Олександра Козоріз – особистість, відома в культурному житті Закарпаття. Знавчиня української та польської літератури, переможниця національного диктанту з української мови (2013), редакторка, в минулому головред видавництва «Мистецька Лінія», за порадами до якої звертаються представники науково-творчої інтелігенції карпатського регіону, неочікувано розкрила ще одну яскраву грань свого таланту, подарувавши читачам високомистецькі перетлумачення польської літератури, а саме поезії і прози, ХХ століття. Про зацікавлення польщизною й появу низки авторських видань художніх перекладів польської класики – в розповіді нашої візаві.
- Чи пригадуєте, коли й від кого Ви вперше довідалися про сусідів-поляків?
- Мені й довідуватися не було причини, бо в моєму рідному містечку Поморяни, що на Львівщині, крім двох церков – Горішньої (ХVІІ ст.) і Долішньої (ХVIII ст.), стояв і костел (ХVIII ст.). А Поморянським замком (ХVІ–XVII ст.) володіла тривалий час родина Яна ІІІ Собєського, «…легендарного короля Речі Посполитої, в якому текла українська кров, про що він ніколи не забував», – цитую Теодора Ґудзяка, до речі, учня моєї Мами, який згодом (2022) переклав українською унікальне видання Броніслава Заморського «Kronika Pomorzańska» («Поморянська хроніка») за 1867 рік. Слава про розкішну бібліотеку наступного власника замку Юзефа Прушинського долинула й до наших днів, бо докладно згадував про неї відомий письменник, Шевченківський лавреат, невтомний дослідник рідного краю Степан Пушик у своїй «Галицькій брамі».
У Поморянах, з давніх часів, мешкали й польські родини, котрі, хоч і памʼятали про своє походження і відвідували костел, спілкувалися українською. Містечко жило собі спокійним, мирним життям. Польський струмінь у нашу родину влився тоді, коли мамин рідний брат одружився з полькою, мама котрої була німкенею, яку разом із тещею привіз собі її батько-поляк із австрійських теренів Першої світової. Моя бабця дуже любила невістку, а та щиро шанувала свою «мамцю».
Та й скільки себе памʼятаю – бігала я на другий бік, через дорогу, до вуйка Йосипа, дідусевого двоюрідного брата, і його дружини – цьоці Йоганки, яка, володіючи природним артистичним даром, любила оповідати, як-то поляки замкнули були її «до цюпи», бо співала по-українськи. «Мене, польку!» – вигукувала здивовано-гнівно. Дотепер перед очима – вони, мої дорогі, що «живцем», без оздоби, могли б зʼявитися як сама правда, зі своїм насиченим подіями життям (стільки наслухано-переслухано!), в будь-якому прозовому творі. Бачу їх за хиткими старенькими ворітьми, які відпиралося без зусиль, за звичкою, – і вліталося одним скоком на поріг їхньої хатини, щоб, «нащуривши вуха», вбирати в себе слова химерні, водночас спостерігаючи за спритними руками вуйка, що майстрував мені босоніжки з вишиваними заставками. Таких ніхто не мав в Університеті!
А мій Тато, в якого не згас хист до всього прекрасного: любив малювати, співати, прищеплювати все, що квітувало в садку (та й витоптувати біля щеп мамині грядки), часто наспівував собі знане ще зі школи : «Za dzień, za rok, za chwilę – I już nie będzie nas…”. Ця мелодія зі зворушливими словами трималася міцно в моїй голові та й зринула несподівано при читанні мемуарної повістини професора Івана Овксентійовича Денисюка «Мої поліські, мої зелені роки» (2004), де розпізнала я ті строфи в його перекладі. Треба ж було такому статися, що значно пізніше в моєму перетлумаченні «Сонячного годинника» Яна Парандовського (2023) так придалася ця «Пісня випускників» (із різними сучасними інтерпретаціями) священника Францішека Лєсняка, написана ще 1877 року. Ось як звучить вона в моєму перекладі: «Життя минає швидко, /Рікою плине час. / За рік, за день, за хвильку / Не стане разом нас. // Юначі наші весни / Полинуть стрімко в даль, / А в серці лиш зостане / Журба і смуток-жаль…».
Мудрий о.Омелян Квіт, наш родич, знаючи про мою прихильність до гуманітарних наук, зокрема про зацікавлення полоністикою, та ще й про пописування «стишків», переконав-таки вступати на українську філологію, як колись моїй Мамі порадив Бережанську медшколу.
