На Закарпатті сільська вчителька-кандидат педагогічних наук налагоджує співпрацю зі школою Чехії

На Закарпатті сільська вчителька-кандидат педагогічних наук налагоджує співпрацю зі школою Чехії

Аксіомою є те, що будь-яка журналістська стаття значно цікавіша, якшо вона вона має невеличку преамбулу. Я теж притримуюся такої думки. Отже, зізнаюся чесно: ця шикарна преміум-тема завдяки обставинам знайшла мене сама – довелося тільки сформувати запитання і адресувати їх головній героїні інтерв‘ю Надії Василівні Марфинець, учительці-словеснику Росошанської загальноосвітньої школи І-ІІ ст., яка ось уже чотири роки є кандидатом педагогічних наук. Між іншим, не так і багато у закарпатській освітній сфері, сільській насамперед, працює учителів, що у своєму набутку мають захищені кандидатські дисертації. 

Був свого часу у Косині на Берегівщині педагог-кандидат Ференц Деяк, у такому ж статусі освіту Свалявщини очолює Едіта Грабар, у Виноградівському районі на аналогічну посаду недавно призначили 27-річного вченого у філософії Юрія Свища. На Тячівщині два шкільні директори – Світлана Дочинець у Біловарцях і Михайло Фельбаба у Ганичах, – також кандидати наук. Є, очевидно, й інші приклади, де навчальними закладами кермують особи з цим званням, але наразі вони мені невідомі. Натомість на диво скромна та порядна, ввічлива та культурна, проста й етична уродженка Керецьок і вчителька Росошанської дев‘ятирічки в одній особі, що мислить як по-жіночому, так і по-вчительськи мудро, – це звичайна освітянка звичайної сільської школи. А може незвичайність школи якраз у тому, що в ній уроки веде не просто учитель-словесник, а кандидат педагогічних наук. Я, щиро кажучи, був здивований і трохи спантеличений, коли довідався про цю вчительку. Відтак сам собі задав запитання: чому, мовляв, пані Надія веде уроки не у вишах Закарпаття чи за його межами, чому не читає лекції та не стоїть за кафедрами у студентських аудиторіях, а скромно вчить хлопчиків і дівчаток у передгірському селі Росоші? І не просто їх учить, а гідно, по-сучасному викладає українську мову та літературу, пропагує рідне слово – свою стихію. Потім на своє ж питання сам собі відповів: тут теж комусь треба вчити дітей, через призму мови, знань до слова формувати лави українців-патріотів. Тож хотілося показати учительку-словесника у всій її красі: у минулому, в пору її школярства, на уроці мови та літератури, а також поза ним, як кандидата наук і знавця краєзнавства, та, зрештою, розумного й зваженого педагога, який у філології знайшов своє професійне щастя, а коли точніше – покликання. Не погрішу, якщо скажу, що ця бесіда за обсягом хоч і не маленька, але вона варта того, аби поціновувачі друкованого слова отримали якнайповніше інформації про сільську вчительку, яка у статусі кандидата педнаук щоранку із Керецьок поспішає на уроки в Росошанську школу.     

 

Кор.: – Надіє Василівно, з вашого дозволу познайомимося ближче. Отже, розкажіть про себе: звідки ви родом, де вчилися і як опинилися у Росошанській школі?

Н. М.: – Народилася, виросла і живу в селі Керецьки Свалявського району. Закінчила у 1991 р. Мукачівське педагогічне училище (шкільний відділ), відтак у 1997 філологічний факультет УжДУ – відділення українська мова та література. Із 2009 по 2013 р. р. при кафедрі педагогіки та психології УжНУ була прикріплена як здобувач для підготовки дисертаційного дослідження. У Росошанській школі, а це по сусідству з моїми рідними Керецьками, філологом працюю з 1996 р. 

Кор. : – Питання до українського вчителя-філолога: яке значення та роль державної мови у житті людини й закарпатця зокрема?

Н. М.: – В демократичному суспільстві кожен самостійно обирає мову спілкування. Окрім того, людина може знати кілька мов, що нині модно, та вміти комунікувати ними повсякденно. Проте кожен, незалежно від національної приналежності, повинен володіти державною мовою тієї країни, в якій проживає. Оскільки Закарпаття – край багатонаціональний, то для багатьох “рідна мова” та“державна мова” – це аніскільки не рівнозначні поняття. Але знати, вивчати і поважати державну мову – обов’язок кожного.

Кор.: – Любов до слова, літератури, читання вас веде з дитинства?

Н. М.: – Так. Для мене в дитинстві були бажаними не іграшки, а книги. У моїй пам’яті зберігся такий яскравий образочок: маленька дитяча книжечка Павла Тичини “А я у гай ходила” в зеленій палітурці, яку мені читає мама (бо я ще тоді не знала азбуку). Пережила дівчам неймовірно радісні емоції від прослуханого. Це було перше знайомство з її величністю Книгою.

Кор.: – Що найпам‘ятніше, тобто таке, що може бути життєвим талісманом, залишили чи зоставите  собі у спадок від матері чи бабусі?

Н. М.: – Що, крім пошани та доброї пам’яті, можу мати в серці до своїх батьків, роду? Мудре виважене слово – це і є той живий талісман, який залишився у спадщину. Повчання, приказки, історії та бувальщини, колядки й  коломийки… Якраз цей талісман і нині оберігає нас, закарпатців, у XXI столітті, не даючи змоги розчинитися в інших культурах.

Кор.: – Цікаво, а як у школі вчилися ви та чи пам‘ятаєте свій клас? Про кого із шкільних вчителів часто згадуєте? 

Н. М.: – Зі школи (маю на увазі рідну Керецьківську тодішню десятирічку) закарбувалися найпрекрасніші спогади. Вчилася навідмінно, хоча подобався сам процес навчання, а не результат. В нас був дружній і сильний клас. В цьому маленькому міні-колективі почувалася комфортно, як риба у воді. Ми були дітьми простих працьовитих сільських батьків. Нині часто згадую прекрасну вчительку української мови та літератури Марію Михайлівну Шандро, яка привила мені любов до філологічної науки, відтак фізика Степана Андрійовича Біласа, у якого викладання завжди поєднувалося із чуйним, доброзичливим ставленням до учнів, математика (нині, на жаль, покійного) Василя Івановича Січака, який вірив у мене та мої можливості. З деякими педагогами зустрічаюся навіть тепер, тож миттю спогадами лину у своє золоте дитинство.

Кор.: – Чи пишаєтеся своїми учнями? Багатьом зуміли привити любов до українського слова, до філології? 

Н. М.: – Звичайно, пишаюся. Чимало з моїх колишніх вихованців обрали фах педагога – вчителя зарубіжної літератури, біології, англійської мови, географії, історії, початкових класів, трудового навчання. Проте надзвичайно боляче за отой “зів’ялий квіт” (за В. Гренджою-Донським), за нереалізовані таланти та здібності, за понівечені долі, яких так багато в наших селах. Між іншим, той біль не вщухає

Кор.: – Коли у вас визріла ідея написати кандидатську дисертацію? Що спонукало шкільну вчительку з передгірської глибинки до цього важкого та неймовірно клопітного діла?

Н. М.: – Скажу відверто: на це запитання немає конкретної відповіді. Щодо писання як творчого процесу, то до нього мене тягло з дитинства. Можна сказати: я завжди відчувала інтуїтивно, що народжена бути не тільки матір‘ю, дружиною, хранителькою родинного вогнища, але маю реалізувати якийсь творчий задум. Це таке собі внутрішньо-моральне пророцтво підштовхувало мене до втілення непростого замислу.

Кор.: – Розкажіть, будь-ласка, чи довго ви писали наукову працю, яка фактично стала найголовнішою вашого життя? Як і де шукали додаткову літературу? Хто й що вас у цьому аспекті надихало? 

Н. М.: – Написання наукової роботи зайняло не так і багато часу – приблизно один рік. Але до цього довго готувалася. Задум був настільки осмислений, виношений, що потрібен був невеликий період, щоби «вилити» його на папір… Багато часу витратила безпосередньо на збір матеріалу (десь три-три з половиною роки), поїздки та роботу в архівах Ужгорода, Берегова, та бібліотечних пошуках. Приємно було працювати в Національній бібліотеці ім. В. І. Вернадського в Києві, науковій книгозбірні УжНУ, особливо – у відділі  “Карпатика”, де мене завжди радо приймали та з нетерпінням чекали. З одного боку, це був напружений, інтенсивний період у моєму житті, а з іншого, – один із найяскравіших та найщасливіших. Найбільше мене надихали матеріали “зоряного періоду” літературного краєзнавства (та й краєзнавства взагалі) – 20-30-х р. р. XX ст.

Кор.: – Хто був вашим керівником, рецензентом, офіційним опонентом і т. д.? 

Н. М.: – Моїм керівником і наставником була чуйна та порядна жінка, прекрасна людина – доктор педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та психології ДВНЗ “Ужгородський національний університет” Магдалина Опачко. Певні слушні поради висловили на попередньому захисті рецензенти – кандидат філологічних наук, доцент В. Туряниця та доктор педагогічних наук, професор І. Козубовська. Офіційними опонентами на захисті в Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова були доктор педагогічних наук, доцент кафедри методики викладання суспільних дисциплін Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка Володимир Бугрій та кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини Людмила Войтова.

Кор.: – Пригадайте, Надіє Василівно, як і коли ви захищалися? Чи сильно у ніч перед цією складною та відповідальною процедурою переживали?

Н. М.: – Це був 2014 р. (зізнаюся: для мене він виявився надзвичайно напруженим у психологічному плані, адже за два місяці до захисту наукової роботи втратила батька). А стосовно останніх днів і ночей напередодні  захисту, то не переживала аніскілечки. Була готова до цього процесу. Відчувала міцне плече сильної жінки – наукового керівника, якій дуже вдячна. Пам‘ятаю, як ми тріумфально верталися з Києва: щасливі, задоволені та благополучні. Варто підкреслити, що в Києві до мене поставились доброзичливіше, ніж на попередньому захисті в Ужгороді…

Кор.: – Не кажіть, навіть так буває? А як, до речі, у сім‘ї сприймають ваш новий статус? Повідайте щось цікаве про свою родину...   

Н. М.: Чоловік за мене радіє, мотивує, заохочує до самовдосконалення та творчої праці. Що ж  до сина й дочки, то для них я є найперше матір‘ю, від якої вони чекають підтримку, любов і довіру. Хочеться згадати добрим словом покійних батьків. Зокрема, батько працював шофером, пізніше їздив на заробітки, був м‘якою, доброю людиною.  Натомість мати мала міцний, вольовий характер, була вмілим організатором (на той час у колгоспі «Пам‘ять Ілліча» була чи не єдиною жінкою-бригадиром). У мене багато від батька – ота м‘якість, але є багато і від матері – емоційність, принциповість.

Кор.: – Між іншим, як колеги реагують на те, що у звичайній школі працює поруч із ними кандидат педагогічних наук?

Н. М.: – Радше не звертають уваги. У школі, як у вулику, кипить робота. Кожен зайнятий своєю справою. Постійно не вистачає часу. Інша річ, що мені трохи затісно в школі…

Кор.: – Інтересно, як проходить урок з української мови у Росошанській дев‘ятирічній школі за участю Надії Марфинець?

Н. М.: – Думаю, що це запитання треба переадресувати учням. А якщо серйозно, то стараюся скрупульозно прогумовувати й обмірковувати  структуру кожного уроку мови та літератури. Щиро запрошую, приїжджайте в Росошанську ЗОШ І-ІІ ст., тут журналіста стрінуть радо.                             

Кор.: – Згадайте ваш найкращий і найпам‘ятніший шкільний урок?

