Життя у Чехії повне полярностей

Вуличні акції у Празі із синьо-жовтими прапорами, сотні людей на Карловому мосту на підтримку України, перформанси біля російських структур у Чехії – це про «Hlas Ukrajiny» – ініціативу, яка Працює у Празі з літа 2022 року й досі є першою, яка приходить на згадку, коли йдеться саме про голос українців у Чехії, про масові акції, про заклики, які потрапляють на перші сторінки світових медіа. Лідерка ініціативи Анастасія Сігнаєвська із Житомира переїхала до Чехії після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, вже тут на місці під час пошуків подібної організації, яка б проводила акції на підтримку українців, разом з однодумцями дійшла до того, що треба започатковувати таке об’єднання самим. Тепер за спиною – тисячні акції на підтримку України, перформанси й протести, практичні результати як от санкції на російського виробника ракет, шалений хейт зі сторони деяких чеських політиків і прийоми у президента Чехії. Як зараз виглядають відносини між чехами та українцями, як на ці стосунки впливають гучні політичні заяви, як вуличні акції впливають на державні рішення та на простих громадян, що змінилося у житті українських біженців у Чехії та як українцям і чехам ставати більш відкрити один до одного – у розмові з лідеркою та співзасновницею ініціативи «Hlas Ukrajiny» в Празі Анастасією Сігнаєвською.

– Якщо інших українських активістів, громадських діячів, які живуть і працюють у Празі, часто асоціюється з допомогою біженцям, мовними курсами, адаптацією закордоном,  то ваша –  із масовими акціями, з великою кількістю людей на площах, із прапорами і гаслами. Наскільки ця діяльність у вас активна зараз?

– Наша діяльність, окрім того, що вона масова, візуальна, масштабна, вона ще певною мірою досить протиросійська, що і відрізняє нас від багатьох українських організацій тут. Не хочеться применшувати важливість різних ініціатив, тому що всі вони дуже важливі, але наша місія полягає в протистоянні росіянам, перш за все, як форматі відбивання дезінформаційних наративів. Плюс до цього ми намагаємося мапувати російський вплив тут у Празі, у Європі,пояснювати, як взагалі росіяни проводять свою політику колонізації і до чого це призвело: чому Україна була такою непомітною на міжнародній арені? Чому багато держав думали, що Україна і Росія – це одне і те ж?  

Протиросійська діяльність підкріплюється і тим, що в нас, зокрема, є і успішний кейс накладання санкцій на родину російського ракетобудівника. Також ми проводили і, думаю, в майбутньому також будемо проводити, акції щодо закриття російського дому в Празі. 

– Тобто, це ваша ніша, так?

Я і більшість моїх колег з ініціативи «Hlas Ukrajiny» опинилися в Чехії у 2022 році. Є, звісно, ті, які приїхали раніше, є і чехи, й інші іноземці. Але ядро, переважна більшість – приїхали саме через повномасштабне вторгнення.

Наша діяльність виходила не з якихось захмарних політичних амбіцій або з якоїсь стратегії. Це було з простого бажання людей вийти на вулиці і дати Україні голос, дати про себе знати, дати знати про те, що відбувається, про те, що непокоїть. Виявилось, що ця ніша в Празі не зайнята. З березня 2022-го, коли я приїхала у Чехію, до серпня я намагалася знайти, до кого примкнути, куди піти. Бо бачила фото з інших країн, бачила, як люди виходять з прапорами на протести, але цього не було у Празі. І ось, коли ти довго шукаєш, дуже небезпечно в таких пошуках вийти сам на себе. Тому ми і дійшли до висновку, що, напевно, нема до кого приєднуватись і треба започатковувати цей рух. Самостійно. І зараз вже більше, ніж 4,5 роки повномасштабного вторгнення наша ініціатива є першою, яка приходить на думку, коли згадується протестний рух. 

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що кожна акція для вас має певний сенс, певний посил. Які посили звучать для вас тепер, які сенси, думки, гасла ви хочете донести зараз?

– Намагаюся кожну акцію конкретизувати. Коли ми виводимо людей з українськими прапорами на вулицю, ми не просто кажемо: «Допоможіть Україні». Наприклад, у жовтні 2022 року відбувалися перші масовані обстріли критичної інфраструктури України. Тоді це стало шокуючою подією, коли росіяни почала атакувати саме об'єкти критичної енергетичної інфраструктури. І тоді ми людей виводили на площі з головним гаслом: надайте Україні протиповітряну оборону, щоб вона могла захистити себе.

Будь-яку подію в Україні і будь-який факт ми намагаємося взяти як привід для того, щоб пояснити, як конкретно Україні можна допомогти. Коли ми виводили людей щодо гуманітарної катастрофи в Олешках, ми просили для України більше зброї. Тому що причина гуманітарної кризи в Олешках – це те, що Олешки знаходяться під окупацією. І тільки звільнення окупованих територій може вести до того, що ця ситуація зміниться. Під конкретну подію ми видаємо конкретний результат.

– У вас є успішні кейси, де якраз можна виміряти цей результат, як от із санкціями, але от наскільки цей голос України чутний зараз? Наскільки те, що цей голос звучить, приводить до практичного результату?

– Специфіка полягає в тому, що ці результати не настільки важко виміряти, як їх важко фізично відчути. Наприклад, коли ви відкриваєте збір, то бачите кошти на банці, так? І в результаті у вас є щось фізичне, що ви передаєте військовим, що безпосередньо працює на фронті. Зібрали кошти –  купили дрон. Щодо інформаційної роботи, все складніше. Зараз на заході ведеться гібридна, когнітивна війна – війна за розуми і за сприйняття громадянами того, в якій реальності ми живемо і що насправді відбувається. Для мене успішність акції вимірюється не в тому, скільки людей на площу вийшло. Їх може бути навіть дві, три, чотири, бо є різні формати акції. Ми, наприклад, робили перформанс перед російським посольством 9 травня. Наша активістка була переодягнена в рашистку, в неї був кокошник, а-ля російське народне вбрання, у неї був басейн в жовто-синіх кольорах і кров. І «рашистка» купалася в цьому басейні української крові. Одна людина. Але цю акцію я приводжу як приклад ефективності та дієвості, тому що ця акція потрапила в Telegram-канал Скабеєвої, ця акція потрапила в Reuters в новини загальносвітові як фото дня. Для мене дуже велике значення також відіграє те, коли події, які ми організовуємо, мають відгук і в інших містах Чехії. Наприклад, наші акції до 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення, пройшли в дев'яти містах Чехії. Нам вдалося знайти організаторів на місцях, масштабувати акцію. 

Також ми проводимо кожного року меморіальну акцію, акцію пам'яті, коли створюємо біля Національного театру в Празі надпис «діти», який колись не вберіг від російського бомбардування драмтеатр у Маріуполі. Про неї щороку дізнаються інші театри, цьогоріч до нас приєдналася асоціація професійних театрів Праги. 

Нам взагалі важливо мотивувати до того, щоб про Україну говорили локальні голоси. Голос Україні може давати будь-хто, не залежно від національності чи громадянства. Це, власне, голос демократії, голос справедливості, голос зацікавленості в безпеці своєї країни. І тому от нам дуже важливо долучати до цих активностей і безпосередньо чехів. 

– Наскільки активно долучаються? 

– Це, наприклад, акції до роковин повномасштабного вторгнення. Там завжди десятитисячна участь. Тобто в нас, коли йде хода, ми займаємо близько трьох кілометрів. Тобто і це говорить про масовість. І більшість людей, скоріше за все, виходять на такі вуличні протести один раз на рік. Але вони розуміють, що конкретно в цей день я мушу вийти на вулицю і підтримати Україну своєю присутністю. Що стосується загалом залученості чеського громадянського суспільства до підтримки України, то тут дуже гарно працює показник того, наскільки за п'ять років повномасштабного вторгнення з'явилося багато форм, як можна підтримати Україну. Хтось викладає чеську для біженців, хтось ходить плести сітки, хтось надсилає донати. І ця складова донатів у Чехії кожного року тільки збільшується. По звітах фондів, наприклад, Darek pro Putina, то він кожного року показує рекордні частки і підвищення цих часток. Так же інші чеські громадські організації, які возять допомогу в Україну. Ми співпрацюємо, зокрема, з Team for Ukraine, я їжджу з ними у волонтерські поїздки також. Вони теж вказують на те, що донатами допомагають кожного року більше і більше. 

– Щодо діалогу між українським і чеським суспільством, який він зараз, яка його тональність? Як він змінився з 2022-го року?

– Треба загалом розуміти ситуацію. Згадайте, що на початку повномасштабного вторгнення ми писали «Як ти?» навіть тим людям, з якими не хотіли вітатися, правда? Ну, бо тоді розуміли, що треба допомогти. Така сама хвиля солідарності, як в Україні, була і тут. Тобто, люди, бачили на комусь в громадському транспорті, наприклад, українську стрічечку, вони показували «вау!», «клас», посміхалися, хтось починав плакати. Багато людей волонтерили і на пунктах прийомів біженців, і на центральному вокзалі. Я була вражена, що люди приходили на вокзал і забирали до себе додому незнайомців. Просто з вокзалу. У тодішнього міністра внутрішніх справ удома жили біженці з вокзалу. Брали випадкових людей, допомагали їм з людської точки зору абсолютно всім, тобто у більшості населення було абсолютне, безумовне розуміння, що люди опинилися в біді, значить треба допомогти.

– Як з цим зараз? 

– Дуже багато впливає російська п'ята колона на поширення російських наративів, на поширення думок, що українські біженці нібито невдячні, що нам самим не вистачає, що одинока мама не може собі зняти житло, а ми українцям щось надаємо. Хоча фокус зміщується з того, що насправді обсяги надання безкоштовного житла зараз досить низькі й тільки у визначених містах. Зараз більшість чехів підходять до питання підтримки українців прагматично, сама система взагалі налаштована до українських біженців налаштована так, що як тільки ти можеш працювати, держава вже тебе не підтримує. Це адекватна частина, яка вміє рахувати. Вони бачать звіти Міністерства праці, які були ще там за 2025 рік, бо зараз нова влада вирішила, що вона оприлюднювати такі звіти не буде, бачили рахунки, скільки на біженців використали і скільки біженці принесли до бюджету. Ці суми вже давним-давно почали переважати видатки на допомогу. Тобто по факту українські біженці заробляють на підтримку своїх же не настільки здібних співгромадян. Також важливо говорити, що Чехія і до повномасштабного вторгнення стикалася з проблемами, які говорили про те, що країні необхідно залучати іноземних мігрантів для того, аби функціонувала економіка. І по факту є сфери діяльності, які без працівників з числа українських біженців, зараз важко уявити. Це сфера охорони здоров'я, куди українці йдуть працювати і молодшим медичним персоналом, це і соціальні служби, це і будівельна сфера, це і гастрономічна сфера, це і заводи.  Робота, яка не потребує високої кваліфікації, різко стала бути бажаною, бо на неї з'явилися охочі. І ось ця ситуація в Чехії настільки критична, що нинішня влада опрацьовує поправки до закону і програми, які будуть дозволяти їм залучати працівників з третіх країн. Тобто говорити про те, що Чехії українські біженці не потрібні, і що ми тут справляємося гарно самі, як деякі партії люблять говорити, це не відповідає правді.

– Наскільки такі думки, такі посили, такі закиди, наскільки вони часті серед простих чехів? Наскільки поширені серед ваших сусідів, знайомих, друзів? 

– Треба ідентифікувати, перш за все, що означає ось це «звичайні чехи». Якщо ми будемо говорити, що цей звичайний чех – це виборець сучасної державної владної коаліції, то, звісно, у нього це буде. Але чи це реальні випадки, з якими людина стикнулась особисто, чи це нав’язане? Часто люди не стикаються з якоюсь конфліктною ситуацією, а переймають її чи то з соцмереж, чи то з медіа, чи то з телебачення. Так, вважаю, що чеському суспільству притаманне своєрідне відокремлення, чехи звикли жити самі серед своїх і наплив українців дійсно дуже великий для цієї країни. Чехія не настільки дружня до мігрантів загалом. Це не так, як ви побачите у Брюсселі чи у Берліні, де дуже звикли до різноманітності. 

Тут зараз приїздить велика кількість людей, яких конкретні політики виставляють як причину різних проблем. Чому у нас дорогі іпотеки? Бо війна в Україні. При чому буде сама війна в Україні, не російська агресія, так? Україна, Україна, Україна, війна в Україні. 

У мене був майже істеричний сміх, коли теперішній міністр внутрішніх справ Любомір Метнар, у своєму відеовиступі у Reels, це офіційна комунікація на його офіційних сторінках, яка говорить, що ось ми прийняли нові правила прийому українських біженців – відтепер ми не будемо надавати тимчасовий захист чоловікам, які не мають доказів, що вони не військовозобов’язані, тобто, які не виконали свій обов'язок перед державою. І він каже: «Тепер у нас будуть коротші черги в лікарів. Ми знімаємо навантаження з соціальної системи». Це міністр сучасної влади. При чому Чехія якраз для того таки, оминути це правило з дочасною охраною, яке вони самі прийняли, прийняли нове правило, яке говорить, що ми відкриваємо прийом на робочі карти. Тобто ті категорії українців, які офіційно можуть виїжджати закордон,  молоді чоловіки, багатодітні і т. д., ці категорії людей, тепер можуть можуть попросити про роботу карту, яка раніше для них була недоступна. Цю можливість відкрили тільки цього місяця. Статистики, які медіа публікують, не підтверджують того, що людей до Чехії почало приїздити менше. Тобто такого чудотворного ефекту не трапилося. А комунікація сучасної влади виглядає дуже дивно: в один день вони говорять, що українці можуть все, в інший –  українці погані.

– Які основні труднощі, з якими стикаються українці зараз тут? І ті, які вже тут тривалий час, і ті, які лише зараз приїжджають.

– Зараз цей крок роблять більш осмислено, вже знаючи куди приїжджають. І зараз змушені ось ці перші кроки в новій країні робити самостійно. Тобто, якщо ти приїхав в 2022 році, були інші вимоги на оформлення виплат, було набагато простіше знайти житло, бо були приймаючі сім'ї, було комунальне житло, зараз його вже немає. У Празі його вже немає більше, ніж два роки. Навіть якщо говорити про підтримку вивчення з чеської мови, було набагато більше програм. Були також програми перекваліфікації або перепідготовки, які фінансувалися урядом праці Чеської Республіки. Так само дуже почали скорочувати соціальні служби, які проводили супровід, переклади, надавали загальну інформаційну підтримку. Зараз коли людина приїздить до Чехії, вона повинна мати якусь стратегію і більше розраховувати сама на себе. У Празі ситуація набагато краща, в регіонах досить часто навіть немає якихось елементарних курсів чеської, безкоштовних, які стандартно проводяться для іноземців.

– Чи чуєте ви, що зараз українці часто приїжджають в Чехію і якщо так, то з яких міст, регіонів?

– У моїй практиці українці швидше повертаються додому. Одна із причин – це дійсно ця наростаюча напруга у суспільстві, коли люди говорять, що краще якось будувати своє життя в Україні, ніж тут ніким. При цьому це не означає, що ці люди не інтегрувалися. Тобто люди знають мову, працюють на гарній роботі, але вони повертаються, тому що бачать для себе більше перспектив, навіть в професійному рості. 