Та чому ж мені, шістнадцятирічній, було не римувати, коли навесну, довкола хати, яблуневий сад – як море, у відчинене вікно жабʼяче кумко-райкання зливається в єдиний монотонний гул там, де колись у вигині заплави куняв старий зруйнований млин, що й дотепер іще меле та й меле наші спомини про час, який уже не вернеться ніколи, а в старезній вербі, що над річкою Махнівкою, де не раз у чистій воді печерували раків, шаленіють надвечірні соловʼї, а тепла рілля – парує, і над пастівником, зарослим духмяним різнотравʼям, лине відгомін недалеких передзвонів…
Переконалася згодом, що отець мав-таки правду. Аби підступатися до перекладу з чужоземної, все життя треба «кувати» рідну, до глибин якої не кожен добратись у змозі, настільки вона бездонна. Маю обовʼязок згадати о.Омеляна (1901–1981), священника-василіянина, високоосвіченого, патріотичного, творчого. З 1926 року очолював у Поморянах Товариство «Рідна школа», писав оповідання для дітей: був автором збірок «Божі стежечки», «Золоте серце», «Шість вказівок», малював образки на релігійну тематику. Особливо цікаве його автобіографічне оповідання, майже повість, «На волоску», складене з одинадцяти частин, про події Першої світової війни на території Поморян і Львова. Тепер, перечитуючи цей твір, бачу, серед усього, й нашу історичну місцину Сади біля Горішньої церкви (де завжди на Великдень виводили ягілки), запінену весняним цвітом, а згодом знищену в 1960-х роках владою для звичайних ділянок під картоплю, і серце стискається з жалю. А ще й від того, що після повернення із заслання о.Омелян уже нічого не написав.
Несподіваними, звивистими стежками йшлося туди, де згодом мене, україністку, таки наздогнала польщизна. Як мовиться: co ma wisieć – nie utonie, або: чому бути - того не минути.
Мовна практика у Люблінському університеті
- В есеї «Польщизна мене таки наздогнала…» з теплотою згадуєте про свою студентську мовну практику в Люблінському університеті…
- О, моя студентська мовна практика! Звідси все й почалося – глибше пізнання Польщі, її історії та культури. Стільки літ прошуміло відтоді, а нічого не забулося. Навіть збереглися всі листи-листівки від друзів-поляків, слова пісень, які лунали завзято й відчайдушно. Це тепер всі знають «Гей, соколи!» або «Жаль». А тоді цю пісню, де «Żal, żal za dziewczyną, Za zieloną Ukrainą, Żal, żal serce płacze, Już cię nigdy nie zobaczę…» – «Hej, sokoły!», автором якої вважається Тимко (Томаш) Падура (1801–1871), «поляк з українським серцем», – сприймали як народну.
Повертаюся до гамірливого перону, звідки 1969 року від Львівського університету імені І.Франка вирушило девʼятеро студентів-славістів (серед них одна україністка) на чолі з викладачкою Іриною Грикою-Гринів у світ для нас далекий - у польський Люблін! Докладніше повідомляє про цей стрімко-радісний рух «за границю» мій есей у 36-му випуску серії «Між Карпатами і Татрами». Проте станеться це аж 2022 року! Зустрічі, знайомства, лекції про літературу, культуру, історію Польщі відомих науковців з Університету імені Марії Склодовської-Кюрі, куди прибули ми, студенти, поїздки до Кракова і Варшави, до Наленчова, де оглянули Музей класика польської літератури Стефана Жеромського. Стільки вражень! Особливо від Любліна – міста троянд! Зі світлим, щемливим сумом згадується прощальна вечірка (pożegnalny wieczorek), де зібралися наші викладачі, друзі-поляки і члени Люблінського товариства українців.
Окремо від цих щасливих подій стоїть Майданек, що недалеко від Любліна. Покладання квітів відбувалося в кожному містечку, де під час Другої світової існували концтабори. Спогад про тодішні події переносить мимоволі в наше нинішнє криваве лихоліття.
Якимось дивом зберігся в мене допис «Poloniści ze Lwowa na UMCS» («Полоністи зі Львова в Університеті імені Марії Склодовської-Кюрі»), опублікований у місцевій газеті, де згадано всіх практикантів поіменно й подано цікаву розповідь про нашІ студії й подорожі. Особливе місце відведено було видатній письменниці Марії Кунцевічовій (Maria Kuncewiczowa) (1895–1989), авторці шалено популярної в 1930-х роках повісти «Cudzoziemka» («Іноземка»). Пані Марія раз на чотири роки приїжджала зі США в містечко Казімєж, у свій ошатний деревʼяний будиночок, разом зі своїм чоловіком Єжи Кунцевічем (1893–1984). Навіть запах деревини будиночка памʼятаю досі! Організував цю фантастичну зустріч один із наших старших друзів Міхал Яґелло (Michał Jagiełło) (1941–1916), який вже тоді був дипломованим полоністом, бо завершив навчання в Яґеллонському університеті Кракова, і ми дивилися на нього з повагою і захопленням. Пролетіли роки, і вже згодом я довідалася про Міхала як поета, прозаїка, публіциста, провідника в Татрах, і навіть рятувальника, який понад усе любив гори (гірська тематика присутня скрізь і в його творах), навіть спочив у Закопаному, а також як про видатного діяча на ниві культури у співпраці з Україною. Бачу його – невисокого, худорлявого, але в постійному русі, одягненого скромно – у бронзОвий піджак зі світлими підлокітниками, й із незмінним співчуттям до ближніх.
