Коли Вачовські зняли першу «Матрицю», усі тільки посміхалися. Конкуренція між реальними і віртуальними світами здавалася неможливою. А що тепер? Кажуть, що у нас немає війни. Чи вона є? А може, якась часткова війна? Обмежена війна? Локальна війна? Чи якась інша? Згадую Булгакова, «Собаче серце»: «Чёрным по белому от 7 января: «Слухи о марсианах в Обуховском переулке распущены торговцами с Сухаревки. Они будут строго наказаны. Понятно?»
Живучи в удаваному світі бажаного і ілюзій, вірилось і думалось, що після революції гідності все піде як по маслу. На жаль, не так сталося, як гадалося. Країна опинилася перед загрозою відвертої війни з Росією. Захід реальної допомоги не дає, з ядерною державою Росією ніхто сваритися не хочек, все обмежується розмовами про санкції і черговими «китайськими попередженнями».
Прочитав в суботу всю серйозну пресу, яка розміщує аналітичні матеріали – «2000», «Дзеркало тижня», «Кореспондент» і тд. І всі серйозні аналітики починають говорити про те, що Україна до справжньої повномасштабної війни не готова ні військово, ні економічно, та й до реальної війни не готове українське суспільство.
Є так звана партія війни, за будь-яку ціну. А тепер давайте сядемо і вислухаємо будь-які доводи представників цих настроїв у суспільстві. Реальних аргументів немає. На вишиванках, бубнах, співанні, кричанні, свистанні… суверенну, демократичну і правову державу не побудуєш. І треба бути реалістами, і якщо ми справжні патріоти, а не популісти, що проводять чергову виборчу кампанію, щоб пройти у парламент, то ми маємо відверто сказати – іншого шляху, ніж іти домовлятися, немає.
Ціна цій війні, яка по суті вже йде, буде дуже великою. Тому ті домовленості, що відбулися між Порошенком і Путіним – це єдиний можливий шлях, який базується на реаліях сьогоднішньої України.
Буде дуже важко, і важче, ніж хтось собі уявляє. І тоді всі ідеологічні шаблони і ілюзії всіх протистоячих сторін дуже швидко закінчаться, коли почнуться голодні бунти, хаос, Україна скотиться до регіонального феодалізму, де місцеві князьки у кожному регіоні, наче середньовічні феодали, будуть вершити суд на власний розсуд.
Свій час я теж стояв у витоків Народного руху. Приятелював з покійним В’ячеславом Чорноволом. Тому скажу – прийшов час, щоби і одних, і других радикалів тормознути. Прийшов час, коли вектор державної доктрини, державної ідеології, визначався прагматизмом, аналітикою і реальним баченням ситуації. А не ідеологічними шаблонами – комуністичними, фашистськими, націоналістичними, чи ще будь-якими.
Досить було. Треба рятувати державу. І одними гаслами та ілюзіями, малюванням української віртуальної матриці це не вдасться. Подобається це комусь, чи ні.
На завершення хотів би привести слова з відомої пісні Олександра Градського: «С неба звездочка упала прямо милому в штаны, пусть горит там что попало, лишь бы не было войны».