Важко спростувати той факт, що 24 лютого розділило життя мільйонів на “до” і “після”. Кожен українець має свою історію. Історію життя, яка тепер розділена похмурим четвергом, що залишиться у пам’яті багатьох. Але час минає, і люди адаптуються до життя в нових умовах, які безжально диктують правила та змінюють наші цінності. Молоді люди, ще не знайшовши себе, змушені адаптуватися до суворих реалій війни. Як вони це переживають? Як змінилися їхні погляди? Діяльність?
Нам вдалося поспілкувалися з двома студентами та знайти відповіді на ці запитання.
Рома, 19 років - студент, журналіст, родом з Донецька. 6 років свого життя він провів в окупації. В 2021 році зміг виїхати та вступити у ВНЗ вільної України. Війна в його життя прийшла задовго до 24 лютого.
-Як виглядало твоє життя до війни?
Життя до війни - воно було чудовим. Я ходив на футбол, тоді ще працював стадіон “Донбас-Арена”. Ми дивилися матчі української прем’єр-ліги та вболівали за донецького “Шахтаря”. Одного разу мені навіть пощастило вийти з футболістами на поле.
Воно було райдужне, спокійне, дитяче. Країна чудес, щасливе дитинство, що залишилося там і більше не повернеться. Спокій в сім'ї, футбол і таке дитяче банальне щастя. Щось дуже далеке, щось дуже розмите.
-Сумуєш за цим часом?
Звичайно, але хто знає, як би склалося моє життя, якби війна не змусила мене виїхати з Донецька, куди б я вчинив, ким би я був. Тоді все відчувалося інакше, у мене не було страху за моє життя, за життя близьких, не було страху конфліктів.
-Роки окупаціїї. Як ти залишився проукраїнським, незважаючи на те, що оточення мало протилежні погляди?
Люди, які прийшли в моє місто та змінили моє життя сприймалися мною негативно. Мені було 10 років, але мій дитячий мозок вже розумів, що я живу нормально, я маю улюблену іграшку, маю тепло вдома, я їм. У мене є друзі. Але потім все різко змінилося.
Ці люди псують мені життя. Ось я і прийняв проукраїнську позицію. Подальші події лише її зміцнювали. Під окупацією життя ставало лише гіршим. Зникла українська символіка у школі, з'явилися наклейки “Донецька республіка” у моїх однокласників. Одного разу мене побили за проукраїнські погляді. Почалися конфлікти, частина моєї сім'ї намагалася мене переконати змінити свою позицію. Але я не хотів йти за масами, за прихильниками "русского мира". Тому, що я вже жив добре і мені не хотілося міняти гарне життя на обіцянку.
І як стало відомо згодом, обіцянки залишилися обіцянками. Коли подорослішав, почав розуміти, що у мене немає майбутнього в Донецьку, що у мене навіть немає можливості отримати нормальне медичне обслуговування. Усі інститути цивілізованого соціуму працювали аби-як, якщо взагалі працювали. Загалом умови життя у кращому випадку залишилися на рівні 2014 року і так тривало роками.
Так я збудував свою позицію. Чим більше на мене намагалися впливати, тим більше затверджувалась моя позиція.
-Чому не зміг виїхати з території “днр”, якщо не підтримував поглядів їхньої влади?
Спочатку я мало на що міг вплинути. До того ж, моя сім'я розділилася і були моменти, які утримували нас вдома. І тільки коли я закінчив школу, в мене з'явився шанс вирушити на територію вільної України, саме це я і зробив.
-Ти пам’ятаєш 24 лютого?
Так, я був у гуртожитку академії. Була дуже напружена атмосфера, ми обговорювали передвоєнні звернення президента. Ми знали, що щось трапиться, але що саме і коли гадки не мали.
І ось прокидаюся я о 5-й ранку від вибуху. Спершу я не зрозумів, що сталося. Потім почув другий вибух і все життя перед очима пролетіло. Я буджу свого сусіда по кімнаті, він крізь сон щось буркнув і продовжив спати. І тут третій, четвертий вибух. Весь гуртожиток був на ногах. В мене трапляється страшна панічна атака, перша і остання наразі. Я відійшов на сходи заспокоївся. І згодом ми почали думати, що робити. Хто збирав речі, хто намагався додзвонитися до батьків.
Ми почали читати новини, їх було так багато, що телеграмм лагав. Чим пишаюся, так це тим, що з перших хвилин повномасштабного наступу я активно вів свій телеграм канал з новинами, щоб повідомляти людям про те, що відбувається.
-Початок повномасштабного вторгнення, як ти це переживав та як змінилось твоє життя?
Звісно, загроза життю та погані події в країні. Але для мене це стало поштовхом, треба діяти, треба виживати. І ось ведення мого каналу показало мені, що я хочу розвиватися в журналістиці. Це був поштовх до змін в житті, заклик до дій.
Найгірше - це страх за близких в окупації. Сильні обстріли у Донецьку. Величезна перманентна щоденна загроза для моїх рідних, які там. Буквально будь-якої миті я можу втратити дуже дорогих членів моєї родини. Плюс окупація це все ж таки режим, і мені страшно, що я і моя журналістська діяльність можуть негативно позначитися на моїх людях, які знаходяться там. Такі випадки вже були. Окупанти переслідують сім'ї журналістів.
Також наприкінці травня прямим попаданням снаряда було знищено мою школу. Це стало великим ударом. Я всі 11 років провчився в одній школі. Почалися сильні обстріли мого району, постраждав мій будинок та сусідні будинки теж. Руйнування таких місць, які для тебе в дитинстві були важливими, дуже важко перенести морально.
-Як війна вплинула на твою професійну діяльність?
Скоріше позитивно, а ніж негативно, як би погано це не звучало. Я зрозумів, що хочу підтримувати інформаційний фронт, бути корисним у місці, в якому в мене це найкраще виходить. Я потрапив на стажування на Радіо Свободу і зараз працюю тут.
З негативного - атаки по енергетичній інфраструктурі, відсутність світла і морально важко працювати в таких умовах. Не знаю як раніше журналісти працювали.
-Який момент після 24 лютого був для тебе найважчим?
Коли мій район потрапив під важкий обстріл, і я кілька годин не знав, що з моїми близькими. Я знав, що постраждав мій будинок, але зв'язатися з рідними не міг. Через третіх осіб вони змогли зі мною зв'язатися, Слава Богу обійшлося.
-Як змінилися твої погляди?
Цей конфлікт лише загострив мою любов до України. Я великий патріот своєї країни, своєї рідної Донеччини. Якби не було конфлікту, можливо, я б і не дотримувався таких поглядів. Він став для мене основним чинником, завдяки якому я почав вивчати цю тему.
-Яким ти бачиш своє майбутнє?
Не люблю загадувати, проте варіанта є два: якщо все буде добре, бачу себе успішним журналістом. А як максимум після деокупації Донецької області заснувати власну медіа-компанію. Зайняти цю нішу в журналістиці. Хочу працювати на благо країни, не бачу себе емігрантом. Поїхати навчитися і принести користь тут - так. Якщо розглядати негативний бік майбутнього, то важко сказати. Може, на фронт потраплю. Будемо сподіваються на краще.
Ніколетта, 19 років - фотокореспондент, фіксерка. Була у відрядженнях в деокупованому Херсоні, в Бахмуті. Знімає місця “прильотів” по всій країні.
-Твоя любов до фотографії, з чого все почалося?
Фотографія завжди була зі мною. Бабуся постійно фотографувала, прадідусь також любив фотографію, хоча був шахтарем. Вона була зі мною з дитинства. Коли мені подарували телефон-раскладушку в років так 6-7, перше, що я зробила, це почала знімати. Спочатку це було хобі, а потім я зрозуміла, що фотографія може бути моєю професією.
-Як виглядало твоє життя та діяльність до початку повномасштабного вторгнення?
Все було спланованим, були цілі. Основною метою була освіта та розвиток. Ніхто не думав, що все складеться так, як воно склалося. Що в одну мить доведеться впрягатися в усю цю роботу. Як тільки війна почалася, з'явилося бажання робити більше і краще тому що ти розумів, що це потрібно всім. Життя було більш спокійним.
-Ти пам’ятаєш 24 лютого?
Я вперше вирішила поселитися до гуртожитку. Але ввечері 23 мені захотілося поїхати додому. Ми писали тоді матеріали, дедлайни горіли, робота, навчання. Я слухала Самміт ЮНЕСКО і раптом чую, що наш дипломат каже Лаврову, що їхня країна напала на нас. Я проігнорувала це, трохи згодом зайшла до телеграму і почався хаос. Ось так о 5-й ранку я зустріла війну.
-Коли ти почала виїжджати на місця “прильотів”?
