Якби кандидат у народні депутати на 68 окрузі від партії «Голос» Михайло Савчин йшов на вибори не в Україні, а в розвиненій демократичній європейській державі, він однозначно переміг би. Адже хто, як не відомий професор-конституціоналіст, має працювати в парламенті і писати закони. Утім, у наших умовах не все так очевидно. Бо складно спрогнозувати результат голосування, коли для виборців емоції важливіші, ніж розум. А ще й поширена практика підкупу виборців.
Та все ж, зважаючи на особистий авторитет професора і непоганий рейтинг партії «Голос», можна прогнозувати, що він таки дасть бій своїм опонентам. Для чого Михайло Савчин іде в політику, які, на його думку, проблеми слід вирішувати першочергово, чому потрібно приймати «людяні закони» і про що з ним на зустрічах говорять виборці? Відповіді на ці та інші запитання – у бесіді з кандидатом у народні депутати.
ПО ЦІННОСТЯМ МЕНІ НАЙБІЛЬШЕ ПАСУЄ «ГОЛОС»
Пане професоре, раніше ви ніколи не брали участі у виборах, не були у владі. Чому вирішили йти в політику зараз?
У державі розпочалися хаотичні процеси. Конституційне право в принципі спеціалізується на хаотичних процесах: вивчає, як зароджується держава, як вона організовується, які спонукальні чинники державної організації суспільства? Тож зважаючи на виклики, які стоять перед Україною і Закарпаттям, я вирішив балотуватися в парламент. А з усього спектру політичних сил по цінностям мені найбільше пасує «Голос».
Але ж зовсім недавно ви на своїй сторінці у Фейсбуку писали, що розпуск парламенту і дострокові вибори – не відповідають Конституції…
Так, це правда. Для мене, як для конституціоналіста, ці вибори – з великими вадами нелегітимності. Маю на увазі обставини ухвалення указу президента і сумнівні рішення Конституційного Суду з цього приводу. Тому, справді, йдучи на вибори, я, як конституціоналіст, наступаю на горло своїй же пісні. З одного боку…
А з іншого боку – дуже значна частина виборців налаштована на зміну влади. І це є відвертою реакцією суспільства на половинчасті реформи Петра Порошенка в умовах військової агресії Росії, а також невизначеність у подальших кроках нової влади…
Перечитав вашу передвиборчу програму, вона доволі широка. Будь ласка, озвучте найважливіші, на вашу думку, проблеми, які треба вирішувати.
Перше – це неналежні гарантії економічних свобод і дерегуляція ринку. Друге – становлення справедливого правосуддя, адже поки що в нас іде доволі хаотична судова реформа. Третє – незавершеність децентралізації, яка на Закарпатті у зв’язку з позицією наших фивників взагалі перетворилася у незрозуміло що.
А якщо брати місцевий рівень, то це питання розвитку Ужгорода. Місто не може використати свій потенціал у зв’язку з переважно недолугим керівництвом. Яке тепер теж іде в парламент і по суті визнає перед виборцями, що, маючи значні надходження в бюджет, не може вирішити елементарні інфраструктурні завдання, які стоять перед органами місцевого самоврядування.
Ви згадали про децентралізацію. Чому, на вашу думку, реформа на Закарпатті не йшла?
Був розроблений більш-менш вартісний перспективний план розвитку, але офіційна влада, яка була в Закарпатті, почала поширювати міфи, що громадам не вистачатиме ресурсів і вони не будуть самодостатніми. Насправді ж у об’єднаних громадах зовсім по-іншому побудовані публічні фінанси. У них, навпаки, є більше можливостей і більше доступу до ресурсів для розвитку, ніж у невеличких громадах за звичайних умов.
Є й другий міф, який пов'язаний із правами національних меншин, – це боязнь сепаратизму. Насправді, коли є самодостатнє місцеве самоврядування, як правило, сепаратистські настрої мінімізуються. Взагалі я вважаю, що говорити про сепаратизм на Закарпатті доволі некоректно.
Чому?
Бо нас оточують країни Європейського Союзу. Виходячи зі стандартів і установчих актів ЄС, якихось територіальних зазіхань на Закарпаття не може бути в природі. Насправді це – страшилка. Тим більше, що ЄС підтримує транскордонне співробітництво. Якраз гальмування процесів децентралізації влади не сприяло транскордонному співробітництву Закарпаття. Якщо ж запустити ці процеси, то буде зовсім інший ступінь неформальної євроінтеграції України взагалі і Закарпаття зокрема.
УЖНУ І МІСТО МАЮТЬ БУТИ ІНТЕГРОВАНІ
В контексті децентралізації – питання про Ужгород. Ви пишете в своїй програмі про потребу запровадження мережі взаємовигідного співробітництва зі суміжними громадами. Що маєте на увазі?
Договори про співпрацю або асоціацію громад, які можуть послужити основою для налагодження співпраці між ними. А вже потім на основі цього будується конкретний механізм щодо об’єднання.
Скажімо, для Ужгорода, напевно, було б актуально, щоб Минайський водозабір, який знаходиться на території Коритнянської сільради, був під юрисдикцією міста. Але Коритнянська сільрада у зв’язку з низькою інвестиційною привабливістю обласного центру наразі не має дяки пристати до громади Ужгорода. Хоча, як на мене, для Ужгорода ще більш перспективно працювати в напрямку Кам’яниці і Невицького, зважаючи на туристичний потенціал цих громад.
А взагалі в багатьох країнах відмовилися від добровільного об’єднання, коли це неефективно і нераціонально. У нас, на Закарпатті, тепер в основу об’єднання теж буде покладено елементи примусу, бо процес відбудеться досить рапідно і в стислі строки.
Ви пишете, що «Ужгород має реалізовувати свою стратегію розвитку шляхом сприяння діяльності наукового парку на базі УжНУ, забезпечення відкритого інвестиційного клімату та розвитку комерції в місті». Проясните цю думку?
Ужгородський національний університет – це майже 20 тисяч людей, які платять податки, в тому числі й у міський бюджет. Тож УжНУ і місто мають бути інтегровані. Нормальний механізм – через науковий парк. Це може послужити поштовхом для розірвання зачарованого кола. Бо у місті є великі проблеми з інвестиційним кліматом. «Джейбіл», «Ядзакі», «Єврокар» – усі вони не в Ужгороді. І це зрозуміло…
Чому?
Тут затягнуті в часі і дуже вартісні адміністративні процедури. Ці компанії взагалі не заходять у адміністративні одиниці, де виставляють певні вимоги, пов’язані з «відкатами» чи якимись додатковими адміністративними рогатками. Тобто те, що називається арбітражем у ринковій економіці, що породжує корупцію. Якщо взяти американські корпорації, їхні представники будуть притягнуті до кримінальної відповідальності, навіть якщо почнуть переговори з такими людьми. Тому ці інвестори в місто не зайшли. Серйозного інвестора в Ужгороді немає. І це пов’язано саме із низьким рівнем адміністративних послуг, з доволі диким процедурним режимом вирішення земельних питань і подібними проблемами.
Повертаючись до питання про науковий парк... В УжНУ є низка факультетів, пов’язаних із містобудуванням, архітектурою, дизайном, інженерією. Треба, щоб студенти їздили вчитися на відповідних факультетах зарубіжних країн. І щоб міська управа також відряджала своїх працівників у країни, де високо розвинута економіка, де є масштабні будівництва. Навіть когось направити в Китай, бо там уже зовсім по-іншому будують, ніж у нас. От зараз біля драмтеатру і Поштової площі іде будівництво… Я їжджу на конференції в країни Західної Європи і бачу, що всюди в таких місцях є паркінги. Я би просто не допустив таке будівництво без підземного паркінгу хоча би на 3-4 поверхи…
Тобто місто не має перспективи бачення, планування і стратегії розвитку громади. Все це треба було запускати ще позавчора, наприкінці 90-х. Але не знайшлося лідера, який би міг це реально зробити.
ПОТРІБНІ ЯКІСНІ І ЛЮДЯНІ ЗАКОНИ
Ваша сильна позиція – досвід законотворчої роботи. Маєте конкретні задуми, які саме першочергово треба ухвалити?
Треба ввести електронне урядування – спростити здійснення адміністративних процедур. Як багато хто говорить, чиновник має менше спілкуватися з громадянином. Усунувши можливість для корупції, залучимо інвестора. Він прийде сам, бо для нього Україна поки що приваблива. У нас дешева робоча сила і сировина. А ще маємо доволі ємний ринок, але рівень споживання, порівняно з іншими країнами Європи, невисокий. У нас не настільки насичений ринок, як у Німеччині, Франції чи Португалії. І якщо розібратися, то там багато товарів дешевші, ніж в Україні...
Якщо ж іде мова про Закарпаття, то це питання лежить скоріше в площині роботи уряду і регіональних програм розвитку. Його треба вивчати, але однозначно, що у пріоритетах має бути розвиток виноградарства, туристичної галузі, сільського господарства, фермерства (садівництва, овочівництва). Закарпаття має конкурентну продукцію і надає конкурентні послуги, зокрема в сфері ІТ, але це питання більш регуляторної політики, а не законотворчої.
У вашій програмі є фраза «можу забезпечити розробку й ухвалення якісних і людяних законів». Цікаві, а «людяні закони» це які?
Такі, коли інтереси та права людини покладені в основу. В Україні закони пишуться так, щоб люди поменше зверталися до органів влади. Якщо ж органи влади їхні звернення розглядають, то дуже часто чиновники стараються якомога скоріше позбутися цієї «проблеми». Тому є таке явище як відписки: чиновник пише формальну відповідь і на цьому крапка.
Як правило, в Україні рішення приймаються з точки зору інтересів держави і не враховуються інтереси особи. Це неправильний підхід і велика проблема.
Ви згадуєте в програмі і забезпечення прав нацменшин. Можна конкретніше?
Тут є багато упущень з боку уряду. Візьмемо угорців, які слабо говорять українською. Проблема – елементарна. В цих селах, де вони проживають компактно, при Союзі їх вчили російської мови. Були якісні підручники, адаптовані для вивчення російської мови як іноземної. За часи незалежності України таких книжок не створили. А якщо книга недолуга, то ніякий школяр не буде по ній вчитися, вона буде його дратувати. Треба на це зважати.
Зрозуміло, що в Києві ці підручники писатися не будуть, а тут – у нашому університеті. Для УжНУ це – можливість, в тому числі й фінансова, бо держава мусить це робити. Алгоритм має бути такий: спочатку треба написати ці підручники, потім на їх основі готувати вчителів, які мають знати і угорську, і українську мову, і потім уже запускаємо процес викладання у школах.
Я, наприклад, вчився в Коритнянській школі. І у нас десь третина класу були угорці. Вони жили в україномовному середовищі, їм було простіше адаптуватися, тож усі вони перфектно говорять українською. А дехто з українців ще й від них навчився розмовляти по-мадярськи.
А ви?
Я – ні (усміхається – Авт.). Фрайирку угорку треба було мати для того.
То ви з Коритнян? Розкажіть трохи про себе.
Ні, я – з Довгого Поля, але вчився в Коритнянській середній школі. В дитинстві хотів стати фізиком, вчився у фізико-математичній школі-інтернаті, потім вирішив вступати на економічний факультет, але вже під час вступу передумав і пішов на правознавство. До речі, цікаво, що я закінчив університет і отримав диплом у той день, коли була прийнята Конституція України – 28 червня 1996-го. І от тепер займаюся конституційним правом. Крім науки, маю й практичний досвід роботи – 2 роки працював у міському суді в Ужгороді, був радником голови Конституційного Суду України.
Що ще сказати? Одружений, маю двох дітей – сина і доньку. Ходять, як і всі, у просту українську школу, у 19-ту, якщо конкретно.
ОРІЄНТУЮСЯ НА ЛЮДИНУ ЗВАЖЕНУ І РОЗСУДЛИВУ
Ви ходите на зустрічі з виборцями, спілкуєтеся з людьми. Цікаво, а що найбільше турбує ужгородців і мешканців району?
Місцеві проблеми. Це говорить про те, що в дуже багатьох моментах наші фивники неадекватно ставляться до запитів суспільства. З іншого боку, вражає нерозвиненість громадянських інститутів на місцях. Політика розглядається як брудна справа. Насправді багато проблем вирішується політичним шляхом. Просто треба говорити про рівень вирішення цих питань. Дуже багато політиків не дбали про публічний інтерес, а це – основа політики.
Насправді те, що в нас називається політикою – це розбірки на рівні феодального права. Коли спілкуєшся з людьми, бачиш, що їхні запити не вирішуються.
Кажуть, що зараз вирішуються. Різні суми озвучують за голос: і 500, і 1000, і навіть півтори тисячі гривень…
Ви про підкуп… На зустрічах я пояснюю людям ази інвестиційно-виборчого права. Той, хто дає, робить інвестицію у виборця. Сьогодні він дасть 500 чи 1000 гривень, а потім залізе людині в кишеню і забере набагато інше. Тобто виборець тут виступає клієнтом патрона.
Зараз є ще одна фішка: чиновники різного рівня, які не справилися зі своїми обов’язками, тепер зустрічаються з людьми і обіцяють полатати дах, упорядкувати двір чи встановити дитячий майданчик. А це – теж хабар. Поліція повинна на таке реагувати і притягати до відповідальності.
Особисто я дотримуюся закону і закликаю інших учасників виборчого процесу також його дотримуватися. А якщо виявлять факти підкупу – фіксувати їх і звертатися до правоохоронців.
Михайле Васильовичу, як думаєте, хто є вашим виборцем?
Я орієнтуюся на людину зважену і розсудливу, яка має перспективу свого бачення світу, розвиток свого ґаздівства чи здійснення кар’єри на майбутнє. Усе треба дивитися наперед. А щоб бачити перспективу, треба бути серенчливим (усміхається, – Авт.). Хочу того й людям побажати – серенчі й процвітання.
Ще дуже важливо підкреслити, що кожна людина має досягати рівня своєї професійності. Це так званий принцип Пітера, за яким будь-яка людина підвищується в посаді доти, доки не займе місце, на якому вона виявиться некомпетентною. І треба порозуміти, що коли людина себе вичерпує, то вона вже може завдати шкоди. А це вже буде не серенча, а нещастя для країни. Виборцю треба зважати, кого вибирає, думати, чи людина відповідає рівню, чи може вести публічний діалог, чи може відстоювати публічний інтерес?
Думаєте, людям це важливо?
Насправді виборець 68 округу вибагливий і доволі репрезентативний. Я це спостерігаю вже багато років. І думаю, що він буде зважений у виборі, дасть оцінку попередникам. Хотілося б, щоб вибір людей був гідний.
У тих сферах, де би я не працював, рано чи пізно я – завжди на перших ролях. Якщо пройду до парламенту, не пропаду і там. І зможу відстоювати людей і забезпечувати баланс інтересів, зокрема, з точки зору і українців, і національних меншин, національного рівня, так і Закарпаття, і нашої громади.
Тому за кілька днів до голосування закликаю виборців до мудрості і зваженості, аби ся люди потім не ганьбили од свого представника у парламенті.
Дрібним людям там не місце.
Там треба мислити масштабно.
Розмовляв Ярослав Світлик