З актором драми й кіно Дмитром Бурмою із Харкова познайомилася нещодавно в Ужгороді після прем’єри театральної студії «Provocator» «Пастка», де він зіграв головну роль – згорьованого Даніеля Корбана, в якого 10 днів тому зникла дружина. Виявляється, це перший вихід на сцену Дмитра не в рідному місті. Він тривалий час мешкає в Ужгороді, перебрався сюди через 2 місяці після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Глядач знайомий з актором із серіалу про роботу ДСНС «Виклик», де зіграв одну із головних ролей.

 26 –річний Дмитро Бурма – випускник Харківського університету мистецтв ім. І.Котляревського. Працював у молодому недержавному «Театр 19». Через війну встиг зіграти тільки у двох виставах. Це були дві протилежні ролі. У виставі «Чмо» він - негативний персонаж, солдат радянської армії. В іншій виставі – військовий на катері, який врятував людей, але сам захворів. Це історія двох одиноких сердець, які зустрічають одне одного.

 «Роль «Чмо» колись грав Сергій Бабкін (я вдягав навіть його костюм). Так от мені розповідав режисер, що коли Сергій намагався вжитися в роль, то заклеював собі суперклеєм око, потім відривав. Але нічого не виходило, поки він внутрішньо його не зрозумів свого героя, - розповідає Дмитро. - Режисер сказав, що коли йому це вдалося, то на виставі якийсь глядач знепритомнів. Так от і у мене була амбіція зробити свого героя страшним. Але страшно не тоді, коли людина кричить, а коли спокійно і монотонно може казати, впевнена у правоті. Тут головне зрозуміти свого героя, а не засуджувати».

Дмитро зізнається, що таке театр він зрозумів на 4-му курсі університету. Хоча з дитинства мріяв про кіно. Тому життя поділилося на Харків – Київ, до війни й під час. У доробку фільм «Новенька» (2019), серіал «Виклик» (2020), над яким працював телеканал «Україна» разом із компаніями Ivory films і «Теле Про» за підтримки Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Тут зіграв одну з головних ролей Валіка Шпачинського. Досвід неоціненний. Мрія потрохи почала здійснюватися, але...

24 лютого Дмитро Бурма пригадує добре. За день до того, 23–го, ставили другу виставу й після святкували. А наступного дня росія розпочала війну. «Не збирався нікуди їхати. Так ніби звикаєш до цих вибухів. Я був 24 лютого вдома на Салтівці й бачив, як під вікном вибухали ракети. Були чутки, що зараз будуть захоплювати Харків. Я не був в армії, але я хотів захищати своє місто. Більшу мотивацію я бачив на місці, коли поруч жінки й діти. Колись купив собі пневматичний пістолет. Думав, це єдине, що можна використати», - каже. Волонтерили, допомагали. Минуло два місяці й одного дня вирішили, що жінки з дітьми повинні поїхати в більш безпечне місце - на захід країни. «Ми їх супроводили, а потім розділилися. Я залишився зі своїм другом і одногрупником. Просто приїхали в Ужгород, бо тут були друзі з університету. Я коли сюди приїхав, то мені було дуже паскудно на душі», - ділиться Дмитро. «Ти вважав себе втікачем - зрадником?» - апелюю. «Ну щось типу того. Я навіть купив квиток назад. Друзі зупинили. Сестра в той день повідомила, що у всіх російських пабліках пишуть, що в навчальному закладі, який поруч зі мною, знаходиться військовий об’єкт. Тому не поїхав. Та і їхати вже не було до кого, там вже ні родичів, ні друзів. І для чого?! Сидіти і божеволіти потроху?!» - згадує з сумом.

