Виноград – це і про життя, і про мрії

Виноградарство і виноробство на Закарпатті – це щось максимально звичне для цього краю, традиція родин і родів, справа, якою живуть і захоплюються, історія, яка тягнеться з давніх часів і шанується поколіннями. Майже кожен закарпатець із самого дитинства знає, що таке вино. Чи не у кожному дворі в низинній частині Закарпаття є лугош, який добре ховає від спеки влітку, під яким проводилися найтепліші родинні зустрічі та найважливіші сімейні свята. Традиція робити вино для родини – майже у кожній закарпатській хаті. Навички та секрети виноробства передавалися від дідів до онуків. І, попри те, що ця справа нищилася в радянські часи, закарпатське виноробство зараз живе і добре розвивається. Бо виноградарство і виноробство – це не тільки про сонячні ягоди на схилах і не тільки про напій, це про необхідність пам’ятати минуле, віднаходити коріння, це – про родину. А на Закарпатті родина – то святе.

Збір урожаю на Закарпатті якраз у розпалі. Виноградарі уже майже зібрали білі сорти, зараз триває збір червоних – їм потрібно більше часу, більше сонця, відтак – більше уваги. Ми проїхалися осіннім  Закарпаттям, аби дізнатися, як працюють виноградарі та винороби в умовах війни, як розвиваються малі виробники та чому винороби Закарпаття вирішили спільно розвивати свою справу під брендом Вина Срібної Землі.

Над збором винограду працює вся родина

У селі Концово, що всього за 10 км від Ужгорода, невеликий (за місцевими мірками) виноградник має Томаш Кіш. Тут, на двох гектарах пологого схилу, виноградар вирощує білі сорти Соляріс, Цитронний Магарача, з червоних – Чорний монарх і Красень – два сорти. Красень – українська селекція, Чорний монарх – німецька. До збору винограду долучаються рідні винороба – мама та дві тітки. Вони приїхали на виноградник уранці, коли ще сонце низько, але роса – вже спадає. Дісталися до поля на власному транспорті – стареньких велосипедах, які мають свою «парковку» біля виноградника. Весь урожай збирають усімох. Кажуть, справляються, якщо працювати п’ять годин на день. А загалом робота з виноградом – родинна традиція.

«Різні сорти збирають у різний час. І все дуже залежить від погоди. От минулого року трошки раніше починали. Син перевіряє виноград на цукор щодня.  Коли ягоди досягли потрібної стиглості, ми родиною вирушаємо на збір урожаю. Звикли, до такої роботи, бо вдома завжди робили вино для себе», – розповідає Марія Кіш.

Раніше родина Кіш таку кількість винограду не вирощувала і не переробляла, так активно працює всього кілька років – частину винограду для переробки продають іншим виноробам, оскільки самі вино виготовляють у невеликих об’ємах. 

«Цей виноградник має усього шість років. Вирощуємо тут п’ять білих і два червоні сорти. Вибирали ті, які стійкі до хвороб. Раніше для мене виноградарство і виноробство було просто хобі, а потім із хобі виросло у більший масштаб. Загалом працюю з виноградом років 20, люблю цю роботу», –  розповідає Томаш Кіш.

Виноградар дбайливо збирає ягоди, його помічниці також акуратно складають грозна у ящики, вантажать на причеп, далі – Томаш везе виноград додому на переробку. У дворі будинку має необхідне обладнання для виробництв вина та маленький підвал, де зберігає готовий напій. Родина має намір згодом облаштувати тут невеликий дегустаційний зал. Кажуть, були такі плани і раніше, але спочатку заважав ковід, далі – почалась повномасштабна війна.

«Коли я почав уже виробляти продукцію, почався карантин, потім – війна, тому, на жаль, зараз трошки тяжко. Існуємо, як можемо. Непросто виживати, але виноград – це основний наш дохід. Найважче – погодні умови. У цьому році були весняні заморозки, був град влітку, ціле літо досить дощове, за таких умов розвиваються хвороби на виноградниках і треба за ним у рази більше доглядати», – розповідає Томаш Кіш. 