Перед моїми очима в дописі – і прізвища тих викладачів-науковців, лекції котрих ми слухали: Teresa Skubalanka, Michał Łesiów, Stanisław Dziechciaruk, Ireneusz Caban. Тепер тільки усвідомлюю, яким щастям стали саме для мене зустрічі з Михайлом Лесівим (Michał Łesiów) (1928–2016), з походження українцем, тоді ще доцентом, а згодом видатним ученим, професором, творцем люблінської славістики й україністики, «людиною порозуміння і діалогу, особливо діалогу польсько-українського», як писали про нього самі поляки. Працював певен час і в Гарвардському та в Міннесотському університетах, в полі наукових досліджень професора –діалектологія, ономастика, історія польської мови, сучасна українська мова. Справжнє науково-творче зростання! А років десять тому потрапив мені до рук цікавий історичний матеріял професора Михайла Лесіва, який сприйняла як зустріч із давнім і щирим посланцем із моєї зеленої юності.
Особливого значення в газетному дописі набув для мене один абзац, у якому йшлося про використання отриманого нами досвіду на практиці, а саме: «… викладання мови у двох польських львівських школах». Проте далі мовилося: «А дехто має намір популяризувати знання про Польщу. Хочуть просто наслідувати керівника полоністичної секції у Львові Михайла Онишкевича, спеціаліста-діалектолога, який багато публікує про сучасну польську мову».
Навіть не могла й подумати про таку несподіванку у своїх житейських буднях. Хоч не привабив мене в дальшій перспективі науково-педагогічний аспект, та не оминув-таки, хоч і через стрімкий плин років, «намір популяризувати…», а саме – тлумачити по-українськи поезію і прозу відомих польських письменників. А професор Михайло Онишкевич (1906–1971), видатний український мовознавець (співукладач «Польсько-українського словника», укладач «Словника бойківських говірок»), постає в моїй памʼяті найперше з давніх оповідей незабутньої Валентини Семенівни Черняк. Згадувалося завжди затишний будиночок, де мешкало в любові та злагоді три покоління: бабця і дзядзьо (дідусь), професор з дружиною і їхня донька Марійка (ласкаво ще з дитинства – Кіка) з чоловіком. І вічно щирі нескінченні бесіди, без кінця-краю. Ось так несподівано може повернути час невеликий забутий допис на зіжовклому газетному папері про далеку мовну студентську практику.
Несподівана пропозиція та перші переклади
- Поділіться досвідом редакторської діяльності в контексті українсько-польської співпраці (підручники для шкіл з польською мовою навчання, збірки перекладів Казимира Гурницького і Надії Панчук).
- Доля все-таки вивершувала свій хід манівцями, бо після понадрічної праці в приміській школі несподівано отримала незвичну для мене пропозицію стати молодшим редактором у Львівській філії Видавництва «Радянська школа» в редакції підручників для шкіл з польською мовою навчання. А запросини – не від будь-кого, а від Теодозія Васильовича Старака (1932–1999), головного редактора філії. Директорував тоді у видавництві Іван Степанович Деркач (1921–1998), мистецтвознавець, літератор, перекладач, автор розвідок про українських співаків, зокрема про Соломію Крушельницьку, Олександра Мишугу, Модеста Менцинського, а також про акторів і художників. Редактором там працювала й Ірина Іванівна Ключковська, мама Юрія Ключковського, відомого згодом депутата ВР і громадського діяча, батько якого вів у нас в Університеті курс фонетики. Отже, було від кого набиратися розуму.
Та як же мені «вкрутилося» опинитися в такій поважній компанії? А все через місце мого проживання у незабутньої Валентини Семенівни Черняк, де час від часу збиралося цікаве товариство, наприклад, «на деруни», а серед них і Теодозій Васильович Старак зі своєю мамою і сином Тарасиком. Не знала навіть тоді, що він – український дисидент Карлагу, заарештований ще сімнадцятирічним юнаком, якому не давали ніде місця праці після блискучого завершення науки на словʼянській філології Львівського університеті, де спочатку навіть залишили трудитися як дуже здібного і де починав писати наукову роботу під керівництвом професора Онишкевича (ось звідки ще й така ерудиція!), і який згодом стане відомим громадським діячем і дипломатом, а після 1991 року – першим послом незалежної України. І розпочне свою працю у Варшаві майже з нічого як «Літаючий Амбасадор» (таке «псевдо» отримав за бурхливу енергію та через відсутність належного власного транспорту), буде пошанований державними діячами Польщі й отримає високу відзнаку - Командорський Хрест «Орден за заслуги РП».
