Якщо льодовики не повернуться?

Під час Міжнародного фестивалю екології та кіно Eco Film Festival від Chysto.de, який відбувся 1-3 серпня у Колочаві на Закарпатті, швейцарський режисер Ів Мага представив свою стрічку «Якщо льодовики не повернуться?». Це фільм, який розповідає історію води в регіоні Валє, а також про проблеми, пов'язані зі зміною клімату.

Парадоксально, але хоча води в Альпах багато, деякі регіони залишаються вкрай сухими, і в цьому є вся складність регіону, який часто вважають водонапірною вежею:

«Попри те, що Альпи багаті на сніг і воду, деякі регіони тут є дуже посушливими через геологічні та кліматичні фактори. Ця складність і визначає їхнє унікальне багатство та вразливість», – розповідає режисер. 

Ідея фільму з‘явилась з глибокого усвідомлення: розповісти історію симбіозу між водою, горами та людською спадщиною, водночас підкреслюючи нагальну потребу зберегти ці природні та культурні свідки нашого минулого.

Подорожуючи кантоном Вале на півдні Швейцарії, ви неминуче поринаєте у світ інженерних шедеврів, що виникли ще в Середньовіччі і, попри віки, зберегли свою функціональність. Вони мовчазні свідки тих часів, коли люди і льодовики уклали невидимий договір — захистити себе від посухи, використовуючи воду з крижаних гігантів. Однак ці льодовики нині тануть та зменшуються, їхні величні пласти тануть під впливом глобального потепління, мовчазно віддаючи свою цінність — воду.

Це очевидний знак: льодовики, перші жертви глобальної зміни клімату, повільно зникають. Їхнє природне золото — вода — випаровується у повітря, залишаючи після себе делікатний спадок. Потічки, що перетинають ліси та гори, ілюструють цю хитку гармонію між природою і людством, між минулим і сьогоденням. Їхня романтична чарівність, вражаючі пейзажі та глибоке культурне значення роблять ці потічки не лише частиною природи, а й свідками нашої сучасної актуальності — їхня краса і тривога переплітаються у безперервному танці часу.

Ці канали-потічки, справжні витвори архітектурного мистецтва та свідки давньої альпійської культури, надихнули Іва Мага і стали героями його дослідження для документального фільму. Як він сам каже:

«Я зрозумів, що ця тема є водночас дуже візуальною та надзвичайно актуальною. Потічки втілюють конкретні наслідки зміни клімату, і водночас несуть глибокий культурний вимір. Вони є не лише швейцарською спадщиною, а й відображенням альпійської культури загалом, де люди завжди прагнули використати воду, іноді в несподіваних місцях». 

Спека ставить під загрозу швейцарських фермерів: армія доставляє воду для худоби на гелікоптерах

У швейцарських ЗМІ з'явилася інформація, що через спеку, зникає вода на полонинах, і корови, які потребують до 100 літрів води на день, не маючи достатньо води, страждають від обезводнення. Щоб впоратися з цією ситуацією, швейцарська армія доставляла воду гелікоптерами до полонин, що було дуже складно через висоту та віддаленість. 

«Це дійсно вражає, що в умовах посухи армія змушена втручатися, щоб транспортувати воду на альпійські пасовища для водопою корів. Все це для вирішення проблеми, яка викликає інші питання щодо вартості такої акції, екологічного впливу та додаткового стресу, який це створює для тварин»,  – каже Ів Мага. 

«Ми дійшли до парадоксальних ситуацій, коли нам доводиться використовувати гелікоптери для доставки води, що є справді абсурдним. Тому що, по суті, це суперечить тому, чого ми хочемо досягти: обмежити використання палива і викидів. До того ж, ці доставки дуже дорого коштують», – додає режисер.  

Саме у цьому і полягає суть фільму: він наголошує на необхідності обдумувати заздалегідь, передбачати, вивчати та адаптувати наші дії, щоб такі ситуації не ставали нормою.

«Якщо льодовики більше не повернуться?» - це назва фільму як метафора нашого кліматичного майбутнього, як алегорія нашої відповідальності.

Ів пояснює, звідки взялася ідея назви фільму: «Це моя данина пам’яті відомому у Швейцарії роману «Якщо сонце не повернеться» Чарльза Фердінанда Рамю. Ця книга дуже сильно вплинула на нашу колективну пам’ять. Я хотів використати цю назву, яка стала своєрідним орієнтиром. Насправді всі ми знаємо, що льодовики, на жаль, не повернуться…»

Від крихітних потоків до камер: історія фільму, що бореться за майбутнє клімату

Як розповідає Ів, ідея про цей кінопроєкт виникла після знайомства з Музеєм біссів у Вале, символічним місцем, присвяченим традиційній системі зрошення, що є невід’ємною частиною регіону Валє. Ів вже співпрацював із музеєм, зокрема створюючи кілька відео для інтерактивних стендів.

Згодом він зв’язався з Гейтаном Мораром, директором музею — якого дійсно можна побачити всюди у фільмі, саме він є провідною ниткою цієї історії. Ів пояснює:

 «Ми довго спілкувалися, і згодом тема клімату, льодовиків, стала на порядку денному. Його зацікавленість була очевидною, і ми подумали: чому б не зняти про все це цілий фільм?»

