Хто нині є найбільш успішним українським автором? Критики, читачі й видавці називають різні імена та цифри. Відповідні рейтинги в періодиці на основі оприлюднених видавництвами показників очолюють то російськомовні представниці масової літератури Сімона Віллар і Лада Лузіна, то лідери укрсучліту Жадан, Андрухович, Забужко та Матіос. Незаперечний успіх останніх романів Василя Шкляра та Ліни Костенко. Втім, у переліку бракує ще однієї постаті: закарпатського письменника й журналіста Мирослава Дочинця. Його «Многії літа, благії літа» активно купують у книгарнях, на розкладках та в електричках. За популярністю цей твір наздоганяє роман «Вічник» того ж таки автора, номінований цьогоріч на Шевченківську премію, -пише видання «Тиждень».
«Многії літа, благії літа» Мирослава Дочинця небезпідставно можна назвати комерційно найуспішнішою містифікацією української літератури останніх років. Мовляв, карпатський мудрець Андрій Ворон, який прожив 104 роки, залишив по собі розрізнені нотатки, в яких ішлося про те, «як жити довго, в здоров’ї, щасті і радості», а журналіст Дочинець обробив їх, упорядкував та видав. Обсяг частки художнього домислу невідомий – так само, як і те, існував реальний дід Андрій і чи намагався він щось писати, а чи його образ став основою для художнього прийому авторської маски. Втім, це не принципово. Бо хто ж не хоче мати книжку, де розказано, як правильно жити? От і купують. Тут є поради стосовно того, як поводитися, молитися, вдягатися, лікуватися, їсти. Сприймається текст легко, він доступний кожному: не потребує значних розумових зусиль і може бути читаний із будь-якої сторінки. Пенсіонерка, чиї очі втомлюються після кількох рядків, робітник, який погано вчився в школі й не звичний до літератури, заклопотана селянка, котра хронічно не має часу на дозвілля, – всі вони можуть у вільну хвилину пробігти поглядом фрагмент на кшталт «Чоловік, що живе з двома жінками (має коханок) вмирає набагато раніше, ніж його жінки» або «Не втонеш, якщо вирівняєшся на воді хрестом, очима до неба» чи «Усе важке для лінощів, а для труда все легке» й завмерти в задумі, а потім відкласти заповіді мудреця до наступного разу. Читають цю книжку, вочевидь, й інтелігенти: ті, хто в часи перебудови та пізніше, в 1990-ті, захоплювався найрізноманітнішими духовними практиками й намагався самовдосконалюватися, віднайдуть тут таку саму мудрість, але адаптовану до вітчизняних реалій. В Україні складно виростити «звєнящіє» кедри, хоча дехто й пробував, а от запастися буряком – улюбленим овочем довгожителя Андрія Ворона – набагато простіше. Здоров’я і довголіття за умови регулярного вживання гарантовано.
Тим, хто чекав на українського Коельйо, повідомляємо: Мирослав Дочинець написав також сюжетну оповідь про життя карпатського мудреця. Якщо «Многії літа…» – текст у прямому сенсі масовий, то «Вічник» орієнтовано на більш інтелектуальну аудиторію. Це історія того ж таки Андрія Ворона, розказана від першої особи. Чоловік пройшов десятки випробувань – переховувався від чеських жандармів у горах та лісі, певний час жив із ченцями, згодом потрапив у сталінські табори та на рудні, потім працював на тайгових промислах, далі казковим чином об’їздив Радянський Союз та Грецію, побував на Криті, а наприкінці життя опинився на малій батьківщині, в Мукачевому. Причини його переміщень часом фантастичні й не досить докладно пояснені. Втім, це не головне у книжці. Головне, що тут знову розказано, як потрібно жити. Андрій Ворон не надто переймається питаннями ідеології, особливо на схилку літ. Для нього важливіші здоровий дух та здорове тіло. І на цьому герой наголошує щосторінки. Надміром психологізму жоден із образів роману не відзначається, і найцікавішими моментами тут є рецепти виживання в кризових ситуаціях: карпатські гори та ліс, уранові й золоті рудні, карцер, тундра, тайга. Як видобути вогонь, залікувати рани, приготувати щойно зловленого слимака чи ящірку, саботувати примусові роботи – усе це описано дуже детально. Зрештою, складається враження, що експерти від літератури, номінуючи «Вічника» на Шевченківську премію, не так перейнялися пафосом давно очікуваного роману виховання, як піддалися сентиментові родом із дитинства: Робінзон Крузо й Дерсу Узала, пам’ятаєте таких?
