Залишити дім

Прильот. Потім сирена. Перші крики. Тільки потім ранок. Каша у голові. Мінімум речей. Виїзд.

Аліні Протасовій усього шістнадцять. Вона живе в селі Гнутове, неподалік Маріуполя. Дівчина ще не знає, що цей ранок змінить усе. Зараз вона прощається з родиною і збирається у довгу, важку, сповнену стресом та невідомістю поїздку – якомога далі від дому. Хтось би запитав: «Навіщо їхати?», та відповідь проста: «Війна». 

Ця історія – одна з тисяч. Одна з мільйонів. Пережита в одному серці, раненому війною, поряд з такими ж серцями, які були змушені залишитися свій дім, втікаючи від російських обстрілів, їхати за тисячі кілометрів – на інший кінець країни, аби врятувати життя і знову шукати у ньому себе.

Аліні страшно. Важко. Все навколо перевертається. Вона намагається заспокоїти молодших: діти плачуть всю дорогу. Ці звуки і цей шлях здається вічним. Зараз важко уявити картинку без війни, і не віриться у те, що десь там – у краї за Карпатами – можна буде відчути себе знову живою. І хоч трохи щасливою.  

Далі – розповідь Аліни Протасової про евакуацію з Маріуполя і дорогу, яка привела на Закарпаття.

 

Люта зима

У нашому селі почалися обстріли ще 23 лютого. Ми вирішили поїхати у Маріуполь до тітки на лівий берег. Тоді нам здавалося, що у місті буде безпечніше. Думали, що спочатку будуть бомбити села. Так склалося, що у наше село росіяни зайшли вже 24 лютого.  

Усі села та частина лівобережжя опинилася в окупації, а наші військові відійшли у місто.

 

Залишити дім

В останній тиждень лютого Маріуполем почали їздити волонтери, які збирали дітей, щоб їх вивезти якомога далі від міста. Це були звичайні жителі Маріуполя, що хотіли якось допомогти. У нашій групі було приблизно 30 дітей: наймолодшому було всього 4 роки, його вивозили разом із 12-річною сестрою. Найстаршим було по 17 років.

Батьки віддавали дітей, повністю довіряючи їх тим, хто вивозив. Який і куди буде шлях, ніхто не міг сказати. Це був той час, коли маршрут мінявся скоріше, ніж почне думати голова. 

Рішення про від’їзд дітей приймалося перед самим виїздом. Прощання були короткі. Діти їхали навіть без речей, тільки у деяких були рюкзачки.

 

Дорога

Нас везли полями, посадками, аби скоріше виїхати із небезпечної зони. Їхали ми двома маленькими бусиками, місця було обмаль, тому сиділи й троє, і четверо на руках.

Нам ще додало складності у дорозі те, що ми не мали ніяких ліків. Під час поїздки у трьох дітей температура підіймалася до 40 градусів. Ми не могли нічого вдіяти…

Я ще пам’ятаю, як малі питали мене: «Чому мене мама кинула? Чому?». 

Діти плакали усю дорогу.

По приїзду у Київ, було зрозуміло, що таку кількість дітей ніхто не зможе взяти. Нас направили у реабілітаційний центр у Фастові.

Після двох днів перебування у Фастові почалися обстріли. Тоді ми намагалися відволікти дітей від того, що насправді відбувається. Зрозуміло, що 15-, 17-річні знали, що коїться. Малим казали: «А підімо у підвал та подивимося, що там?». Ми боялися їхньої реакції на це все.

Згодом волонтери, які нас вивезли з Маріуполя, зв’язалися з організацією «Карітас», і вони погодилися нас прийняти у Польщі.

З Фастова дітей їхало вже 50. Перед самим виїздом над нами пролетів літак – це було дуже страшно.

Ще однією з перешкод став підірваний міст, як його зруйнували ми не бачили, але чули. Тоді ми звернули на об'їзні шляхи. На трасах ми потрапили у черги.

Це було важко, дуже важко. По-перше, ти не розумієш, чому всі ці діти тут, по-друге, чому ти тут, ти не знаєш, що відбувається вдома, як твої рідні. Це все лягало важким вантажем на голову і з ним я їхала. 

Дорога до кордону зайняла у нас 4 доби. Більшість часу витрачали на черги за паливом, вони тривали годинами. Наші водії ставали по два рази заправляти машини.

З їжі ми мали хліб і сир, який довго не псувався. Все.

