Кажуть, журналісти повинні знати «про все потрошки». І, хоч це інколи стає завданням, котре спокійно можна відкласти у папку «не під силу», все ж більшість медійників завжди раді дізнаватись про нове й цікаве і намагатись хоч трохи розбиратися в цьому. Часто (особливо тоді, коли мріється про відпустку) журналісти починають думати, що колись таки пішли не тією дорогою. Але, у більшості випадків, звертати уже нема куди :) Zaholovok.com.ua започатковує серію матеріалів, де наші журналісти на собі випробують «трудности и лишения» інших, не менш цікавих професій.
Першими, ким ми «спробували бути», стали ті, мужністю яких захоплюються, чия результативність роботи вимірюється відданістю і долями секунд, ті, хто не роздумуючи приходить на допомогу – рятувальники. Нам не тільки детально показали і розказали про їхню роботу, а дали можливість на собі відчути звичайний день рядового пожежника.
Фото Тетяни Лешко
«Ми тут ся не помістимо. Хіба на коліна сідайте», – жартують двоє чоловіків-рятувальників із екіпажу пожежної машини. «Вмістимося», – відповідає колега і ми потрапляємо до «салону» рятувального авто. Щасливі, як діти, яких взяли покататися дяді-пожежники. Їдемо до навчального центру Управління ДСНС, де для нас підготували «випробування».
Віктор Опаленик, заступник начальника гірсько-пошукової частини аварійно-рятувального загону спеціального призначення спочатку розповідає про особливості роботи гірських рятувальників, пояснює, яка підготовка необхідна, каже, що справа – дійсно не з лекгих, а потім пропонує подивитися на те, як закарпатські рятувальники з висоти спускають «потерпілого» і самим спробувати спуститися.
Хлопці розповідають, що, аби підготуватися до спуску людини з висоти, потрібно хвилин 10: налаштування спорядження, страховка, фіксація травмованих частин тіла... Журналістам пропонують «злетіти» з третього поверху. Пробуємо :).
Після випробування висотою – проходження вогневої смуги психологічної підготовки. Бойовий одяг, взуття, маска, балони з киснем – дуже незвично і досить важко. Бігати у «повному обмундируванні» дійсно нелегко. Разом з хлопцями-рятувальниками проходимо задимлений тунель, місток з вогнищем та лабіринт.
Найважче – у «басейні», який, на щастя, був без води: якби не допомога хлопців, здолати перешкоди було б майже неможливо. Спецодяг – досить важкий, відчуття – як у сауні. Через маску дихається важкувато, але рятувальники переконують: так має бути. «Ви колись пірнали з аквалангом?», – питають. «Ні», – відповідаю. «Ну то уявіть, що це акваланг. І дихайте. Тягніть повітря», – радять, жартуючи. Крім задимленості, максимально наблизив умови до реальних пожежних і мій зір – давня короткозорість додала «туману» і сильно «розмила» сходинки, по яких доводилося ступати.
Останній етап «журналістського випробування» – гасіння пожежі. Нас з колегою знову одягають у все необхідне. Спецодяг, звичайно, не по розміру, але хлопці кажуть, що вибирали для нас найменші комплекти форми. Сідаємо в пожежну машину, вмикається сирена – спішимо! Водій уміло і швидко під’їжджає до будівлі, де «все горить». Разом із вогнеборцями 14-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Ужгорода подаємо воду і гасимо пожежу. Кажуть, встигли, справились! І зрозуміли, наскільки важка і важлива праця рятувальників.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua