Залишити рідну Донеччину, але зберегти футбольну мрію

З дитинства Віталіна обожнювала футбол і це захоплення зʼявилося у неї не тільки через те, що вона народилася на Донеччині чи через те, що вона неодноразово була на Донбас-Арені. Все почалося з фанатського іграшкового крота, шарфиків, шапок і продовжується сьогодні роботою в улюбленому клубі “Шахтар”, попри те, що вона побачила війну і у 2014 і у 2022. Через російську агресію дівчина була вимушена покинути власну домівку і переїхати в інший регіон. Тітка наполягала на Закарпатті, а дівчина бачила перспективу стати спортивним журналістом, здобувши освіту в УжНУ. 

Віталіна Павленко народилася у місті Селидове на Донеччині. Їй 21 рік, але за цей період вона встигла побачити війну на сході, змінити місце проживання і змінити власне життя через вимушені обставини.

“Найяскравіший спогад з дитинства, повʼязаний зі сходом, дуже чіткий. Якось ми поїхали з батьками купатися на водосховище. Поки плавала – порізала собі ногу і треба було терміново їхати в лікарню зашивати. Вже тоді у нас були постійні обстріли, в лікарні стояли в черзі люди, які постраждали від обстрілів”.

Більше всього їй запамʼятався дідусь з уламком в нозі: “Він пропустив мене вперед, хоча у нього насправді було важке поранення. Коли мені почали проводити операцію, прибігла медсестра і сказала лікарям, щоб вони працювали швидше, бо зараз привезуть поранених військових. Ось тоді дуже швидко і ювелірно “заштопали” ногу.

“У нас все було в “Шахтарі”

Віталіна обожнює футбол. Полюбила вона його за особливу атмосферу: проводження часу з сім'єю, підтримку України у Євро 2012,  спостереження за домашніми матчами. 

“В дитинстві мене тато брав із собою на матчі, на Донбас-Арену. Дуже подобалось там бути. У мене був іграшковий кріт з фан-шопу, шарф, шапка з “Шахтарем”. У нас все було в Шахтарі!”

Дівчина настільки захоплена цим спортом, що має власну колекцію підписів відомих українських футболістів на прапорі Донеччини:  “Там є автографи гравців збірної України, команд “Шахтар” та “Динамо”. Наприклад, Андрія Шевченка, Валерія Бондаря, Ярослава  Ракицького, Євгена Селезньова, Тараса Степаненко…”

Обстріли як буденність

Початок війни у 2014-му Віталіна відчула, як більшість дошкільнят. Вона не пішла в школу через те, що її мама заборонила: “Кажуть, буде обстріл”. Але цього не трапилося.

“Тоді в місті не було серйозних обстрілів, лише один раз прилетів “град” в дев'ятиповерховий будинок. Пам'ятаю, як у нас не було води приблизно 9 місяців, бо перебили Карлівське водосховище. Ми їздили до тітки купатися, набирати воду, бо у них був колодязь”.

Родина Павленків не замислювалась над виїздом із регіону: “Я не дуже розуміла, що таке окупація, і спочатку для мене було дивним, що ми не їздимо скуплятися в Донецьк, а влітку, я не розуміла, чому ми не їдемо в Крим, як і всі роки до того”, – зі смутком розповідає Віталіна. 

Посвідчення водія – останній спогад із рідного міста

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Віталіна моніторила новини, а ще частіше почала це робити після переїзду в Ужгород. Для неї до 2023 року війна не відчувалася, як щось нове. Її “остання зима вдома” запамʼяталася, як теплі посиденьки всією родиною у бабусі з дідом, не зважаючи на постійні відключення світла та холод. А от останнього літа в Селидовому вона здавала на водійські права:

“Я приїхала додому після сесії, аби здати на водійське посвідчення в Покровську, бо я по тих маршрутах їздила, всі дороги знаю. Отримала і повернулась в Ужгород. І це був мій останній раз в Селидовому. Незабаром виїхали і батьки в Павлоград, знову ж таки, ближче до зими, а я була на Закарпатті. По місту почали працювати каби, кидали фосфорні люстри, касетні снаряди, тому взимку коли я приїхала в Павлоград, ми не їздили додому”.