Тому що в Чехії ще насправді багато людей не звиклися з думкою, що українці можуть бути керівниками. Або повноцінними гравцями. 

Звісно, в цьому відіграє велику роль мовний бар'єр, або неможливість якось підкріпити свій досвід чимось релевантним, тому що часто український досвід не сприймається як цінний.  За останні пів року людей, які би переїхали сюди, я не зустрічала.

– А куди повертаються? Це Захід України?

–Наприклад, моя знайома, яка до повномасштабної війни жила в Сумах, вона повернулася до Вінниці, де можна жити відносно спокійнішим життям в порівнянні з прифронтовим містом. Є люди, які повертаються до Києва, тому що там знаходять для себе шанси на професійну реалізацію. Буду говорити чесно, п'ять років, які я перебуваю в Чеській Республіці, для мене вони є якимись вирізаними з життя, бо ти намагаєшся втриматися весь час, бо ти не рухаєшся вгору, ти спочатку з ями мусиш долізти до нуля, а потім щось якось просуватися далі вгору і так далі. Для багатьох це насправді є стадією такого собі біологічного анабіозу. Також люди можуть стикатися з багатьма проблемами, коли, наприклад, їм в чомусь відмовляють просто через те, що ти українець.

– Чи багато таких випадків? І наскільки вони реальні – не з Фейсбуку, не з коментарів, а реальні випадки, коли українці отримали дуже несправедливий негатив зі сторони чехів?

– Останнім часом такі ситуації стали частими. І у мене були побоювання, що тут почне доходити плюс-мінус до того самого, що зараз у Польщі. Якщо подивимося на якусь ось цю політичну атмосферу, скажемо так, то ми побачимо, що спочатку щось відбувається в Польщі, а через два тижні щось схоже можу бути у Чехії, можливо, транзакції сюди доходять трошечки пізніше. Це було видно, коли в 2025 році в Польщі один із депутатів почав фейкову кампанію проти Наталії Панченко. Через два тижні така сама компанія була у Чехії вже проти мене. Ніби під копірку – давайте її виженемо, бо вона українка і вона тут уже багато на себе бере, дуже багато всього коментує. Інша історія, коли були перипетії із Орденом Білого Орла. Після поляків тут в Чехії один із депутатів каже: «А у нас є Орден Білого Лева, який ми колись давали Зеленському. Давайте забирати, бо поляки зробили суперправильно». Тут, звісно, ця ідея не отримала жодного схвалення, тому що все одно більшість чехів залишається проукраїнською, навіть якщо вони можуть не завжди підтримувати якісь політичні кроки, навіть якщо вони не всі будуть погоджуватися з приєднанням України до ЄС, але більшість з них все одно буде переконана, що Україна є жертва у цій війні і що треба співчувати. Бо у них є свій досвід з росіянами, з радянськими військами і цей досвід не настільки старий, ще є покоління пам'ятають, які це пам’ятають, є живі свідки. Я колись писала допис на Твіттері, якраз от про 1968-й рік і мені просто в коментарях на відгукнувся чоловік, якому росіяни вбили батька. Це дуже персональний досвід. 

– Щодо можливого негативу зі сторони українців, кримінальних справ щодо махінацій із отриманням допомоги для біженців, мені особисто навіть соромно, коли до цих історій причетні люди із Закарпаття, наскільки цей негативний досвід від поведінки українців впливає на тих, хто це не заслужив?