Жодних довідок ВПО в Ужгороді не оформляв, гуманітарку не брав, «я цього не робив, бо якось соромно було». Зате почали цікавитися творчим життям у місті, дізналися про театральну студію «Provocator», вирішили познайомитися із керівником, актором театру й кіно Любомиром Гелясом. «Так от за день до приходу в студію, ми замовили таксі, сідаємо, а там Любомир за кермом, -розповідає. – Так і познайомилися. Сказали, що завтра прийдемо». Так і почалася співпраця, яка вилилася у головну роль у спектаклі «Пастка». Цікавлюся, чи ця роль була йому близькою чи психологічно важкою. «Я вважаю, що будь-яка роль може бути близька, якщо ти знайдеш асоціації із власним життям. Якщо сказати іншими словами, то це буде знайоме кожній людині – у тебе якась мрія, ти чогось не маєш, через це дуже переживаєш. Тобі доводиться робити щось таке, що тобі невластиво. Але ти це робиш заради цілі».

 Якщо вже згадали про глядача, то Дмитро зізнається, що якраз це й важливо, «бо глядач - це свідок того, що відбувається на сцені». «У повсякденному житті, якщо у тебе є якісь переживання і проблеми, ти поділишся з однією людиною, максимум двома. А в театрі ти виходиш і відкриваєшся на зал, повний людей, ти стоїш, як голий. Це краще будь-якого психолога, додає. А от про творчу колаборацію з ужгодцями зі студії відгукується позитивно: «Любомир мені дуже імпонує, дуже світла і творча людина».

До всього, вже місяць, як Дмитро Бурма працює в Закарпатському муздрамтеатрі ім. Братів Шерегіїв. Поки на сцену не виходив, але залучений у репетиціях вистав із репертуару театру, як от у «Мауглі» чи «Про що плачуть верби». Річ у тому, що актори, які грали у цих виставах, зараз захищають Україну на війні. «Для мене не важливо, яка роль. Це як ребус. Ти вибудовуєш сам свого героя. Й не треба когось наслідувати. Коли це копія копії та ще якоїсь копії, то це не буде цікаво глядачу», - вважає.

«Сумуєш за Харковом?» - цікавлюся. «Звичайно, бо це моє місто. Я багато разів бував у Києві, заїжджав у Львів. Але ці два міста мене відштовхують. Приїхав в Ужгород і почуваюся добре. Нагадує Харків, є набережна, атмосфера гарна», - каже Дмитро. У новому для нього місті винаймає квартиру разом із другом та хлопцем із дівчиною із їхнього університету. «Все так дуже по - сімейному. Я навіть не знаю, якщо дай Боже закінчиться війна, то я не впевнений, що я завтра сяду й поїду додому. Коли я жив в Харкові і їздив на зйомки в Київ, мої справи йшли добре, я заробляв. Але я якось дуже зациклився на своїй професії, щось відбувалося всередині мене, я не почував себе щасливим. Коли приїхав в Ужгород, то відчув щастя, якесь внутрішнє наповнення. Можливо тому, що коли ти щось втрачаєш, то починаєш відчувати справжнє життя, без якоїсь гонки», - зізнається Дмитро.

P.S.: В Ужгороді після 24 лютого осіло чимало акторів і акторок театру й кіно, випускників театральних та мистецьких вузів із Києва, Харкова, навіть Івано –Франківська. Хтось влаштувався на роботу в Закарпатському драмтеатрі чи відвідує театральну студію «Провокатор», хтось відпрацьовує в кафетеріях. Ба, більше, вже кілька місяців існує театр «УжіК», де за акторок і акторів – аматори переселенки й переселенці, але є й професіонали. Ними опікується режисер і фільмкомісіонер В’ячеслав Єгоров. Вже мають дві вистави «Король Лір» та «Чекаючи на Годо». В малому містечку відбулося таке собі єднання театралів України, яке вилилося у творчі колаборації. «Provocator» має вже дві спільні вистави із професійними акторами й акторками із Києва та Харкова – «Коломба» та «Пастка». До всього, до Ужгорода кілька місяців тому перебрався Донецький академічний обласний драмтеатр із Маріуполя. 

Оксана Штефаньо для Zaholovok.com.ua

Фото авторки (із прем’єри «Пастка» 2 жовтня 2022) та ФБ, зйомки серіалу «Виклик»

Zaholovok.com.ua розпочав серію історій. Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни. 

Читайте нашу попередню Історію про те, як В УжНУ створили сучасний простір для дітей переселенців, щоб батьки змогли працювати