Видання, в якому я працювала на той час, довго вирішувало питання журналістської ЗСУвної акредитації. Я свою отримала десь у квітні. Одеський регіон на той момент був таким, що журналістам не дозволяли знімати прильоти. Був навіть випадок, коли іноземного журналіста депортували з країни за це. Тоді були спартанські умови для роботи.
В квітні-березні ми почали виїжджати в Затоку. І так сталося, що на всю область я була єдиним фоторепортером. Відповідно потрібно було знімати прильоти в області, так що ми виїжджали на місця з командою. Із цього все почалося.
Якось воно так зав’язується і ти просто звикаєш. Виїзд в Затоку, тож виїзд в Затоку. Встали, зібралися, поїхали.
-Чи зіштовхувалася ти з труднощами через свій юний вік і роботу, яку хотіла виконати?
Так, мені зривали виїзди через мій вік і зрештою я звільнилася. В мене главред просила дозвіл від батьків, незважаючи на те, що я повнолітня. Тому зараз працюю на фрілансі і проблем із цим немає.
-Співпраця з іноземними журналістами та професія “фіксерки”. Як це сталося?
Між звільненням та пошуком роботи заради свого фотожурналістського інтересу, я наважилася поїхати на місце прильоту у Києві, де іранський дрон знищив будинок. Я приїхала пізно і мене не пропустили, але в якийсь момент мене іноземець запитав, що каже поліцейський і чому не можна пройти і зняти будинок.Я йому пояснила, виявилося, що ми обидва журналісти. Йому потрібен перекладач, а в мене з англійською все не так погано. Випили каву, обмінялися контактами і через кілька зустрічей вже сиділи в поїзді Київ - Херсон, коли його деокупували.
І ось так це почалося, як сарафанне радіо. Тут порекомендували, там когось зустріли і так вже 3 місяці без зупинки працюємо.
-За яких умов відбулись твої відрядження у гарячі точки? Яе ти до цього готувалась?
До війни не можна бути готовим. Завжди важливо намагатися розуміти, куди ти їдеш, і які можуть бути наслідки. Також важливо проходити медичну підготовку. Мати з собою аптечку та вміти накладати джгути. Як кажуть. уламки не обирають куди летіти.
А емоційно все залежить від людини. Мій ліміт був у Бахмуті, коли ми ходили вулицями міста і в якийсь момент до нас звертається солдат і каже: “Хлопці, ну ви вже зовсім камікадзе, це друга лінія оборони. Нам не потрібні ще трупи.” і показує вбік, а там мертвий цивільний лежить.
Вибудувати розуміння кордонів, що надто небезпечно приходить із досвідом.
- Найважча зйомка за цей час?
Як раз таки в Бахмуті. Коли ти ходиш 2 години під постійними обстрілами і розумієш, що поруч гинуть люди, і що в будь яку мить ти сам можеш постраждати. Це сильний стрес. Ти ніби йдеш і це мінне поле, тільки в повітрі. Кожен вихід морально тяжкий.
Найскладніше - це коли війна надто близько.
-Як ти відновлюєшся після таких ситуацій?
Я намагаюсь відрефлексувати такі речі, складно пояснити, але це можливо. Треба знайти хоч трохи відпочинку поза війною. Але це дуже сильний контраст, коли позавчора ти в Бахмуті, а сьогодні на діджей сеті за барною стійкою п’єш негроні. І начебто все добре, але це божевільний контраст.
- Як змінилися твої погляди та цінності під час війни?
Починаєш цінувати базові речі. Безпека - це норма звичайно для нормальних людей, але не цінувала я взагалі якесь почуття безпеки. Зовсім не почуваюся в безпеці останні 11 місяців.
Можеш чаю випити з цукром і тобі класно, друзів можеш побачити, сім'ю цінуєш. Розумієш, що не варто вкладати в матеріальне, бо цього можна легко позбутися. Варто вкладатися в духовне, емоційне, в якусь пам'ять.
- Яким ти бачиш своє майбутнє?
Майбутнє стало дуже непередбачуваним. До війни займалася плануванням майбутнього. Плюс робота фіксером вона така, що сьогодні ти в Одесі, завтра у Львові, а післязавтра ти в Одесі, бо вам треба їхати на Донбас. Планування це найскладніше, що можна сказати.
Хотілося б продовжувати допомагати хоча б маленькою крупинкою у висвітленні інформації, яка насправді відбувається. Намагатися своїми дрібними силами вкладатися в загальне документування історії, щоб довести когось до трибуналу, когось до перемоги.
Планів немає, є одна мета. Працювати далі та допомагати нашим людям.
З героями поспілкувалася Владислава Буханова