рішення. І я пам’ятаю, що для значимості вдяг тоді значок.
А як щодо принциповості вдома і в побуті?
Тут я все віддаю в руки дружини. Наш дім – це моя дружина. Вона головний дизайнер нашого дому в прямому і непрямому сенсі.
Чи траплялося, коли ваші журналістські бачення, позиції не співпадали і як в такому разі ви виходили із суперечки?
Той, хто стежить за роботою і випусками новин Ані, знає, що в неї є своя тверда позиція. Нагадаю історію, коли Аня була співведучою шоу “Великі українці” на “Інтері”. І коли вона вважала за потрібне публічно заявити про те, що потрібен прозорий перарахунок голосів – ви може пам’ятаєте скандал з підсумками голосування – я, знаючи дружину, переконаний, що не було жодної сили, яка б могла її стримати від цього. Якщо вона по-справжньому в щось вірить, то обов’язково про це скаже.
Чого хочете навчити доньку, 8-річну Марічку? Ким ви б хотіли, щоб вона стала – журналістом, чи політиком?
Хочу, щоб вона пішла далі за своїх батьків. Хочу, щоб вона побачила більше країн, здобула більше перемог. Щоб ще більше, ніж ми з Анею, пізнала щастя в друзях. Колись я прочитав, що найбільше, що можуть дати батьки дитині, – це коріння і крила. Коріння – це розуміння, хто ти, звідки, що за твоїм життям з неба дивиться багато поколінь. А крила – це те, що ти можеш зробити в цьому житті, чого ти можеш досягнути. Тому хочеться, щоб вона виросла з корінням, крилами, величезним азартом до життя, з хорошим загостреним почуттям справедливості.
Я бачу, що вам властиво по-філософськи дивитися на речі.
Мені властиво на речі дивитися легко, з гумором Я думаю, що легкість – одна з королев людських чеснот.
А історичні твори любите читати?
Дуже.
Кому з історичних персонажів найбільше симпатизуєте?
Зараз я читаю книжку “Промови, які змінили світ”. Мене дуже надихають історії могутніх державних мужів: Махатми Ганді, Нельсона Мандели, Уїнстона Черчілля, Вацлава Гавела. Ці люди показують, що політика – це не лише бруд, а може бути дуже достойна справа, яка історією винагороджується. І це робота, за яку тобі потім кажуть спасибі.
Якби була можливість опинитися в минулому і поспілкуватися з кимось із історичних персонажів. Хто б це був?
Мабуть зараз було б цікаво, якби до нас за цим столом приєднався Черчілль. Це людина, яка вміла надихати країну на дуже великі речі, яка зуміла переконати Рузвельта вступити в Другу світову війну і підтримати в ній Британію.
А якби вам дозволили тільки одне питання йому поставити? Що б ви його запитали?
Я би запитав, що його надихало продовжувати йти далі після кожної поразки? Тому що це людина, якій дуже часто доводилося падати. Як він знаходив натхнення продовжувати робити ту справу, яку він робив?
Андрію, ви любите подорожувати?
Дуже. Я думаю, що це одна з найкращих речей, які є в житті!
Які з відвіданих країн сподобалися найбільше? Давайте обмежимося трьома.
Танзанія. Це країна, де я піднімався на Кіліманджаро. Це дивовижний льодовик, 6 тис. метрів, дуже непроста гора, -20 градусів морозу, і також поруч - неймовірні красоти природи, леви, які труться об колеса твоєї машини, слони… Одним словом, це диво. Для мене це була така собі подорож в дитячі книжки і дитячі мультики.
Грузія – це їжа, вино, характер. Я не втрачаю жодної нагоди, щоб потрапити туди. Минулого року був 6 разів, маю там багато друзів, дуже переживаю за те, що у них зараз відбувається. Я думаю, що це дуже тривожно.
Ну і третє – це США. Це країна, де я стажувався в двох чудових університетах - Єль і Стенфорд. Це країна, де я закінчував школу. Країна, яка дуже дорожить свободою і де політики вміють формулювати дуже якісні цінності для народу і вміють показувати шлях вперед.
Які якості цінуєте в людях?
У чоловіках цілісність. Це коли твоя думка, твоє слово і дія відповідають одні одним. До речі, цілісності зараз дуже бракує в людях. В жінках те саме. А ще надійність, чесність, вірність.
Чи любите каву?
Я чайна людина. Випиваю може 5 чашок кави на рік і роблю це в тих місцях, де це може бути по-справжньому великим враженням. Наприклад, коли кава може бути кулінарним, або гастрономічним шедевром і яку я вдома не можу приготувати. Але все-таки я переконливо “чайна” людина. І той, хто хоче мене спокусити чимось смачним, може це зробити за допомогою чорного чаю з лимоном. І для бадьорості мені потрібен чай, ранковий душ тай усе – я прокидаюся і біжу в життя.
Лариса Липкань, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото Павла Білецького
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»