– Принцип колективної провини ніхто не відміняв, але давайте говорити чесно: чи перші це випадки в історії Чехії, коли закарпатці мають тут робочі агентури, які ухиляються від сплати податків? Якщо, наприклад, взяти статистику таких махінацій та злочинів від 90-х років, то, скоріш за все, ми виявимо, що ситуація насправді не є гіршою, а навпаки – кращою, що стало менше таких ситуацій. Ну і будь-яка група населення – це зріз суспільства. Ну, не можуть бути всі ввічливі, не може у всіх родинах панувати злагода. У когось в родині буде домашнє насильство. Наприклад, коли була статистика стосовно наростання злочинності серед українців, це ж найбільше підкріплюється тим, що і чисто кількість українців зросла. І приїхали різні люди. Зараз близько 600 000 українців з різними візами і дозволами на проживання перебуває у Чехії. Чи кількісно буде серед тих 600 000 більше злочинів, ніж серед 100 тисяч? Ну і сама кількість звернень українців до поліції теж зросла. Якщо раніше людина перебувала тут на короткостроковій візі, часто на польській, у неї вкрали гаманець з усією зарплатою, то чи піде вона до поліції з цим? Та не піде, бо її закриють. 

Так само, коли почалося повномасштабне вторгнення, був великий наплив українців, але якийсь період взагалі поліція абсолютно майже нічого не фіксувала. Пройшов рік, умовно, і почалися заяви про домашнє насильство. Але це не тому, що воно раптом виникло. Жінки зорієнтувалися, набули самостійності, заробили власну зарплату, навчилися мови, перестали боятися, бо дізналися, що є куди йти і що є робочий механізм. І тому написали заяву. Так само, з випадками булінгу і всього іншого. 

Думаю, що якщо ми зробимо зріз, як себе поводять люди в вагоні метро будь-якої країни, то завжди буде той, хто голосно говорить по телефону, завжди буде той, хто дивиться TikTok з повним звуком на телефоні без навушників. Тому все відносно. 

Але зараз це дійсно кидається в очі саме тому, що в суспільстві почала штучно випрацьовуватись ненависть до українців. Деякі політики сучасної влади фактично довели до того, що, наприклад, на масових зборах, на якихось мітингах, люди скандують, що зніміть цю ганчірку з якоїсь міської ради. Зніміть цю ганчірку, розумієте? А йдеться про прапор України. 

Наприклад, була ситуація, коли двох дівчат, чоловік кремезний побив, бо він почув українську мову. Я почала на собі теж помічати, що коли я маю на собі якийсь український мерч, то частіше почую, що я маю їхати додому в Україну. От просто ти йдеш по вулиці, якщо на тобі є якась українська символіка, яка раніше викликала розуміння, то зараз ти цим на себе накликаєш негатив, викликаєш зайву увагу. Наприклад, у мене є кулон в формі України, і я почала відловлювати, що коли ходжу на пробіжку і напроти мене хтось біжить, я закриваю рукою цей кулон, щоб не побачили, що він український. Бо я біжу сама, а це той самий район, де побили тих двох дівчат. Це не сильно комфортно. І я розмовляла зі своєю подружкою чешкою і вона теж раніше постійно на собі чи на рюкзаку мала якийсь значок синьо-жовтий, чи соняшники чи якусь там стрічечку маленьку. І вона каже: «Я просто втомилася кожному дурневі в трамваї пояснювати і відстоювати те, що я маю право на собі носити будь-що». Це образливо і боляче. Ми дійшли до ситуації, що я їхала в поїзді, у мене була кофта і там була просто українським шрифтом надпис. Біла кофта, зелений надпис. Ніякої абсолютно народної символіки, нічого. Їхали навпроти мене роми  і вони мене почали мені казати, що вас у Окамура (Томіо Окамура – Голова Палати депутатів Парламенту Чехії. – Авт.) має всіх вигнати. Тобто, ця політика доводить до того, що група, яка раніше була в Чехії досить притиснена, починає сама тиснути. Бо відчула в собі силу, бо, грубо кажучи, це те, як веде себе теперішня частина влади. Вона, грубо кажучи, легалізувала таку поведінку серед суспільства.

– Що має зробити Україна і українці для того, щоб українсько-чеський, чесько-український діалог  був із м'якшою тональністю, не такою, як зараз?

