Жити заново
Як перший визволений із окупації хлопчик переживає жахи війни
Ілля Матвієнко повернувся з окупованих територій в Україну майже рік тому: бабуся з Ужгорода здолала дуже непростий шлях, пересікла чотири кордони, аби врешті-решт забрати внука з Донецька. Ілля був першим хлопчиком, якого Україна змогла офіційно повернути додому. Разом з ним визволяли дівчинку Кіру, у якої дуже схожа доля і яку також забирав дідусь із Чернівців. Зараз 10-річний Ілля звикає до Ужгорода, навчається у четвертому класі, хоче більше мандрувати Закарпаттям, розвиває свій YouTube-канал і мріє стати лікарем.
На зустріч із хлопчиком приходимо до його школи. Бабуся Іллі, Олена Миколаївна, якраз забирає його з уроків. Каже, щодня з радістю чекає шкільного дзвоника, аби побачити онука й розпитати, як пройшов його день. 10-річний Ілля пережив багато жахів війни у Маріуполі, втратив маму і був змушений пережити транспортування до різних лікарень на території Росії. Над хлопчиком росіяни ледь не оформили опікунство, проте ужгородські волонтери допомогли бабусі з документами, з маршрутом і їй вдалося повернути онука в Україну. Ілля багато розповідав про свою історію, щоразу, каже бабуся, згадує щось нове, каже, що все добре, але жахи, які довелося пережити дитині, не можуть зникнути безслідно.
Шлях додому
Олена Миколаївна згадує історію повернення онука в Україну емоційно. Каже, що дуже боялася їхати на окуповані території, але не могла там залишити Іллю. Жінка – теж колишня мешканка Маріуполя, в Ужгород приїхала ще у 2017 році та вже почувається місцевою. Ділиться, що радіє своєму тодішньому рішенню переїхати і каже, що не може натішитись тому, що внук поряд. Хоч шлях його був дуже непростий, Ужгород прийняв надзвичайно тепло.
«Нас зустрічали волонтери «Сила Ужгорода». Вони робили і відео нам зняли, був торт, і подарунки були і дуже багато людей нас зустрічало. Ілля був такий щасливий! А я плакала», – згадує Олена Миколаївна.
Документи для повернення Іллі в Україну були готові 6 квітня, а перед тим бабуся дізналася, що 30 березня дитині вже оформляли опікунство у Донецьку. Хлопчик тоді лежав у лікарні й не ходив самостійно. По телефону бабусі розповів, що його товариша Віталіка забрали в Москву. Олена Миколаївна дуже переживала, що нічого не вийде. Проте, за допомогою волонтерів, бабуся встигла забрати Іллю, приїхала у Донецьк 24 квітня, на Великдень.
«Волонтери допомогли оформити необхідні документи, бо це було дуже непросто. Якби не Валерія Габор і дівчата, яких вона зібрала, це було б майже неможливо. Бо я ж проста пенсіонерка, у мене не було можливості, ніяких зв’язків. Вони мені все допомагали і казали, куди йти, що робити», – каже бабуся Іллі.
За хлопчиком Олена Миколаївна їхала разом з дідусем дівчинки Кіри з Чернівців. Обоє дітей – із Маріуполя, їхні родини мають дуже схожі історії: пані Олена втратила на війні доньку, а пан Олександр – сина. Ілля втратив маму, Кіра – батька. Забирали дітей майже разом, це – перші українські діти, яких змогли повернути з окупованих територій додому.
Дорога до Іллі зайняла в Олени Миколаївни цілий тиждень, жінка пересікла чотири кордони, аби добратися до внуки. Назад вже з хлопчиком їхали набагато швидше, трохи більше доби. «Дуже було страшно їхати в Донецьк. Я на всю країну тоді казала, що їду в пасть к волку. Коли Ілюша сказав, що його товариша Віталіка забрали, я вирішила, що це все, хай мене стріляють, хай роблять, що хочуть, я їду забирати дитину. І я забирала Ілюшу не ходячим. Він лежачий був, у Донецьку мені лікарі казали, що він може стати на ноги десь місяців через п’ять. Але він став на ноги через місцяь – в Охматдиті. Він сам дуже хотів вилікуватися швидше і це сталося», – розповідає бабуся.
Ужгород – нове життя
Олена Миколаївна переїхала в Ужгород з Маріуполя із молодшим сином. Каже, що жила на окраїні міста і одного разу не на жарт перелякалася, коли поряд з будинком був вибух. «Через сина приїхала сюди. Він зараз вчиться у нас в університеті в Ужгороді, на першому курсі. Спортсмен, вчився у шостій школі. Тут йому теж дуже подобається», – розповідає жінка. Сама Олена Миколаївна вже дуже звикла до Ужгорода і полюбила місто. «Маріуполь був дуже красивий, але люди… вони працьовиті й справді дуже багато часу віддають роботі, може тому – похмурі. А тут, можливо, через те, що немає таких заводів, такого робочого навантаження, люди веселіші… Тут відчувається життя, розумієте? І трохи не таке буденне, як там», – ділиться жінка.