Це станеться, однак, значно пізніше, в 90-х, а тоді, з 1972-го, три роки поспіль, до переїзду в Ужгород, перебуваючи під надійним крилом старших і досвідчених, вбираючи в себе, як неофіт, знання, що спадали на мене манною небесною, задарма, приглядалася я з усіх сил до всього, не підозрюючи навіть, як придасться здобуте в майбутньому. А тим часом робила переклади польських текстів для відправлення в Київ (цензура мала знати, кого видають, щоб не трапилося вже бувалого випадку «обʼявлення» автора «на западі»), бігала по бібліотеках (особливо приваблювала книгозбірня іноземної літератури), на катедру словʼянської філології для складання іспиту з польської мови, куди «підштовхував» Пан Оноре (так поза очі називали Теодозія Васильовича за подібність до класика, хоч мав світлу чуприну) для якогось «гроша» до зарплатні, тримала періодично «курс» на відому друкарню «Атлас», що на Зеленій, де робилася верстка високим друком наших книжок, не минала і двох польських шкіл – середню і восьмирічну, одна з них – на Маяковського, для «персонального» завдання. Так збігав день за днем у сумлінній науці.
Наші книжки не оминали й польські рецензенти. Були завжди добрі відгуки. Коли вже Теодозій Васильович брався до роботи над підручником, наприклад, з мови, а робив це професійно, ґрунтовно правлячи не завжди досконалі оригінали, то дехто з авторів і гадки не мав, кому має завдячувати. Спостерігала я з цікавістю за тим, як невдоволено хмарить високе чоло і вигукує звичне : «Що?!». Сам робив і технічне редагування, хоч для цієї справи часто прибував техред із Києва. Завжди стояв на своєму: треба вміти все. Писав підручники (тоді не під своїм іменем), згодом – численні статті, робив переклади, працював у співавторстві над «Польсько-українським словником» у двох томах, і все завдяки тому, що був semper tiro! (завжди учень!), вічний і невтомний!
З усіх книжок, виданих на той час, збереглася в мене тільки Literatura dla klasy 10, де авторами розділів стали відомі славісти, серед них Юлія Булаховська, Уляна Єдлінська (дружина знаного археолога Вітольда Ауліха, про якого згадує Степан Пушик в «Галицькій брамі»), Микола Старовойт і Мирослав Тимочко – однокурсники Теодозія Старака, а також Леонід Венгеров, Іван Яцишин. Бував у видавництві й відомий професор-ерудит Львівського університету з катедри зарубіжної літератури Олексій Чичерін.
Тепер зацікавлено перечитую підручникові тексти, вилущую з них увесь ідеологічний непотріб, без якого тоді не робилося й кроку, і зʼявляються крізь товщу часу повним обсягом Юліан Тувім, Владислав Броневський та одним рядком – Леопольд Стафф і Константи-Ільдефонс Ґалчинський, бо два останні не вписувалися в тодішні норми залізних соцреалістичних канонів.
Ось звідки через роки взялася наснага для моїх перших перекладів видатної четвірки! У майбутньому це стане для мене чимось більшим, аніж просто щоденною працею у видавництві «Мистецька Лінія». Проріжеться спочатку при редагуванні чиїхось творів, згодом – вже самостійно – у власних перекладах польської поезії і прози. Як же при цьому не згадати Надію Михайлівну Панчук, якій, редагуючи її ж збірку поезій, куди входили й переклади, запропонувала для цього кілька творів Броневського; й Казимира Івановича Гурницького, вченого і поета, з його ж перекладами і власними поезіями польською мовою! Отут придалася в самий раз моя польщизна, про яку потроху забувалося, хоч давала вона про себе знати щоразу при певній нагоді. Аж ось – і сама нагода! Казимир Іванович зі своїм мовним чуттям вловив умить мою причетність якимось боком до полоністики та й до римування (достатньо було одного кинутого мною слова чи якоїсь приповідки) і врешті – редагування двох його книжок, у яких зʼявилися його переклади поезій Ярослава Івашкевича, Казімєжа Пшерви-Тетмаєра та поеми «Зачарований фіакр» Константи-Ільдефонса Ґалчинського. Отже, рівна дорога виведе сама куди треба!
- А що Вас інспірувало до перекладацької роботи? Хто був першим, перекладеним Вами, польським автором? Який саме твір привернув Вашу увагу?
- Отак попрошкувала я тією рівною дорогою, разом із книжкою вибраних творів Владислава Броневського з художніми світлинами Генрика Германовича, яку возила із собою ще від часу закінчення Університету, часто зі словниками, найперше з чотиритомним Словарем української мови Бориса Грінченка, правдивим скарбом, котрий придбала ще студенткою на катедрі рідної мови за порадою незабутньої Ангеліни Василівни Кабайди, коли разом випускали факультетську газету «Житє і слово». Ще й, окрім того, частенько навідувалася до книгарні «Дружба», що у Львові.
