Ще у серпні 2013 року Zaholovok.com.ua вирішив розпочати проект - «Один день». Саме один день журналісти проводили у різних ситуаціях і місцях. Розпочали з балкону, а потім були вокзали, берег моря, дитбудинок, ліс, електричка та навіть цвинтар.
Зараз же пропонуємо вашій увазі чергову публікацію з цієї серії .
Один день у Одесі
Оскільки день все-таки розпочинається зранку, а поїзд прибуває лише пообіді, можна сказати, що наш одеський день розпочинається саме з потяга. Тут і надалі автор іноді писатиме саме «наш», бо подорожував з дуже важливою для нього людиною, і писати «хочеться саме так.
Тож ранок розпочинається у вагоні №10 помірною температурою. Наші плацкартні місця, на щастя, на віддалі від туалету, тож із запахами все відносно спокійно. Виспатися на верхніх полицях вдалося непогано. Проблеми хіба з тим, що на нижніх все ще сплять пасажири, тож снідати сідаємо на сусідніх бокових. Ситуацію рятує вчасно прихоплене печиво з висівками та «місцевий» чай за 4 гривні з дуже незвичним цукром. Хоча так навіть атмосферніше.
Втім, вже скоро доводиться знову пересідати, адже і на ті місця знаходяться пасажири. Тож ми знову залазимо на свої верхні місця і проводимо решту часу у читанні. Чи не тому єдине, що запам’ятовується з вагону, це реклама однієї зі служб доставок. Звучить вона приблизно так «Відправте багаж поштою, а у дорогу візьміть лише оце». Біля оце намальована собака, на кшталт, пінчера, карликового. Одеський характер вагону видають ще реклама квартир від 70 до 1000 гривень, молода російськомовна провідниця та занавіски.
Нарешті вокзал. Місто зустрічає нас трохи непевною погодою і радянськими символами біля напису «Одесса». Та в цілому будівля вокзалу чимось нагадує Львів, і взагалі враження від міста якісь змішані. Особисто я всі міста оцінюю вокзалами, бо ту першу картину, яку бачиш, виходячи з поїзда, потім не переб’єш жодними архітектурними перлинами. Одеса, отже, для мене у цьому плані десь посередині між Львовом, у який я закохалася з першого погляду, і Києвом, з якого хотілося відразу сісти на поїзд додому. І потім тут відразу кидаються у вічі трамвайчики, а це практично потяги, які я страшенно люблю.
Як виявиться згодом, проїзд у трамваї коштує 1 гривню 50 копійок. Гроші збирає тітонька-кондуктор у синьому фартуху, як у продавчинь з ринку. Вона ще чомусь все не може запам’ятати чоловіка, що стоїть поруч і разів з чотири просить його заплатити за проїзд. І ще бере додаткову гривню п’ятдесят за наш туристичний рюкзак.
Та повернемося трохи назад.
Ось ми виходимо з вокзалу і бачимо ще один вокзал. Як можна здогадатися, це автовокзал. Швидко знаходимо цікавий нам маршрут і сміливо йдемо гуляти містом до темряви. А до центру тут з вокзалу якихось хвилин 20 пішки. Отож, гуляємо!
Перше, що впадає у вічі в Одесі це подібність до Ужгорода. Якщо бути точнішим, то ти просто йдеш вулицею і нічого у вічі не впадає, бо архітектурні елементи старих будинків нерідко нагадують наше Корзо. А от що помітно, це новобудови і відремонтовані будинки. Вони вирізняються тим, що власне, не так сильно і вирізняються. Місцеві, очевидно, черпають ідеї з уже існуючих будівель, або більш-менш адекватно їх відновлюють. От тільки «кітч» іноді зашкалює. На вулиці Рішельєвській, наприклад, можна знайти 2 золоті статуї, які досить таки псують враження своєю «дешевизною. А у самісінькому центрі знаходиш мутанта, який знизу ніби історичний, а зверху – скло. (Автор – не професійний архітектор, тому все вищесказане лише власна думка).
Та повернемося на Рішельєвську. Йдеш нею і думаєш: як краще написати так, аби було цікаво. І от рішення - треба шукати частинки Ужгорода! Про будинки вже сказала. Тепер про іншу наболілу проблему – «олені». От повірте, в Ужгороді у нас ще все нормально. У Одесі, мало того , що світлофори досить таки недружні до людини і більше орієнтовані на рух авто, людина ризикує ще і бути збитою на кожному перехресті. А оскільки місто побудоване досить правильними кварталами останніх там дуже багато. От і виходить, що на зелений колір у кращому випадку доводиться обходити авто, а у гіршому бігти від авто, яке газує позаду тебе немов натякуючи «Не спи, переходь швидше». Ну і періодично треба пропускати на зелений авто перед собою, бо знову ж таки ніхто зі світлофорами не рахується. Тому однозначно тут було б актуальніше фотографувати не «оленів», а тих хто їздить як homo sapiens. От так.
Далі по вулиці знаходимо нашого рідного Швейка та навіть ціле кафе присвячене йому. Дрібниці, а приємно. Втім, назва закладу чомусь у пам’яті не закарбовується.
Далі тераси. Їх у південній столиці просто купа. Великі, маленькі, загороджені, незагороджені, з м’якими стільцями, з лавицями, з декором і без. Всього не перерахувати. Головне, що кидається у вічі, це тематичність терас і закладів. Лавиці відповідають столикам, столики декору, декор закладу. Офіціанти майже всюди носять тематичну форму. Гарно і злагоджено. Навіть знайшлися два заклади Львіської майстерні шоколаду. А от кава..
