Від болю – до волі

37-річний військовий Михайло Кітик на милицях прогулюється по засніженому Синевирському перевалі. Тут гори – як на долоні. У ясну погоду краєвиди змушують зупинятися у цій місцині всіх, хто їде дорогою з Міжгір’я у напрямку Синевира. Вершини огортають відчуттям спокою. Михайло – один із тих, хто дарує собі можливість це відчути: просто стоїть, дивиться на красу, через якийсь час робить селфі та фотографується з побратимами. Вони, як і Михайло, пройшли важкими стежками війни, які докорінно змінили життя і змусили змінюватись самому. Зараз усі роблять перші кроки на новій дорозі – до себе і до волі.  

Бачити красу, яку захищали

Військові спочатку не надто охоче виходять з автобуса, мабуть, не підозрюючи, що побачать такі краєвиди. Проте, за кілька хвилин – як діти радіють засніженим схилам, морозу, жартують про травми і протези на снігу, цікавляться сувенірами, які продаються на перевалі. Записують відео для близьких, телефонують, розповідають, де вони зараз. І – усміхаються. Це дуже зворушує.

«Приємно бачити перед собою красу, яку захищали», – каже військовий. Михайло Кітик має три вищі освіти, до повномасштабного вторгнення працював вчителем у школі.

26 лютого 2022 року пішов до війська, хоч мав бронь. Отримав важке поранення під час боїв на сході України, втратив ногу. В якийсь момент попросив маму приїхати в госпіталь – попрощатися. Але вижив.

Зараз Михайло згадує про травму як про випробування, яке доводиться проходити: «Для щастя треба долати труднощі. Я завжди був задоволений своїм життям. І тепер задоволений», – ділиться Михайло.

Його і ще з два десятки інших військових та цивільних, які постраждали від війни, у гори привезли волонтери громадської організації «До. Волі». Це команда небайдужих людей, які вирішили, що мусять робити щось для військових, які віддали за нас найважливіше – здоров’я.

Волонтери «До. Волі» –  одні з перших, хто підняв військових з ампутаціями в гори. Вже здійснили кілька поїздок у Карпати для військових і цивільних з усіх куточків України – Харків, Слов’янськ, Херсон, Дніпро, Полтава, Київ, Львів, Ужгород, Івано-Франківськ, Тернопіль. Кажуть, діяти локально там, де можна допомогти – важливо для кожного.

«Ви заради нас ризикували всім. Сьогодні ми можемо подивитися один одному у вічі. Ви можете подивитися на нас, на волонтерів, які готові вас підтримувати, а ми можемо подивитися в очі вам, нашим героям, та нарешті познайомитися вживу. Знайте, що, можливо, ми не ваші родичі чи друзі. Але у вас є люди, які готові підтримувати усім, чим зможуть», – звертається до учасників поїздки у гори одна із засновниць проекту Христя Шукаль. По дорозі зі Львова на Закарпаття вона в автобусі співатиме військовим пісні, ділитиметься добрими словами і налаштовуватиме усіх на відпочинок та проводитиме терапевтичні практики ввечері у горах, під звуки музичних інструментів та тепле світло гірлянд.

Все почалося з мами

Волонтери «До. Волі» займаються природотерапією та організовують активне дозвілля для військових, людей з інвалідністю та постраждалих від війни. Христина Шукаль та Василь Штибель набули досвіду роботи з людьми з інвалідністю та організацією інклюзивних походів у гори у спільноті «On3Wheels» та вирішили, що пора організувати щось актуальне для ментального перезавантаження військових з травмами, ампутаціями, які зараз проходять реабілітацію та звикають до свого нового життя. Саме тому вони обрали поїздки в гори, як найкраще місце для душевного зцілення. Організація розпочала свою діяльність з літа 2023 року. Але все почалося ще раніше з мами Христі – Надії Василівни, коли вона дізналася, що у госпіталь у Соснівці на Львівщині привезли сотню військових і зголосилася бути для них масажистом-волонтером. Вона самовіддано (п’ять днів на тиждень протягом восьми місяців) приходила у госпіталь, аби робити травмованим військовим масаж. Разом з волонтером-реабілітологом їм вдалося підіймати на ноги найбільш травмованих військових.

«Я випадково побачила у соцмережах заклик допомогти військовим. І одного дня просто приїхала у шпиталь. Познайомилася з величезною кількістю хлопців. Важких, в лежачому стані. Їм усім потрібен був масаж. І я просто їхала з Червонограда у Соснівку і волонтерила, допомагала, чим можу і вмію», – розповідає Надія Шукаль.

Волонтерка розповідає, що це був водночас і великий досвід, і великий виклик. Дуже емоційне спілкування, багато слів і сліз, обіймів і подяк.

«У госпіталі познайомилася вся Україна – східна, центральна, південна, західна.  Ми плакали і сміялися. Проходили разом через біль. Бачила, яких зусиль їм вартує піти до залу та позайматися. Мене це дуже надихало і не давало опускати руки. Я допомагала військовим, а вони – лікували мою душу», – каже Надія Василівна. 

Організація «До. Волі» вже провела кілька поїздок у Карпати для поранених військових та цивільних, які постраждали від війни. Волонтери зізнаються – було страшно. Хоч був досвід роботи з людьми з інвалідністю, але починати роботу з пораненими військовими, везти їх в гори, показувати, як долати бар’єри – внутрішні та зовнішні – дуже й дуже непросто. Однак варіанту «не робити» – не було.

«Коли нас питають для чого ми це робимо, я впадаю в ступор. Бо для мене це природно, що ми, суспільство, маємо бути міцним тилом. Маємо робити те, що кожен вміє найкраще для нашого війська.

Держава може почати рухатись тільки тоді, коли суспільство дасть їй цей поштовх. І ми цей поштовх пробуємо зробити. Бо ми і є держава. Реабілітація це не тільки чотири стіни і фізкабінет. Це і соціалізація, і випробування в житті, подолання бар’єрів.

Карпати підходять для ментального перезавантаження та для того, аби віднайти в собі сили. Гори дійсно допомагають відчути себе оновленим», – каже співзасновник організації «До. Волі» Василь Штибель.

Усі головні волонтери «До. Волі» мають тісний зв’язок з горами, є своєрідними провідниками у Карпати. Христина Шукаль родом із Закарпаття, Василь Штибель – із львівських Карпат, Мар’яна Пукас – з івано-франківських.

«Дивлячись на гори, я розумію, що найкрасивіші речі творяться з болем. Це особливі місця сили. Віримо, що вони допоможуть людям, які проходять через біль, добратися до волі – віднайти нове джерело внутрішньої сили, щоб прийняти нових себе», – каже Христя. 

Стати цімборами і цімборульками

Автобус проїжджає гірські села і містечка, долає карпатські серпантини, везе військових ближче до вершин. Тим часом гідеса Мар’яна Пукас, між подяками військовим, розповідає учасникам та учасницям поїздки про Карпати. Багато хто у горах вперше в житті. Ніколи не був не Закарпатті, не чув місцевої говірки та дивується з діалектних слів. Мар’яна жартує і влаштовує невеличку вікторину з відгадування значення закарпатських слів. Врешті-решт сходяться на тому, що за під час поїздки всі мають стати добрими цімборами і цімборульками – друзями, подругами і підтримкою один для одного.

«Найприємніше для мене у цій роботі, в цьому волонтерстві — знайомства. Хоч і завдяки жахливим передумовам, але в наших подорожах мені щастить знаходити найкращих, найсильніших, найдобріших людей. І коли я бачу їхню радість, задоволеність від подорожі, вдячність, коли вони діляться враженнями і кажуть, чим їм була корисна наша спільна поїздка — тоді я абсолютно щаслива», – ділиться пізніше Мар’яна Пукас.

Христя Шукаль розповідає, що під час мандрівки та терапевтичних практик цінним є те, що люди відкриваються та скидають, так би мовити, броню. Деякі учасники дійсно стають друзями, змінюють ставлення до свого теперішнього стану, приймають його і знаходить в собі сили рухатися далі. З’являється віра та мотивація, що попри травму таки вдасться успішно пройти реабілітацію та жити повноцінним життям. Бувають і складнощі в спілкуванні: хтось ще не готовий впускати нових людей, сприймати свою травму, миритися з тим, що вже ніколи не буде так, як раніше. І ми з розумінням і терпінням ставимося до цього.

«Кожен з них індивідуальність. Є соціалізовані люди, а є не готові комунікувати. І простір кожного потрібно поважати. Є люди-кактуси. На перший погляд вони можуть здатися колючими, але при ближчому знайомстві вони відкриваються. Треба просто розуміти, як на таку поведінку реагувати.

Дуже багато людей малюють собі образ героя, але цей образ дещо відірваний від реальності. Треба розуміти, що військові, так само як і цивільні – різні люди. Кожен зі своїми потребами, поглядами, інтересами, складнощами.  Головне – з повагою відноситись один до одного», – каже Христя. 

