20-річний Степан Лакатош нещодавно повернувся з Німеччини, де був волонтером, тренувався, виступав і навчав своєму мистецтву інших.
Кажуть, немає нічого неможливого для людини, яка хоче досягти успіху в житті, однак, вдається це, все-таки, далеко не кожному. «Треба старатися, наполегливо тренуватися, треба себе правильно налаштовувати. Вірити у хороше – і все вийде!», – впевнений Степан, вихованець Часлівецької школи-інтернату, цирковий акробат, а тепер ще й студент Свалявського будівельного ліцею. На перший погляд, ніби незвичне поєднання, однак хлопець переконаний, що все, що трапляється на його життєвому шляху – до кращого.
Сам собі тренер
«Сів на шпагат ще у першому класі. Я тоді посперечався із однією дівчинкою, що одразу зроблю це. І сів! Відтоді й почав тренуватися. Самостійно. Щось бачив по-телевізору, потім намагався повторити. Бувало у кімнаті зачинюся і займаюся. Якщо щось не вдавалось – повторював до того часу, поки не вийде, – розповідає Степан, – потім до нас в інтернат приїхали волонтери-іноземці. Вони багато чого мене навчили, показали нові вправи, допомогли вдосконалити все, що я вмів виконувати. А після Петрова (дитячий табір в с. Петрово Виноградівського р-ну, організований за підтримки проекту «TOUCH» із залученням іноземних волонтерів-вихователів – Авт.)– це взагалі… Стільки нового було! Багато навчився».
Німецькі волонтери, які й самі виступають у цирку, певний час займалися із Степаном. Порадили залучити до тренувань ще когось – меншого, щоб можна було створювати цікаві акробатичні номери. Тоді до занять долучився Іван (теж вихованець Часлівецької школи-інтернату). «Він якраз підходив, бо був одним із найменших. І зовсім неважкий для мене(Сміється – Авт.)! У дуеті більше шансів проявити свої можливості. З нами найбільше займалася Карін(волонтер із Німеччини – Авт.). Навчила нас дуже багато. Потім ми продовжували займатися самі: підтримували ті вміння, які нам дали волонтери, придумували щось нове. Правда, Іван не дуже любив самі тренування – його одразу дратує, якщо щось не вдається з першого разу, він дуже непосидючий і не любить відшліфовувати номери. Але мені вдавалося з ним ладити, оскільки я старший і він мене слухався. Ми були непоганим дуетом. Виступали і в школі, і на різних конкурсах у різних містах України», – каже Степан.
Вчителі одразу звернули увагу на дует: «Як побачили, що у хлопців дійсно досить непогано виходить – почали залучати їх до участі у концертах, конкурсах. Я намагалась трохи наглядати за їхніми тренуваннями, але щось суттєво виправити не могла, бо ж не розуміюсь в акробатиці і вони дійсно самі придумували собі номер. Я тільки могла щось порадити у плані послідовності, допомагала із музичним супроводом. Степан наполегливий і тому, мабуть, у них все вдавалося. Він ще й у хорі в школі співав. Так що концертів і виступів – великих і маленьких – було вдосталь», – розповідає Ганна Стинич, вчитель музики і педагог-огранізатор Часлівецької школи-інтренату.
Щасливий шанс
По-справжньому помітили Степана після участі у фестивалі-конкурсі «Назустріч мрії» у Івано-Франківську, де часлівецькі школярі взагалі були особливо відзначені. Хореограф із Києва зацікавився здібностями Степана Лакатоша і питав його, чи не має бажання вступати в циркове училище. А через деякий час за допомогою небайдужих і добрих людей у хлопця з’явилася можливість поїхати у Німеччину.
«Завдяки хорошим людям, які мені дуже допомогли, відправили мою анкету на участь у волонтерському проекті, організували переїзд, я опинився у Берліні. Коли приїхав туди, спочатку трохи злякався: все було зовсім не таким, я не знав, як спілкуватися з людьми (знав розмовну англійську, а німецькою говорив тільки кілька фраз), як з ними поводитись… Німеччина зовсім не схожа на нашу країну, відрізняється майже все: від поводження поліції – до культури спілкування. Зараз мені ця країна страшенно подобається і я мрію туди повернутися», – ділиться враженнями Степан.
«Нашому акробату дуже пощастило, – каже Зіта Баторі-Таці, керівник Ужгородського благодійного фонду проекту «TOUCH», – він дуже добре показав свої здібності протягом літнього табору, який організовувався за підтримки проекту «TOUCH» у 2009 році. На допомогу прийшла організація RGDTS, яка займається підтримкою діалогу між ромами різних країн і діє у кількох європейських державах. Вони дізнались, що й ми працюємо з ромами і дітками із неблагополучних сімей, запропонували програму обміну. І коли виникла можливість когось відправити в Німеччину, ми вирішили, що для Степана така практика буде найбажанішою. Керівництво Свалявського ліцею, де хлопець зараз навчається, пішло назустріч, за що ми щиро вдячні, дозволило відстрочити початок навчання на рік. Так що для Степана все дійсно гарно склалося. Він дуже добре себе показав у нашому таборі, йому багато хто допоміг досягти успіху. Зокрема, Патріція Фабуш, яка була керівником літнього табору, залучила до участі в ньому і чотирьох волонтерів-тренерів, серед яких була і Карін Карчер з сестрою Каролою, спеціалісти Вальдорфської школи цирку. Карін справді дуже багато зробила для Степана, вчила його, тренувала. Поїздка у Німеччину стала хорошою можливістю для нього».