Цього року з гектара родина Кіш зібрала 8-10 тонн винограду, це вважається добрий урожай. Мала виноробня виготовляє і купажі, і сухі, і напівсолодкі вина. «Навіть із Соляріса будемо робити, його найпізніше збиратимемо, хочемо натуральне десертне вино зробити, він може набирати цукру до 30%. Це дуже специфічний сорт», – каже винороб.  Загалом Томаш Кіш з родиною виготовляє до 10 тисяч літрів вина, мають своїх клієнтів, продають і у пляшках, і бочками, відправляють закарпатське вино по всій Україні. Щодо ліцензування, Томаш Кіш каже, що це – в процесі.

«Це додаткові незручності, бухгалтерію треба вести інакше, наприклад, зараз я ФОП 2-ї групи, потрібно або фермерське господарство, або на четверту групу переходити, облік ведеться іншим чином», – каже Томаш Кіш.

На питання, яке вино найбільше любить, Томаш Кіш каже, що із білих сортів, найулюбленіший Цитронний Магарача, а з червоних – Красень. Зараз винороб спільно з іншими малими виробниками має намір працювати над розвитком якості вина під брендом Вина Срібної Землі.

Виноградарство і виноробство – це і про мрії

Неподалік Мукачева, у селі Пістрялово, виноградар і винороб Іван Паук з родиною доглядає понад 30 гектарів виноградників. У 1938 році у цій місцевості виноградарем працював його дід, який дуже любив цю справу, любив виноград і посадив вісім гектарів виноградників, які потім забрала радянська влада.

«Я живу спогадами про маму, про діда, який був виноградарем, і зараз я продовжую цю справу.  Розумію процес роботи, як це все виконував мій дід, і бачу,  я його трохи примножив – у мене вже більше гектарів. Але кількість – це не показник. Це повинно трансформуватися у переробку. Тому заснував родинне «Шато Паук», яке і вирощує виноград, і працює над виготовленням вина. Я хочу це вдосконалити»,  – каже Іван Паук.

Фермер з великою повагою говорить про виноград і каже, що для нього виноградарство – це значно більше, ніж просто робота. Виноградник Іван Паук посадив у 2005 році, заснував родинне «Шато Паук» у 2012 році, з того часу збільшилися і площі, і масштаби урожаю, і різноманітність сортів. Але головним виноградар називає те, що має можливість тут працювати разом зі своїми близькими. 

«Мені найбільше подобаються французькі родинні виноробні традиції, коли приїжджаєш на винарню і там десяте-одинадцяте покоління працює уже. Оцього б хотілося і мені. Я – в третьому поколінні, мої внуки – це вже п’яте. Діти вже зі мною, їх не треба буде переконувати у важливості цієї справи Це я роблю разом з дітьми, разом з внуками, і саме це – найбільш цінно, найбільш важливо. Особливо для людини, яка вже не живе спогадами, а думає про теперішнє і про майбутнє. І мріє!», – каже Іван Паук.

 «Коли я був молодою людиною, я думав, що мріють лише молоді, бо старші люди про що можуть мріяти? Щоб здоров’я було, щоб в спині не ломило… Але в мене зовсім інша мрія. Дуже цікава – щоб мої внуки, які тут часто допомагають мені на виноградниках, через років 50 ці знання, які я їм даю, передали своїм внукам. Оце моя мрія», – додає фермер, прогулюючись по винограднику, пробуючи ягоди на смак та зазначаючи, що виноград – не проста культура і потребує і уваги, і поваги.

Зараз на виноградниках Іван Паук вирощує різні сорти – більшість європейських – Совіньйон Блан, Шардоне, Біанка, Трамінер, Мерло, Каберне Совіньйон, Голодрига рожевий. «Палітра не дуже велика, але моя мета і завдання – відомі світові сорти у нашому виконанні. Тобто вирощувати виноград у закарпатських природних кліматичних умовах мукачівського теруару, робити вино і знайомити цей продукт і з туристами, і зі споживачами», – каже Іван Паук і додає, що продовжує навчатися виноробству, зростати професійно та набиратися нового досвіду, аби  самостійно робити вино.

Робота виноградарів в умовах повномасштабної війни

Щодо продажу, то через війну, покупці винограду Івана Паука змінилися: раніше це були невеликі переробники, закарпатські крафтовики, а зараз це –  і Вінниччина, і Житомирщина, Хмельниччина.

«У цьому році – складні погодні умови, період вегетації розпочався для Закарпаття у нормальних умовах, але сам травень був дуже холодний, після періоду цвітіння. Також був градобій, пошкодило нам виноград трохи. Працюємо із сином, він досвідчений уже і ми зберегли урожай. Загалом по погоді кожен рік є унікальним, чим більше сума активних температур, чим кращі погодні умови під час дозрівання  і збирання – тим кращі вина», – розповідає Іван Паук. 

Щодо сортів винограду, фермер зазначає, що загалом закарпатські малі винороби мають на меті також відновлювати типові, аборигенні сорти винограду для Закарпаття, які наразі є в розсадниках Угорщини, але для цього спочатку їх необхідно внести у реєстр сортів рослин України. Крім того, об’єднання виноробів планує зареєструвати географічне зазначення «Вина Срібної Землі».

«Загалом дуже багато планів. Я людина, яка не підлягає мобілізації і зараз усі зусилля докладаю до того, аби все втримати тут, на цій роботі, з людьми, з якими я працюю, щоб все було в робочому стані. А після війни – нові сорти. Напрямки розвитку України – європейські, то в мене є оптимізм щодо розвитку за європейськими принципами і адаптація до європейського законодавства, що дасть можливість розвиватися невеликим крафтовим виноробам», – каже Іван Паук. 

Спільнота виноградарів та виноробів Закарпаття – досить дружня, виробники постійно спілкуються між собою і вирішують, яким чином якісно розвивати галузь та повертати їй кращі традиції, які частково були втрачені. «Ми обговорюємо ці всі питання у спільноті виноградарів і виноробів, шукаємо спільні рішення, хтось кращий у виноробстві, хтось набув знань із вирощування винограду і це ми стараємося разом поєднати. Є у нас своє бачення, маючи певний досвід в аграрному виробництві, я дивлюся, що таке поєднання як кооперація – це найкращий шлях вирішувати всі питання.  Якщо буде географічне зазначення, то це підніме додану вартість. Це для нас перспективно», – переконує виноградар.

Географічне зазначення «Вина Срібної Землі»: чому це важливо?

Як пояснює Олександр Коваль, експерт із географічних зазначень та розвитку туризму, наразі на Закарпатті активних виноробів є близько сотні, з них працює з туристами – близько сорок, однак, як зазначає Олександр, зараз ситуація дуже мінлива – хтось продовжує працювати в умовах війни, хтось переїхав, хтось пробує розвивати туризм, бо є велика кількість людей, які приїхали на Закарпаття і хочуть знайомитися з регіоном, хтось навпаки – робить акцент лише на виробництві.

«Винороби зараз зростають і якісно, і технологічно, використовують усі можливі інструменти підтримки. Покращують якість продукції, технічну базу. Близько восьми виноробів уже мають ліцензії – це теж інший рівень і позиціювання. Географічне зазначення фіксує певну територію, де виробляється продукт, і додає цінності й важливості продукту», – каже Олександр Коваль.

За його словами, географічне зазначення  підкреслить теруар, регіон походження вина, сортову зону, яка входить сюди, і виноробів, які є учасниками цього. «Йдеться також і про зміцнення Асоціації виноробів, коли вони будуть гордитися своєю приналежністю і передавати цю цінність майбутнім поколінням. Це така візія, місія і виклик, щоби зберегти, відтворити, примножити надбання, яке було в частині цієї спадщини», – підкреслює експерт.