Увесь цей книжковий маєток привезла з собою в Ужгород, де пізніше в ролі головреда у видавництві «Мистецька Лінія» минали роки на перелогах літературно-редакторської праці, але з несвоїми рукописами. Хіба що, перечитуючи час від часу деякі поезії Броневського, не могла позбутися настирливої думки: як би це зазвучало українською… Тільки спаде на гадку щось справжнє – відразу до записника! Зупинилася на рядках вірша «Po co żyjemy» («Для чого живемо»), проте відклала на потім, оскільки «не піддавався» початок, і повернулася до фрагменту з незакінченої поеми «Вісла», де автор використовує тільки йому властиву своєрідну манеру письма – поетичного монологу, що спостерігатиму і в інших його творах. А тут же – не вдається мені кінцівка! Адже польська мова має свій ритмопорядок – наголос на передостанньому складі (з незначним винятком), що створює інакший «тембр» звучання, зумовлений, зокрема, й «засиллям» шиплячих, що надає творові незвичного «шумового ефекту»…
Завжди ставлю «на одну дошку» тексти для порівняння, щоб зрозуміти, чи вдалося при перекладі досягти відповідности, не проминаючи при цьому найтонших нюансів обидвох мов. Тому білінґвальність, як на мене, у вже готовому виданні – таки необхідна. Не можу втриматися, щоб не запропонувати українською уривок одного з перших: «Rysunek» («Малюнок») Владислава Броневського:
Земле моя, дорожчих не знаю,
не сплю, спомин дитячий шукаю,
воджу невміло, і на папері
дім виростає, паркани, ґанки,
зілля пахуче в травневі ранки,
і на газоні конвалії свіжі –
квіти для мами – на іменини –
лавка, в хащах бузку як в стременах,
дуб, що століття зовсім без зміни,
благословляючи, зводить рамена….
Зауважу, що приваблює мене передовсім римована поезія, хоч із вільним віршем, вважається, працювати простіше. Але це на перший погляд. Візьмімо хоча б пізнішого Ярослава Івашкевича. Проте це вже тема окремої бесіди.
Одночасно потрапили мені на очі «Wiek» і «Chwila» («Вік» і «Мить») Леопольда Стаффа, вразили «Тrawa» («Трава») Юліана Тувіма і «Warszawa» («Варшава») Константи-Ільдефонса Ґалчинського. Це були теж одні з перших. Далі ж покотилося – як з горбочка. Головне – мати під рукою папір і ручку в потрібний момент! Як-ось у вірші «Трава» Юліана Тувіма:
Травице густа, до колін!
Піднімись мені до чола,
Думкам щоб вольная воля,
Але без мене і поля.
І щоби став я зелОм,
Заквітнув до самої кості
Та словом свіжим проріс
У твоїй високості…
В думках снує недавно прочитане в Яна Парандовського: «Любов до слова – трудна любов». Як просто і влучно! Скільки часу гнуся над перекладом власне поетичного тексту, стільки в цьому переконуюся. Спробуй-но звернути вбік: «приліпити» недоладну риму, абияк скомпонувати строфу, недогледіти словесну багатозначність (а в польській мові це так підступно!), що призведе до значеннєвої руйнації й зітре, попри щире намагання, сутність оригіналу, – і все піде нанівець... Повертаєшся знову до зробленого, ставлячись до ніби цілком рідненького тексту як до чужого – та бачиш то там то сям ґандж! Знову вибираєш із цілого синонімічного ряду єдине, влучне слово, що вкочується у свою чарунку як влите, або в переліку фразеологізмів надибуєш правильний, вдалий, пильнуєш, чи належно все припасовано! Врешті – to jest to! Себто – те що треба! Та де там! Відкладаєш знову на певен час уже нібито готовий переклад, щоб наново перечитати і спідлоба глянути на себе збоку.Чи не пролізе де куца незграбність, як потерча, або чи «не вигулькне де якийсь огидний москалізм», за словами Михайла Слабошпицького. Ах, як мені добре, коли врешті виходить добре!
Літературний проект видавний проект
- Розкажіть про співпрацю в рамках проєкту «Між Карпатами і Татрами». Чим був продиктований вибір авторів до 36-го випуску цієї серії?
- До лЮбої моєму редакторському олівчикові унікальної білінґвальної серії «Між Карпатами і Татрами», де публікуються переклади насамперед зі словацької, а також польської мови, я прикипіла з першого номера випуску, беручи безпосередню (з неохотою вживаю це слово) участь і в багатьох наступних. А це сталося, як памʼятаєте, ще 2001-го! Незчулася – як і сама втрапила туди, правда – через літ двадцять, проте вже авторкою поетичних і прозових перекладів з польської літератури!
«Вину» за це покладаю на Вас, дорога пані Тетяно, адже саме Ви, її засновниця і творчиня (будьмо й ми на чубку фемінітивної хвилі!), не перестаєте дивувати літературний світ цікавими зразками перекладної творчости, спочатку своїх студентів-словакістів, а далі – й «нестудентів». І це упродовж такого тривалого часу, коли, здавалося, все може обірватися на льоту! Та висохло джерело недовіри навіть у запеклих скептиків, коли одне за одним (ще й кожного разу порядним тиражем у триста примірників!) стали зʼявлятися плоди Вашої наполегливо-послідовної і справді жертовної праці. Знаю, що дифірамби Вам байдужі, проте насмілюся дати собі раду з ними хоч частково. Ось недавно побачив світ уже й 41-й випуск цієї серії, з польськими перекладами Казимира Гурницького (з двома передмовами, куди встромилася і моя, за Вашим визначенням, «елегійна»). Зауважу, що кожне переднє слово у випусках – Ваше.
Не можу оминути й особливе білінґвальне видання цього проєкту – «Дванадцять: Українська поезія авторів Карпатського регіону у словацькому перекладі Валерії Юричкової» (2010), здійснене на високому мистецькому рівні. Хоч не брала я в цьому участи, проте сприйняла з натхненням, радіючи блискучому досягненню його творців.
Що стосується полоністики, то впала мені в око (випуск 30-й за 2019 рік) добірка перекладів Надії Панчук поезій лавреатки премії Нобеля Віслави Шимборської, а також відомих нашому читачеві Тадеуша Ружевича і Марії Павліковської-Ясножевської. Для себе з приємністю відзначила, що в ній репрезентовано й поезії, з українським акцентом, Вальдемара Міхальського (1938 р.н.), відомого сучасного польського поета, критика, есеїста, родом з України, лавреата численних літературних нагород, який зʼявляється на багатьох культурницьких заходах, де присутні й українські письменники.
Чому згадую про це? Позаторік такий захід з участю польських і українських літераторів, для пошанування В. Михальського, відбувся у знаменитому деревʼяному будиночку Марії Кунцевічової в Казімєжі, де здавна, ще за її життя, проходили і тепер проходять мистецькі зустрічі. На допис і світлину з цих подій відомої української письменниці Лесі Степовички я відгукнулася у Фейсбуку. Для мене це стало відтворенням світлих споминів про перебування в цьому творчому осередку щирої приязні між представниками двох народів.
Та вернуся до того, звідки й почала, – моєї присутности, а саме перекладацької, в проєкті «Між Карпатами і Татрами». Чи пригадуєте, як кілька років тому, одного сонячного й уже майже березневого золотого дененька, малаʼм необережність зарецитувати мимохіть, одразу перекладаючи, «Вік» Леопольда Стаффа.
Чому – питаєш мене –
Твої очі вчора сміялись,
А нині вже на чолі хмари
зібрались?..
Приховати свою «стихотворчість» можна було б від будь-кого, тільки не від Поетеси. Виведено мене «на чисту воду» – і того-таки 2022 року побачили світ (у 36-му випуску) поетичні переклади всіх чотирьох: Леопольда Стаффа, Владислава Броневського, Юліана Тувіма і Константи-Ільдефонса Ґалчинського, про яких вже згадувалося і до котрих згодом, в окремій самостійній збірці, доєднається і Ярослав Івашкевич, творячи поетичне гроно пʼятьох. Відтоді фіксується й моя «літературознавча праця», цього разу – у вигляді есею.
А наступного, 2023 року, у випуску 39-му, зʼявивилося тлумачення перших девʼяти есеїв автобіографічної повісти Яна Парандовського «Сонячний годинник». Своєрідний початок прозової саги… Забігаючи наперед, скажу, що саме ці два випуски ( 36-й і 39-й) було відзначено Обласною літературною премією імені Федора Потушняка в галузі художнього перекладу за 2024-й рік.
Невідворотність судьби в тому й полягає, що на якомусь перетинку шляху, буцімто чисто випадково, можна зіткнутися з кимось очі в очі, щиро дивуючись взаємній подібності поглядів та вподобань. Насправді ж, випадковостей не буває. Доля знає, що робить.
Писати просто – не так просто
- Дякую Вам на доброму слові й щиро вітаю з літературною премією!… Отже, Ви познайомили українського читача з автобіографічною повістю «Сонячний годинник» відомого польського письменника з українським корінням Яна Парандовського. Поділіться досвідом роботи з текстом першотвору.
- Розмову про самого Яна Парандовського і його «Сонячний годинник» продовжу й одночасно почну здалека, коли, дефілюючи Хрещатиком 1975-го, дійшла до книгарні, де й звернула увагу на непримітну зовні книжку. Була це автобіографічна повість, про яку вже згадувалося, славнозвісного автора «Алхімії слова», родом зі Львова, українського походження: батько Іван Бартошевський – теолог, письменник, професор Львівського університету, де пізніше викладав і його син.
Про стиль і мову творів Яна Парандовського найкраще висловився Ярослав Івашкевич: «…простота і прозорість кожної фрази (…), ніби вода, омиває зображуваний предмет, відбиваючи його в собі». Олесь Гончар у третьому томі своїх «Щоденників», які я прочитала від «дошки до дошки», занотовуючи найяскравіше, сказав би про таку простоту: «Писати просто – не так просто!».
Читала я повість, з перервами в роках, разів пʼять, настільки захопили мене майстерність викладу та історичне тло, на якому відбуваються події, змальовані у двадцяти двох есеях, повʼязаних однією сюжетною лінією – дитячими роками письменника від раннього дитинства до закінчення гімназії. Українського перекладу повісти ще не було. Запрагла зробити це сама. Адже chcieć to móc! (хотіти – це могти!). Додам ще одну улюблену приповідку: і lwy czasem myszy potrzebują; дослівно: деколи й миші стають левам у пригоді.
Зауважу, сама повість видрукувана таким дрібним шрифтом, що треба було докладати чималих зусиль, аби читати. Використовувала навіть лупу. Що вже казати про набір тексту, який чекав попереду. Проте все це – технічні моменти, які вирішувалися ніби й самі собою. Така поліграфія була зумовлена обмеженням письменників у папері для друкування книжок, що спричинило написання до влади ПНР 16 березня 1964 року першого великого протестного «Листа 34» (List 34) польських інтелектуалів, під яким стояв і підпис Яна Парандовського. Йшлося там і про цензуру, і про обмеження свободи слова.
Оскільки перші девʼять есеїв щасливо побачили світ у серії «Між Карпатами і Татрами», то вирішила перекласти й решту й видати, якщо вдасться, окремою книжкою з підзаголовком: тринадцять есеїв автобіографічної повісти, з невеликою, як і в попередньому виданні, передмовою. Хоч і не єдиним виданням, зате в повному обсязі. Як свідчить прислівʼя: lepszy wróbel w ręku, niż cietrzew na sęku, що по-нашому: краще синиця в руці, ніж журавель в небі.
Отже, взялася до праці з ентузіазмом: «всього-на-всього» якихось добрих кілька місяців невтомного записування-переписування, бо робилося це від руки, в грубому зошиті, нескінченного перечитування, редагування перекладу і прискіпливого коригування польського тексту.Зауважу, що трудитися прозою аж ніяк не легше, ніж поезією. Дбати про досконалість мови – найперше правило! Крім того, весь час мусиш триматися тієї межі, щоб не відхилитися від авторського стилю, зумовленого й використанням лексики з різними смисловими відтінками, особливо для відтворення, як уже згадувалося, історичного фону – Галичини кінця ХІХ-початку ХХ століття.
Після такої дробинки праці можна було собі сказати: хоч живемо з пучок, але й для нас є місце в церкві. Сталося так, що з допомогою «групи підтримки» – Ужгородського пресклубу – білінґвальне видання побачило світ! Що відчуваю? Втішена. Додасться ще один твір (шостий) Яна Парандовського до переліку вже перекладених українською. Як продовження діалогу.
- Нещодавно взріло світ розкішне видання «Пʼятицвіття польських поетів»… Відчувається, що Ви глибоко занурені в життя і творчість відомих польських авторів ХХ століття. Засвідчує це, зокрема, й ґрунтовна передмова до книжки. Які проблеми довелося долати в процесі перекладу?
- До цього, як тепер «по-модньому» кажуть, проєкту йшла відтоді, коли здійснилася публікація моїх перших перекладів чотирьох видатних польських поетів: Стаффа, Броневського,Тувіма і Ґалчинського (відомих мені ще від часу праці у львівському видавництві) в чудовій білінґвальній серії «Між Карпатами і Татрами». Це додало впевнености й отухи, що справа сеся не така вже й безнадійна і що можна рухатися в тому ж керунку. А хто ж іще один із найвидатніших ХХ століття? Звичайно, Ярослав Івашкевич. Підбиралася до поетових творів дещо з острахом, намагаючись проникнути у світ його неспокійного буття і зацікавлень. Врешті звела докупи всіх пʼятьох – і вийшло поетичне гроно! Довелося вишукувати їхні твори, перечитувати, записувати вибірково, звіряти-перевіряти, порівнювати оригінал з перекладом… Нескінченна праця з постійними сумнівами. Так, але – взаємно вдячна! Адже здійснювалося це з дещицею якоїсь вправности, бо тримала перед очима «живий» текст, а не підрядник. Щодо останнього спадають на думку слова одного з героїв «Сестер Річинських» Ірини Вільде про «поцілунок крізь шибу» – хоч в інакшому контексті, але з однаковою сутністю.
Наважилася викладати білінґвально й дещо зі зробленого у Фейсбук. Вирішила врешті додати до вже опублікованих тридцяти поезій вказаних авторів ще сто. Прихильні відгуки читачів, навіть польських, а також відомих українських письменників, мене надихнули. Проте завжди памʼятала й памʼятатиму, хто подвИг мене на таку творчу працю, яка стала мені визначальною.
Переклад деяких поезій давався інколи порівняно легко. А тлумачення обсяжних, з великою кількістю строф, зі складною конструкцією, вимагало постійного й сумліннного вдосконалення, адже кожна мова має свої особливості. Тож треба пильнувати, аби не схибити. Заспокоювалася тільки після численних виправлень і перероблень, коли можна було з полегкістю зітхнути: таки вдалося. Згадую, скільки разів відкладала «Czyhanie na Boga» («Чатування на Бога») Юліана Тувіма, «Do żony» («Дружині») Ярослава Івашкевича, «Drzewo rozpaczające» («Дерево розпуки») Владислава Броневського, «Wysokie drzewa» («Високі дерева») Леопольда Стаффа. А в перекладі Константи-Ільдефонса Ґалчинського вірша «Pieśń o żołnierzach z Westerplatte»(«Пісня про героїв з Вестерплятте») дійшло аж до трьох варіантів, і кожен – нібито вдалий. Проте вибрала той, що найбільш близький до оригіналу (переважно цим керуюся) і де відчувається, передана через переклад, віршотворча майстерність самого автора. Така поезія дає відчуття нескінченности простору і часу саме тут – де початок Другої світової на Вестерплятте. Наше сучасне наздогнало минувшину.
