Життя, подароване незнайомцем

Ліжко з пацієнткою везуть по коридору, лікарі та медсестри стоять по обидва боки її останнього шляху – із палати до операційної, віддаючи шану і їй, і рішенню, яке врятує не одне життя. Для цього команда львівських та ужгородських лікарів працювала в операційній майже всю ніч. Забір органів в обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології в Ужгороді проводять вже не вперше. Дозвіл на посмертне донорство дали рідні жінки – після того, як у неї діагностували смерть мозку. Подальші операції з пересадки органів, які проводилися вже не в Ужгороді, пройшли успішно: 66-річна пацієнтка врятувала життя трьом людям – 52-річному чоловіку, 38-річній жінці та 31-річному військовому. Усі троє перебували у списку очікування. 

У Закарпатському обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології проводять забір органів від посмертних донорів уже більше двох років. Загалом в Україні за минулий рік у 26 центрах трансплантації виконали 658 пересадок органів, відсоток трансплантацій від посмертного донора складає понад 70%. Дозвіл на посмертний забір органів надають лише найближчі родичі пацієнтів – при констатації смерті мозку. Однак є можливість самому написати заяву про донорство ще за життя. Це можна зробити в обласному клінічному нейроцентрі в Ужгороді. 

Пацієнтка, яка після власної смерті врятувала життя трьом людям, мала ішемічний інсульт. Коли лікарі констатували смерть мозку, найближчі рідні жінки дали згоду на посмертне донорство – тобто забір та пересадку важливих органів іншим людям. Це була п’ята операція із забору органів у нейроцентрі в Ужгороді. Працювала команда лікарів із Першого територіального медичного об’єднання Львова та Центру нейрохірургії та неврології в Ужгороді. Проводилось вилучення нирок і печінки, тому приїжджали два хірурги-трансплантологи, також залучався асистент з Ужгорода – інтерн-хірург. Анестезіологічне забезпечення також було за ужгородською командою.

Керує роботою у цьому напрямку анестезіологиня Андріана Корчак – трансплант-координаторка Закарпатського обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології. 

Раніше, до воєнного стану, команди медиків, які проводили забір органів та, відповідно, доставку органів до пацієнтів, які чекають на пересадку, діставались до Закарпаття вертольотами. Зараз логістика ускладнена, саме тому ужгородські лікарі найчастіше працюють зі львівськими – вони найближче. Зазвичай до Ужгорода приїжджають лікарі-хірурги, трансплантологи. Це вони працюють над вилученням нирок і печінки. У випадках, коли проводиться вилучення серця, залучаються кардіохірурги. І, відповідно, пересадка серця проводиться безпосередньо у нейроцентрі в Ужгороді: тут є три операційні, в одній вилучається серце, в другій операційній пересаджується, в третій далі буде реципієнт, тому що він має бути ізольований від всіх пацієнтів. Сама операція має різну тривалість –  три, п’ять, шість і більше годин. 

Коли можливе посмертне донорство

Донорство органів після смерті пацієнта проводиться лише у випадку констатації смерті мозку. І тільки за двох умов – або родичі пацієнта першої лінії дають згоду на забір органів, або людина ще прижиттєво самостійно дає згоду на посмертне донорство. 

Від повідомлення про констатацію про смерть мозку і до власне забору органів проходить досить багато часу. Трансплант-координаторка Андріана Корчак розповідає, що інколи збір документів і робота з ними забирає більше часу, ніж сама операція. Це у випадку, якщо дозвіл на забір органів дають родичі. Якщо ж людина самостійно давала згоду на це, то її дані уже є у єдиній системі – тоді процес простіший. 

«Посмертне донорство проводиться лише у випадку смерті мозку. Це відбувається далеко не у кожного пацієнта. Тільки за умови цього діагнозу ми можемо розпочати весь цей процес», – каже Андріана Корчак.  

Важко сказати, скільком людям врятували життя за допомогою посмертних донорів – інколи операції проходять успішно і всі органи приживаються, інколи – ні. 

«Буває таке, що, наприклад, в ранньому післяопераційному періоді все окей, а потім щось йде не так. Зазвичай, це випадки, коли пацієнти приймають імуносупресивну терапію, відповідно вони мають бути обмежені від соціальних контактів, щоби не підчепити якусь інфекцію банальну, від якої пацієнт може померти. У нас був випадок, коли, на жаль, пацієнт не обмежив себе у спілкуванні з іншими людьми і від банального вірусу виникло бактеріальне ускладнення. А от це випадок із 66-річною пацієнткою –  там всі органи прижились, це були дві нирки і печінка. Трьом людям врятували життя», – розповідає лікарка. 

Найскладніше – робота з родичами

Найскладніший момент у роботі трансплант-координаторки Андріани Корчак – це спілкування з родичами пацієнтів, у яких діагностували смерть мозку. 

«По суті, я забираю останню надію у людей – повідомляю про смерть мозку їхньої близької людини і у такий важкий момент змушена питати, чи дають вони згоду на донорство, і пояснювати, що це може комусь допомогти і буквально врятувати життя іншій людині», – каже Андріана Корчак.  

За її словами, наразі є певна тенденція до більш кращого усвідомлення людьми того, що це дуже хороша справа. Але  зазвичай люди не хочуть одноосібно брати на себе відповідальність, починають обдзвонювати всіх родичів, радитися, говорити.

«Це нормально, але дуже часто, майже в кожній родин,  знаходиться якась старша людина, яка каже: «Ні, це гріх! Ні, це не можна! Як то так, хочуть розібрати на органи?" і починають різні теорії змови і стереотипи поширювати», – розповідає лікарка.

