Через свідоме ризикування своїм життям та здоров’ямїх називають божевільними. Вони їздять такими місцями, які можуть приснитися звичайним водіям хіба що в найжахливішому сні. Непролазні ліси, болота та жахливі гірські дороги їх зовсім не лякають. Швидше навпаки, приваблюють.
Одним із тих, для кого подолання гірських хребтів та боліт є чи не улюбленим заняттямжиття, є ужгородець Віктор Гомокі. В інтерв’ю для Zaholovok.com.ua він розповів про свою останню перемогу в змаганнях «Gorgan Trophy», яка принесла йому звання кандидата в майстри спорту України та розвіяв міф, що жінки в подібних змагання участі не беруть.
— Вікторе, я знаю, що не так давно Ви з Вашим напарником вибороли перемогу в «Gorgan Trophy». Розкажіть детальніше про змагання, зокрема, де воно відбувалося і скільки часу тривало?
— Змагання проводились 19-22 вересня в Івано-Франківській області, і були найважчим етапом Чемпіонату України з офроуду. Ми брали участь у категорії «Туризм», в якій ще крім нашого було понад 40 екіпажів. Загалом ми проїхали приблизно 500 кілометрів по бездоріжжю. Перед стартом кожній команді видали карту з маршрутом зі спеціальними контрольними пунктами, біля кожного з яких потрібно було сфотографуватися. Це як «Дакар», тільки не по пісках, а по гірській місцевості. Як правило, екіпаж складається з двох членів: пілота, і штурмана. Пілот власне займається самої їздою, а штурман підказує, куди саме йому їхати. Також машина спеціально обладнана GPS-навігатором, який дозволяє орієнтуватися в незнайомій місцевості.
— А ким саме Ви були: штурманом чи пілотом?
— Я був пілотом, а мій товариш Дмитро Гісем - штурманом.
— Вікторе, якщо не помиляюся, внаслідок перемоги в «Gorgan Trophy», Ви здобули звання в кандидати майстрів спорту України, чи не так?
— Ми першими виграли ці змагання, як представники Закарпаття, а також першими отримали кандидатів в майстри спорту України з автоспорту за всю понад 20-ти річну історію закарпатського офроуду.
— Чи були ще інші учасники із Закарпаття?
— Із Закарпаття був ще один учасник – мукачівець Олександр Лучков, який змагався в категорії ATV (квадроцикли), але, на жаль, цього разу не зайняв призового місця.
— Мабуть, перед подібними змаганнями, автомобіль потребує певного вдосконалення?
—Звичайно. Насамперед змінюються колеса на спеціальні для боліт та їзди по гірській місцевості. А також встановлюється лебідка, яка вас витягне з болота, якщо у ньому застрягнете. Також машина перед самим початком змагань обов’язково проходить спеціальну комісію, у результаті якої вирішується питання, чи підходить вона для змагань, чи ні. Цікаво, що й самих учасників перевіряють на стан здоров’я, адже хороше самопочуття в такому разі — це головне.
— А як Ваші рідні ставляться до того, що Ви займаєтеся таким травмонебезпечним видом спорту?
— Моя мама щоразу надзвичайно хвилюється за мене. А батько навпаки, підтримує. Він же ж чоловік, і тому чудово мене розуміє.
— Офроуд суто чоловічий вид спорту чи на подібних змаганнях у якості учасниць можна зустріти й жінок?
— Ні, звичайно, трапляються й жінки. Хоча в Україні це не так поширено, як за кордоном. Тому хочу віддати належне таким жінкам, адже серед них часто трапляються навіть дуже непогані штурмани.
— А як давно Ви займаєтеся цим видом спорту?
— Вже майже чотири роки, ще з 2009-го.
— Чи визначилися вже з наступними змаганнями?
— Про змагання говорити поки що рано. Напевно, у першу чергу візьмемо участь в експедиції «Карпатський кордон», яка вже проводиться далеко не перший рік. Буде тривати вона 5 днів, почнеться на Ужоцькому перевалі, а закінчиться Торунським в Міжгірському районі. До слова, маршрут експедиції кожного року змінюється.
— Напередодні змагань в будь-якому із видів спорту спортсмени наполегливо та довго тренуються, що забирає в них чимало сил та часу. Як із підготовкою напередодні змагань у Вашому випадку?
— Напевно більше підготовлюються машини, аніж самі спортсмени. Наприклад, в зимовий період йде виправлення якихось технічних несправностей.
— Наскільки це травматичний вид спорту? І чи траплялися у Вашої команди якісь небезпечні ситуації?
— Хвалити Бога, у нашої команди не було ні травм, ані небезпечних та надміру екстремальних ситуацій. Хоча, ми не одного разу були свідками досить серйозних травм в інших учасників. Ми увесь час їздимо по лісах, болотах, слизьких грунтовых дорогах, то й не дивно, що такі речі трапляються. Нерідко перекидаються машини. У таких випадках головне не втрачати над собою контроль.
— І часто таке трапляється?
— Так, досить часто. Іноді, коли задумаєшся над тим, що робиш — починаєш сумніватися, чи потрібен тобі такий ризик. Та, якщо чесно, мені це подобається. Всім нам подобається, інакше б ми цим не займалися. Ралі — адреналін, почуття небезпеки, та водночас неймовірної свободи. Це, як альпінізм на височенній скалі чи дайвінг у воді, яка кишить акулами. Багато хто каже, що ми ненормальні, і дарма ризикуємо своїм життям. Та ще раз повторю, нам це подобається, і це головне.
Оксана Нірода, спеціально для Zaholovok.com.ua