За її словами, важливо вибудовувати довірливу комунікацію та взаємоповагу між усіма – і військовими, і волонтерами. Під час поїздок волонтери намагаються створити комфортну атмосферу для відчуття розуміння, прийняття і безпеки як у спілкуванні, так і у просторі.

«В одній із поїздок у нас був у нас хлопець без двох ніг, він був зневірений і у важкому психологічному стані. Але нам вдалося побудувати спілкування на рівних, без лишнього жалю, який чесно кажучи пригнічує військових. Допомогло питання: «Ким ти був до війни?». Це дуже важливо – повертати людей до цього стану. І у нас такі різні, багатогранні люди зустрічаються. Конюх, стоматолог, художник, психолог… Я завжди стараюся дивитися на цих людей без уніформи, аби бачити їхню суть – хто ця людина, що вона планувала, про що мріяла, ким і якою була. І якщо вони готові –  вони відкриваються. Головне – щирість», – розповідає Христя. 

Вона додає, що коли в одній  з перших поїздок фотографувала травмованих військових, більшість із них ховали милиці для фото.

«Не всі приймають те, що з ними сталося. Тому ми хочемо допомогти їм зруйнувати їхні страхи та зневіру не просто ефемерною надією, а реальною… Щоб вони побачили, що вони можуть більше, ніж їм говорять лікарі у палатах. Для них теж  виклик – вийти в реальне життя і адаптуватися. Але ми саме це й хочемо показати, що вони можуть вийти за рамки своїх обмежень, поїхати в гори, піднятися на вершину, подолати бар’єри і жити далі.

Ми пропонуємо їм стати їхніми милицями, їхньою опорою. Не  порахувати метеликів – і все стане добре. А просто дати можливість розслабитися і обпертися на нас, хоча б на два дні», – каже Христя.

Різдво – у серці кожного

У гірському Подобовці стільки снігу, що до готелю частину учасників везуть на «Нивах» – автобус не може під’їхати через заметіль. Ще одна пригода і, водночас, челендж для учасників поїздки. Хтось підіймається пішки, по дорозі починає грати в сніжки і радіти справжній зимі. Гори – усюди навколо. Краса, яку хтось бачить вперше, не схожа на зими в Херсоні чи Полтаві.  Бо у Карпатах – все по-іншому.

Ввечері для військових Христя проводить кілька терапевтичних практик – з арт-терапією, звуко-терапією, з метафоричними картами. Хтось поволі відкривається, хтось ще не готовий. Комусь подобається, а хтось не налаштований на глибоку роботу з травматичним досвідом. Але малюнки із зображенням власного болю у вогнищі на морозі палять майже всі. 

Після практик учасники добряче зголодніли, тому, в якості винагороди, волонтери підготували для учасників поїздки справжню різдвяну вечерю: з кутею, варениками, пампушками. Біля столу – дідух, прикрашений гірляндою. Чути трохи розмов, трохи жартів, а потім – починаються колядки. Військові спочатку обирають свої улюблені, добре знайомі з дитинства, а далі – разом співаємо колядки про війну. Бо вона зараз усюди. Хтось тихо змахує сльозу зі щоки – на словах про втрати і про надію.  

«Ми не спеціалізуємося лише на роботі з військовими. Працюємо і з людьми, які втратили рідних на війні чи внаслідок бойових дій. Також працюємо з людьми з інвалідністю. Суть – робити те, що ми можемо, щоби вони не відчували себе непоміченими суспільством і покинутими державою. Ми не є суперпсихологами, але ми просто люди яким не байдуже, які помиляються, але роблять хоч щось. Ми даємо надію їм. А вони – дають надію і нам. Це нас мотивує не зупинятися, попри усе. Війну не можна виграти просто бажанням перемоги. Війну треба витісняти світлом. Діяти!», – каже Христя Шукаль.

Символ організації – білий лелека на чорному тлі, який летить до зірки. Христя пояснює, що зірка – це фокус, увага. «Ми в темряві, але ми бачимо світло зірки-надії. Ми рухаємося до неї наосліп попри вітри, попри перешкоди, попри війну.

Зараз так багато людей, які зазнали болю, втрати побратимів, близьких, втрату свого здоров’я, втрату того життя, якого більше не буде. Ми всього лиш хочемо, хоч на короткий час, створити простір для них, аби спільно прожити цей біль в оточенні розуміючих людей, набратися сил у життєдайних гір і рухатися в напрямку омріяної волі. Всі прагнуть волі, але не всі розуміють, якою ціною вона здобувається», – додає Христя.

Боротися з бар’єрами

Співзасновник організації «До.Волі» Василь Штибель розповідає, що із психологічної точки зору однією із складностей у теперішньому волонтерстві є боротьба з бар’єрами, які мають не лише фізичний вияв у не облаштованості простору, неготовності інфраструктури бути комфортною для усіх людей без винятків, але й з перешкодами, які виникають у свідомості людей, котрі зазнали травм.

«Це великий страх і невпевненість, які треба людям долати. Не завжди легко підібрати правильні ключі до цього. Самому страшно зробити щось не так, зробити якусь помилку. Після першої нашої поїздки у Карпати,  для мене було відкриттям, наскільки це може працювати.

У нас у планах був підйомник на вершину. І це була група, з яких майже всі у горах вперше і майже всі – з важкими травмами. Це було непросто і технічно організувати, щоб все було безпечно, і психологічно. Більшість не вірила, що зможе піднятися на вершину. Але ми це зробили! Не без пригод, але з яким результатом», – розповідає Василь.

«Люди поверталися в госпіталь із зовсім іншим настроєм, із розумінням, що можна жити і треба жити далі попри все, що є місце і чомусь взагалі новому у житті «після». Найкращим для мене було почути від військового слова «Знаєш, Вася, ви нам допомагаєте подолати бар’єри і страхи, які у нас з'явилися, даєте мотивацію рухатись вперед ». Це дуже цінна похвала, яка може бути за нашу роботу. Бо багато людей зневірюється в собі після поранення і вважає, що далі повноцінне нормальне життя неможливе», – ділиться волонтер.

Василь  також каже, що  мотивацією для волонтерства є і бажання рішення проблем, яка наразі є в питаннях реабілітації військових і цивільних після травм. «Одна з наших цілей – масштабування досвіду.

Суспільству треба готуватись, буде дуже багато людей з інвалідністю, а наразі держава до цього не готова. Те, чим ми займаємося, дасть поштовх до розвитку цієї теми, підняття розуміння в суспільстві. На локальному рівні, люди часто не мають розуміння як правильно комунікувати з військовим з ампутаціями, для них це шок, нерозуміння.

Зовсім скоро це має бути нормою – знати, що робити, як себе поводити. Як для нас, так і для людей, які це пережили», – каже Василь.  

«Треба ділитися досвідом. Не закривати очі один на одних. Діяти. Ми маємо будувати свій шлях майже з нуля: в таких масштабах Україна з ампутаціями і необхідністю реабілітації травмованих людей не стикалася. Це буде складно. Буде багато перепон. Але те, що мотивує – людям не байдуже, і ми діємо. Одна з наших цілей – бути мостом між військовими і людьми, які хочуть допомогти, але не знають як. Ми будемо і самі навчатися, і навчати небайдужих. Це і страшно, але і мотивує. Бо найгірше, з чим ми можемо зіткнутися як суспільство – впасти в паніку і нічого не робити», – наголошує Василь Штибель.

Мар’яна Пукас додає, що найцінніше в роботі – коли волонтери бачать результат у поведінці військових, коли бачать їх щасливішими, безтурботними, усміхненими, коли вони долають страхи і бар’єри в голові, коли роблять те, що думали не зможуть робити, через ампутацію, чи через втрату близької людини.

«Вже з перших виїздів я зрозуміла, що ці подорожі дають людям більше, аніж ми очікували. Бо окрім природи, різних терапій та практик, цілющим є саме спілкування, тепле коло людей, які приймають тебе і підтримують, перед якими не треба притворятись, не треба завжди бути сильним, а можна відкритись і повністю бути собою.

У цих подорожах збираються люди, об'єднані своїми шрамами: хтось тілесними, хтось душевними. Ці люди надихають, не тільки мене, але й один одного, боротись і жити», – ділиться волонтерка.  

Маленькі дії – великий результат

Загалом, каже Христя Шукаль, волонтери працюють за принципом «мисли глобально – дій локально». «Ми можемо впливати в першу чергу там, де ми є, тому доцільно фокусувати увагу на радіус нашої досяжності.

Все починається з маленьких сіл, містечок, волонтерів, ініціатив – було би бажання. І хоч наш шлях тернистий і не протоптаний, але ми готові бути першопрохідцями, адже ті зміни які ми робимо недаремні. Чого лише вартує найкращий відгук від воїна –  шеврон який він носив з собою 2 роки війни. Тобто він був з ним в моменти втрати побратимів, кінцівки і врешті-решт побачив вперше Карпати.

Це велика місія і велика честь бути причетною до ментальної реабілітації героїв, стати частинкою їхньої історії. Можливо коли вони повернуться на фронт, у скрутні часи, згадають нас і нашу поїздку незлим тихим словом і теплим спогадом.