Вона наводить приклад, коли у нейроцентрі були два молоді пацієнти, у яких констатували смерть мозку, усі їхні органи були би придатні для пересадки іншим людям, але лікарі отримали дві відмови і не могли розпочати це процес. 

 «Я завжди дуже співчуваю людям, даю їм час змиритися з цією думкою, обдумати все. Якщо це релігійні люди, завжди раджу піти до церкви. Багато церков насправді підтримують донорство. Недавно були у нас такі родичі, які пішли до церкви порадитися з священником. Він підтримав, казав, що це дуже хороша справа. І це вплинуло на їхнє рішення надати згоду на посмертне донорство. Тоді у донора вилучили нирки і серце», – каже Андріана Корчак. 

Наразі ж у більшості випадків родичі пацієнтів, у яких констатували смерть мозку, таки відмовляються давати згоду на посмертне донорство.  

Людина за життя може підписати згоду на донорство

В Україні є можливість надати згоду на посмертне донорство прижиттєво. Якщо людина хоче –звертається до будь-якого трансплант-координатора із паспортом і пише згоду на посмертне вилучення органів. 

«Ця згода працює тільки в тому випадку, якщо людина потрапила в лікарню із важким діагнозом і потім лікарі-анестезіологи діагностували їй смерть мозку», – наголошує Андріана Корчак.  

Після отримання згоди трансплант-координатор протягом доби має внести ці дані у спеціальну систему, і у випадку, після того, як діагностували смерть мозку, трансплант-координатор у відповідному медзакладі перевіряє, чи є дані цього пацієнта у електронній системі. Якщо згода є, тоді родичам не потрібно це погоджувати: відразу починається процес трансплантації. 

Найважче прийняти, що смерть мозку – це кінець 

Як розповідає трансплант-координаторка Андріана Корчак, родичам пацієнтів з важкими діагнозами важко прийняти, що смерть мозку – це фактично кінець життя. 

«Дуже важко люди це розуміють насправді. Я стараюсь спочатку на словах пояснити, що от мозок, на жаль, помер. Сердечко ще б'ється, дихання ще відбувається апаратом штучної вентиляції, і вся підтримка життєдіяльності відбувається за допомогою медикаментів та іншої апаратури», – каже лікарка. 

Родичі намагаються проаналізувати, чи та близька людина хотіла би цього, чи вона сама би дала згоду. Багато таких, що кажуть лікарям, що ніколи не говорили із своєю близькою людиною про те, чи хотіла би вона пожертвувати свої органи. «Тому хоч це така і трохи моторошна тема, але добре розмовляти про це за життя», – додає лікарка. 

Андріана Корчак для розмови з родичами також готує усі документи, зокрема, акт констатації смерті мозку. Там вказуються всі етапи, всі консиліуми лікарів, всі результати аналізів, які виконані, додаткові обстеження, якщо вони проводилися. 

«Є люди, які розуміють, є і люди, які, на жаль, розуміють. Все одно після розмов питають: «А раптом є якийсь шанс, я не вірю». Тоді ми чекаємо. Часто це закінчується відмовою», – розповідає Андріана Корчак.

На питання, чи бували випадки, коли родичі, які давали згоду на донорство, відслідковували результати операції, або цікавилися, чи комусь це врятувало життя, Андріана Корчак відповідає, що при розмові з родичами акцентує увагу на те, що після того, як проведеться трансплантація, люди можуть поцікавитися, хто саме отримав органи, який стан тих пацієнтів.

«Можна навіть із ними зустрітися, поспілкуватися. Я зазвичай для цього комунікую із трансплант-координатором реципієнта, і ми уже їх між собою сконтактовуємо», – каже Андріана Корчак.

Лікарка ділиться історією, коли в одному з випадків під час спроб родичів побачитись із людиною, яка отримала серце, довелося повідомити, що реципієнт помер. 

«Це був якраз той пацієнт, який отримав серце і невдовзі помер. Дружина донора цікавилася реципієнтом, що отримав серце. І ми з нею поспілкувалися, змушені були їй сказати, пояснили все. Через пів року ця жінка прийшла до мене і сама написала заяву на посмертне донорство. Це дуже розчулило», – каже Андріана Корчак.  

Вдячність родичам за прийняте рішення 

В операційній серед ночі команда львівських та ужгородських лікарів перед операцією дякує родичам пацієнтки за їхню згоду на посмертне донорство та вшановує саму жінку хвилиною мовчання. 

«Я відчуваю вдячність  і повагу до родичів, які мають сили в такий важкий час для них прийняти це рішення. Це найбільша трагедія для них – померла їхня близька людина. Це дуже важко взагалі осмислити і дати згоду на те, щоб якісь органи близької людини допомогли іще якійсь людині, яку вони навіть не знають», – каже Андріана Корчак. 

66-річна пацієнтка, у якої стався ішемічний інсульт і якій лікарі констатували смерть мозку, врятувала життя трьом незнайомим людям – 52-річний чоловік, який вже два роки був на діалізі та очікував пересадку з 2023 року, отримав нирку, 38-річна львів’янка була на діалізі з 2021 року та очікувала не пересадку з 2022-го, також отримала нирку,  і 31-річному військовому зі Львова пересадили печінку. 

Наразі у національному списку очікування перебуває 4100 пацієнтів. Найбільша частина з них чекають на пересадку нирки, серця та печінки. Для багатьох пацієнтів це – остання надія на продовження життя. 

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua