Мирослав Сополига – відомий український учений-етнолог, багаторічний директор Музею української культури у Свиднику, автор кількох сотень наукових статей, низки монографічних видань, присвячених передусім матеріальним виявам народної культури та мистецтва українців Словаччини. Людина з цікавою і непростою долею, дитинство та юність якої волею долі пройшли на Волині, є справжнім амбасадором України у Словаччині. 26 березня 2026 року Мирослав Сополига святкує красних вісімдесят. Щиро вітаємо ювіляра і запрошуємо його до слова.
- Ви народилися у Свиднику, але дитинство Ваше пройшло на Рівненщині, куди в рамках міграційних процесів переселилися Ваші батьки. Що закарбувала дитяча пам’ять з того періоду?
Я світ узрів у Низьких Бескидах, де споконвіку по обидва боки гірського масиву Карпат жили мої предки. В Йосифінських метриках 1787 – 1789 років зазначено, що в селі Хирова (Chyrowa, Hyrowa) неподалік містечка Дукля Кросненського воєводства на території нинішньої Польщі жили чотири сім’ї Сополиґів. У тому ж таки 1787 році село Белеївці, що на південному боці Карпат (Пряшівщина), мало 132 жителів, а між ними були чотири родини на прізвище Сополиґа. Якраз із цього села походить мій батько. Мати народилася в селі Хотча в сім’ї Гаврила Вархоли, близькі родичі якого мешкали й на польському боці Карпат, у селі Команча, а також у Миковій на Пряшівщині – рідному селі батьків засновника поп-арту Енді Варгола (Вархоли). Мій батько був наймолодшим із шести дітей. Непосидючий хлопчисько, він 6-річним видався за своїми братами на пасовисько, десь там заснув, застудив ногу, внаслідок чого став інвалідом з недорозвинутою та коротшою нижньою кінцівкою. Мати походила з багатодітної родини. Її батько відійшов у вічність, коли дівчинці минуло п’ять рочків. Залишилося 11 сиріт. Тож Зузку, яка пізніше привела на світ мене, віддали на службу до близьких родичів у Команчі. Пізніше з наймолодшою сестрою Марією вона помандрувала до Чехії, де допомагала готувати для панів їжу.
Я народився 26 березня 1946 року, а вже навесні наступного року почалися мої дивовижні мандри. Я став жертвою міграції в іншу країну – в Україну. Я не протестував, бо ж був немовлям. Хоча й не зазнав в Україні жодної кривди, але вже хлопчаком збагнув, що сусіди нас, переселенців, вважали чужинцями й називали чехами або гуцулами.
Ці питання чомусь ніхто не роз’яснював – ні в селі, ні в школі. Після війни СРСР та Чехословаччина домовилися про акції обміну. З Пряшівщини переселили на Волинь 12 тисяч українців-русинів, а з Волині до Чехії – 30 тисяч нащадків чеських колоністів. Обидві групи переселенців історики назвали оптантами (від лат. optatio – вибір). Реалізації акції на Пряшівщині передувала широка агітація. Радянські комісари обіцяли людям заможне, спокійне та щасливе життя на родючій українській землі. Агітаторам значно сприяла й жалюгідна післявоєнна ситуація в Словаччині. Зокрема, Свидник та навколишні села внаслідок кривавої Карпатсько-Дуклянської операції опинилися в руїнах. Скрізь вибухали міни. Можливості заробітку були мізерні.
- То де ж опинилася Ваша родина?
Поселили нас у селі Будераж Здолбунівського району Рівненської області. Місцевість знаходиться на річці Збитинка, за 35 км на південь від райцентру та за 12 км від залізничної станції Мізоч. Наше село було адміністративним центром Будеразької сільської ради з підпорядкованими селами Зелений Дуб, Мости, Новий Світ, Святе. Сам Будераж мав близько 250 дворів, де проживало майже 800 осіб. У південно-західній околиці Будеража знаходиться легендарне Городище (Городисько), огорнене річкою Збитинка та Глибоким ровом. У XII-XIII століттях тут було давньоруське селище, укріплене захисними валами, огорожами, військовими фортецями та житлово-господарськими спорудами. Відповідно до переказів, на Будеразькому Городищі колись був замок, який зруйнували татари. У місцевій Будеразькій школі містяться цікаві знахідки, пов’язані з Городищем, – наконечники стріл, уламки списів, мечів, різне знаряддя праці. Ця історична колекція пишається й деякими знахідками з наших дитячих «експедицій». Я теж приніс у школу з Городища загадковий кулястий камінь жовтого кольору, очевидно, заряд до середньовічної зброї.
Волинь – неперевершена в красі природи перлина України, омита кров’ю та сльозами... Будеражці з глибокою скорботою згадують трагедію 1943 р., коли нацисти в селі Святе живцем спалили 72-ох осіб, а 11-ох розстріляли. На теренах цього мальовничого волинського краю, зокрема у лісах між Острогом та Кременцем, формувалися бойові загони УПА. Вигідне розташування села Будераж поблизу лісів сприяло тому, що саме тут, у згаданій місцевій школі, 21 – 22 листопада 1943 року відбулася Перша конференція поневолених народів Європи та Азії. У конференції взяв участь також Головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Пам’ять про ці драматичні події пригнічувала людей ще довго після війни. І ми, діти, збираючи гриби, чорниці та інші лісові плоди, дуже часто натрапляли на людські черепи, залишки бойових криївок, різної зброї і под.
- А чим займалися Ваші батьки?
Наша мама дуже важко працювала, але була життєрадісна, смілива, жартівлива. Світ видавався їй завжди чудовим. Вона знаходила вихід із будь-якої ситуації. Все сприймала оптимістично, з гумором. У колгоспному колективі її поважали, з нею було приємно і весело. Батько, навпаки, був радше скептичним. Він змалку був калікою, і як кравець у селі практично не мав роботи. Виконував лише принагідні замовлення односельчан (щось перешити зі старого, припасувати й под.), бо, крім нього, в селі був ще один кравець. Батько дуже гнівався, що дав себе обдурити радянським агітаторам і весь час мріяв про повернення. Мама в колективі фіглювала, розказувала анекдоти та різні веселі пригоди. Обоє наших батьків були розумними, добросердечними, дбайливими та працелюбними. Їхньою мрією було, аби лишень діти біди не зазнали…
Мама, як і переважна більшість жінок, з ранньої весни аж до пізньої осені працювала в колгоспі як рабиня. Виснажена важкою працею, крізь сльози співала пісні, щоб розвіяти сум. На все життя закарбувалися в моїй пам’яті тихі вечори, коли вже здалеку, десь від Зеленого Дуба, доносився жіночий спів з чудовими мелодіями тужливих українських пісень…
У селі Будераж, як і загалом на Волині, земля надзвичайно родюча. В колгоспі тут вирощували все – жито, пшеницю, кукурудзу, цукровий буряк, ріпу, огірки, помідори, моркву та всяку іншу городину. Мамина ділянка буряків, наприклад, сягала двох кілометрів та мала по 10 – 12 рядів. Ми з сестрою жаліли маму, брали мотики, воду або кисле молоко в глечику, хліб, сало й усі разом вибиралися на поле. Мама нас теж жаліла, бо спекотно було, а ділянка довга-довга. Вона частенько нам пропонувала: «Трохи сядьте, відпочиньте, водички попийте». А ми вже й самі, змучені, кидали мотики й бігли до клунка з поживою. Запам’яталося, як приїхало на легковій машині якесь панство – начальство з району. Одягнені в білі сорочки та крислаті капелюхи, підходили до жінок, хвалили їх та підбадьорювали. Мама лише важко зітхала: «Дай, Боже, щоб і мої діти такими панами стали. Учіться, діти, то легше вам жити буде».
Заробітку в колгоспі було як кіт наплакав. За цілий день – галочка, трудодень. А восени те, що мали дати за трудодень, здебільшого відраховували за різні послуги («підводу»-транспорт, оранку присадибної ділянки), за надуманий штраф і таке інше. Пам’ятаю, як мама раділа, коли нам привезли шість пудів жита (1 пуд – 16,4 кг) та пуд цукру. Тітка Мелашка Кирикова навчила мене віршика:
Сидить баба на рядні
І щитає трудодні.
Ні корови, ні свині, –
Тільки Сталін на стіні...
У селі жартували, що бідує той, хто працює лише вдень. Бо вночі з колгоспу крали все, що могли. Десь нібито й сторожа викрали. Начальство взагалі крало вантажівками. Хто мав коня, то фурою добро вивозив. Найбільше потерпали жінки. Як правило, вже ввечері жінки з нашого закутка домовлялися, куди підуть уночі.
Мама нас інколи брала з собою на колгоспний двір по жом-відходи з буряків для годівлі худоби. Ми на своїх плечах тягли додому силос, ріпу, картоплю та навіть зерно. Особливо корисним для нас був цукровий буряк, з якого мама навчилася гнати самогон. Як правило, робила це ввечері. Акція тривала до пізньої ночі. Мені жаль було маму, то я залишався з нею. Щоб нам не було сумно й не хилило на сон, я вголос читав книжки. На все життя запам’яталося, як уважно вона слухала новелу Василя Стефаника «Новина». Читаючи текст, як бідний Гриць утопив дочку, а «старша Гандзя, побачивши смерть молодшої, почала просити батька: «Дєдику, не топіть мене, не топіть!», я розплакався. Глянув на маму, а вона плаче так само...
Мамин самогон був класний! Вона його два рази переганяла, фільтрувала, на нього був чималий попит. Продавала його по рублю за пів літра. Зразу пішли доноси й перевірки...
- Мама була душею родини…
Так, мама була основою нашого сімейного буття. Завжди готова була йти хоч на край світу заради добра сім’ї. Пам’ятаю, влітку майже щонеділі на зорі мене будила: «Вставай, сину, йдемо до Мізоча по хліб». Я охоче вставав і тішився, що не мушу йти з худобою на пашу. Носили ми й раки на базар, або ж у їдальню – за попереднім замовленням. Я навчився ловити раків і заснував собі такий скромний бізнес, яким займався під час канікул. Я пишався тим, що мій раколовний промисел приносив користь нашій сім’ї, додавав усім радості.
- Розкажіть про свої шкільні роки…
О, це найбільш безтурботний і щасливий період мого дитинства. В школу мене записали в п’ять років. Від мами просили метрику, щоб навести точні біографічні дані. Але мама їм збрехала, що метрику забули в Чехословаччині. І так все сплутали: записали мене чомусь Ярославом, прізвище – Саполига (інколи Саполіга або Сополіга), а рік мого народження – 1945. Пізніше батьки мали клопіт із виправленнями. Я теж плутав ім’я своєї вчительки – Тетяни Василівни. Воно було мені якимось незрозумілим, то майже три роки я називав її Плетяна Василівна. У школі мені подобалося. Я мав тиху, але наполегливу вдачу, все уважно слухав і легко запам’ятовував, вчився на відмінні оцінки.
У 1958 році спіткало нас велике нещастя. Влітку серед ночі нас розбудила мати: «Вставайте, бо горить хата!». На дворі вже збиралися люди. Я, тремтячи від страху, провів поглядом машину з цистерною води та команду рятівників з драбинами й ручною помпою. Вогонь ще довго пручався струменю води, шипів, мов змія, але поступово здавався. Солом’яна стріха згоріла дотла. Вкрай гнітючим був вигляд нашої спустошеної хати, від якої несло різким, в’їдливим запахом згарища.
А люди справді виявилися співчутливими й небайдужими. Вже вранці з колгоспу привезли величезну фуру мервистої соломи та довжелезний брезент. Посходилися сусіди й стали прикривати стелю хати. Ліжка та інші речі знову опинилися на своїх місцях у хаті. На щастя, літо було сухим, майже без дощів. Добросердечність будеражців проявлялася на кожному кроці. Люди приносили хліб та іншу поживу, розпитували, чим треба допомогти. Усі нас підбадьорювали: «Не бійтеся, хату відбудуємо, буде краща за попередню!»
Свою активність та рішучість допомогти нам відновити хату проявили, зокрема, очільники Будеразької сільської ради та колгоспу. Голова сільради підписав звернення до співгромадян про надання фінансових пожертв на відбудову хати. Мама з цим листом за короткий час обійшла всіх селян в Будеражі та прилеглих до нього сіл. Люди були бідні, але охоче допомогли своїми скромними пожертвами. В той час, коли мама збирала гроші, колгоспна будівельна бригада за дорученням начальства звела нову конструкцію даху. Незабутньою для мене була поїздка в Здолбунів на шиферний завод за черепицею. Я з радістю її подавав на кузов колгоспної машини, а по дорозі в кабіні уявляв собі нашу відновлену хату, а в ній – усміхнених батьків. Наприкінці літа завдяки добрим людям наша хата справді стала кращою, ніж до пожежі.
Запам’яталися й деякі прикрощі. Через відсутність опалення в школі сиділи за партами в пальтах, часто були змушені робити фізичні вправи – руханки, а під час перерви бігати коридорами, щоб зігрітися. Найтепліше було надворі, коли школярі розбігалися, хто куди, грали в сніжки, ліпили сніговиків, спускалися долі горбком, комфортно сидячи на торбі з книжками, ковзалися по льоду або чапалися у воді. Змучені та промоклі до нитки поволі сунули до хати обсушуватися.
Тішилися, зокрема, на зимові канікули під час Різдвяних свят, офіційно – новорічних. Назавжди запам’яталися дні, коли всі готувалися до Різдва. По ялинку ми йшли й за кілька кілометрів від села, часто в темний ліс за Мостами, а назад, намагаючись скоротити дорогу, ризиковано перебиралися через широкий ставок. Оздоблення для ялинки виготовляли вручну. Замість цукерок у папірці закручували шматочки прутиків. Хлопці в селі готувалися до коляди. Спершу ми пробували колядувати з Сашею Антонюком, моїм однокласником, та його двоюрідним братом Андрієм. Вони жили неподалік і ми дружили. Згодом я вже колядував зі своїм молодшим братом.
На Новий рік за юліанським календарем у школі нас строго перевіряли, навіть кишені вивертали, чи не знайдуть збіжжя для віншування. Новорічне віншування мені подобалося більше, ніж коляда, бо для цього досить було знати коротенького віршика.
Навчання в школі змінило мій дитячий світ. Книга для мене стала таємничим та невичерпним джерелом знань. Тим більше, що ми не мали телевізора, радіо, а газету «Червоний прапор» хіба що в сільському клубі зрідка бачили. Крім шкільних підручників, свої знання я черпав із книг, що були в сільській бібліотеці. Спочатку я поринув у світ казок. Цю народну творчість міг читати зранку до вечора. Перечитавши всі бібліотечні збірки казок, я перейшов до творів українських класиків. Мамі ввечері читав уголос вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, твори Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших, напружуючи очі від світла гасової лампи, бо електрики в селі не було. Згодом у старших класах став зачитуватися романами, брав книжку на поле й частенько забував про свої пастуші обов’язки.
У школі ми мали хороших учителів, які навчили нас не тільки читати й писати, але й любити людей, природу, поважати чужу працю, поводити себе чесно, відповідально та гідно. Дитинство моє було скромне, але радісне й щасливе. Зокрема, завдяки мамі в нашій хаті панували любов, родинний затишок. Мама мала золоті руки, була чудовою господинею, навіть у тих скромних умовах уміла вичарувати для нас смачні страви.
Наперекір радянській пропаганді та різним перешкодам державних властей прості селяни в Будеражі шанували й розвивали християнські та народні традиції. Любов до них плекали й у своїх нащадків. Я щасливий, що моє дитинство проходило в такому чудовому середовищі, де я міг надихатися неперевершеною красою української народної культури та творчості. В моїй пам’яті назавжди закарбувалося відзначення різних християнських свят, у яких я завжди прагнув брати участь. Після Різдвяних свят ми з нетерпінням чекали Великодня. «Одіяніє» – паління великоднього вогню, освячення пасок, «цокання» писанками творили святкову атмосферу. Цікавими та зворушливими для дітвори були свята Трійці, св. Юрія, Івана Купали.
Щодо звичаїв та обрядів, пов’язаних із життям людини, то найбільше мене вражало весілля. Це справді оригінальне дійство, в якому брала участь велика кількість людей, інколи й ціле село. Хоча нас, дітей, на весілля ніхто не запрошував, ми завжди старалися бути його безпосередніми учасниками, бодай у ролі спостерігачів.