Ілля тут має нових друзів, полюбив нову школу, має свої захоплення і розвиває власний YouTube-канал. Хлопчик зараз навчається у четвертому класі, каже, що любить математику, українську мову і – гратися з друзями на перервах. «Ми на перервах влаштовуємо всілякі революції, державу один раз заснували. Навіть два! У нас всілякі ігри, багато всього – на перервах завжди цікаво нам», – розповідає Ілля. Разом з друзями часто співають пісень: «Ми одного разу створили пісню і співали. На перерві деколи починаєм писати, на уроці допишемо, а потім на ще одній перерві співаємо перехожим у коридорі», – із захватом розповідає школяр.
Бабуся по-секрету каже, що Ілля в Ужгороді полюбив школу та зараз має довіру до вчителів. «Іллі дуже подобається його класна керівничка Мар’яна Михайлівна. Бо там в Маріуполі лупили їх, а тут вона має до нього підхід. І має друзів вже багато», – каже Олена Михайлівна. Ілля, перебиваючи додає: «У мене тут вже четверо друзів! У Маріуполі взагалі не було».
YouTube-канал і бажання перейти на українську
Ілля Матвієнко розповідає, що має ще одне захоплення – YouTube-канал, який почав розвивати зовсім нещодавно. Знімає різні огляди на нові відеоігри та відповідає на будь-які питання, які йому ставлять підписники. «Відосіки я там публікую досить часто, в принципі. Починав із разу на місяць, інколи бувало раз в тиждень, а зараз – ну, майже кожен день. Над відео я добре працюю, стараюся його нормальним робити, роблю прев’юшки, сам стараюся. Недавно був відео конкурс – пишеш будь-яке запитання в коментах і я на нього буду відповідати в іншому відео», – ділиться школяр.
Ілля мріє збільшити кількість підписників на своєму YouTube-каналі та каже, що, коли буде 50 нових підписок – готовий зробити огляд будь-якої гри, яку попросять в коментарях. На 120 підписників – розповість свою історію і про свої захоплення, а на 200 – дуже хотів би повністю перейти на українську мову та публікувати відео лише українською.
Про Ужгород Ілля каже, що вже чекає справжньої весни, квітів і багато зелені. Каже, що місту не вистачає дерев і рослинності. Улюблені його місця для прогулянок – центр і скейт-площадка. «Із деревами так собі у вас. До літа треба готуватися і приводити місто до порядку, от як готуються до літа ті, хто хоче скинути зайву вагу. Мало красивої трави, дерев. От влітку вже має бути краса! А поки сіро», – каже школяр і додає: «Три місяці не те, що б було красиво, і перемога вже, напевно, буде».
Гори захищатимуть від важких спогадів
Бабуся Іллі розповідає, що хлопчик добре адаптується на Закарпатті, йому все цікаво, але жахи війни, які довелося пережити дитині, не можуть минути безслідно. «У нього тут і друзі, все нове, але обстріли і все, що він бачив і пережив – звичайно, впливають і ще довго будуть впливати. Ілля довго спав із включеним світлом. У нього досі погано з орієнтування, важко запам’ятати дорогу. Але потихеньку воно, думаю, виправиться все, відновиться. Мати на очах у нього померла, це не може пройти безслідно. Буває, що він згадує якісь деталі, про які раніше не говорив якось досить спокійно про це розповідає, так, між іншим. Бо це важко. Якщо я, доросла людина, втекла від того, бо боялася, то дитина точно не може сприймати це спокійно, навіть якщо каже, що все добре. Але внук звикає до нового життя. Він молодець і добре освоюється», – каже Олена Миколаївна.
Бабуся планує більше показати внукові Закарпаття. «Він мусить знати цей край, місце, де він тепер живе. Він каже, що хоч тут сирени, але тут не стріляють. І він на всю країну казав, що Ужгород – саме захищене і безпечне місто», – розповідає пані Олена. Сам Ілля каже, що ще не дуже зрозумів, чи подобаються йому гори, чи ні. «П’ятдесят на п’ятдесят. Але ми ще будемо їздити», – каже школяр.
Олена Миколаївна у розмові зазначає, що не уявляє повернення в Маріуполь навіть після звільнення і його відбудови. «У мене там розбита квартира повністю, здається, ту дев’ятиповерхівку взагалі зруйнували. У Іллюші хата розбита. Це був у доньки великий дім. Але я не дуже хочу туди, чесно кажучи. Це дуже боляче. Я кожен день плачу, бо я не можу дивитися ці новини. Коли навіть повністю перебралися на Закарпаття, я кожного року приїжджала в Маріуполь. Двічі-тричі на рік, на тиждень, на місяць-півтора. І бачила, що Маріуполь який гарний вже був. Але зараз мусимо залишити те море, будемо їздити поки в гори», – каже бабуся Іллі.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото Владислави Мазур
Відео Юрія Чудлая про Іллю та його бабусю – у розділі «Мультимедіа».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)