Волонтерство і нічні тренування
Якщо спочатку нова країна була для Степана досить незвичною, мова здавалася нелегкою, то тепер він зізнається, що думає більше саме німецькою. Після приїзду в Берлін хлопець швидко адаптувався до закордонних умов життя завдяки знову ж таки добрим людям: «Мені дуже допомагали, зараз у Німеччині у мене багато друзів. Справжніх, щирих. Знаю, що можу розраховувати на їх підтримку», – каже Степан.
Хлопець брав участь у благодійній волонтерській програмі і працював у Німеччині на благо тих, хто цього потребує: була робота на кухні, треба було і ліжка для бездомних людей приготувати, принести чисту білизну, одяг, інколи – допомогти вирішити їхні проблеми. «Працювати було не дуже важко. Інколи втомлювався, звичайно, але загалом не важко. Мені цікаво було спілкуватись з людьми. До нас приходили різні: і бездомні, і з алкогольною залежністю… Добре ставлення до таких людей є дуже важливим, мені здається. Мені подобалось займатись благодійністю і допомагати тим, хто саме й пришов для того, щоби йому допомогли», – розповідає хлопець.
У вільний від волонтерських обов’язків час Степан тренувався. Каже, що не міг би покинути це заняття. Часто бувало так, що звільнявся тільки пізно ввечері і починати тренування доводилось вже вночі – у своїй кімнаті Степан відсував ліжко, забирав все, що заважало і починав займатись. Розповідає, що зовсім не лінувався, бо дуже любить цю справу. Перевіряв правильність своїх вправ за допомогою інтернету, вивчав нові трюки, також передивляючись відео із всесвітньої мережі – так і вдосконалював свої вміння.
«Крім волонтерства, брав участь у різних семінарах. Займався з дітьми, трохи тренував їх, організовував для них спортивні й розважальні заходи, ігри… Ми часто виступали на благодійних концертах. Я виходив на сцену не завжди один, виступав і в дуетах та й не лише з акробатичними номерами, – ще й співав. Не приховаю, я люблю виступати, особливо, коли все добре вдається і глядачам подобається. Пам’ятаю свій перший виступ… Я поглянув, скільки народу прийшло – і одразу перехотілося виходити на сцену. Дуже переживав, що щось не вдасться. Тепер мені набагато легше. Головне – зосередитись, добре виступити і швидко піти зі сцени», – каже акробат-аматор.
Теперішнє і майбутнє
Зараз Степан навчається на першому курсі Свалявського будівельного ліцею за спеціальністю маляр-штукатур. Каже, що подобається. Вчитися ще три роки, а вже мріє про повернення у Німеччину: «Я вважаю, що це непогана професія. У Німеччині вона дає набагато більше можливостей, ніж тут. Я думаю, що зможу працювати за спеціальністю. Але кидати тренування не збираюся. Буду продовжувати займатись. Мрію повернутись і хочу стати цирковим майстром. У Німеччині є багато різних програм, які дозволяють розвиватися у цьому руслі. Я працюватиму і паралельно буду займатись і виступати. Маю надію, що мої друзі допоможуть мені влаштуватись там. Спочатку закінчу навчання, а потім спробую…», – ділиться планами Степан.
Хлопець розповідає, що, будучи закордоном, сумував за своїми товаришами по школі, друзями і наставниками: «За своїм напарником я дуже скучав. Чесно кажучи, я боявся, що, коли я поїду, він закине заняття. Так і сталося: він сам не хоче займатися. За школою спочатку трохи сумував. Анни Іванівни й Зіти Іштванівни не вистачало, я звик до них дуже(Ганна Стинич – вчитель музики, Зіта Баторі-Таці – керівник Благодійного фонду проекту «TOUCH»). Ми спілкувались по Фейсбуку. Але тепер, коли повернувся в Україну, сумую за своїми німецькими друзями. Зідзвонююсь з ними, але це все одно не те, що живе спілкування. Дуже хочу повернутись до них».
Степан живе в гуртожитку, вечорами займається у спортзалі, планує збільшити тривалість тренувань і проситиме додатковий час для занять у залі. Вихідні присвячує друзям: хлопець-акробат є волонтером благодійного проекту «Допоможи іншому – стань приятелем!» і тепер по суботах спілкується із своїм новим другом. Не забуває і про напарника: коли є можливість, займається з ним, тренує потрохи. Каже, що хотів би пізніше забрати і його в Німеччину.
Велике значення Степан надає можливості займатися з дітьми: «Я люблю дітей. Щиро радію, коли можна їх чомусь навчити, передати їм те, що знаєш чи вмієш. У Німеччині мені подобалось проводити заняття з дітьми. Вони охоче зі мною спілкувались, постійно задавали купу питань. Звичайно, я відповідав. Навіть якщо тема мені не дуже до вподоби. Я не люблю говорити про сім’ю. Дійсно, дуже не люблю, бо… її просто нема. Але це діти, вони мене постійно розпитували, приходилось щось розповідати, пояснювати. Я дуже хочу, щоб у майбутньому у мене була можливість не тільки тренуватись і вдосконалюватися самому, а й могти навчити когось іншого, передати свої вміння молодшим».
Степан – це людина, яка вселяє радість і сміливість повірити у свій успіх, у реальність шансу здійснити мрію. У розмові підкреслює, що цінує простоту і добродушність, вірить у щастя і довіряє людям: «Хочу бути простим і досягнути того, щоби мати можливість когось тренувати. Я сам завдячую багатьом. Думаю, немає великого сенсу пишатись собою. Я – це я. Але я хочу бути корисним комусь. Бог знає, до чого я дійду і я щиро вірю, що все буде добре».
Анна Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