Дитинство пролетіло з неймовірною швидкістю. Побачене та пережите мною – це час надії, час утрат, зустрічей і розлук, смутку та радощів. Моменти дитячої безтурботності, подиву, захоплення залишилися в пам’яті назавжди. Прикрощі та негаразди поступово відійшли в забуття. Я мав щасливу долю прожити своє дитинство в райському волинському куточку з дрімучими лісами, чудовими озерами, повноводними чистими ріками, ставками та родючими чорноземами. Але безцінне багатство – це прекрасні люди, з якими я співіснував та спілкувався. Попри пережите горе, вони залишилися щиросердними, працьовитими, справедливими та чуйними.
- Як і коли вдалося повернутися на Свидниччину?
- Батько весь час клопотав про повернення нашої сім’ї на батьківщину. Ця тема була у нас на порядку денному. Його наполегливість у досягненні мети була незламною. На все життя закарбувалося в моїй пам’яті, як навесні 1960 року всі ми уважно, з великим хвилюванням та надією слухали концепт заяви до Микити Сергійовича Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС. Заяву (за горілку) охоче написав колишній урядовець на прізвище Мойсійчук, звісно, російською мовою. Він детально описав важкий стан здоров’я батька та непросте соціально-економічне становище нашої сім’ї, яка в 1947 році переселилася на Волинь. Суть заяви полягала в тому, що батько дуже хворий, почуває себе вкрай погано, тому звертається до найвищих представників держави: «Есть ли у человека право умереть на своей родине?». Після такого риторичного запитання ми всі розплакалися. Потім настали довгі дні в очікуванні владного вердикту. Через дев’ять місяців ми отримали документи на виїзд. Радості було до сліз...
- Чи довелося відвідати ті краї після повернення до Чехословаччини?
Україна незмінно була в моєму серці. Я згадував про своє дитинство, розказував друзям про свою другу батьківщину, з великим захопленням читав листи від Андрія та Саші Антонюків. Батькові часто писав наш добрий сусід Данило Рудик, а я від імені батька відписував. У 1964 році нарешті сповнилася моя давня мрія – побувати в столиці України.
Організатором поїздки був Юрій Бача, наш викладач української літератури. Пригадую, як 1 липня 1964 року рано-вранці з великим трепетом у душі та нестримною радістю під’їжджав до Києва. Перед нами поволі відкривалася чарівна панорама столиці України. Велично вітала монументальна Батьківщина-мати, але найяскравіші враження дарували золоті бані Києво-Печерської лаври та інших сакральних споруд. А Дніпро – це просто велич, сила та краса! Зачаровувала природа й дорогою до Спортивно-оздоровчого табору «Зелений бір» в селі Плюти. Відпочивали ми біля річки Козинка, гуляли Києвом, оглядали пам’ятки культури, насолоджувалися вечірнім Хрещатиком. Гнітило, однак, те, що столицю України заполонив «русский язык». Наш керівник організував зустрічі з українськими письменниками та громадськими діячами. Відвідали ми київські музеї та могилу Т. Г. Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Перша поїздка до Києва – це знакова подія в моєму житті, чим я не міг не похвалитися своїм друзям дитинства та тітці Марії, які жили в Будеражі. Я їм завжди надсилав вітальні листівки.
У 1967 році мені пощастило взяти участь у літньому міжнародному студентському будівельному загоні в Казахстані. Їхав туди через Україну. Дорогою до Києва перед моїми очима знову поставали картини чарівної волинської природи, де я босоніж бігав за худобою, ходив до річки за раками, але й пішки за хлібом до Мізоча. Після трьох тижнів у Казахстані ми ще місяць їздили теренами СРСР, з українських міст відвідали Харків, Одесу, Київ.
Набагато частіше я їздив в Україну після того, як став працювати в Музеї української культури у Свиднику. Мої поїздки на наукові конференції та інші імпрези детально задокументовано в «Біобібліографії» (2017). Однак Будераж я відвідав аж через п’ять десятиліть, у 2011 році, за ініціативою мого двоюрідного брата, який живе в Мурманську. Зустрілися ми 15 травня в Здолбунові й він поселив нас у своїй квартирі. Звідти ми виїжджали до Будеража, Нового світу та навколишніх сіл. Із непідробними емоціями відвідали разом із дружиною Марією, сином та невісткою Мартиною місця, де я прожив свої дитячі роки…
- Чим був продиктований вибір майбутнього фаху? Що найчастіше пригадуєте з незабутніх студентських років? Чи набули друзів на все життя?
Україна, безперечно, вплинула на мою подальшу долю. Там утвердилися мої почуття гордості й приналежності до цього незламного, працелюбного, талановитого, гостинного, співучого й волелюбного народу. Це збагнули й мої вчителі у Свиднику, які нам радили обирати школу для підготовки до майбутньої професії. Пригадую, як я тішився, коли мене разом з іншими учнями відрядили до Пряшева на семінар декламаторів української поезії. Було це взимку 1962 року. Захід відбувся в залі Українського національного театру. Вступну лекцію нам прочитав Юрій Бача. Він же поінформував про можливості вивчати українську мову та літературу на філософському факультеті Університету ім. П. Й. Шафарика в Пряшеві. Цей семінар був для мене певною мотивацією щодо вдосконалення своїх знань з української мови та літератури.
Батько чомусь бачив у мені лікаря-хірурга. Однак вступати в медичний навчальний заклад з поверховими знаннями словацької мови я не наважився. Навесні навідалася до мене Олена Рудловчак, тодішня викладачка кафедри української мови та літератури Пряшівського університету. Вона остаточно переконала мене подавати заяву до їхнього навчального закладу.