Також Олександр Коваль наголошує на важливості комунікації зі споживачами:

«Коли турист, візитер цікавиться вином і питає "що це?", то якраз тут виникає момент, коли можна розказати історію покоління, сортовість певної зони, представлення її. Регіон, краєвид, людина, образ винороба, його руки, його родина, його земля, де вирощується виноград, зв’язки поколінь… Це все про цінності. Важливо їх підкреслити».

Тарас Антонюк, національний експерт із географічних зазначень та розвитку ланцюжків доданої вартості проекту ЄС «Інституційна та політична реформа дрібномасштабного сільського господарства в Україні» пояснює, що географічні зазначення – це система якості, яка відображена на товарному знаку. Цей товарний знак дає певні гарантії – простежування походження товару певної географічної зони та засвідчує, що всі властивості товару мають прямий нерозривний зв’язок із територією, з якої він походить.

«Система в Україні впроваджується із 2017 року, в ЄС перші продукти були зареєстровані на початку XX століття, сир «Рокфор» у Франції – це було перше географічне зазначення.  Ці знаки досить впізнавані, кожен успішний європейський продукт – це географічне зазначення. Йдеться насамперед про малі крафтові виробництва, невеликі виробництва у гірських регіонах. Станом на сьогодні в ЄС зареєстровано понад 3,5 тис. географічних зазначень, більша частина – це вина», – каже Тарас Антонюк. 

«Вина Срібної Земл»і – це майбутня назва географічного зазначення, над яким працює Асоціація виноградарів, виноробів і дистиляторів Закарпаття.  

«Це повинен бути продукт, який об’єднує малих місцевих виробників вина. Зараз проводимо консультації та дослідницьку роботу, визначаємо, який сортовий склад вирощується на Закарпатті, які сорти є більш традиційними, які менш традиційні», – каже Тарас Антонюк.

Щодо вирощування сортів винограду, які є типовими, аборигенними для Закарпаття, Тарас Антонюк зазначає, що для цього є покроковий механізм, ці сорти треба внести в реєстр: «Ми, власне, про це й говоримо зараз з місцевими виробниками, основна перешкода – те, що ця процедура не безкоштовна, це потрібно фінансувати, а саме підтримання цього сорту чи патенту на сорт – це щорічні платежі. Якщо виробники погодяться, ці всі сорти будуть внесені до реєстру і будуть підтримуватися в тому числі й серед інших вин, а також входитимуть у це географічне зазначення», – пояснює Тарас Антонюк.   

Маріанна Готра, начальниця управління туризму та курортів Закарпатської ОВА зазначає, що туризм, зокрема і винний, не втрачає популярності на Закарпатті, тому що регіон прийняв велику кількість переселенців, які після того, як оговтались від вимушеного переїзду, влаштували побут, хочуть знайомитися з регіоном, до якого переїхали та який тепер також є їхнім домом. За словами Маріанни Готри, інтерес до туристичних локацій Закарпаття зростає.

«Фермерство, виноробство – це сімейні, родинні справи, які ми підтримуємо. Це не тільки туризм, не тільки вино, це бізнес, який тримає наш тил. Вони сплачують податки, надають благодійну допомогу, багато хто із галузі туризму у волонтерстві, це люди, які організовували шелтери, їдальні, збирали допомогу на фронт і продовжують це робити», – каже Маріанна Готра. 

«Винний туризм – це як одна із галузей, які можуть допомогти у розвитку виноробства. На Закарпаття приїжджають туристи не тільки у гори, не тільки заради термальних джерел чи лікувальних вод, у нас досить популярний гастрономічний туризм. Як без нашого закарпатського вина, вина Срібної Землі?», – додає вона. 