Шлях Вічника – це не лише зразок для кожної людини. Головний герой – меткий на розум позашлюбний син панича й сільської дівчини – до початку своїх поневірянь навчався в гімназії, планував вступати до університету, згодом воював у складі гарнізону Карпатської січі. Тобто перед нами потенційний український інтелектуал. Але, покинувши рідне село й навчання, змушений переховуватися серед дикої природи після спроби вбивства чеського жандарма-нареченого своєї коханої, Андрій Ворон до світської книжкової освіти більше не повертається. Інтелект застосовує для освоєння нових методів виживання, знахарства, просвітлення, навчається ремесел та вмінь. Герой охоче переймає досвід представників різних вірувань і народностей. А література… У Сибіру він іще випадково прочитає роман Стендаля, а потім геолог перекаже йому «Слідопита» Фенімора Купера. Тому, хто подолав земні спокуси й порозумівся з природою, ні наукова, ні художня література не потрібна. Втім, перед смертю у Вічникові все ж прокидається отой нереалізований інтелектуал: Андрій Ворон береться за перо й занотовує квінтесенцію життєвої мудрості. Таким чином, нам ненав’язливо демонструють еталон духовного вибору. І те, що книжка здобула визнання читачів і тих, хто творить культурний процес, свідчить, що більшість цю позицію підтримує, хай навіть і на словах, а не власним прикладом.
Звичайний українець, як виявилося, потребує чітких зручно оформлених інструкцій стосовно праведного життя, а також книжок, які надаються до розтягування на цитати. Водночас церква, школа, Міністерство культури, медіа не можуть ані вдовольнити його культурних потреб, ані розвинути естетичного смаку. Залишається тільки аплодувати Мирославові Дочинцю за те, що він зумів угадати запити свого читача і зреагувати на них. А от сивочолі експерти Шевченківської премії, здається, припускаються серйозної фахової помилки. Можна захоплюватися патетичним твором якщо ти – приватна особа. Але просувати його в чільники літературного процесу не варто, навіть апелюючи до справи порятунку нації. Зрештою, художні тексти мають бути психологічно переконливими й естетично довершеними, а вже потім дидактичними й декларативними.
ДЕЯКІ ЗАПОВІДІ КАРПАТСЬКОГО ЦІЛИТЕЛЯ
Якщо маєш добру жінку, радій. Це дарунок небес. Не сходься з багатьма – і для тіла мерзота, і для душі виснаження. Чари жіночі скороминущі, а туман в очах довго стоїть. Якщо немає жінки, не переймайся. Це другий дарунок долі. Так більше наблизишся до небес. Бо мало яка жінка настановлює чоловіка на благодатне.
Якщо пити, то що? Горілка збуджує кров, туманить розум і відбирає сили. Пиво в’ялить мозок і довго бродить у тілі. Вино в невеликій кількості звеселяє серце і гріє тіло.
Спиртне до 12 години – на ганьбу. Після 20-ї – на шкоду. До 30 років краще не пити взагалі. У похилому віці з розумом можна дозволяти собі погарчик. Багато моїх ровесників кажуть, що це їм радше на хосен, ніж на шкоду. Кожен тут собі сам ґазда.
Почату справу завжди звершуй, хоч і не буде з того очікуваної подяки. Хто має волю, той має долю.
Якщо чоловік вживатиме щоденно хоча б третину склянки соку або пюре гарбуза, то довго відчуватиме себе сильним. На цей рахунок маю ще одну підказку – не носіть тісної і теплої спідньої білизни. Природа так побудувала чоловіка, що його приналежність виступає з тіла. Тож весь час повинна бути на холоді, на повітрі.
Дуже важливо пити воду з джерела і криниці губами. А також, даруйте, справляти малу нужду на землю в полі чи в лісі. Так ваше тіло підживить земна електрика.
Доглядайте тварин. Хоча б кота. Від них більше спокою, ніж від людей.
Матка навіть з вулика вилетіти не може, коли наїдається вдосталь. Щоб вивести рій, бджоли починають її мало годувати. Вона скидає вагу і стає на крила. В розквіт своєї імперії римляни їли один раз у день. А в пору її занепаду – чотири рази.
Оксана Щур, "Тиждень"