Н. М.: – Їх багато. І всі ці уроки об‘єднує спільна тематика: літературне краєзнавство. На таких уроках ознайомлюю учнів із творчістю відомих земляків краю, як-от: Ю. Боршош-Кум‘ятський, В. Гренджа-Донський, О. Духнович, Зореслав, О. Маркуш, Ф. Потушняк, Ю. Станинець й ін. Вивчаємо твори і сучасних майстрів слова: О. Гавроша, В. Густі, Х.Керити, Д. Кешелі, В. Кузана, А. Любки, В. Шкірі, П. Мідянки, П. Скунця, І. Чендея, Д. Креміня, М. Дочинця (доречно зауважити, що всі п‘ятеро – лауреати Національної премії ім. Т. Г. Шевченка). Для уроків літератури рідного краю підготувала чимало матеріалів: методичні рекомендації, електронний посібник, рукописні збірочки тощо.

Кор.: – Як би змалювала себе сільська інтелігентка Надія Марфинець поза школою? Які маєте захоплення, чи працюєте, приміром, на городі тощо?

Н. М.: – Коло моїх інтересів поза школою – наука (точніше – літературне краєзнавство і енвіронментальна педагогіка), а ще … праця на землі. Нива – це наш, Божий, отчий острівець, де людина може не тільки побути сама з собою на самоті, але й попрацювати, аби виростити, кажучи образно, і хліб, і овоч, і фрукт. Очевидно, мій організм так влаштований, що не може існувати ні без першого, ні без другого.

Кор.: – Як шкільний кандидат педнаук Н. В. Марфинець відзначає день філолога?

Н. М.: – Як правило, обмінюємося з нечисленними шкільними колегами привітаннями й швидко розчиняємося в галасливому дитячому гомоні. З тими, що на віддалі – есемесками чи дзвінками. Звісно, хотілося б у цей день більше креативу. Але кому до справи підійти з вогником, душею, ініціативністю?  

Кор.: – Як ви вважаєте, ми є нацією грамотною? Якщо ні, то які ваші рецепти, аби подолати неграмотність?

Н. М.: – Беззаперечна істина: українці – нація грамотна. Але, на жаль, в багатьох сферах життя, зокрема соціальній, економічній, політичній, відстаємо від інших країн. Рецепт один: менше говорити, а більше працювати та …вчитися.

Кор.: – За моєю інформацією, у видавництві "Гражда" невдовзі з‘явиться ваш навчальний посібник-хрестоматія "Отчий край". Яка основна його канва?

Н. М.: – Поки що не хочу розкривати секрет. Скажу коротко: любов до рідного краю – провідний лейтмотив згаданого навчального видання. Старалася передати в книзі отой прадідівський дух любові до рідного краю, яким просякнуті читанки, за якими вчилися в Підкарпатській Русі в міжвоєнний період.

Кор.: – І взагалі, що таке для людини отчий край, мала батьківщина, вітцюзнина і т. д.?

Н. М.: – Отчий край – це свята земля, це наша колиска, домівка, берегиня, годувальниця. Тут народилися наші батьки, діди та прадіди. Тут народилися й живемо ми. Хіба ж є у світі наймиліше і найсвятіше за рідну землю?

Кор.: – У якому віці формуються філологічні задатки дитини? 

 Н. М.: – Тонкі механізми цього процесу ще не відомі. Проте становлення та розвиток філологічних задатків і здібностей як генетичного аспекту особистості, пов’язано з різноманітними сенситивними, тобто чутливими періодами в житті. Та й саме життя людини – це постійний розвиток особистості, тобто задатків і здібностей, який є безперервним і нескінченним процесом. Як і те, що дитячі літа, коли всотуються будь-які знання, формується світогляд, коли малолітки отримують перші життєві навички, не повинні проминути марно, як не можна існувати у світі без пуття взагалі, – є беззаперечною істиною.

Кор.: – Що зараз читають учні? Чи є де купити книжку у селі? (на прикладі Кушниці, Керецьок, Росош, Дусина, Стройна)

Н. М.: Сьогоднішні діти дуже відрізняються від попередніх поколінь. У них більш розвинена раціональна сфера. Читають те, що їх цікавить. Завдання педагога – зрозуміти їх, бути порадником і консультантом. Щодо книги, то зараз будь-яку можна замовити в інтернет-магазині. Було би бажання!

Кор.: – Яких письменників (поетів) ви, Надіє Василівно, читаєте? За що їх шануєте? Чи може маєте улюбленого маестро слова?

Н. М.: – Список цей може мати початок, але – не кінець. Люблю класику. Серед письменників, близьких мені за певним світосприйняттям, можу назвати Оноре де Бальзака, Ю. Боршоша-Кум‘ятського, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, Мілана Кундеру, Андре Моруа, В. Стефаника, Карела Чапека…

Кор.: – З лауреатом Шевченківської премії, поетом Дмитром Кремінем, який є уродженцем сусідньої Сухої, контактуєте? 

Н. М.: – З Дмитром Кремінем знайомі заочно, ніколи не зустрічалися, проте творчість земляка популяризую в школі на уроках літератури рідного краю. Думаю, настане такий час, що, як сусіди, ми неодмінно зустрінемось.

Кор.: – Що спонукало вас захопитися творчістю В. Гренджі-Донського?

Н. М.: – В. Гренджа-Донський – знакова постать у письменництві Закарпаття. Стараюся з учнями вивчати не тільки поетичні твори, публіцистику, але і драматичні доробки письменника. До речі, оперету “Як сади зацвітуть” у супроводі закарпатських народних мелодій кілька разів ставили з учнями 8-9 класів в актовій залі школи. Вистава мала неабиякий успіх у глядачів.

Кор.: – Якби ваша воля, пані вчителько, яку модель освіти ви б запровадили в українській школі?      

Н. М.: – Це дуже серйозне питання. Але, до речі, одна людина не в змозі  розробити чи  запровадити будь-яку освітню модель в навчальний процес. Це під силу сильній команді фахівців-однодумців. Однак упевнена: подібна  модель мала би бути побудована на засадах української народної педагогіки та включати найпрогресивніші її сучасні здобутки.

Кор.: –  Ви вільно володієте чеською мовою, навчаєте нею малих росошан і є кординатором співпраці двох шкіл – Росошанської та у м. Брно. Розкажіть про цей аспект вашої роботи.

Н. М.: – Річ у тім, що після захисту дисертації, відчуваючи новий прилив сил і енергії, мені хотілося далі продовжувати наукові розвідки, але вже на іншому – більш професійному рівні. Але, на превеликий жаль, цього не сталося (інколи обставини бувають сильнішими за людину). Тож цей вакуум заповнила українсько-чеська співпраця. Зараз у нашій школі чеська мова введена як факультативний курс, ми повністю забезпечені навчальною й художньою літературою. Наші учні, педагоги мають змогу подорожувати й вивчати побут, життя сусідів. А щодо чехів і закарпатців – то вони люди особливою долі. Але разом із тим ми європейці – які б міфи історичного минулого довкола нас не існували. Якщо вони, зрештою, існують, то шлях до розвінчання – через такі дії, як чесько-українська співдружність.                               

Кор.: – Найсокровенніша мрія вченого та педагога сільської школи: яка вона?

Н. М.: – Не зупинятись. Адже досконалість немає меж ні в часі, ні в просторі… Просто треба йти та не зупинятися…

Кор.: – Дякую, шановна сільська учителько української мови з Росошів на Свалявщині, що, попри свою зайнятість, ви таки знайшли час та відповіли на запитання медія. Сподіваюся, що шанувальники мови, рідного слова, філологи, вчителі-колеги, зрештою, усі читачі медія залюбки переглянуть наше інтерв’ю та дадуть йому оцінку. Нехай вам щастить та не припиняйте свій творчо-освітянський забіг.

Записав Михайло СИНЬООКИЙ 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...