Винні підвали з 400-річною історією та родинна винарня у Берегові

На вулиці Виноградній у Берегові збереглися стародавні винні підвали, які колись, за часів Радянського Союзу, буквально були засипані сміттям. Одну з таких ділянок, де були старі підвали для зберігання вина, у 90-роках купив Василь Павлович Надь – тепер відомий закарпатський винороб, який тоді мав мрію – відновити підвали та виноробство, яким у цьому регіоні займалися майже усі. Загалом по вулиці Виноградній – близько 100 таких старих підвалів.

Це був і є край виноградарів. За нашим будинком – гора, де також ріс виноград. Під будинком, який побудував мій свекор, три старі винні підвали, яким приблизно 400 років. Над нами 8 метрів землі, завдяки цьому тут протягом усього року 12 градусів тепла, незалежно від того, яка погода на подвір’ї.

Є така пліснява сірого кольору, вона живе завдяки парам вина – вино дихає, у певній мірі випаровується, винороби це називають «доля ангела», ми її не знімаємо, бо це є доказ, що тут є вино. Якщо забрати вино, лишити пусті бочки, ця пліснява помирає. Її бояться миші, змії, тут ніякої живності немає, її відлякує ця пліснява, таким чином вино себе оберігає», – розповідає Ліана Надь, дружина технолога та винороба Василя Надя, молодшого сина Василя Павловича.

Над вирощуванням винограду та виробництвом вина тут також працює уся родина Надь. «Батько несе відповідальність за виноградники – посадка, обрізка, оброблення, все це його робота. Мій чоловік відповідає за ту частину роботи, коли вже виноград зібраний: видавлює сік, контролює процеси бродіння, зняття осаду, фільтрацію, – усе до результату, який можна побачити вже у пляшці. Ми з його мамою зустрічаємо гостей, розповідаємо про нашу роботу», – розповідає  Ліана Надь.

Родина виготовляє вино вина зі свого винограду: доглядають 5 гектарів родючих виноградників у селі Мужієво, за сім кілометрів від Берегова. Це рідне село Василя Павловича Надя, який мріяв відновити виноградарство у цьому краї. «Тут дуже хороші схили, виноград дозріває, цукристість набирає, тому маємо смачні вина. Вирощуємо Трамінер, Мускат Оттонель, Муксат Люнель, Блаубургер, Каберне Совіньйон, Мерло, Цвайгель – до 10 сортів винограду», – каже Ліана. 

Щодо роботи під час війни, Ліана Надь зазначає, що дуже багато людей звертається з проханням провести екскурсію чи дегустацію вин, дуже багато переселенців, які ніколи не чули, що Закарпаття – винний край. Але загалом – родина має намір збільшувати площі виноградників та продовжувати вирощувати добре вино.

«Для нас проблема лише в тому, що ми теж дуже хочемо, щоби була Перемога і мир у нашій країні, тому що ми маємо землі, хочемо їх засаджувати, але в такі часи досить ризиковано вкладати великі кошти у свою справу, коли ми не знаємо, що буде завтра. Відвідувачів стало більше, тому що почали цінувати українське. Бо є вина з Нової Зеландії, Іспанії, Португалії – це все супер, але ми вважаємо, що українці варті споживати український якісний продукт», – каже Ліана Надь. 

Також у планах родини –  відродити ті сорти, які особливі для Закарпаття. «Це велика робота, але ми вже на цьому шляху. Йдемо маленькими кроками, але рухаємося і хочемо відроджуватись», – додає Ліана Надь.   

Традиція відкривати найстарішу пляшку вина тільки для родини

У 400-річних підвалах родини Надь зберігається і найстаріше вино, виготовлене ще у 90-х роках. Ліана Надь розповідає, що сім’я має традицію – відкладати по 50 пляшок найкращого вина за рік.

 «Найстарші вина тут – з 1998 року, вони відкриваються лише на якісь дуже важливі, урочисті події нашої родини. Але який це сорт, може сказати лише батько і мій чоловік, коли ми відкриємо пляшку, бо це робилося не з ціллю продавати, а саме для нас. Це наш винний архів. Жодна пляшка не продається», – каже Ліана Надь. 

Технолог Василь Надь розповідає, що робота з виноградом у нього – з дитинства. «Я сам якось вріс у цю справу, бачив усе з самого першого дня життя, тепер мені це дуже подобається, особливо, коли бачу результат. Подобається вже працювати на етапі переробки, контролю, коли треба приймати рішення і коли результат виходить такий, як ми хотіли – це прекрасно. Мої діти також допомагають по-своєму. Надіюся, що це колись передасться і їм, а далі їхнім дітям», – каже винороб.

Загалом родина вирощує виноград на 5,5 гектарах, вина виходить десь 20 тисяч літрів щороку.

«Кожен рік – дуже різний, але в середньому 8 тонн винограду з одного гектара збираємо. Є сорти, які дають більший урожай, але і сорти, які дають менший. Однозначно хочемо розширятися, у першу чергу це – сортовий склад, бо є багато сортів, які можуть тут добре себе показати. Наприклад, ті, які росли тут давно – Фурмінт, Берегі рожаш, з червоного – Блауфранкіш, наприклад. З новіших – це Соляріс, Йоханіттер та інші. Це селекція угорська та австрійська, ми на неї орієнтовані тому, що це вирощували наші діди-прадіди. Якщо ви завезете Мальбек сюди, то дуже мала ймовірність, що він себе буде добре почувати на Закарпатті. А все, що тут вирощували раніше, треба відроджувати», – вважає Василь Надь.

За його словами, родина придбала ще 10 гектарів землі, аби розвивати виноградарство на Закарпатті.  «Розвиватися є куди, можна добудувати локації, ми придбали ще 10 гектарів землі, які поки не засаджені, але щороку ми стараємося засадити трохи. Щодо ліцензії – подали документацію, але завадила війна. Тоді закрили всі реєстри, з того часу ми цей процес не продовжували, але стовідсотково ми йдемо на цьому шляху, бо це вихід на новий рівень, офіційний статус. Ми не маємо наміру виходити на якісь супермаркети, але ресторани і винні заклади – там мають бути наші вина», – каже Василь. 

Щодо улюблених сортів вина Василь Надь зазначає, що це дуже мінливі вподобання. «Влітку це білі сухі вина, або розе – легке й ароматне, а взимку – червоні, міцніші та більш насичені вина. Десертні вина теж любимо, але значно меншу кількість і завжди наголошуємо нашим відвідувачам, що це або з десертом, або замість десерту».

Відновлювати традиції та досягати нового рівня якості

Олександр Гарновдій, голова Асоціації виноградарів, виноробів та дистиляторів Закарпаття, на своїй виноробні «Штифко» у селі Ключарки демонструє нові власні розробки, які допомагають йому у виноробстві, поряд із 200-річним пресом, який досі використовує в роботі, але також не втримався, аби його не вдосконалити.

«Я за фахом фізик. Усі фізики – ліниві люди, тому треба відходити від ручної праці в сторону автоматизації. Це – самий головний помічник винороба – насос має назву мезгонасос.  А ось цьому пресові – 200 років. Традиційний, все в оригіналі, але я додав гідравліку, щоб не крутити вручну», – усміхається Олександр Гарновдій.

Виноробством професійно він почав займатися не дуже давно, але як робити вино – пам’ятає з дитинства. «Штифко – це прізвище мого діда. Батько був директором школи, мама – вчителька, бабка вчителька. На всіх було 300 рублів зарплати. Вино давало стільки же і ми робили «Ізабеллу». Потім, за рекомендацією наших біологів, я зрізав її усю і прищепив інші сорти»,  – каже Олександр Гарновдій.

На питання, чому фізик вирішив займатися вином, каже: «Усе дуже просто. Яка проблема у всіх людей 70+? Дефіцит спілкування, бо діти живуть своїм життям, внуки живуть своїм життям. Тому я собі так подумав, що у 70 років буду сидіти десь у дегустаційному залі, прийде мій товариш, з яким сидів в університеті за одною партою, і будемо один одному розказувати, які ми були красунчики, коли нам було по 20», – сміється винороб. 

Для вдосконалення процесу виготовлення вина та автоматизації роботи, Олександр Гарновдій самостійно виготовляє спеціальне обладнання, яке суттєво допомагає йому в роботі. «Це – каскадний фільтр, наша гордість. Колби ми купили в Чехії, мотор ми купили в Полтаві, все решту зробили самі. Каскадний фільтр починає свою роботу від найбільш грубої очистки і до самої тонкої. Плюс тут є зворотна мийка, – він сам себе миє. Потужність – 4,7 тонни і це багато. Все вино малих виноробів ми можемо відфільтрувати», – каже Олександр Гарновдій.

Вартість подібного обладнання у країнах ЄС – приблизно 8-10 тисяч євро. «А вся наша робота, деталі та інші наші витрати – дві з копійками. Є різниця?», – каже винороб.  

Олександр Гарновдій каже, що, на його думку, традиції виноробства на Закарпатті втрачені: «Радянська влада загубила все, що було до неї. Якщо у піку Закарпатська область мала 14,5 тисяч виноградників, то зараз – не більше 700. Наш потенціал реальний – набрати 14 тисяч. У Радянському Союзі 20-30% були культурні сорти, все інше була Ізабелла. Було понад 30 заводів і вони спеціалізувалися на дуже банальних речах. Купували сировину у Португалії чи Північній Африці, тому що багато цукру, градус великий, кріпили, відправляли за Урал. Народився у цьому всьому і один шедевр «Троянда Закарпаття», але в основному було те, що було і на цьому треба покласти крапку», – вважає винороб і додає, що малі винороби Закарпаття не хочуть асоціюватися з тими винами, які робили в радянські часи.

«Ми об’єднали всіх малих виноробів, які є станом на сьогодні на Закарпатті, об’єднали шість малих організацій, створили асоціацію, у цьому році вийшли на назву і позиціонуємо себе як виробники вин Срібної Землі. Це поетична назва, яка народилася у 20-х роках ХХ століття», – каже Олександр Гарновдій.

За його словами, Асоціація має на меті також відновити автохтонні сорти винограду для Закарпаття «Ми не проти класики, не проти Каберне, Мерло чи Совіньйон Блан, але це не наші сорти. Наші – Черсегі, Мюллер-Тургау, Кадарка, Кейк Франкош, Бакатор, Леанка… Це все треба відновити. Ці вина мають тут рости», – наголошує винороб.  

І додає: «Коли приїжджаєте у Тбілісі, то навряд чи будете шукати Каберне або Мерло, ви будете шукати Сапераві. У Токаї ви не шукаєте Совіньйон Блан, а Фрумінт, Гарш Левелю, Шарго Мушкотай. Так має бути тут. Коли сюди приїжджатимуть за Леанкою і Бакатором, тоді й можна говорити про справжній винний туризм», – зазначає Олександр Гарновдій.

Також голова Асоціації розповідає, що малі винороби зараз дуже тісно співпрацюють між собою, проходять спільні навчання, збираючи разом урожай, планують далі продовжувати працювати разом та розвивати виноробство і підіймати якість роботи саме під брендом Вина Срібної Землі.

«А загалом, маємо відновити традицію, коли закарпатці йдуть просто на погар вина. Обговорюють щось важливе, чи не дуже, але з друзями – і за погаром вина. Ця традиція у нас була, коли я ще був студентом. Було б добре, щоб ми й надалі кликали друзів не лиш на кавиль, не на пиво, а саме на погар доброго вина. Щоб це була традиція – смакувати якісний напій і шукати насолоду», – каже Олександр Гарновдій.

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua

Більше світлин дивіться у розділі "Фоторепортаж".