Як пошиєш- так і життя складеться
Інна Кущ мала у Бердянську швейну майстерню. Перед початком повномасштабного вторгнення планувала відкривати виробництво, закупила техніку, тканину, знайшла працівників. Але відкрила свою справу Інна тільки через півтора роки в Ужгороді. Приїхала сюди з двома торбинками речей і майже без документів. Єдине, що мала – закордонний паспорт.
«Напередодні війни я якраз здала свій український паспорт на заміну, почалася війна- а в мене нема документів. Був закордонний паспорт. Ми доїхали з донькою до кінця кордону і я зрозуміла, що не хочу їхати за кордон, хочу бути тут, - пригадує Інна Кущ. - Думала місяць-два ми поживемо з донькою, по родичам якраз походимо (мама Інни із Закарпаття), поспілкуємося, одне одного підтримаємо. Але я живу в Ужгороді понад два роки».
Щоб виїхати з окупованого на той час Бердянська, жінка мала три спроби і 19 блокпостів. На кожному блокпості повністю перевіряють машину, телефон, всю інформацію. «Той, хто не проходив цей процес, не зрозуміє складність тої дороги. Я дві спроби перед цим робила і у мене не вийшло виїхати. Втретє мені сказали, що це останній шанс. Я ним скористалася. У нас було на два тижні і своя історія. Я в паніці навіть на житло документи не взяла, швиденько збиралися», - розповідає Інна.
Гуляючи вже по Ужгороду, жінка побачила палатку «Вона Хаб», запитала, чи треба чимось допомагати. Зрештою її запросили на тренінгів, зустріч з психологом. Інші активності, які проводили на той час волонтери. Психолог допоміг Інни повернутися до активного життя та вистояти у перипетіях з місцевими установами. «В управлінні соціального захисту мені довелося доводити, що я українка, що в мене є документи, що я маю право на виплати. Мені паспорт робили 3 місяці, - пригадує жінка. – Але дякуючи психологам, дякуючи всім тим заходам, які запустили процеси, я знову почала жити, знову почала планувати, знову почала рухатися вперед».
Навчитися шити після 60-ти
Після одного з грантових навчань Інна хотіла відкрити швейну майстерню. Але почалися блекаути. Із світлом по кілька годин на добу, порахувала жінка, грошей не заробить і видатки не покриє. Тоді виникла ідея навчити людей шити одяг. «А до пошиття одягу я ставлюся не просто як механічної роботи. Вважаю, що за допомогою підбору одягу, за допомогою самого процесу, ми змінюємо своє відношення до себе. Я зрозуміла, коли викладаю, наскільки в мене мої учениці стають жіночними, наскільки вони стають щасливими, починають посміхатися, - каже Інна. - Вони починають жити уже теперішнім і не відкладати життя на завтра, на післязавтра. Для мене це бальзам просто бальзам на душу».
Так рік тому Інна Кущ відкрила в Ужгороді курси з пошиття одягу. Орендувала приміщення спочатку на околиці міста, набрала перші групи. Потім перейшла у центральну частину міста – на Гойди, 10. Згодом благодійний фонд «Совине гніздо» запросив її проводити навчальні курси для жінок 60+, закупили необхідне обладнання, надали приміщення. Вже набрався другий потік, цього разу тут всі переселенки. Починають з найпростішого: вивчають як працює швейна машинка, шиють мішечки для сипучих продуктів, постільну білизну. Потім переходять на більш складні речі: викроюють одяг - футболки, нічні сорочки, далі важче - штани. Крім речей для себе у жінок важливе соціальне замовлення: проти пролежневі подушечки та білизна для поранених. Все це відправляється до місцевого шпиталю.
За великим розкрійним столом жінки метушаться з сантиметром, в іншій кімнаті замірюють одна одну. «Інна, у мене талія 92, откладивать?»,- перепитує одна з них. Тим часом Інна показує, як правильно прокладати стібки. Жінки за машинками вправно строчать і жартують. Тут вони можуть хоч на певний час забути, чому опинилися в Ужгороді, відволіктися, і ще й пошити собі корисні речі.
Якість стібка- це якість вашого життя
Серед них - харків’янка Марина Больбух. У рідному місті вона багато років вела курси акторської майстерності. З Інною вони зустрілися у хабі для жінок в Ужгороді. Перед тим була складна дорога на Закарпаття. «Як все це почалося (повномасштабне вторгнення) я сиділа у підвалі, потім в метро, думала-- не вийду нікуди. А потім ми пішли на вокзал по рукаву метро. І от ці фото з вокзалу, де купа народу, там була і я, ще забрала сусідку. З Ужгорода мене закинули в Лумшори, де я жила в старенькому будиночку півтора роки, навчилася і дрова рубати, і піч топити, - розповідає свою історію Марина. - Там дуже гарно, але щось і їсти треба, якось реалізувати себе. Хоча у Лумшорах я зробила дитячий клуб на другому поверсі колиби «То Лем Анде». Ми спілкуємося досі з цими людьми. Якось вони мені сказали: приходьте до нас, займайтеся і це без оплати за оренду! Якісь копійки у мене були, але головне-реалізація. Я відчула, що коли комусь допомагаю, щось таке роблю, мені самій легше. Потім я ще прикрашала церкву в Лумшорах, а потім випало переїхати в Ужгород».
В Ужгороді Марина проводила курси акторської майстерності для переселенок у тому ж таки хабі для жінок. Там і зустріла Інну, прийшла до неї на курси. «Боже, я так все люблю! - радіє жінка. – Я раніше не шила, а тепер можу пошити, скроїти. Це такі знання, знаєте, як на велосипеді - раз навчився і вже це знаєш. Я вже пошила торбинки, наступною буде сукня може».
Інна слідкує, щоб дівчата все робили акуратно і правильно, шви були рівні та якісні. «У мене є великі плани стосовно дітей і підлітків, тому що є потреба через перенесені стреси, оці життєві негаразди, відволікти їх, - ділиться ідеями вона. - Багато з нас просто забувають про себе, заглиблюються в свої проблеми. А за допомогою творчості, і коли вони бачать себе в красивому одязі -- це варто того, щоб спробувати хоч раз пошити щось собі таке унікальне і неповторне. Це просто розкриває в кожній людині творчий потенціал і повагу, і любов до себе».
Своїх дівчат Інна навчає: як ви робите стібок, так і до себе ставитеся. Якщо кривий, так і всесвіт реагуватиме на вас. Тому якість стібка - це якість вашого життя, запевняє майстриня. На гірше не погоджуйтеся в жодному разі.
Ірина Бреза для zaholovok.com.ua
Фото, відео - Аня Семенюк
