Чи помітили ви, що слова «Закарпаття» і «кіно» все частіше зустрічаються в новинах поряд? Гірський кінофестиваль, Закарпатська фільмкомісія, лекції, кіношколи, майстер-класи і нові імена, – все це потрохи стає для нас не чимось дуже незвичним, а сферою, яка розвивається, і має на Закарпатті круті перспективи. Дмитро Грешко – закарпатський режисер, який зняв кілька документальних фільмів. Його «Сніжні барси Карпат» викликали жвавий інтерес у публіки ще на етапі реалізації ідеї, що вже й казати про сам вихід фільму, а короткометражка «Врятуй мене, лікарю!» отримала головний приз фестивалю «Wiz-Art» в національному конкурсі та спеціальну відзнаку журі на кінофестивалі «Молодість». Зараз режисер має черговий успіх: повнометражний документальний фільм Дмитра Грешка «Швидка на периферії» увійшов до переліку кінопроектів-переможців конкурсного відбору Державного агентства України з питань кіно.
Це 70-хвилинний фільм про працівників станції швидкої медичної допомоги провінційного закарпатського містечка. Головна героїня – лікарка швидкої в Іршаві Наталія Кинів. Зйомки заплановані вже на кінець цього року. Zaholovok.com.ua розпитав Дмитра детальніше – і про фільм, і про творчість загалом.
– Чому документалістика?
– Так вийшло, що мені документалістика цікава як жанр. Я чітко бачу, що можна зняти, маю ідеї, які я міг би реалізувати. Якщо розглядати ігрове кіно, то я поки не уявляю, як у ньому показати те, що я хочу. А у документальному – цілком.
– У тебе є фільм про рятувальників, про медиків. Тобі цікаві такі професії, пов’язані з ризиком? Чи чому такий вибір для фокусу?
– Мені сама по собі цікава тема порятунку, тема спасіння. Порятунок сусіда-алкоголіка чи наївного туриста, чи порятунок людей медиками проти їхньої ж волі... Цікавить дослідження цієї теми, мене до неї тягне. Я теж мав таку схильність до порятунку людей. У якомусь сенсі це – відхилення. Бо рятувати треба того, хто цього просить. Цікаво взагалі, як у житті звичайному це відбувається і як суспільство на це реагує.
Щодо рятувальників – це пояснюється ще й тим, що мені гори цікаві дуже і я сам потрапляв у всілякі ситуації, тому добре розумію, як буває. А медики – реально ті люди, які рятують людей щодня. Моя подруга Наталка з Іршави, подарила мені цікавість до цієї теми, вона працює лікарем на швидкій. Ми разом їхали в Будапешт, я підвозив Наталку в аеропорт, і вона розповідала мені історії зі свого життя. Після того я вирішив відзняти фільм про медиків швидкої допомоги.
– Ти провів з лікарями цілу зміну?
– Ідея була в тому, щоби зняти роботу швидкої на Новий Рік. З одного боку маємо людей, які святкують, веселяться, з іншого – медиків, які посилено працюють. Спочатку планував зняти в Іршаві, але в той час якраз навчався в Києві й подумав, що там буде більший "двіж". Кілька тижнів добивався дозволу з Міністерства. Провів з медиками три зміни, але подав це у фільмі як одну робочу зміну. Це фільм-спостереження. А майбутній буде більше як фільм-концепція.
– Щодо твого нового кінопроекту: як вирішив подаватися на конкурс Держкіно? Як шукав спільну мову з продюсерами?
– У моєму випадку все було органічно. Із продюсеркою Поліною Герман я познайомився рік тому на скаут-турі, який організовувала Закарпатська фільмкомісія. Розповів, що зняв фільм про рятувальників. Вона колись знімала серіал про поліцейських, тема їй близька, тому запропонувала подати на грантовий проект Українського культурного фонду серіал про швидку. Але я щось не дуже хотів робити це в такому форматі, проект ми не подали, а пізніше Поліна запропонувала спробувати себе на конкурсі від Держкіно. Я спочатку планував на цей конкурс подати інший кінопроект – про Кмитівський музей радянського мистецтва. Але там у мене ще не було ні героя, плюс не вистачало знання теми. Думаю, на цьому етапі, воно б могло вийти трохи нудно, тому вирішили таки взятися за швидку.
– На коли заплановані зйомки і як відбуватиметься робота над фільмом?
– Ще про все точно не знаю, але хотів би починати зйомки вже в грудні. Не люблю дуже довго працювати над одною темою. На фільм про рятувальників, при тому, що було багато різних локацій для зйомок, пішло пів року. Цей фільм я теж хотів би зробити за півроку.
Зйомки заплановані в Іршаві, головна героїня – Наталка Кинів. Якраз зараз формую команду, яка буде працювати над фільмом. Поки все на стадії переговорів.