Справжній ужгородець всюди куштує місцеві каву. І всюди вона йому недобра. А як добра, то дорога. Навіть у Італії та ж сама ситуація, щоб ви знали. І от у Одесі ми виходимо на пошуки кави. У поїзді навіть не пробували. Знаємо ми їхню «Галку». Біля вокзалу продається якийсь розчинний «чемергес», а у одного араба вже за декілька днів знаходиться еспресо за розумну ціну – 8 гривень, але зроблене як із найдешевшого сорту арабіки. Це ж ні в які ворота.. У Львівській майстерні за еспресо просять 14 гривень, тож ми йдемо шукати далі. У самісінькому центрі в парку на Преображенського знаходимо зо три кавомашини. Сміливо йдемо до однієї з них. Тут вже бачимо ціну у 12 гривень і вирішуємо, що треба пробувати. Ну що сказати? Враження складаються десь на рівні ужгородської, але все ж за таку ціну та ще у кавомашині брати напій якось дико.
Із центру міста запам’ятовується ще бруківка на Дерибасівській, численні тераси, страшні вивіски та вітрини, які псують перші поверхи ледь не всіх будівель за виключенням кількох головних, МАФи з усіма можливими кухнями світу, натовпи туристів тощо. А потім погода почаинає повільно псуватися. Саме тому ми вирушаємо до «Мекки» всіх молодих вегетаріанців України. Про це місце складають легенди. Долею його власника переймаються сотні. За два дні фестивалю «Маяк» власник збирає гроші на новий «Бентлі» і освіту в Англії для сина. І все це «Фалафель» на перехресті Троїцької та Преображенської. Кажуть, що тутешній фалафель найкращий не лише у всій Одесі, але і у всій Україні. Для тих, хто не знає, це завернуті у лаваш разом з овочами котлетки з меленого нуту. Страва дуже ситна і може замінити цілий обід. Автор статті за чотири дні перебування в Одесі жодного разу цілу порцію не осилив.
Оскільки «Фалафель» - місце збору зацікавлених осіб, зустрічаємо тут знайомих із фестивалю і йдемо разом з ними у якийсь із центральних скверів, котрий запам’ятався хіба тим, що клумби були такі лисі, як народна при Ледиді. А потім вирушаємо на море. Під проливним дощем навіть не особливо холодно. Дорогою радує креативна реклама туалетного паперу, всі фотографуються на її фоні. Фото, до слова, розміщаємо не на правах реклами, а так, аби посміятися.
Але повертаємося до моря. Воно у Одесі попри чутки чисте. Такі самі і пляжі. Можливо, через робочий день людей на міському пляжі мало, та все ж тут гарно. Чистий пісочок, лежаки, пляжні торговці, прибережні кафе…все так,як і має бути.
Ледь встигаємо трохи покупатися, як знову починається дощ. Доводить тікати вулицями Одеси і ховатися у якомусь під’їзді. Тут і надалі бачимо дуже багато котів, які зовсім не бояться руху ні авто, ні людей. Вони просто живуть біля вітрин магазинів, у місцевих підвалах, локальних квартирах. Доки ховаємося у дворі, виходить місцевий дядько і каже, що бачив нас біля моря. Розповідає, як малим грався у цих дворах на горищі і разом з друзями листав старезні талмуди єврейської школи, котра була у цьому ж таки будинку.
Та дощ нарешті трохи припиняється і ми біжимо назад до вокзалу, ловимо свій 31 трамвай і їдемо 40 хвилин до ДК, як його тут називають, або ж до палацу культури колгоспу ім. Карла Лібкнехта. О, як звучить!
За час поїздки вдається побачити немало цікавого і зробити деякі висновки. Попри дощ і деяку сірість, а ще довгу історію, Одеса видається мені містом молодим, яке росте, розбудовується, живе. Клумби у спальних районах міста чомусь нерідко кращі, ніж у центрі. Радянська архітектура відрізняється подекуди цікавим декором. Автобусні зупинки прозорі і без магазинів. Трамваї, тролейбуси і автобуси мають безліч зупинок і взагалі оплата на виході, що по-своєму логічно. Не заплатив перед виходом, автобус не зупиняється. І все. Ще є багато тумб і соціальної реклами «Я люблю Одесу», які зрештою виявляються приватними, та ще і служби екскурсій. Тим не менше наліпок на стінах через це значно менше, ніж в Ужгороді. І ще просто купа всього. Але день був довгим і хочеться просто відпочити, адже завтра розпочинається фестиваль і потрібно підготувати сили!
Аби підбити підсумки, хочеться сказати, що пізнати будь-яке місто за день неможливо. В принципі, неможливо це і за 4 дні, і за тиждень. А може, і взагалі ніколи... Єдине, що у чужому місті звертаєш на такі питання більше уваги,от і видається, що процес йде куди швидше.
Що можна сказати про Одесу. Це не Київ з його мегаритмом життя. Це не Львів з його акуратними вивісками. Це не Ужгород, де всі всіх знають. Це не Рим, бо тут дерева всюди і навіть там, де не треба. Це не Хмельницький, бо замість салонів краси тут швидше знайдеш сотні універмагів. Власне, це Одеса, вона унікальна і живе своїм життям. Її можна полюбити, можна зненавидіти, але побачити однозначно треба!
Ярина Денисюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