Про те, що будуть відбуватися бої за місто стало відомо у серпні. Тоді росіяни майже захопили Новогродівку: “Їм було дуже легко через поля пройти до мого міста”. Наприкінці жовтня 2024-го Селидове окупували. 

“27 жовтня на парі мені приходить повідомлення від одногрупниці, переслане з якогось пабліку, де було видно, як росіяни скидають український прапор з міськради. Я просто прийняла цю інформацію, і вже ввечері в гуртожитку мене накрило. У мене досі є ключі від квартири, якими я навряд чи колись скористаюсь. Коли я виїжджала взимку, я зробила фото свого двору з вікна, а пізніше я отримала фото, того самого двору, коли все палало”.

Віталіна ділиться, що зараз, коли вона перебуває в Києві, відчуває постійну тривогу. Коли прилітає балістика, навіть якщо чує, що це далеко, у неї йдуть сльози, і вдіяти з цим нічого не може. 

“Важко сказати, як війна змінила моє життя. Я дуже часто ностальгую. Постійно думаю про те, яким би було моє життя, якби не росіяни. І мені дуже шкода моїх батьків, адже вони завжди прагнули залишити нам з братом якесь майно, а зараз всього цього немає”.

Новий регіон – нове захоплення

Попри важку долю, саме Закарпаття для Віталіни стало місцем, де вона почувається, як вдома. Про переїзд саме на захід наполягала тітка. До 2022 року дівчина ні разу не була тут.

“У мене було багато думок про те, що я не зможу адаптуватися навіть через тривалий час. Тут на мене вплинули пластові табори. Я у “Пласті” з 2016 року. Кожне літо ми їздили на табори, де жили серед лісу в наметах, готували їжу на вогнищі, маскувалися, вʼязали вузли… Це допомогло зрозуміти, що немає таких умов, до яких людина не може пристосуватися”.

Їй дуже подобається Закарпаття. Дівчина зазначає, що тут змогла би прожити все життя. Саме звідси, з Ужгорода, почалися й самостійні подорожі Віталіни:

“Я почала активно подорожувати після першого візиту в Хорватію. Тоді я випадково побачила дешеві квитки у Відень і зрозуміла, що можу їздити куди завгодно. Так все і почалось. Зараз я відвідала близько 10 країн, деякі по декілька разів, адже я дуже люблю повертатись в місця, які вже знаю”.

Але найважливіший маршрут залишається той самий – до батьків у Павлоград, хоч там і небезпечніше, ніж було в Селидовому.

“Мої батьки продовжують жити в Павлограді, але мені там набагато страшніше, ніж було вдома. Їжджу через те, що там моя родина. Особливо зараз я дуже переживаю за них, бо ситуація загострюється”.

Робота у “Шахтарі” більше не мрія, а реальність 

Навчаючись в УжНУ на спеціальності “журналістика”, з 1-го курсу Віталіна серйозно роздумовувала, щоб поєднати роботу і захоплення – футбол. Повертаючись до думок на початку навчання, про карʼєру у сфері спорту вона розуміє, що тоді це було як щось недосяжне, а зараз це сьогодення:

“Я дуже рада, що зараз я працюю комунікаційним менеджером і SMM в новій академії ФК “Шахтар”, адже повʼязати свій інтерес і роботу – вартує дорого”.

Не дивлячись на труднощі, які спіткали Віталіну Павленко ще з самого дитинства, вона не здається і рухається вперед: 

“Ви не знаєте, коли і де вам випаде шанс або щасливий квиток! Я чотири роки працювала в сфері обслуговування, і завжди сумнівалась, що буду працювати за спеціальністю, а сьогодні я в “Шахтарі”! Коли згадую, як на першому курсі робила фото після матчу з гравцями цієї команди – усвідомлюю, що один з них тепер мій керівник. Я неймовірно радію, що тепер є частиною колективу улюбленої команди!”

Катерина Жеребак, спеціально для zaholovok.com.ua