Я померла там, коли потрапила під обстріли
Олена Вялкова, виїхала з Маріуполя разом із сином 22 березня. 10 днів нелегкої дороги – і жінка потрапила на Закарпаття, у Нижній Бистрий. За цей час Олена, яка вибиралася зі свого знищеного міста, розпочала нове життя на Хустщині, знайшла роботу та взялася за громадську діяльність.
– Я маю славний родовід, бо мій прапрапрадід Андрій Леонтійович Мелеков був двічі міським головою Маріуполя (1892-1895, 1884-1886), мав велику довіру людей. За це період наше місто розквітало, розвивалася промисловість, металургія, дуже багато чого будувалося: порт, підприємства, освітні заклади. Взагалі рід Мелекових був при державній владі. І те, що зараз сталося з Маріуполем для мене це особистий біль.Те, що створювали мої предки, було знищені за лічені хвилини. У 1941 місто було окуповане. На кладовищі є братська могила, у ній поховано 50 тис. людей за ту війну. Тепер у Маріуполі 200 тис. людей точно полягло.
– До війни ми жили з сином-студентом у приватному будинку, там ще моя бабуся жила. Це була будівля на три родини, вони купили його в одного з міських голів Маріуполя. У нас була третя частина, яку я вже прийняла у спадщину. Ми пережили у 2014 році лінію фронту, яка була від нас за 15 км. Але такого варварства, яке зараз, не можна пережити. Коли у березні снаряд потрапив у сусідський двір, я зрозуміла, що не впораюся. У нашій хаті був підвал, я ходила по 40 разів туди. Але коли потрапив снаряд, я впала в підвал і зрозуміла, що треба вибиратися. Ми взяли все, що мали з продуктів (нести я не можу, маю інвалідність 3 групи) і пішли з сином удвох до знайомих. Дійти туди було не можливо, обстріли навколо не вщухали. То ми дійшли у перше ліпше бомбосховище, яке під комбінатом Ілліча, нас там прийняли та прихистили на 3 тижні.
Спочатку їли те, що було, потім волонтери завезли продукти з розбитих магазинів. Проте наступ посилювався, ситуація на комбінаті Ілліча була така ж сама як на Азовсталі. У бомбосховищі розміщувався і Нацкорпус, і військові. Коли сталася трагедія в Оленівці, я три дні їсти не могла. Бо стільки витерпіти, вижити, а в Маріуполі вижити було неможливо, і загинути. Ми лягали спати щоночі і знали, що не прокинемося. Літак летить - здригається бомбосховище, снаряд летить - стіни ходять, потім снаряди стали прилітати у наш двір. Бої були все ближче. Я не знала що робити, вирішили піти подивитися, чи вцілів будинок. Він стояв, а поряд вирви по вулиці. Наступного дня ми вийшли, потрапити під артобстріл. Піднявся смерч, я думала, що це куля, син сказав, що осколки. У мене парез правої сторони, я впала і не змогла далі йти. Добралися до лікарні, там надали допомогу. Наступного дня пішли у бомбосховище, а цю лікарню розбомбили, разом з тими людьми, які там були. Дізналися від молодої пари, що можна вийти, але на окуповану територію. А там вже кудись везуть.
– Виходу не були і ми пішли. Біля комбінату площа, на якій не сховаєшся. То ми йшли тільки довірившись Богу, взяли молитвеник, читали його і з Богом пройшли через місто, яке бомбили. Як вийшли на окуповану територію, тільки там ми змогли видихнути. Нас на автобусах відправили на Нікольське, звідти всіх відвозили на Таганрог, Ростов, йшли колони автобусів по 20-30. Комусь пропонували їхати у Шахтарськ, Донецьк, хто хотів доїхати до України, шукав вихід на Бердянськ.