Врешті все впорядковано. Насамкінець залишилося переднє слово, в якому стрижневими мали стати найважливіші, визначальні моменти в житті кожного автора, де відчувалася б і українська лінія, присутня в їхній долі. Врешті визріло щось подібне до тексту, як Ви вдало підмітили, – «на межі есею». Адже довелося занурюватися з головою в читання безлічі розлогих літературно-інформаційних матеріалів (як і при тлумаченні «Сонячного годинника» – про самого Яна Парандовського) – найперше польських, які, крізь товщу часу, вели за собою вглиб десятиліть. І з цього масиву вилущувалось зерня. Поставали сильветки.
Недавно відновила в памʼяті, перечитуючи допис професора Юрія Ковалева про Юрія Лавріненка, автора праці «Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933» (Париж, 1959), «монументальної речі» (Олексій Кобець-Варава), яка мала понад тисячу сторінок і зʼявилася накладом, зауважую, польського видавництва «Літературного інституту», що саме Лавріненко увів таке поняття, як «сильвета», від польського «sylwetka», й українізував, забираючи «k». Тому, й собі послуговуючись таким визначенням, намагалася штрихово подати сильвети пʼятьох.
Продовжуючи цю тему, зазначу, що здавна цікавилася діяльністю видатного польського публіциста Єжи Ґедройца (Jerzy Gedrojc) (1906 - 2000), життєпис якого заслуговує окремої розмови. Саме він створив від цього ж «Літературного інституту» знаменитий інтелектуальний часопис «Культура», де й було видано антологію Ю.Лавріненка, і саме Ґедройц запропонував авторові вжити таку назву, бо стояв на твердих позиціях захисту українства, знаючись добре з Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, іншими, які творили українське коло «Культури». Так само поєднувались з українством і автори моїх перекладів. Чому згадую про це? Бо йдеться про підсилення українського-польського діалогу, як це робив Єжи Ґедройц, уже навіть з позиції представлення культури обидвох народів, а в нашому випадку – перекладів. Іван Франко писав, що тлумачення літературних чи наукових творів дає «…можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духа…».
І наостанок – про назву книжки, що також повʼязано з моїми попередніми заувагами. Йдеться про поетичне гроно авторів, обʼєднаних часовим простором, які блискуче володіли словом, а також про значимість їхньої творчости не тільки в польській, але й у світовій літературі. Оскільки вже існує визначення «пʼятірне гроно», що стосується українських неокласиків, серед яких і з «розстріляного відродження», то дихнУла назва пʼятицвіттям, яке зосереджує в собі всю сутність написаного. Так постало «Пʼятицвіття польських поетів» – з чудовою на обкладинці роботою Надії Боднар-Дідик «Легенда про птаха». Вважаю, що у виданні, а найперше в поетичному, мають гармонійно поєднуватися досконала верстка, вдале художнє оформлення, правильний вибір допоміжних поліграфічних елементів, які підсилювали б естетичне сприйняття краси і правдивости Слова.
- Поділіться сокровенним - над чим працюєте тепер, які надбання польської літератури мрієте донести до українського читача?
- Якщо втаємничити, – то вже завершила працю над збіркою поезій одного автора і відклала для більш ґрунтовного, не знати скількиразового, прочитання. А це вимагає часу. Надибала гарні зразки творів сучасних польських поетів. Придивляюся з цікавістю.
Скажу, що багатьох дивує такий несподіваний, так би мовити, екзистенційний «прорив» мого перекладацького труду: чому саме тепер, а не раніше. Адже можна було б зробити більше! Відповідаю лагідно: на все своя пора. Безперервна праця на українських, і не тільки, видавничих просторах утрамбувала якусь тайстрину знань, які час від часу «облагороджую», щоб не зішурхнули з вітром. Придалася й дрібка якоїсь іскри творчої і досвіду. А якщо – про останній, то завжди памʼятаю мудрість мого дідуся: «Замолоду я гадав, що маю розуму повну шипку (себто шапку), а тепер знаю, що ніц не знаю!», хоч чути не чув про давньогрецького філософа. Тому пильную Франкове: semper tiro! Отже, спочатку здобудь! Тоді й Слово, до якого підходиш навшпиньки, «z majestatu swojego wieku», себто з висоти своїх літ (за Яном Парандовським), і досвіду, віддячить рясно.
Розмовляла Тетяна Ліхтей
Фото І.Брези
Фото видання "П'ятицвіття польських поетів" - Закарпатської обласної наукової бібліотеки ім. Ф.Потушняка