Ів зізнається, що він, як людина телебачення та репортажів, зіткнувся з викликами при створенні документального фільму:

«До цього моя професія переважно була пов’язана з державним телебаченням. Я працював із стабільним бюджетом і не задавався питаннями щодо фінансування. Тут все змінилося. Потрібно було шукати фінансування, що не є легким у цьому типі проектів, особливо коли прагнеш залишатися вірним своїм вимогам і совісті». 

Попри ці перешкоди, Ів зміг відзняти своє кіно. Він відправився до кількох льодовиків, щоб обрати кращий для зйомки. Потім з директором музею, який добре знає весь цей регіон, та з оператором вони зустрічались із місцевими мешканцями та експертами. Потрібно було знайти «правильних» людей — тих, у кого є що сказати і хто добре виглядає на екрані.

Подорож до України, де війна не визначає все

Для багатьох європейців подорож в Україну – особливо під час війни – це виклик, як і акт мужності. Що ж вона для Іва? Навіщо йому їхати на екологічний кінофестиваль кудись так далеко? Навіщо знову в гори, зі складним добиранням, саме в Україну, коли там війна? 

Ів розповідає, що найбільше його вражає в Україні — це та енергія, яку він відчуває в її людях попри всі труднощі.

«Мене надихає те, що навіть у такій складній ситуації, як зараз в Україні, її люди намагаються зберегти свою нормальність».

Кінорежисера це справді вражає: країна, яка перебуває у стані війни, прагне підтримувати певний рівень звичайного життя. 

«Я вражений, що країна як Україна, не тільки воює і захищає своє, а й зберігає інтерес до довкілля, пропонує культурні події на цю тему – наприклад, кінопокази та кінофестивалі…. Це майже як у Женеві. Тільки у нас без пострілів і вибухів…»

Ів каже, що:

«Це не тільки про виживання. Це про силу духу і віру у майбутнє, навіть коли навколо все здається зруйнованим і небезпечним. Україна, попри все, залишається країною, яка шукає свій шлях до збереження людяності»

У поїздці на ECO FILM FESTIVAL by CHYSTO.DE?! Ів бачить свій внесок в українську боротьбу, у вміння обирати життя та турботу про крихкий світ,  в прагнення продовжувати попри все і не піддаватися страху: 

«Це скромний, але важливий внесок з мого боку — бути в Україні, щоби долучитись до цього прагнення до нормальності, яку організатори цього фестивалю щиро прагнуть зберегти. А ще я хочу побачити цю частину Україну - гори Карпати - яку я не знаю», – каже режисер.  

Ів прагне відкривати нові куточки країни, окрім Криму та Чорнобиля, з якими він вже знайомий. Його мотивує бажання новизни і віра в те, що навіть у часи болю і труднощів культура має неймовірну силу дарувати надію.

Він зізнається, що ще не знайомий з Карпатами, але він дуже цікавиться і неймовірно захоплений можливістю їх пізнати, бо чув, що це місце неймовірної краси. Ів знає про проблеми води, характерні для багатьох гірських районів, і міркує, що українська аудиторія може черпати натхнення з досвіду Швейцарії, зокрема з біссів — старовинних каналів для зрошення у Вале, що пройшли крізь століття.

Карпати і Альпи — уроки стійкості та екологічної мудрості

Ів хоче передати важливе послання через свій фільм: важливість єдності. Він нагадує нам, що «єдність — це сила»:

Якщо кожна зацікавлена сторона — виробники електроенергії, фермери, туристи, споживачі — діятимуть окремо, без координації, ми не знайдемо ефективних рішень. Вихід у діалозі та компромісі. Об’єднатися, йти на поступки, шукати разом: саме так ми зможемо зробити так, щоби криза нас не здолала, не лише у Швейцарії, а й усюди.

Ще один важливий момент — це колективне управління ресурсами. За його словами, спільне управління ресурсами – це і є шлях до колективного майбутнього. Він згадує, що в минулому в деяких регіонах традиційні іригаційні системи не базувалися на приватній власності.

 Вони були «спільним надбанням»: спільне управління, де кожен мав своє місце, де панувала співпраця. Він вважає, що цей підхід сьогодні може бути рішенням для кращого управління, у великих масштабах, нашими водними ресурсами або навіть навколишнім середовищем.

«Ми всі хвилюємося, і не лише у Швейцарії! Бо ця ситуація є, по суті, однаковою всюди.  І лише сідаючи за стіл, обговорюючи, погоджуючись на поступки та шукаючи спільні рішення, ми, можливо, зможемо запобігти тому, щоб вона вийшла з-під контролю», – каже режисер.  

Ів зізнається, що у нього двоє маленьких внучок, і це змушує його думати про світ, який ми їм залишимо. Але чи всі ми запитуємо себе: а яку землю ми хочемо залишити своїм майбутнім поколінням?

Ів додає, що ця поїздка до України дозволить йому побачити щось інше: «Я прагну побачити, наскільки сильний цей народ, що не дозволяє війні поглинути все навколо і бореться за збереження того, що ще можна зберегти: Природу, Буденність, Красу, Життя».

Авторки: Наталія Борис, Олена Жук