Півторарічній дитині з опіками в ужгородській дитячій хірургії відмовилися надати допомогу. Мама дівчинки просила медиків зробити перев’язку дитині безпосередньо у неї на руках, не відбираючи в маніпуляційну, щоб не травмувати психологічно. Медсестра і лікар відмовилися зі словами «не хочете – йдіть геть». І вони пішли.
Ужгородка Олександра розповіла, як все було з самого початку, коли дитина травмувалася – першу допомогу отримували, на жаль, також не без «пригод».
Митарства трьома лікарнями
Спочатку зателефонували у “швидку допомогу”, де їм повідомили номер телефону приймального відділеня дитячої лікарні. Подзвонивши туди, дізналися, що треба їхати не до них, а в опікове відділеня «обласної» лікарні. Подружжя з маленькою потерпілою та разом із старшою донечкою (ще також малолітньою, 4-річною дівчинкою) помчали туди. Утім, навіть віднайдення потрібного відділення ще не гарантує оперативну допомогу дитині, - розповідає з болем Олександра. «Уяви, дитина плаче, а ти дзвониш на усі можливі телефони лікарень, їздиш від однієї лікарні до іншої… Чоловік забіг спочатку у приймальне відділення обласної лікарні, адже ми під’їхали до центрального входу, звичайно. Там знову відправляють на чергові переїжджання!.. Треба із заднього входу до опікового відділення. Ніхто не запропонував допомогу, просто йдіть собі з дитиною самі шукайте потрібну будівлю. Добре, забігаємо туди, а там… Санітарка з медсестрою питають: «Чого ви сюди прийшли? Ви мали йти у приймальне відділення». Але це вже знущання, ми сказали, що вже були там і попросили негайно надати медичну допомогу».
Але лікаря не виявилося. За інформацією працівників відділення, черговий лікар – на телефоні. Якщо щось термінове – його викликають.
Нарешті необхідний фахівець прийшов. Це був молодий лікар, який сказав батькам, що… не знає, що робити з маленькою дитиною, які дози знеболення потрібні. Потім з’ясував це телефоном у колеги – сказав, що опік І ступіню на руці і ІІ-го на пальчиках, по телефону отримав рекомендацію, яку дозу знеболюючого вколоти.
«Вони навіть не кажуть батькам, що колють. Я маю сама це питати. Почула - анальгін з димедролом. Спитала, чим обробляєте рану. Бепантеном. Я сама просила в лікарів щось охолоджуюче, бодай воду холодну. Дали тряпку, яку ми ходили під воду змочувати в умивальнику», - розповідає мама.
Призначили прийти наступного ранку. «Лікар на вулиці глянула руку, - продовжує Олександра. – На перев’язку не пускали з малою, мовляв, у нас тут стерильно, стороннім не можна перебувати. Хоча… це якесь напівпідвальне приміщення. Я попросила: Ви у мене на урках швидше все зробите, дозвольте я куплю стерильний одяг і так зайду. Мені дали накидку, дозволили зайти, поки тримала на руках дитину, медик все обробила і сказала більше не приходити, а у понеділок піти до хірурга. Тут мені теж не повідомили, чим обробляли рану, мусіла наздоганяти лікарку, щоб спитати. А якщо хірург потім запитає, що я відповім? Порад про догляд не отримала».
«Якщо не хочете – йдіть звідси»
На вихідних, не дочекавшись понеділка, дитина прокинулася без пов’язки. На руці – багато пухирців. Сімейний лікар порадила їхати у хірургію. В оглядовій лікар подивився і призначив обробляти пантенолом і обліпиховою олією – йдіть купіть разом з бинтом і ми обробимо. Чоловік Олександри побіг в аптеку, все купив. Але до маніпуляційної батьків не пустили, такі правила. Олександра просила не забирати у неї стільки вистраждалу дитину. «Я просила медиків, що у мене на руках дочка не буде плакати, вириватися і швидше дасть обробити рану. Лікар натомість сказав, що він у спецодязі, а без нього заходити не можна. Але який це спецодяг, вони ж виходять у ньому на вулицю, курять і тд, - каже жінка. – Я запропонувала, що одягну одноразовий одяг, але санітарка відрізала, що це не біда, що дитина буде плакати – всі плачуть, але батьки стоять під дверима. Я просила обробити рану не в стерильній маніпуляційній, адже все одно ми з відкритою раною сиділи вже у відділенні стільки часу. Але лікар заявив: «Якщо не хочете – йдіть звідси», вийшов сам і грюкнув дверима, пішов в ординаторську і закрився там. Медсестра віддала мені олію з бинтом і ми пішли».
«Всередині я вагалася, що мені потім буде важливіше – щоб рука зажила нормально чи душа дитини не травмувалася, - розповідає про свої вагання Олександра. – Здавалося б, це не довго, але от захлопнуться двері, мами нема поруч і вона там кричить з чужими людьми... Я подумала, що важче буде вилікувати психологічні проблеми. Я не хочу, щоб дитина боялася лікарні. З самого народження намагаюся з лікарями будувати комфортні стосунки, максимально дружні. А цей випадок вселив би дитині страх перед ними. Знаю по собі, як це важко самій лежати в лікарні і не хочу своїм дітям такого, тим більше півторарічній манюні».
Говорити чи замовчувати?
«Ми вийшли з лікарні, стояли з чоловіком і думали - що тепер робити? Куди далі податися? В дитячій лікарні знову пошлють в хірургію. Далі - в опікове. А там знову нема на вихідних лікаря. Пішли з олією додому, помили руки, обробили дитині рану, змінили пов’язку... Ніби все добре зажило. Мене ця ситуація в лікарні дуже дивує. Не можу зрозуміти – чому не можна батькам бути з дитиною? Стерильність? У мене бабуся лікар, я знаю, що таке операційна. У світі вже давно діють «відкриті реанімації», борються за них і в Україні. Дитину вводять у сон в мами на руках і мама заносить її в операційну. І прокидається дитина у мами на руках, без непотрібного стресу. А банальні перев’язки взагалі не варті психологічних травм… Тепер у мене страх хворіти у цій країні. Я зроблю все можливе, щоб мої діти не хворіли і не потрапляли в лікарню, докладу всіх можливих зусиль. Я не знаю, що можна зробити, щоб щось змінилося. Але не можу залишити це так, такі моменти не можна замовчувати. Може це мені «вилізе боком», але може щось зміниться і для цього я готова підписати петицію, вийти на протест, будь-що і наполягати, що дитина має бути з мамою. Це очевидно. Нарешті у нас дозволили це у пологовому, також потрібен був час, щоб вибороти право на те, або дітей не забирали. А чим новонароджена дитина відрізняється від 1,3,5-річної? Їм так само сильно потрібні батьки», - підсумовує Олександра.
У дитячій хірургії прокоментувати ситуацію погодився травматолог Вільгельм Овваді: «Перев’язочна – це операційна. Вона має певні умови стерилізації, яка проходить згідно з графіком. Це максимально стерильна територія, на яку мають доступ медичний персонал і лише пацієнт, все, це закон. І мамам не потрібно влаштовувати істерики, це у нас, до речі, «сплош і рядом» істерики: ви тут звірі! Але це не звірство, а умови стерильності. Другий момент, чисто психологічний: дитина набагато краще переносить любу процедуру, якщо нема коло неї мами або тата. Це емоційний фактор. Лише во благо дитини це все робиться. А мами і тати взагалі з свого досвіду скажу, скільки разів втрачали свідомість і тоді їм треба допомога медиків, а не дитині. Людина, непристосована до медичних маніпуляцій, не має на них дивитися, люди до цього звикають роками».
«Пустіть в реанімацію»
Усе це – про маніпуляційну. Натомість в Україні активно обговорюється тематика «відкритих лікарень». Поки готувався цей матеріал, дійшла справа навіть до першого результату – прийнято Наказ МОЗ «Про дотримання прав пацієнтів та забезпечення доступу членів сім’ї до пацієнтів, що перебувають на стаціонарному лікуванні у відділеннях інтенсивної терапії».
Серед ужгородських медиків є і прихильники такої практики, і ті, хто однозначно проти. Зокрема, категорично проти і головний лікар Ужгородської міської лікарні Іван Курах (слід зауважити, що розмовляли ми ще у час, коли згаданий Наказ був лише незатвердженим проектом): «Я не знайомий із проектом, але я категорично проти перебування родичів в реанімації. Я ще згоден, якщо чоловік йде в пологи, хоче подивитися, як його дружина народжує. Але як дитину оперують - вважаю, що це абсолютно нерозумна ситуація. Всяке в житті може бути, не все так гладко в хірургії і в реанімації. Іноді люди ходять на грані життя і смерті. Але вмішуватися родичам – це буде лише негативізм у роботі медиків. Після операції, вважаю, треба впустити родичів, нехай поспілкуються, але не більше.
Натомість лікарі та активісти, які відстоюють протилежне (а також батьки, які пережили смерть власних дітей), свідчать: пацієнту лікарні необхідний догляд не лише медсестер, а рідних, особливо дітям. І особливо у найважчих, безвихідних станах.
Психологи в один голос запевняють: дитина, батьки якої залишилися десь там за дверима чужого медичного кабінету чи реанімаційної палати, переживатиме сильний стрес, відчуваючи, ніби її покинули, тоді як одужання сильно залежить від емоційного стану дитини.
Дитячий стрес у лікарні, що далі?
Відчуття покинутості шкодить дитині не лише в момент перебування один на один з медиками, а і залишає свій слід опісля. Ужгородський психолог Людмила Балецька прокоментувала: «Як виміряти силу впливу від розлуки дитини з мамою/татом в лікарні? Ви не знайдете жодного (чи практично жодного) дослідження, яке діагностує біль чи страх від "звичайних" медичних маніпуляцій. Не існує й експериментів, що пов'язує поведінку маленького пацієнта з пережитою розлукою в лікарні під час обробки рани, здійснення рентгенівського знімку чи лікування зубів. Науковці-психологи за одиницю показового стресу часто беруть великі події, як то вплив війни, сирітства або насильства з боку дорослих. Разом з тим, в сучасному світі свідомих батьків давно не таємниця, що всі події в житті дитини мають свій слід. Захисне відчуження, оніміння відчуттів, втеча від вразливості є першими тривожними дзвіночками для дорослого, проте звично трактуються як "дитячі вибрики" та маніпуляції. Щоб відчути себе на місці дитини в лікарні, варто уявити страх, біль та повну втрату відчуття безпеки. Хворіючи, це часто відчуваємо ми всі, однак у випадку з дітьми краще помножити всі емоції на 10».
«Центральним протиріччям психологічної травми є конфлікт між бажанням викинути з пам'яті жахливу подію та прагненням розказати всім навколо. Це часто можна помітити в діток, які вже вміють говорити. Пережити цей стрес можна лише тоді, коли батьки визнають відчуття своєї дитини. Але надто часто дорослі під впливом власних страхів стараються не визнавати цього, аргументуючи: "щоб дитина не розплакалась", "для чого нагадувати, вона вже все забула", «я сам не можу про це говорити"... І тоді історія травматичної події з’являється нам у вигляді симптому. Підвищена збудливість, нічне нетримання сечі, агресія, замкнутість стають супутниками травмованої людини. Психологічні симптоми страждань травмованих дітей привертають нашу увагу до існування ряду невирішених питань в нашому суспільстві, зокрема в стосунках лікар-батьки-дитина. Дані про "щоденне елементарне насилля" періодично прориваються в інформаційний простір сучасного суспільства, але рідко затримуються там надовго. В світлі останніх подій (доступу до дитячих реанімацій) ми дуже близько підійшли до таких складних питань як лікарська етика та відповідальність батьків», - каже Л. Балецька.
Аналітик українського монітору реформ Міжнародного Фонду Карнегі Європа Анастасия Леухина в статті для УП, в якій зібрала кілька вражаючих до глибини душі історій про реанімації, стверджує: «Если Вы спросите об этом украинских врачей – они будут доказывать Вам, что это санитарные правила, что посетители опасны для здоровья, что медсестры зашиваются в большой нагрузке на маленькую зарплату, что врачи перегружены и утомлены на такую же маленькую зарплату. Основные доводы, озвученные публично, будут сводиться к двум вещам:
– чтоб было чисто;
– и чтоб не мешать медперсоналу.
Это всё отговорки. Ключевая проблема закрытых реанимаций – отсутствие прозрачности и подотчетности действий персонала».
Лікарі назустріч родинам
Бути прозорими перед своїми пацієнтами готові подружжя ужгородських лікарів – Оксана Тегза і її чоловік, дитячий анестезіолог. «Дитина повинна бути з батьками, це навіть не обговорюється», - кажеОксана Тегза. Вона також розповіла, що чоловік, працюючи анестезіологом, практикує введення наркозу саме у присутності мами, як це є у найкращих світових практиках. Утім, про маніпуляції, як, до прикладу, в ситуації на початку статті, Оксана дотримується думки, що без батьків дитина поводиться тихіше і стриманіше: «Присутність батьків при виконанні медичної маніпуляції не завжди є виправданою і необхідною. Коли я знаю, що я на дитину вплину більше, як мама, і все зроблю швидше, тоді батьків не потрібно категорично. І поняття санітарного режиму ніхто не відміняв. А взагалі дітям більшість втручань краще робити у медикаментозному сні, для запобігання психотравми. Всі бояться наркозу, але хай краще дитинка 10 хвилин поспить, ніж потім буде травмована».
Припускаючи особисту реакцію на необхідність медичної допомоги своїй дитині, лікарка зізнається: «Якби мене хтось кудись не пустив до моєї дитини, я б горло перегризла. Але водночас безмежно довіряю колегам і віддам дитину, якщо буду знати, що щось треба робити без мене. Всі батьки думають, що вони адекватні, але на перевірку вони такими не є, як правило. Хоча іноді саме батьки можуть дуже допомогти лікарям. Все дуже індивідуально».
Інші опитані лікарі неодноразово відповідали саме так, з професійної сторони відстоюючи норми старої медичної школи. Однак ті, хто мають дітей, як батьки, зізнаються, що хотіли б бути поруч з власною дитиною у важкі хвилини.
У той же час лікар з Євросоюзу, що працює лише за кількадесят кілометрів від Ужгорода, узагалі дивується нашим питанням. У Словаччині присутність батьків при медичних маніпуляціях дітям – справа не просто звична. Фахівець відверто здивована, що може бути інакше. Лікар Леся Геці про спільне перебування малюків з батьками каже: «Звичайно, що дозволили б. Я навіть не знаю, як можливо інакше. Дитина завжди у супроводі мами, лише так. Тут батьки за законом відповідають за власну дитину і мама має право бути з дитиною навіть якщо вона під наркозом, і при всіх медичних маніпуляціях відповідно».
Почувши про ужгородський досвід, Леся Геці додала: «Тут мами б уже «з’їли» лікаря, якби їм не дозволили бути поряд з дитиною».
Прогресивні медичні погляди є і в Україні. Рівненський дитячий анестезіолог Павло Сільковський пише: «Закриті відділення у лікарнях, недопуск батьків до хворих дітей - це такі страшні пережитки, які не мають жодного логічного пояснення і виправдання. Проте, це досі практикується майже у всіх дитячих лікарнях України і будь-які спроби щось змінити розцінюються як зазіхання на святе. Разом з однодумцями працюємо над тим, щоб розділення батьків і дітей в лікарнях відійшло в історію і залишилося страшним минулим. Але за цей період я особисто нажив чимало, не скажу ворогів, але недругів серед найближчих колег. Свою позицію вони аргументують тим, що серед рідних бувають повні неадеквати. Бувають, так.