– На державних рівнях, навіть попри якісь викрики і заяви, робота все одно робиться. Коли я коментувала результати виборів у Чехії, то говорила, що Бабіш він не проросійський, він «пробабішевський». Він уміє рахувати, він розуміє, що для нього буде вигідно. Тобто зараз ми бачимо поглиблення, наприклад, співпраці, коли чеські фірми заходять на ринок України, вони, звісно, ще будуть використовувати фінансування Європейського Союзу для того, щоб реалізовувати свої проекти. І тут, власне, ситуація win-win, бо і Україна отримує підтримку, і  вони заробляють. Та ж таки снарядна ініціатива, вона дуже багато принесла коштів безпосередньо в чеський державний бюджет. 

Якщо говорити про те, що можуть безпосередньо робити українці, ті, які живуть тут, то я думаю, що їм варто старатися бути більш відкритими, для того, щоб ваші сусіди знали, що ви приємна людина, бо ви з ними вітаєтеся в ліфті, чи ви п’єте разом каву, чи допомагаєте один одному. Тоді в десятка чехів буде аргумент, що ми живемо з українцями, вони дуже ввічливі люди, вони постійно вітаються, у них завжди охайно одягнена дитина, вони така гарна родина. Нам треба старатися розширювати ось це коло дотиків. Взаємодіяти з реальними людьми, привітатися з сусідами, товаришувати з колегами, за можливості розказувати їм, що я переживаю за своїх батьків, бо сьогодні у місті обстріли, чи я переживаю за родича на фронті. Тобто щоб тримати їх якось в фокусі через свої людські історії. 

Але ось ці такі реальні, теплі контакти, це не соцмережі, це набагато більше. Треба просто не втрачати можливості просто поспілкуватися з людьми і тим самим показати, що українці – це не чорти, як їх малюють, а українка – це сусідка, яка ходить на три робочі зміни, або це українська лікарка, яка тут працює прибиральницею, або моя колега, яка підтримує і допомагає. 

Що стосується того, що ми могла би зробити Україна, то мені як українці не вистачає державної стратегії щодо того, як держава має працювати з українцями, які живуть за кордоном. 

Тому що спочатку наш президент вийшов з комунікацією, що оберіть: біженець ви, чи громадянин. Хоча я для себе цей вибір навіть не ставила в якийсь пріоритет, бо я сюди приїхала, я заробляла кошти, я відправляла донати, я організовую сама збори, організовую масові заходи. Чи має право хтось, навіть президент моєї держави, ставити під сумнів моє громадянство? Я думаю, що ні. Ми бачимо, що знову ж таки немає системи взаємодії держави і українців, немає системи, коли сама держава говорить, що, важливі, ви – це дійсно от голос України ви нас підтримуєте, ви для нас все важливі, бо ви наші люди, Україна – це ваш дім, ми чекаємо вас вдома. Тому що люди можуть існувати без держави. Держава без людей – ні. 

Чим більше ми будемо нагадувати українцям за кордоном, що вони дійсно українці, і що державі важливо, щоб вони залишалися українцями, то вони перестануть або будуть не в такій швидкості ставати чехами, поляками, словаками, і кимось іншим. Розумієте?

Я думаю, що це дуже велика комунікаційна помилка нашої держави. Я розумію, що пріоритетів зараз є дуже багато. Але і міністерств у нас теж немало, і людей, які у них працюють, теж. 

Немає цієї системи з боку держави і виходить, що цей зв'язок між Україною і українцями, він тримається на якійсь ініціативі ось цих запалених ентузіастів. Я була у Жадана на концерті і він каже: «А ми вас чекаємо вдома. На наступний концерт приходьте додому. Так, у Харків. Ми чекаємо на вас вдома. Ваш дім –  це Україна». І це дуже важливо всім нагадувати. Одна із крайніх акцій, які ми робили, це була зустріч з військовими. І ви навіть не уявляєте, наскільки людям було важливо розповісти військовим, що вони роблять, кожен підходив і розказував, казав: «А посилаємо сітки туди-то, а я роблю збори для тих-то». 

Виходить, що людям самим важливо цей зв'язок підкреслити. Значить, він не втрачений, значить, з цим треба працювати з української сторони точно. І от коли і хлопці самі потім кажуть: «Вау, а ми не знали, ми навіть і не думали, що тут у Чехії про нас не забули». 

Вони приїхали сюди, бо їх запросили з чеського фонду і досить часто в них складається враження що їм допомагають чехи, бо вони не бачать цих українців. А потім зустрічаються і  кажуть: «Вау, продовжуйте». І люди після цієї зустрічі виходять зовсім в іншому настрої, з іще більшим бажанням допомагати армії, допомагати країні. 

– Ви людина досить публічна, у вас є як дуже різний досвід, починаючи від нагород на найвищих рівнях, завершуючи сильним хейтом і негативом від осіб теж дуже високого рівня впливу. Як ви з справляєтесь з цими полярностями, як ви це переварюєте, як з цим жити? 

Насправді моє життя в Чехії загалом повне полярності від самого початку. Я ж на початку як я приїхала, я, як і більшість людей, які не знали чеську мову, які стидалися сидіти на виплатах, яким треба було бути в позиції, що я хочу сама допомагати, а не сидіти з протягнутою рукою, я працювала на заводі до кінця 2023 року. І весь цей час у нас уже була ініціатива «Голос України». Ми вже співпрацюємо по з посольством, вже ходимо в сенат і  виходило так, що ти пішов на нічну зміну на завод, а зранку прийшов, привів себе до ладу, поїхав в Прагу і пішов в сенат. Ну і з одного боку нагороди, а з іншого боку такий страшний, хейт просто. Я людина з медаллю від Залужного, які отримала за свою безпосередню діяльність, я вважаю, що це найвища нагорода зараз в моєму житті. Потім був дуже великий хейт від різних ботів в соцмережах, потім хейт від чеських політиків, коли один із них просто виставив мою фотографію і написав, що якщо тобі тут не подобається, go додому, тобто дослівно вали додому, якщо щось тут не подобається. 

– Це запустило дуже велику ланцюгову реакцію, коли ці філіали цієї партії по різних містах почали ділитися цим дописом. Мені приходили сотні повідомлень у день: здохни, вали, хто я, якими органами заробляю і так далі. Писали різне. А в кінці тижня мене запросили на прийом до президента Чехії. 

Мені це дуже корелюється з тим, яке життя в Україні і загалом, яке життя українці проживають. Бо сьогодні ти бачиш автобус в Краматорську з 33 загиблими, а тут ти йдеш по Празі, десь грає вуличний музикант і ти дивишся, яке гарне життя, яка яке гарне місто. А ось тут в тебе в історіях будинок із Запоріжжя, де руки мами і дитини, які загинули у власному домі, а в наступній сторіс ти бачиш, як твоя подруга одружується. Ці контрасти життя зробила можливими виключно війна. І я до цього так і ставлюся, як до частини своєї місії у цій війні. Наша ініціатива "Глас України", вся діяльність, яку я роблю в рамках волонтерства, поїздки на схід України, волонтерські поїздки гуманітарні, участь в чеських дискусіях і публічних заходах, я це просто сприймаю як свою волонтерську роботу. Я це роблю у вільний від роботи час, я беру відпустку для того, щоб поїхати в Краматорськ, я беру собі відпустку, щоб поїхати в Харків, я беру вільні години, які маю потім напрацювати, щоб сходити кудись на якусь дискусію або піти на інтерв'ю, бо в мене робота не пов'язана з громадською діяльністю взагалі. Це просто моя мій громадянський обов'язок, який я ось реалізую. Це моя місія в цій війні.

Розмовляла Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua

*Головне фото: Анастасія Сігнаєвська на Староміській площі у Празі, світлина Ані Семенюк. Інші фото – з аріхву Анастасії.