Хоч які ми всі різні б не були, однак нас об’єднують дві речі –  це біль та любов до України. Таким чином, крок за кроком, всією країною ми рухаємося від болю –  до волі, і нам допомагає усвідомленість та самовідданість на цьому шляху. Вірте, що маленькі дії можуть приносити великий результат. Чи ви розрадите когось у смутну хвилину, чи допоможете потребуючому, чи людину з пансіонату візьмете на прогулянку. Потрібно творити більше світла і добра. Не на словах, а діями. Тільки любов сильніша за війну», – запевняє Христя.   

Мар’яна Пукас додає, що кожного разу її дивує сила людей, які уже віддали найцінніше, але готові зробити ще більше, аби завершити війну.

«Мене вразила фраза військового після травми «сподіваюсь, мене не спишуть». Багато разів поранені воїни, котрі втратили кінцівку, розповідали мені, що хочуть повернутись. Спершу я не розуміла. Але після щирої розмови і погляду в їхні очі, мені все ставало ясно. Їх там чекають, їхні побратими все ще в самому пеклі. Ворог наступає, ворог жорстокий, і допоки вони можуть бути корисними — вони будуть битись»,  – каже Мар'яна.

«Після розмови з такими воїнами до мене прийшло чітке усвідомлення: зараз в пріоритеті кожного має бути тільки ця клята війна. Допомагати армії, виділяти свої ресурси на наближенння перемоги потрібно не по залишковому принципу. Не можна продовжувати жити спокійне цивільне життя і виграти війну. Кожен має поставити цю війну на перше місце в своєму повсякденному житті, якщо ми справді прагнемо виграти», – додає волонтерка.

Перетворити темряву на світло

«Приємно бачити перед собою красу, яку захищали», – знову згадую слова військового Михайла Кітика. І думаю про силу цих людей. У розмові Михайло, який працював вчителем математики до війни, а зараз проходить реабілітацію після важкої травми, каже, що йому всього вистачає, лише масажистів треба б у госпіталь більше.

Одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Михайло Кітик пішов до війська, хоч мав бронь. Каже, просто не міг інакше. Восени минулого року в його окоп на сході України прилетіла ворожа міна, Михайло отримав дуже серйозні поранення та втратив ногу.

«Болю я не відчував. Поки мене несли до машини, я співав гімн України. «Душу й тіло ми положим», – то і я так був готовий. Не відчував, що руки поламані, бачив лише, що нога – все. Потім виявилося, що закриті переломи, на лівій нема ліктьової кістки, всю ліву сторону прошило рикошетом, кишки перебиті, легені пошкоджені, всюди осколки. Коли вже у госпіталі був, думав, що помираю. Попросив маму приїхати, аби попрощатися», – згадує військовий.  

Зараз Михайло продовжує реабілітацію після важких травм. Розповідає, що найбільше тішать щирі листи та малюнки від дітей, які присилають в госпіталь. А ще – робота волонтерів, які докладають багато зусиль, аби військові, котрі зараз перебувають на лікуванні, почували себе трохи краще, отримували якісь позитивні емоції, схожі на радість.

«Це дуже нелегка робота, повірте. Особливо приходити в палати до військових. Усі – дуже різні люди. Важко до всіх знаходити підхід. Але у найкращих лікарнях, де я був, масажі робили не лікарі, а волонтери. Практично кожного дня ногу мені розробляли. Якби не вони, то я би зараз ще не ходив», – каже Михайло Кітик, якому зробила фото на засніженому Синевирському перевалі.

Питаю, як військовим поїздка у Карпати. «Добре, що ми поїхали. Природа забирає негатив. Побачили красу, це відволікає від усього. Змінили обстановку, поговорили, познайомилися з новими людьми, переключилися. Якщо людина хоче жити добре – треба долати труднощі. Всі проблеми можна вирішити, якщо добрі й порядні люди на своїх місцях. Треба перетворювати усе недобре на щось краще. Я завжди був задоволений своїм життям. І тепер задоволений. Єдине чого бракує – масажистів», – ділиться військовий.  

«Якщо би вернути час назад і знати, що мене так поранять, я би все одно пішов. Бо це наша країна, наші люди, наші близькі. А ворог дуже жорстокий», –  каже Михайло.

…Христя співає разом з військовими, автобус, наповнений людьми, які точно знають, що таке проходити через біль, долає засніжені дороги, залишає позаду пройдені життєві стежки і наповнюється добрими словами: «…день мій прийде і розповість мені, відповідь де на всі питання мої».

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua

Більше світлин дивіться у розділі «Фоторепортаж».