У відповідь я приводжу простий аргумент. Мій стаж роботи в медицині - більше 10 років. За цей період траплялися випадки, коли в реанімацію потрапляли діти медиків. І жодного (!) разу не пам’ятаю, щоб вони стояли за дверима. Домовляються як можуть, отримують дозвіл і постійно перебувають біля дитини. Це класно, так і має бути. Але для всіх. Коли запитую: "Ну, чому так? Інших виганяємо, а своїм можна?" Відповіді мене вбивають:
- ми ж колеги;
- мають бути ж якісь переваги для тих, хто тут працює;
- ми повинні бути людяними до колег;
- вони ж адекватні і розуміють що і як.
Значить, своїм можна, а іншим - зась? Зрозуміло. Бо таке, нажаль, чуємо постійно. Зате в розмовах у нас погані поліцейські, депутати, уряд. І тільки за те, що діють так само. Кого або чому тоді звинувачуємо? Просто не потрібно нарікати на поліцейських, що нас чатують під знаками, а на своїх - закривають очі, на депутатів, що на Феофанію кидають купу бабла, а на прості лікарні - якийсь там мізер, на урядовців, що собі масу різних бонусів придумують, а нам - дирку від бублика. Вони такі ж, просто на іншу посаду перейшли.
І ще одне. Не нарікайте на медиків, що своїх пускають в реанімацію постійно, дозволяють ходити по відділеннях без бахіл, не звертати увагу на тихий час, тощо. Якщо ви робите так само у своїй сфері. А найкраще, давайте змінюватися. Чиніть з іншими так, як ви хочете, щоб вони чинили з вами - цій біблійній істині уже 2 тисячі років. Не потрібно великих коштів і окремих законів, щоб бути людяними. Потрібно це усвідомити і так робити. Тоді нас буде зовсім не обходити, чим закінчиться референдум у Нідерландах. Бо не асоціація з Європою нас робить людьми. Скоріше, навпаки».
«Ми в одному човнику»
Тема викликала жваве обговорення і у одній з «мамських» спільнот закарпатських просторів соцмереж. Психолог, громадський діяч і мама 4 дітей Наталія Касим каже: «Чому я за відкриті реанімації і взагалі за прозорість у медицині. Тому що нам треба вийти з того замкненого кола, яке зараз є. Це і замкнене коло зловживань з боку деяких лікарів - недовіри з боку батьків. І замкнене коло травми для маленьких дітей - страху звернень до лікарів, коли ті діти стають дорослими. І коло недостатності фінансування медицини - відсутності запитань до влади про те, куди ідуть наші податки. І коло невміння спілкуватися з пацієнтами і рідними багатьох (не всіх) лікарів - невміння ставити правильні запитання і допомагати лікарям з боку частини батьків.
Насправді в цій дискусії можна бути по один бік барикад. На боці покращення фінансування, збільшення прозорості, навчання навичкам комунікації для всіх учасників процесу лікування. Я переконана, що якщо ми правильно поставимо цілі і будемо мати в голові розуміння, що ми на одному боці - тобі в цієї країни, в нашої медицини і в наших дітей буде майбутнє.
І ще одне. Чому до лікарів більше претензій зараз. В лікарів більше можливостей контролювати ситуацію тут і тепер, саме від їх позиції залежить, чи будуть видирати дитину в мами з рук для простої маніпуляції, чи лікар зможе налаштуватися на співпрацю і дозволить батькам допомогти в лікуванні дітей. Але й батьки тут можуть багато змінити. Твердою позицією, поєднаною з налаштуванням на співпрацю, а не протистояння. Якщо пам'ятати, що ми всі в одному човнику - багато можна змінити».
Ганна Твердохліб, Zaholovok.com.ua
Читайте також:
Пустите в реанимацию: 10 историй о том, почему это важно и как это возможно
Приоткрытая реанимация: как изменять допуск родителей в палаты к детям
"Пустите в реанимацию!" Как в Украине нарушаются права родителей и их детей
«Пустіть в реанімацію»: МОЗ підготувало проект наказу про відкритість лікарень
ПОРЯДОК допуску відвідувачів до пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні у відділенні інтенсивної терапії
В Україні дозволили пускати відвідувачів до пацієнтів в реанімації