Отримати судове рішення в Україні на захист своїх прав ще не означає захистити ці права насправді. Навіть якщо людина успішно подолала всі складнощі судового процесу, довела справедливість і обгрутованість своїх вимог та виграла справу, скажімо, про стягнення на її користь коштів або майна, то це тільки півсправи. Адже далі на таку людину очікує заключна стадія судового процесу – виконавче провадження, яке в справах майнового характеру, може по закону тривати до 6 місяців (і це без врахування часу на розшук боржника або його майна, проведення оцінки цього майна та його реалізації, які можуть розтягнути цей строк до 1-1,5 років). Що говорити, якщо невиконання або тривале виконання рішень національних судів продовжує лідирувати серед проблем, які призводять до констатації Європейським судом з прав людини порушень Україною ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – «Право на справедливий суд».
Але буває й так, що держава в особі органів Державної виконавчої служби виконала всі взяті на себе зобов’язання з примусового виконання судового рішення, державні виконавці вчинили всі необхідні дії: виявили майно боржника, реалізували його згідно встановленої процедури за ринковою вартістю, перерахували кошти стягувачу та в дохід Державного бюджету, але держава все одно виходить «крайньою». І визнання прилюдних торгів з реалізації майна боржника недійсними через помилки допущені в їх процесі підприємством, яке є приватною торгівельною організацією, яка ніяк не підпорядковується органам ДВС, як раз такий випадок.
Так, в одному із виконавчих проваджень, яке перебувало на виконанні в органів ДВС у 2010 році, на загальну суму боргу близько 1 300 000 гривень, в якому стягувачем виступав банк, а боржником – юридична особа, яка взяла кредит у банку під заставу нерухомості, предмет застави був реалізований, а кошти отримані від покупця – переможця публічних торгів на депозитний рахунок у встановлені строки перераховані банку, як стягувачу. Однак, в подальшому за рішення суду прилюдні торги на яких за заявкою державного виконавця було реалізовано предмет іпотеки були визнані недійсними. Причиною визнання їх недійсними стали порушення допущені приватним підприємством, яке проводило ці торги і які були оскаржені боржником – власником проданого на них майна. При цьому, жодних претензій до самих державних виконавців заявлено не було. Не було аж до того моменту, доки переможець визнаних недійсними торгів, який залишився і без майна, і без сплачених за нього 1 500 000 гривень, сам звернувся до суду з вимогою повернути йому гроші. І хоча виконавчою службою отримані від реалізації майна на торгах кошти були негайно перераховані на користь банку-стягувача у виконавчому провадженні, але повернути їх назад невезучий покупець вимагав саме за рахунок держави. На щастя, суд, який розглядав даний спір, дослухався до аргументів ДВС, та вирішив зобов’язати повернути покупцю кошти не державу в особі органів виконавчої служби, а банк, який їх і отримав. Щоправда, сам банк, який на разі утримує в себе гроші від продажу майна без відповідних на те правових підстав, таке рішення суду не влаштувало і він подав апеляційну скаргу, розгляд якої поки що триває.
Таким чином, навіть тоді, коли органи ДВС зробили все можливе для виконання рішення, реалізації майна боржника та погашення за рахунок виручених від його продажу коштів боргів, ситуація може повернутися до первісного стану: заставлене або арештоване майно – до зберігача або боржника, а виручені від його продажу кошти – переможцю прилюдних торгів. Адже цивільно-правовим наслідком визнання недійсним укладеного на торгах договору купівлі-продажу відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України є реституція – повернення сторін договору до первісного стану.
В ідеалі, відчужене майно мало б повертатися організатору торгів для повторної організації і проведення торгів, а сплачені за нього кошти – покупцю, який залишився ні з чим. Тоді як зараз, у відповідності до ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження» не реалізоване на прилюдних торгах майно має бути повернуто боржнику, що тягне за собою повторні затрати ресурсів та часу державними виконавцями на його виявлення, опис, оцінку та реалізацію. До того ж, на практиці все частіше виникає питання: хто саме повинен повертати одержані від переможця визнаних недійсними торгів гроші: стягувач, відділ ДВС чи організатор торгів, яким є незалежна спеціалізована організація? Враховуючи те, що реституція регулює відносини лише між сторонами визнаного недійсним договору, то робити це повинен продавець за договором, яким, є організатор торгів – суб’єкт підприємницької діяльності, а не орган ДВС. Такий підхід є найбільш виправданим, адже підставою визнання торгів недійсними є порушення порядку їх проведення, а проводить їх саме приватна спеціалізована організація. Проте, коли гроші від продажу вже перераховані стягувачу за виконавчим провадженням через депозитний рахунок відділу ДВС – ситуація значно ускладнюються і виникає високий ризик нанесення збитків майновим інтересам держави, яка виявляється без вини винуватою. Цією ситуацією намагається скоритися в описаній вище ситуації банк прагнучи залишити у себе більше ніж 1 200 000 гривень від продажу майна, який був скасований судом і яке було повернуто назад у власність боржника. Фактично, банк хоче щоб борг приватної юридичної особи перед ним був погашений за рахунок коштів державного бюджету тільки через те, що гроші від скасованого судом продажу у відповідності до законодавства транзитом пройшли через депозитні рахунки органів ДВС. Поставити остаточну крапку в цій справі зараз має апеляційний суд.
Слід відмітити, що запровадження Міністерством юстиції України системи публічних електронних торгів із високою імовірністю призведе до зменшення, а то й зникнення, випадків визнання судами недійсними публічних торгів з реалізації майна у виконавчому провадженні буде сприяти захисту майнових інтересів держави.
Юлія Малик, заступник начальника управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Закарпатській області