Це було не організовано, хто як міг, так і добирався. На третій день був підрив у порту Бердянську, там було багато військових. Коли ми через 3 дні добралися на автобусі до Бердянська, нас зареєстрували на 141-ий автобус гуманітарного конвою. Але завдяки тому, що у мене знайома жила біля блокпосту, звідки виїжджав цей конвой, я о 5 ранку змогла із сином, також з нами був Данило Немировський, художник з Маріуполя, сісти на гуманітарний автобус, і з божою допомогою ми доїхали. Спочатку 11 годин до Запоріжжя, були там у притулку, далі – Львів, потрапили у притулок в гімназії. Там розподіляли також. Сказали, поїдете у Нижній Бистрий на Закарпатті. Мені їхати нікуди було, то сіли та поїхали. Тут, у гімназії, нас прийняли дуже добре. Колективу подяка, дівчата годували нас, дали прихисток. Я місяць лежала, мала пневмонію після підвалів. Але відійшла, почала займатися громадською діяльністю. Пішла до голови Горінчевської ТГ, ГО Фонд Майбутнє – дітям», організації з розвитку IT освіти. Мій син волонтерив з цією організацію, вони йому подарували ноутбук, він зміг закінчити магістратуру, вступив на інформатику та економетрику у Польщу, Зеленогурський університет.
– У Горінчевській громаді ми провели громадські слухання по селах, люди зацікавлені у тому, щоб гуртуватися. Особливо люди похилого віку, вони дуже активні. Дівчата віком за 60-70 хочуть співати, це розвиває легені, серце, судини, настрій підіймає. Ми дійшли висновку, що треба реєструвати організацію, є ініціативна група вже «Мрія Марія». Базуємося у гуртожитку ліцею надання послуг (керівник Дмитро Пригара).
Я зараз знайшла собі роботу. Мене взяли на державну службу у відділ державної соціальної допомоги, начальник управління соцзахисту Хустської РДА Михайло Мойсей, дуже дорожу цією роботою. Працювати треба, де б ти не був, життя є життя. Вдячна колективу.
Коли я зрозуміла, що через годину можу загинути, а ще страшніше, що може загинути моя дитина, я готова була йти жити у свій будинок, але щоб не стріляли. Я б там жива не була. Ми виходили з міста, воно було чорне. Оцей запах згарища, оці жінки, яким за 70 років, які виходили як привиди. Вони голодні дивилися на ці воронки біля під’їздів, де люди колись готували. Готували їжу, а їх вбивали. Коли бомбили, я не могла приготувати в хаті їжу, тільки коли наверх піднімуся. Приготуємо у бункері, а наверх йдемо варити. Син якось йшов за водою, каже, дивлюсь, а на парашуті якась бурулька спускається. А то бомби були без звуку. Коли чуєш свист, можеш якось сховатися, а це взагалі без звуку.
– Що вас врятувало крім бажання жити?
– Тільки Бог і віра в те, що було вистраждано. Було бажання щось змінити. Тільки це.
У мене нікого з родичів у місті не було, мати моя померла, сестра залишилася на окупованій території, вона ветеринар у селі. Будинку немає. Вщент розбитий. Ми думали, що стіни вціліли, міцний був. Але зруйнований повністю, сусідка казала 10 мін було скинуто. Куди вертатися? Собака, два коти, кури були. Лишила, бо мені треба було сина рятувати.
Будинок Олени Вялкіної в Маріуполі
– Хочете повернутися?
– Туди? Я навіть не думаю про це, я померла там, коли потрапила під обстріли. Я зробити нічого не зможу. Я там помру. Мені хочеться щось зробити краще.
Я знаю, що я народилася в Кубі, це Азербайджан, Закавказзя. І знову я народилася на Закарпатті. У Хусті, це та сама Куба тільки Хуст. Тут я знову ожила. У Маріуполі я була кур’єром з двома вищими освітами. Завдяки цим людям (на Закарпатті) я отримала друге життя. Мені допомогли із житлом, я прийшла до тями, з роботою допомогли.
Сестра дзвонить. Багато не розкаже, ми мовчимо. Ні про що казати. Вони дуже жалкують за Україною, мабуть, бояться.
Оксана Нірода для Zaholovok.com.ua
Фото Ані Семенюк
Zaholovok.com.ua розпочав серію публікацій про людей, які потрапили на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни.
Читайте нашу попередню Історію про Головну роль у виставі замість довідки переселенця