 

Кордон

Ми переходили кордон у Львівській області, пішки. Тоді черги на виїзд з країни були колосальними. Це якраз був той період, коли всі ринули за кордон. Наш водій виїхав на зустрічну смугу, – тільки так нам вдалося швидше перейти кордон.

Усю дорогу діти плакали. Нормально ми не їли кілька днів. Сон теж відходив на другий план, бо  у той час ми, старші, вже переживали за менших. Морально це було дуже важко.

Ми перетинали кордон пішки: на морозі ми стояли цілий день. Було дуже холодно.   Молодші замерзали, тому я віддала комусь із дітей свою фліску, хоч і самій було страшенно холодно.

Без туалету, їжі та тепла ми проходили це вавилонське стовпотворіння. Польські волонтери нас нагодували, зігріли та відправили нас у Буянів. Там нас чекали дуже гарні умови: кожен мав своє ліжко, і жило нас по вісім дітей у будиночку, нас привезли на базу відпочинку, ще там була велика їдальня.

 

Фліска

Я дуже боялася залишити вдома свою фліску з прапором України та червоним шевроном.

Бо якщо росіяни знаходили будь-яку українську символіку, будинок вважався «зрадницьким» і повернутися туди було нереально. Тебе б там просто вбили. 

З початком війни до нас у Маріуполь приїздила громадська організація «Християнська служба порятунку». Вони займалися тим самим, чим зараз допомагають волонтери: привозили провізію, допомагали психологічно, були капелани як для дорослих, так і для дітей. Мене це зацікавило, у 2018-2019 роках почала допомагати разом з ними. На моїй флісці була нашивка з українським прапором та шеврон червоного кольору. Він означав, що я працюю дітьми.    

 

Маріуполь і зв’язок

Найстрашніше для мене було те, що я не знала, що відбувається вдома. Зв’язку зовсім не було. Пам’ятаю, я побачила на якомусь з телеграм-каналів, що біля тітчиного дому був обстріл, там нічого не залишилося. А мама була тоді у неї, у Маріуполі.

Дзвонила мамі по 100 разів з надією, що нею усе добре, вона жива. І тільки у квітні, коли мама з тіткою поїхали, вона зателефонувала. Це був перший дзвінок після мого від’їзду. Я місяць не знала де вона, як вона, з ким вона, чи жива вона взагалі.

Як потім мені розповіла матуся, вони були багато часу в Маріуполі, день складався лише з воєнних звуків: пролетіли літаки, обстріл градами, літаки, гради, і так постійно. Просиділи у будинку десь 15-20 днів. Потім вийшли і запитали наших військових: «Хлопці, що ж робити?». Почули дуже однозначне: «Якщо є можливість – виїжджайте. Тут ніхто не виживе».

Мама з тіткою зібралися та поїхали переживати це все на квартиру під «Азовсталлю». Поки сиділи там, стареньке радіо спіймало російський канал, де путін говорив робити з «Азовсталлю» все, що заманеться.

Після такого сповіщення вони зібралися та поїхали у село Мелекіне. Вже звідти мама мені зателефонувала, сказала, що все добре, що вони чекатимуть, поки трохи все затихне та поїдуть у Гнутове. Наступного дня росіяни заглушили український зв’язок і там.

Вдруге поговорити з мамою мені вдалося ще через місяць –  вже у травні, коли вони приїхали додому. Там почали проводити світло, вай-фай, і вже тоді ми знову почули одне одного.

 

Зустріч на Закарпатті

Я і мама зустрілися тільки у кінці червня, коли вона приїхала за мною. Потім ми вирішили залишитись у Мукачеві, де і досі винаймаємо квартиру. Я вступила до університету, тепер вивчаю журналістику.

Коли приїхала на Закарпаття, хвилювалася, що не зможу прижитися на новому місці. Для мене все було новим, не було друзів, знайомих. Але з першого дня в університеті та гуртожитку я зрозуміла що все не так погано. Я зустріла добрих, відкритих людей, та почала звикати до нового місця.

Я дуже сумую за домівкою, згадую кожного дня та вірю, що колись зможу повернутися в український Маріуполь. Місце, де мені стає найтепліше на душі, це там, де є мої рідні. Після довгої розлуки я ціную кожну хвилину з мамою, тому найтепліше на душі мені поруч з нею.

 

Записав Максим Галашко, студент відділення журналістики УжНУ, спеціально для Zaholovok.com.ua

 

Фото на головній – Івана Станіславського (ілюстративне).

Підготоване у рамках проєкту інфокампанії "Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів"