28 жовтня в Закарпатському музею народної архітектури та побуту відкривається ювілейна виставка архітектора, ветерана російсько-української війни Сергія Лендєла. Військовий з позивним "Зодчий" родом із села Загаття, Іршавщини. Напередодні ми поспілкувалися з ветераном про війну і про мистецтво під час 3-го ветеранського ретриту в рамках проєкту "Повертаю себе собі", де Сергій Лендєл був учасником.
Фактично 90% підрозділу не мали бойового досвіду
– Сергію, я почула історію про Вас, яка мене вразила, хоча чула чимало. Але та, яку ви розповідали, – особлива. Це коли вам видали в розпорядження молодих хлопців, і ви з ними потрапили, здається, в оточення. Що це була за ситуація?
– Так, це було в Сумській області. Ми виїхали вперше на бойове завдання. Я тоді був цивільною людиною, не військовою. Вчився на військовій кафедрі, отримав звання офіцера, але бойового досвіду не мав. Був наказ вирушити на позицію – на допомогу силам спеціального призначення. Ситуація там була надзвичайно складна, загрожував прорив, і потрібно було підсилення. Командир роти викликав мене й сказав: «Підеш ти, бо ніхто інший не готовий. Бери з собою добровольців».
Я зібрав свій підрозділ, пояснив, що ситуація серйозна, і запитав: «Хто готовий іти?»
Всі двадцять чоловік вийшли як один. Жоден не сказав «я боюся» чи «я не піду». Хоча більшість були зовсім молоді – фактично 90% підрозділу не мали бойового досвіду. Я теж.
Ми висунулися на позицію і відразу потрапили під масований мінометний обстріл.
Що я тоді пережив – словами не передати. Було страшно, як ніколи в житті. Але ніхто не злякався, не кинувся тікати. Всі лежали на землі, поки обстріл не закінчився. Потім я віддав наказ окопуватися – і всі чітко його виконували.
Там же я почав навчати хлопців стрільбі, бо багато хто вперше тримав в руках зброю. Я мав певні навички ще з військової кафедри й навчань. У 2021 році проходив місячні курси командирів рот за натівською програмою – там отримав сертифікат. Тож діяв за тією методикою, але на практиці все виявилося зовсім інакше. Спочатку я навіть розподіляв сектори обстрілу на папері, креслив схеми, але в реальній бойовій ситуації це було майже неможливо. Ми трималися півтора місяця. Формально наші позиції були за 11 км від основних сил, але фактично ми були в оточенні. Дорогу до нас постійно прострілювали, дістатися було вкрай складно.
Попри все, ніхто не панікував. Ми спокійно виконували завдання – тримали дві дороги, мали виявляти техніку ворога й передавати координати. Я навіть заздалегідь розробив план відходу: хто, якими групами, яким маршрутом. І, що найважливіше, у мене не було жодних втрат.
Через півтора місяця почався наступ на Охтирку. Ми щодня просувалися вперед по 20–30 км. Вороги не встигали відступати: заходили в село – вони ще там, далі знову – і те саме. Люди нас зустрічали з радістю. Але майже всі села були заміновані: погреби, городи, подвір’я. Ми розміновували їх по кілька днів і рухалися далі.
Це був початок. А далі вже – звична військова рутина. Потім з’явилися втрати. Загиблі, безвісти зниклі… Було дуже важко.
У Бахмуті воювали двічі. Багато наших загинуло
– Ви розповідали, що на п’ятий день були вже в російській формі, з трофейною зброєю. Це сталося тоді ж?
– Так. Ми зайшли в одне невелике село. Цивільних майже не було, лише дві старенькі бабусі та дідусь. Сиділи на лавці біля розбитої хати. Ми підійшли, привіталися, сказали, що ми українські військові. Вони нас дуже тепло зустріли. Дідусь каже: «Хлопці, он у тій хаті є склад, щось росіяни ховали, але втекли».
Ми зайшли – там були спальні мішки, зброя, гранати, постріли до гранатометів. Ми озброїлися всім цим і продовжували тримати оборону.
– І танк теж там роздобули?
– Так, це вже після Охтирки. Один лісник показав, де стоїть покинутий танк, повністю справний, із боєкомплектом. Ми передали його за описом у 93-тю бригаду, бо за штатом нам така техніка не належала.
– Який бойовий шлях ви пройшли?
– Починав з Артемо-Растівки, далі були Лебедин, Охтирка, Тростянець, двічі Бахмут, Куп’янськ, потім Запоріжжя. В інших областях – ротації.
У Бахмуті ми воювали двічі: у 2022-му та в 2023-му, коли тримали оборону біля села Іванівське. Тоді були дуже важкі бої. Багато наших загинуло, багато безвісти зникли. І досі про них немає жодної інформації.
– Ви і друзів втратили на війні?
– Так. Майже всі хлопці були із Закарпаття, переважно з Рахівщини, Рахівський батальйон: Рахівщина, Іршавщина, Свалявщина.
Багато друзів загинуло. Дехто був знайомий ще до війни. Втратив навіть друга дитинства, з яким виріс разом…
– Ваш позивний пов’язаний із вашою цивільною професією архітектора?
– Так. Ми могли або самі собі обрати позивний, або нам би призначили. Я сам придумав: “Зодчий”. І з ним пройшов усю війну. Починав з командира роти. У званні капітана завершив.
Хочу спроектувати щось особливе
– Яким бачите своє майбутнє? Маєте мрії?
– Мрія у мене ще з інституту – побудувати щось незвичайне, залишити після себе слід. І вона в мене жива. Хочу спроектувати і збудувати щось особливе: не просто будинок, а ціле місце, яке б надихало. Можливо, село. З нуля.
Щоб там була гарна інфраструктура, природа, річка, тиша. Щоб люди хотіли там жити.
І я вірю, що це мені вдасться.
– Вірю, що вдасться і вам, і всім нам. Бо коли росіяни зрівнюють із землею наші міста й села, доведеться відбудовувати все з нуля.
– Ми відбудуємо краще, ніж було. Я в це вірю. А от у них будуть лише руїни. Я був у Росії не раз і знаю: у такій країні, з таким менталітетом, я б жити не хотів.
– Знаю, що ви почали малювати на війні?
– Так. Малював ще в інституті, але активно – вже у 2023–2024 роках. Після всіх стресів зрозумів: або почну творити, або не витримаю психологічно.
На ротаціях у Сумській області шукав магазин, купував акварельний папір, фарби. Потім у Запоріжжі, коли випадала нагода.
Після звільнення восени 2024 року вже через два місяці відбулася моя перша виставка в Іршаві завдяки відділу культури Іршавського ОТГ.
А 28 жовтня буде виставка в Ужгороді.
– Ви показували кілька робіт, на жодній немає війни, лише природа.
– Так. Я малюю гори, ліси, те, що люблю. Часто по пам’яті. Інколи фотографував пейзаж під час маршу чи в дорозі, щоб потім відтворити. Малював, коли мав вільну хвилину – на відпочинку, на чергуванні.
– Що б ви побажали ветеранам і ветеранкам, які повертаються з війни й шукають своє місце в мирному житті?
– Не падати духом. Знайти себе. У цивільному житті є дуже багато цікавого. Нам ще треба зробити дуже багато. Треба об’єднуватися, відбудовувати наші міста й села. Бо закінчення війни – це не кінець, а лише початок великої роботи.
У нас попереду багато справ. І ми це зробимо.
Ірина Бреза
Проєкт «Повертаю себе собі: психосоціальна та юридична підтримка ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин» реалізується завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Зміст публікації є виключною відповідальністю IREX та ГО «Рух підтримки закарпатських військових – Ужгород» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.