– Київ і Ужгород: як тобі столиця після нашого ужгородського розміреного життя? Чи не «дратує» прив’язка до локального рівня, коли вже живеш у столиці, але тебе називають «ужгородським, закарпатським режисером»?
– Я зі Страбичова. Але довгий час я жив в Ужгороді. І зараз би назвав себе більше ужгородцем, ніж киянином. Зі столицею смішно вийшло, бо я завжди казав, що я ніколи в Києві не буду жити. І кожен ужгородець мене добре зрозуміє, бо реально часто чуємо: "Київ? Ні-ні, ніколи, ти шо!". Тепер я вже не можу так говорити. Київ відкрився для мене з іншої сторони. Мені взагалі цікаво досліджувати все, і столиця в якийсь момент стала для мене полем для цих досліджень. Це дуже захоплює. Хоч ти цього і не дуже хотів. Як кіт, наприклад, не хоче переїжджати, звик до своєї міської квартири, знає там кожен куток. Свого кота я перевіз в село, йому це спочатку не подобалося. А потім побачив, що це крутіше: і горище є, і поле величезне, і можна битися з багатьма іншими котами, – життя для нього стало цікавіше. Отак приблизно було і зі мною. У столиці багато всього нового, багато людей, з якими можна попробувати щось цікаве зробити. Не дивно, що в Києві збирається дуже багато ініціативних особистостей, і це дуже освіжає мозок після якогось періоду, проведеного в Ужгороді.
– Чого для творчості тобі не вистачає в Ужгороді, на Закарпатті, в порівнянні зі столицею?
– Містечкам треба такі події, які би могли якось збадьорити зацікавлених людей. От гірський кінофестиваль якраз це і зробив. Ті, хто реально цікавиться темою, побачили, як багато всього крутого можна зробити. Просто справді класний контент створюється тоді, коли люди із різних сфер починають робити щось спільне. Як зробити так, щоб ці люди знаходили один одного і реально хотіли працювати разом? Це вже більше філософське питання.
Для творчості завжди треба нову інформацію, нові горизонти, щось свіже. На Закарпатті я, здається, вже майже всюди був. Кордони – так, близько, але в останні півроку це зовсім не актуально. Коли все закрито, починаєш варитися в одному і застрягаєш на чомусь. У Києві цієї нової інформації достатньо багато. З іншого боку зараз карантин так розвинув можливості для отримання нової інформації, що відбуваються просто чудесні штуки в плані можливостей для самореалізації. Їжджу в село і бачу, як все міняється. У мене велика сім’я, нас шестеро. Двоє моїх братів працюють віддалено. Зараз не обов’язково їхати у велике місто, щоби щось круте робити. У селі теж можна шукати щось нове. Кожному – своє. Головне, щоб часу вистачало на ще щось, крім роботи. Життя – це не тільки 8 годин.
– Що, на твою думку, є необхідним для того, щоби молоді талановиті люди могли розвиватися у сфері кіно саме тут, на місці, не шукаючи можливостей кудись поїхати?
– Молодим режисерам зараз не потрібно багато грошей. Інколи достатньо просто сприяти і не заважати. Молодим людям треба дуже мало. Фільм про рятувальників я зняв десь за штуку доларів – половина своїх, половину мені задонатили. Швидку – за ще менше, здається. Для того, аби зробити короткометражний фільм, не потрібно дуже багато ресурсів. Необхідні якісь інститути, які би треба розбудувати, розвинути, платформа для діяльності, для руху.
От є кінофестиваль. Це вже великий плюс. Це вже можливості для розвитку. Фестивалі й відзнаки на них – це по суті, підтвердження, що «да, цей чувак шарить, він знімає крутий фільм». На «Wiz-Art» мені дали нагороду за фільм про швидку, на «Молодості» – отримав спеціальну відзнаку журі. Коли потім ти розмовляєш з продюсерами, спонсорами вони краще розуміють твій рівень. Коли я подавався на конкурс від Держкіно, то, наприклад, один з екпсертів мене одразу згадав по моїй роботі з кінофестивалю.
– Кіно – це така індустрія, яку треба підтримувати, щоби вона добре стартонула. Як дитину, яка лиш народилася, – її ж не можна зразу на роботу, на восьмигодинний робочий день. Вона маленька, ще не може сама ходити і бути на рівні з дорослими. Тому кіно на Закарпатті треба кілька років підтримувати, щоби ота дитина трохи підросла. Прикладів такої підтримки – багато, навіть в Україні. УЛьвові мер надав 100 тисяч переможцю у категорії глядацьких симпатій на кінофестивалі «Wiz-Art» для створення фільму у Львові. Тобто, для того, щоб талановита людина зняла своє наступне кіно саме у Львові. Це, ніби, небагато, але це вже дуже хороший старт, який допомагає режисерам, продюсерам залучати кошти з інших джерел, від інших спонсорів. І це реально важливо.
Деякі фільми Дмитра Грешка можна переглянути тут.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua