Ужгородці Тетяні Літус 27 років. Її у місті знають майже всі, у першу чергу – через її творчість та заняття керамікою. Коли Тані було 19, у неї почала боліти нога. Діагноз не могли встановити кілька років. Стан дівчини погіршувався, нога вже майже не згиналася і… під час чергового обстеження у Тані виявили рак. Під час лікування довелося ампутувати ногу. Дівчина прийняла це, бо розуміла: так може врятувати своє життя. Зараз Таня їздить на велосипеді, катається на сноуборді, плаває. А нещодавно стала мамою хлопчика. Ось її історія.
Скільки себе пам’ятаю, я завжди була активною: танці, велосипед, волейбол. А у 19 років у мене почала боліти нога. Я ходила від лікаря до лікаря, але ніхто не міг встановити діагноз. Так минуло 4 роки, а болі нікуди не зникали, навпаки, стан погіршувався, нога все важче згиналася.
Пригадую, як звернулася до травматолога. Він направив мене на МРТ, де й виявили онкологію. Про це лікар сказав на прийомі… Здалося, що земля йде з-під ніг. Таке могло статися з будь-ким, але не зі мною!
Після біопсії кістки встановили, що це неходжкінська лімфосаркома. Направили до Києва в Інститут раку на додаткове обстеження.
Додому я повернулася з усіма документами, мала почати лікування, але боялася його, як смерті. Вирішила: скільки житиму, стільки житиму. Почала займатися самолікуванням. Спершу навіть бачила покращення, але потім стан погіршився.
Так я втратила два роки. Навколо коліна почали з’являтися пухлини, а я все ще була нажахана попередніми візитами до лікарів, коли онкологи коментували мій стан, як дуже слабкий, сумнівалися, що витримаю лікування.
З липня-серпня 2019 року я вже невпинно кашляла, багато спала, моє лице почало атрофуватися і я не могла добре вимовляти всі звуки, гірше чула на одне вухо, очі червоні з полопаними капілярами, все більше пухлин навколо коліна. З вересня я вже не могла ставати на ногу, тому чоловік купив милиці. У жовтні 2019 року сталася кровотеча з пухлини, я втратила близько 2 л крові. На швидкій потрапила до лікарні, де змогли нормалізувати мій стан. Рівень гемоглобіну був 32 г/л. Далі – численні переливання крові.
Якось чоловік вивіз мене на кріслі колісному в коридор. Я гортала стрічку Інстаграм, де мені трапилася на очі сторінка дівчини-моделі з ампутованою кінцівкою, але на протезі. У голові промайнула думка: якщо заради спасіння життя я маю піти на це, то я готова! Наступного дня під час перев’язки лікар сказав, що треба ампутувати ногу і я маю це прийняти. Очима пішли сльози, я кивнула. Мене почали готувати до операції.
День Х. Ампутували нижню кінцівку і … я відчула полегшення, стало легше дихати. Ніколи не забуду втомлені очі лікаря. І завжди буду вдячна йому за збережене життя. Вже після лікар розповів, що без ампутації серце не витримало б навантаження і мене б не стало за кілька днів.
Після ампутації було встановлено точний діагноз: В-крупноклітинна неходжкінська лімфома. Кістка не була зачеплена.
Почалося відновлення. Спершу – сильні фантомні болі, але сил давала робота. Я повернулася до виготовлення керамічного посуду. А за три місяці у мене виявили метастази в чотирьох місцях, призначили хімієтерапію. Уже вдруге земля йшла з-під ніг. Розуміла, що піду на лікування, але боялася більше, ніж ампутації.
Знайома порадила: уявляй, що хімія тебе зцілює, а не вбиває. І так на кожну процедуру я ходила в гарному настрої. Після першого курсу хімієтерапії були хороші результати, яких лікарі очікували аж після третього. Між другим і третім курсом я знову потрапила до лікарні. Цього разу через кровотечу в шлунку, знову гемоглобін – 32 г/л, а стан, як за крок до смерті.
Випадіння волосся не було стресом для мене, бо то ніщо, коли порівнювати з ампутацією. Між п’ятим і шостим курсами хімії ми з чоловіком поїхали на моє перше протезування. А після шостого я увійшла в довгоочікувану ремісію. Сил було мало, але крізь лікування я стала на протез за вісім місяців після ампутації, це саме співпало з пандемією коронавірусу.
Я мріяла, що встану на протез і одразу поїду на веліку, але з високою ампутацією, як у мене, це було нереально. Тому цілий рік я вчилася заново ходити, спершу на протезі з двома милицями, потім з однією і тільки через пів року я відпустила обидві милиці. Все дуже поступово.
Аби навчитися ходити, треба не боятися падати. А коли падаєш, то треба вміти вставати. Падала я багато, не перелічити. Але кожне моє падіння, якщо і було жахаючим збоку, то не для мене.
Я групувалася, як кішечка, і падіння були безболісними. Після року на механічному протезі я перейшла на мікропроцесорний, на якому ходжу і зараз.
Ці роки – це роки нових умінь, випробувань і життя. Було багато сліз і сміху. Це той шлях, який зробив нас лише сильнішими. Кожен особливий зі своїми шрамами. І своїх я не соромлюся!
А цей рік наповнив нашу сім’ю великим щастям, про яке ми з чоловіком мріяли. Нещодавно ми стали батьками чудового хлопчика. Життя продовжується, головне його цінувати крізь все тяжке, що нам дається. А дається лише те, що ми можемо винести. Найголовніший урок для мене: вчасне обстеження і лікування може врятувати життя. Не варто цим нехтувати. І моє улюблене правило трьох «Н»: Нема Нічого Неможливого.
За ці роки я навчилася ходити, їздити на велосипеді, вставала на борд, плавала, вчилася водити машину «на механіці» – однією ногою на три педалі. Будьте всі здорові❤️
*4 лютого відзначають Всесвітній день боротьби з раком. Як повідомляє Міністерство охорони здоров’я в Україні за перший рік повномасштабної війни онкологічний діагноз отримали 93 тис. людей, померли від раку 39 тис. Реальні цифри можуть бути більшими, адже частина території країни окупована, також багато людей виїхало за кордон. Міністерство охорони здоров’я та ТСН до Всесвітнього дня раку зібрали історії людей, які пройшли шлях від встановлення діагнозу до ремісії й зараз живуть повноцінним життям.