Наприкінці літа я вже отримав запрошення на студентську виробничу практику в сільськогосподарській артілі села Цигелька, що на Бардіївщині. Зібралася там весела компанія – понад 40 дівчат та юнаків. Я був наймолодшим, бо батькові вдалося переконати дирекцію Середньої загальноосвітньої школи у Свиднику, щоб записали мене до одинадцятого класу, адже в Будеражі я вже тоді перейшов у десятий, тобто останній, клас. І так до мене причепилася кличка «16-річний». У нашому колективі був також хлопець Міша з сусіднього села Фричка. Він грав на гармошці та гарно співав. Міша теж записався на спеціальність українська мова – історія. Я радів, що буду мати в університеті побратима.
У групі за спеціальністю «українська мова» було п’ятеро дівчат і я з Мішею. На жаль, Міша вже наприкінці другого семестру не склав іспити і йому довелося піти. Студентське життя не стирається з пам’яті, зберігає довічні яскраві враження. В гуртожитку першокурсників поселяли по 5 – 6 в одну кімнату. До нас з Михайлом заселили ще чотирьох словаків. Жили ми дружно, спілкувалися словацькою мовою, тож я мав можливість удосконалювати свої знання з державної мови. Хлопці мені охоче допомагали, за що я їм безмежно вдячний. На третьому курсі мене поселили зі словакістом, який також великою мірою допоміг у вивченні словацької мови. Моє навчання в університеті відбувалося в період демократизації суспільства в Чехословаччині, який розпочався після Хрущовської відлиги в СРСР (1953 – 1964) та кульмінував у період Празької весни 1968 року. Лібералізація суспільства, реформи та інші зміни були предметом цікавих дискусій, лекцій та бесід, які глибоко закарбувалися в пам’яті. Студентське життя – це не тільки навчання та сесії. Це й неповторна пора молодості, період дозрівання, веселощів і першого кохання, час нових знайомств, нових товариських взаємин та міцної дружби на довгі-довгі роки.
- Із 1967 року Ви – працівник Свидницького музею української культури. А через рік – трагічні серпневі події в Чехословаччині. Чи пригадуєте свої тогочасні відчуття, емоції? Чи постраждав тоді хтось із кола Ваших друзів, колег?
Так, 1 вересня 1967 року мене прийняли на роботу в Музей української культури у Свиднику. Це був бурхливий період. Я поволі поринав у фахову музейну роботу та все частіше від’їжджав у етнографічні експедиції, але в колективі з великою радістю та натхненням сприймали та обговорювали вістки про активізацію опозиції та дисидентський рух в нашій матірній країні – Україні. Бездержавний статус України, ідеологія партійної номенклатури, бюрократія, утиск національно-культурного життя, політика русифікації були темами частих дискусій у колі працівників музею. Спроби демократизації суспільства в Чехословаччині були також однією з головних тем наших дебатів. 27 червня 1968 року в чехословацькій пресі опублікували знаменитий документ – маніфест «Дві тисячі слів» (звернення до робітників, селян, службовців, науковців, митців та ін.), під яким підписалося спочатку 60 інтелектуалів, а згодом чимало інших осіб.
18 липня я отримав повістку про проходження військової служби. Від 1 серпня служив на Моравії. В ніч на 21 серпня мені випало патрулювати біля столика в коридорі нашої батареї. Дрімав біля радіо й раптом здригнувся від почутого. Спочатку думав, що то сон. Але диктор схвильовано повторював, що радянські війська перетнули наш кордон і рухаються вглиб країни. Через кілька хвилин я вже будив хлопців: «Vstávajte, chlapci, sme okupovaní!». Звичайно, наші відчуття та емоції були вкрай негативними. А чи постраждав хтось із кола моїх друзів? Постраждали ми всі. Суть концепції Олександра Дубчека розгнівала Леоніда Брежнєва. Він вирішив брутальним способом припинити цей рух. Близько 500 тисяч радянських, східнонімецьких, болгарських і мадярських військових (27 дивізій), понад 600 танків, 2000 гармат та 800 літаків перетнули кордон Чехословаччини й на наступні 20 років загальмували розвиток нашого суспільства. Почався т. зв. процес нормалізації, переслідування людей, зокрема українців, серед інших – і працівників нашого музею. Я повернувся в музей у січні 1970 року. В колективі метушня, атмосфера гнітюча, підозри, перевірки, нервозність, політичні чистки… Виконуючи постанову партійних органів щодо процесу нормалізації як першого з-поміж працівників музею директор вирішив звільнити письменника Михайла Шмайду – за його критичне ставлення до Василя Біляка та до окупації. Колектив був пригнічений. Після відходу М. Шмайди заяви на звільнення написали й деякі інші працівники. Жертвою нормалізації врешті став і директор Іван Чабиняк, якого виключили з компартії та звільнили з музею. Ну а про те, що діялося в Пряшеві, можна написати роман...
- Праця у Свидницькому музеї – ціла епоха у Вашому житті. Тридцять років Ви обіймали там посаду директора. Чи все із задуманого й омріяного вдалося реалізувати?
Із 1972 року я був завідувачем відділу етнографії, а з 1974 року – ще й заступником директора. З 1986 року аж до виходу на пенсію в 2016 році обіймав посаду директора. Чи все із задуманого вдалося реалізувати? Звичайно, ні. Адже музейна справа – це нескінченний процес, обумовлений специфікою праці в установі та загальними умовами її розвитку. Цей процес охоплює постійне комплектування, дослідження, реставрацію, збереження та презентацію культурної спадщини. Музейна справа перебуває у стані змін, що відображають динамічний розвиток суспільства та культури. Реставраційна та фондова робота є безперервною, бо вона спрямована на захист культурної спадщини для майбутніх поколінь. Це вимагає постійного моніторингу та догляду. Сучасні музеї вже виконують роль активних культурних та соціальних установ, що вимагає адекватної адаптації до потреб відвідувачів.
Я зробив, що зміг. Разом з колективом мені вдалося сформувати якісний музейний фонд, створити модерні експозиції. Головна культурно-історична експозиція СНМ-Музею української культури в Свиднику знаходиться у реставрованих приміщеннях архітектурної пам’ятки та в її прибудові, що розташовані довкола пішохідної зони в центрі міста. Триповерхова експозиція на площі 1700 м2, укомплектована на основі музейних експонатів та супровідних текстів, подає стислу характеристику природно-кліматичних умов та відомості з історії заселення, господарювання, державного устрою, соціального та культурного розвитку українців Словаччини від найдавніших часів аж донині. Галерея ім. Д. Миллого СНМ-Музею української культури знаходиться у Свиднику, в бароковому палаці («каштелі»), реконструкцію якого ми зробили у співпраці з Крайовим інститутом державної охорони пам’яток та природи. Її завданням є презентувати розвиток образотворчого мистецтва русинів-українців від ХVI ст. до наших днів. Крім творів Д. Миллого, особливу цінність галереї становить колекція ікон.
СНМ-Музей української культури в Свиднику з 1975 року став будувати етнографічну експозицію просто неба (скансен). Нині в скансені на площі 11 га знаходиться майже 50 цінних пам’яток народного будівництва. Ця локація постійно приваблює велику кількість вітчизняних та закордонних відвідувачів.
Музей української культури має своє неповторне обличчя. Від 2002 року він став складовою частиною Словацького національного музею. Разом з іншими музеями етнічних спільнот проводить діяльність, яка гідно репрезентує національну політику СР. Словаччина може гордитися тим, що створила комплексну систему музейної документації та презентації культур національних спільнот і що в цій системі діє найвизначніший український музей поза межами України. Завданням теперішніх та майбутніх працівників музею у Свиднику є берегти та вдосконалювати цей храм української культури.
- Знаю, що саме Ви напрацювали концепцію скансену як однієї з його неповторних локацій. Розкажіть, з чого виростала ця ідея і як Ви її втілювали.
Концепція скансену (музею просто неба) полягає у збереженні, вивченні та презентації історико-культурної спадщини, народної архітектури та побуту в їх природньому середовищі. На відміну від класичних музеїв, де експонати знаходяться у вітринах, скансен відтворює цілісний природно-історичний ландшафт (село, садибу, сільськогосподарські та ремісничі заняття). Середовище скансену створює цілісне уявлення про різні сфери життя селян.
Найбільшу ініціативу при охороні пам’яток народної архітектури та побуту проявили передусім скандинавські країни, зокрема Швеція. Так, вже в 1891 році у Швеції виникає найбільш відомий у світі етнографічний музей народної архітектури в природі, який заснував етнолог та педагог Артур Газеліус. Місце для нього було підібране у Скансені – розлогому парку неподалік Стокгольма. Від цього назва «скансен» поширилася й на інші подібні парки-музеї.
Великих успіхів в організації музеїв просто неба досягли поляки та румуни, згодом й інші народи. В 1965 році було засновано першу в Словаччині експозицію народної архітектури просто неба на території Бардіївського курорту, де поміщено й сакральні споруди та інші пам’ятки народного будівництва з деяких українських сіл Пряшівщини. Питання побудови етнографічної експозиції просто неба стало актуальним і для Музею української культури у Свиднику. Перш ніж приступити до реалізації побудови експозиції, необхідно було здійснити комплексне етнографічне дослідження народного будівництва. Вирішення цього завдання було покладено на мене. Комплексне етнографічне обстеження було проведено у 226 селах регіону, під час якого було підготовлено документацію щодо 183 господарських садиб (графічну, фотографічну та фільмову документацію, історико-етнографічну характеристику об’єктів). У 1974 році автором дослідження було надано концептуальний проєкт етнографічної експозиції під відкритим небом. Відповідно до рішення керівних органів, які всіляко блокували реалізацію нашого задуму, проєкт було подано на експертизу провідним словацьким етнологам Янові Подолаку, Янові М’яртану, Штефанові Мрушковичу. Згадані науковці, а також інші фахівці позитивно оцінили цю ідею, що дало поштовх для її успішної реалізації. Завдяки злагодженій командній грі підготовчі роботи набрали швидких темпів і вже восени 1975 року музей перемістив першу пам’ятку – зрубну хату з села Кечківці Свидницького округу.
- Що це за історія з ящиком шампанського, який справедливо отримали при численних свідках від людини, що програла Вам ідейну суперечку?
Мене приємно дивує, що Ви про це знаєте. Але це справді сталося. І не просто так, а на урочистостях з нагоди 50-річчя заснування Музею української культури в Свиднику. На моє запрошення на святкування прибув і наш колишній директор Іван Чабиняк, який не вірив у мою перспективу як музейного очільника. Я був по-доброму приголомшений його виступом на урочистих зборах, адже він дуже позитивно оцінив мою діяльність та, зокрема, побудову скансену. На знак подяки подарував ящик шампанського. Таке буває нечасто...
- Котрі свої праці вважаєте найбільш знаковими в контексті вивчення життя, побуту, духовної культури українців Пряшівщини?
Найвизначнішими вважаю музейні експозиції, які нам вдалося підготувати. «Ми в людську гідність відчинили брами...» – ці слова поета Степана Гостиняка, нашого музейного працівника, я підібрав як девіз до головної культурно-історичної експозиції. Наші музейні експозиції стали культурним феноменом, які формують думку, вселяють гордість та патріотизм, посилюють українську ідею. З нагоди відкриття головної музейної експозиції 1991 року в нашій хроніці з’явилися схвальні відгуки: «Прекрасні чотири дні ми, наукові співробітники Інституту народознавства Академії наук України, знайомилися із тими неоціненними скарбами нашої національної культури, які нагромадили невтомні подвижники цього музею. Те, що тут зроблено, є спрвжнім подвигом, що має неоціненну історико-культурну вартість і її вагомість постійно зростатиме. Ми захоплені експозицією, і фондовими матеріалами, і видавничою діяльністю. Не можемо не сказати особливо теплого слова і про старанну систематизацію та каталогізацію фольклорних матеріалів. Ваш приклад, друзі, додасть нам сили ще більше працювати для утвердження незалежної України, для піднесення її науки»; «Na duši mi je ťažko a chce sa mi plakať po obhliadke tohto krásneho diela – Múzea ukrajinskej kultúry. Ďakujeme Vám, vedeniu tohto múzeа a celému kolektívu, že ste toto dielo tak krásne vybudovali pre našich spoluobčanov Rusínov-ukrajincov... Primátor mesta a kolektív». Безліч теплих слів відвідувачів скансену та галереї знаходимо на сторінках книг відгуків.
Високо оцінено й видавничу діяльність Музею української культури. З нагоди видання ювілейного, 25-го, тому «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику» Микола Мушинка написав: «25-ий том “Наукового збірника Музею української культури у Свиднику” відповідає найсуворішим вимогам наукового видання. Подібним збірником може похвалитися небагато українських музеїв не лише за межами України, але й у самій Україні. МУК у Свиднику є і справді бастіoном українства у Словаччині» (Дукля. 2011. №6). Унікальним дослідженням є «Атлас українських говорів Східної Словаччини» Василя Латти (1991), який чекав на своє доопрацювання та видання 26 років. З цього приводу науковиця Зузана Ганудель наголосила: «Так, плани залишилися б нереалізованими, якби не було порозуміння з боку Музею української культури у Свиднику, особливо його директора д-ра Мирослава Сополиги, кандидата наук, який взяв на себе всю матеріальну відповідальність за опублікування “Атласу” В. Латти і який є активним співучасником завершення – наукового і технічного доопрацювання й упорядкування цієї роботи...» (Нове життя. 1991. 27 вересня).
Я є автором та співавтором понад 60-ти окремих книжкових видань. Неабияк ціную ініціативу Словацької академії наук щодо видання 2006 року моєї монографії «Tradície hmotnej kultúry Ukrajincov na Slovensku». Доповнене видання цієї книжки вийшло 2011 року українською мовою під назвою «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва». У 2016 році узріла світ моя репрезентативна монографія «Народна архітектура українців Словаччини» (головний спонсор та ініціатор проєкту Дмитро Рипела).
- Ви – організатор багатьох наукових конференцій, на які до Свидника з’їжджалися вчені з багатьох країн. Які з цих форумів були особливими, можливо, пригадаєте якихось яскравих доповідачів, харизматичних гостей?
Перші наукові конференції я став організовувати як член Чехословацької секції Міжнародної комісії з вивчення народної культури в Карпатах та на Балканах (1976). Особливо дружні стосунки у нас склалися з головою цієї престижної міжнародної комісії, відомим науковцем Вацлавом Фролцем та іншими чеськими й словацькими етнологами. На конференції до Свидника приїжджали відомі науковці з Польщі, зокрема директор Музею народного будівництва в Сяноку Єржи Чайковський. З ним ми потім реалізували багато спільних проєктів. Незабутня міжнародна наукова конференція «Міжетнічні взаємини в народному будівництві в суміжних зонах карпатської частини Чехословаччини» відбулася у Свиднику 1981 року, в ній взяли участь і науковці з України. У 1983 році я організував науково-практичний семінар «Міжетнічні взаємини в народному будівництві», в рамках якого чеські та словацькі етнологи відвідали скансени в Ужгороді та Львові. Науковий семінар «Актуальні проблеми музеїв під відкритим небом» відбувся у Свиднику 1984 року. Урочиста міжнародна наукова конференція «Від Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка до Українського вільного університету» відбулася з нагоди відкриття головної культурно-історичної експозиції Музею української культури у Свиднику. В ній взяли участь науковці з 16-ти країн світу, зокрема з Америки та Канади.
Наукові конференції в музеї відбувалися майже щороку в рамках Свята культури русинів-українців Словаччини. В них брали участь вчені з НАН України, ЗВО та інших установ. Низку конференцій я організував як член керівного органу Словацького етнографічного товариства при САН, а також як голова Унії музеїв просто неба в Словаччині. В організації наукових конференцій та інших імпрез я брав участь також як член Президії Союзу музеїв Словаччини, член Ради Уряду СР у справах національних спільнот, член Президії Музейного словацького товариства, член Президії Світової федерації українських лемківських організацій, дійсний член Європейської асоціації музеїв під відкритим небом, віце-президент Міжнародної асоціації україністів, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка й под. Загалом я був співорганізатором або учасником понад 200 наукових конференцій, семінарів тощо. Всі вони були яскравими, нетривіальними, відзначалися успішним поєднанням цікавого контенту, інтерактивним форматом та незабутньою атмосферою.
Особливо резонансною була наукова конференція «Українці в історії та культурі Карпат», яку я організував у музеї 8 – 9 квітня 2016 року. Резолюція конференції, яка була опублікована в пресі, а потім і в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (№28), так розгнівала окремих представників русинських сепаратистів, що вони подали на мене позов до суду...
- Розкажіть про редакторську роботу , передусім про головування в редколегії Наукового збірника МУК, адже кожен випуск був наповнений не тільки науково евристично, але й духовно інтелектуально. Що встиглося зробити в цьому сегменті, а що – ні.
Найвиразніші результати досліджень історії та культури русинів-українців Словаччини вже з 1965 року публікуються в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику». Це видання є популярним та високо поціновується в наукових та культурно-освітніх колах не тільки Словаччини, але й за кордоном, зокрема в Україні. Як твердять фахівці, музей у Свиднику зберігає пам’ятки та видає збірники, які мають не тільки локальне, регіональне, але й загальнонаціональне значення. «Золота нива», «доказ здібності» – такими суперлативами характеризують збірник рецензенти. Його матеріали переконливо засвідчують, що предки закарпатських українців етнічно й культурно належать до України-Руси.
У цьому контексті слід звернути увагу й на деякі непрості сторінки в житті музею. Адже ця установа зберігає не тільки пам’ятки історії та культури української національної спільноти, але й сама є віддзеркаленням суспільно-політичних перипетій доби. Музей відігравав і досі відіграє велику роль в утвердженні української ідентичності населення Пряшівщини. Він завжди був у вирі суспільних подій, адже якраз тут зберігається пам’ять про корені русинів-українців. Тому музей і став об’єктом абсурдної програми деукраїнізації. Останнім «бастіоном українства» назвали цей музей вороги та зрадники нашого народу, які після Оксамитової революції безуспішно штурмують його вже понад три десятиліття. Із 1991 року 8 разів офіційно змінювали назву музею. «Провиною» музею було те, що він у своїй назві гордо ніс означення «український». У такій атмосфері відбувалося й головування в редколегії, проходив вибір актуальних тем для наукових конференцій, підбір авторів доповідей, які потім публікувалися в збірнику. Зробили ми багато, але в цьому сегменті музейну роботу слід активно продовжувати.
- З ким із українських учених підтримуєте контакти, як реалізовуються ці взаємодії?
Ще в травні 1978 року як учасник міжнародної наукової конференції в Сяноку я познайомився з Іваном Красовським, відомим лемкознавцем та дослідником народної архітектури з Львівського музею народної архітектури та побуту. З ним ми потоваришували та активно співпрацювали. Згодом він познайомив мене з львівськими етнологами Юрієм Гошком, Степаном Павлюком та ін.
20 вересня 1983 року на міжнародному практичному семінарі «Міжетнічні взаємини в народнім будівництві» в Ужгороді я познайомився з відомим науковцем Павлом Федакою, фундатором Закарпатського музею народної архітектури та побуту в Ужгороді. Павло тоді запросив мене на вечерю до своєї мами Поліни. Після щедрих частувань дорогою в готель «Закарпаття» співали українські патріотичні пісні («Повіяв вітер степовий...» та ін.). Наша дружба та конструктивна співпраця триває вже понад сорок років.
Гарні взаємини підтримую з академіком Степаном Павлюком, директором Інституту народознавства НАН у Львові. Згодом я став членом Спеціалізованої вченої ради згаданого інституту в Києві і, таким чином, мав можливість познайомитися та нав’язати науково-творчі контакти з багатьма іншими вченими. Плідна співпраця пов’язувала мене з відомими вченими Ганною Скрипник, Олександром Костюком, Любомиром Белеєм. Вони залучали мене до реалізації різних наукових проєктів, внаслідок чого з’являлися нові цікаві знайомства. До прикладу, успішно реалізовуються проєкти міжнародної культурної співпраці з Закарпатським музеєм народної архітектури та побуту, Ужгородським університетом та іншими установами. Я мав честь бути опонентом на захистах дисертаційних досліджень ужгородських учених. Крім того, я є членом різних редколегій, комісій, експертної ради Міжнародного фонду Івана Франка тощо. 26 травня 2021 року мене обрано іноземним членом Національної академії наук України зі спеціальності «етнологія».
- Чим наповнене Ваше життя зараз?
У міру можливостей, зокрема взимку, порпаюся в матеріалах, які ще слід опрацювати. У 2000 році ми переселилися зі Свидника в село Нижній Верлих, де звели хату. Ми з дружиною Марією (хвала Богу!) вже понад 55 років разом. У нерозлучному тандемі стараємося поратися біля хати, обробляти загорідку та садок. Тішимося з успіхів дітей, онуків та двох правнуків (хлопчиків-близнят). Донька Даша – психотерапевт у Манчестері. Син Мирослав трудиться на педагогічній ниві в Кошицях, а син Олександр учителює в Трнаві. Старші внуки в цьому семестрі закінчують університети, чекають нас на промоції. Внучка навчається в четвертому класі. Сім’я наша дружна, часто зустрічаємося та безперервно спілкуємося телефоном.
- Що б Ви побажали українцям у часи тяжких випробувань?
Україна сьогодні боронить нашу демократію, наш цінності свободи й цивілізації на передовій, втрачаючи тисячі людей. Низький уклін, щирі вітання та найкращі побажання всім українцям. Міцного здоров’я, сил, витримки, успіхів усім захисникам! Скорої перемоги! Боже, храни Україну, синів Ти її бережи! Нехай посміхнеться країна, більше не буде біди! Слава Україні! Смерть ворогам!
Розмовляла Тетяна Ліхтей
Фото з архіву М.Сополиги