Війна і нове життя.19-річна переселенка Жанна знайшла ще одну родину в Ужгороді

Жанна  Кошелєва  з 7-го березня живе в ужгородському шелтері для для переселенців “Я  допоможу”.  З нею поряд - 4 місячна донечка та бабуся чоловіка.  Під час нашої розмови  у жінок піднесений настрій - через пів години розпочнеться хрещення дівчинки. Перше у  цьому притулку.  Ім’я обрали: Злата. Рідні  вірять, що воно буде щасливим для дівчинки.

 19-річна Жанна та її  рідні  приїхали до Закарпаття з Житомирщини, але сама молода мама родом з Херсонської області, де виховувалася в будинку сімейного типу, у родині було восьмеро дітей. Жінка, що замінила їй рідну матір, рік тому померла, з названим батьком не склалося, тому Жанна переїхала в іншу область до чоловіка. Село на Херсонщині, де вона провела дитинство і де залишилися сестра, брати і батько, під окупацією. З рідними майже без зв‘язку.

Однак спокою не було на Житомирщині, тим більше, що молода родина жила у військовому містечку. За словами Жанни, вона зазнала декілька “прильотів” і зваживши всі “за” і “проти” вирішила виїхати звідти. Спочатку жінки потрапили у притулок для мам з дітьми в Ужгороді, але він закрився. Прихистили дівчат вже у шелтері «Я допоможу».“Уперше, коли до нас прилетіло,  стан був такий, що я не сильно тривожилась. Просто стояла, не могла зрозуміть,  що це таке, навіть не встигла злякатися”, - пригадує російські атаки молода мама. -  З часом там перебувати ставало все небезпечніше.  Писали, що можуть  по військових частинах,  залізничних дорогах бити, тому ми переїхали сюди.  Тому, що страшно. Там завжди  оці тривоги. Просто по  нас уже три, чи чотири рази гатили. Через постійний стрес я втратила молоко”.

Війна розділила молоду родину. На Житомирщині залишився  її 19-тирічний чоловік. Він, за словами Жанни, з перших днів записався до тероборони і зараз перебуває в охороні військової частини. Цікаво, що з Жанною їх звела спільна мрія: обоє хотіли бути прикордонниками, познайомилися на медкомісії в Києві, коли вступали у виш. Але  курсант з часом не зміг продовжувати навчання через травму, а дівчина зрештою стала студенткою Бериславського медичного коледжу. 

Попереду на трьох чекає подальша подорож до Франції, Жінки сподіваються там краще обстежити маленьку Злату, в якої виявили проблеми з серцем. Зараз вони чекають на закордонні паспорти, щоб виїхати закордон. Але молода мама тим часом дарма часу в притулку не гає.  Поки прабабуся бавить дівчинку, Жанна працює на кухні помічницею кухаря.

Євген Лукша, голова правління ГО "Асоціація проектних менеджерів "Ядро"  - хрещений батько Злати. Каже, що свій вибір стати хрещеним для дівчинки вважає благородним вчинком. Йому, як багатодітному батьку, частіше доводилося самому запрошувати  когось на цю роль.  Зауважує, навіть, якщо дівчинка переїде, то неодмінно підтримуватиме  її навіть на відстані. У сучасному світі комунікацій це точно не стане перешкодою.

 Як це -  бути двічі переселенкою у свої 65

 Прабабуся маленької Злати, Наталія Кошелєва, у свої 65 років  вже двічі переселенка. Рідний Маріуполь змушена була покинути ще сім років тому. За цей час жила з родиною на Житомирщині. Через повномасштабну війну знову переїхала. І з Жанною та Златою опинилися в ужгородському притулку.

Вибором  хрещених для правнучки, запевняє, анітрохи не сумнівається. Бо керувалися,  як внутрішніми відчуттями, так і спостереженнями. Тетяна, каже, робить багато хороших справ не лише для переселенців, а й дбає про тварин, бо дозволяє тримати їх у притулку.  А це - на думку Наталії  Кошелєвої -  ознака доброти.

 “Жанна з перших днів пішла працювати. От як жінка, що народила дитину може отримувати допомоги 800 гривень в місяць, якщо  банка дитячої  суміші коштує 600? Дуже важко мамочкам з дітками маленькими, - зауважує пані Наталя.

При згадці про рідний Маріуполь у неї навертаються сльози і голос тремтить.  “Ну,  ви  все знаєте. Драмтеатр… Купа трупів, які вантажили на самоскиди. Я не розумію цього. Коли такими буквами було написано: “Дєти”. Я спілкуюся з людьми, дзвоню їм. Те, що можуть говорити, вони кажуть. Всі ж ми знаємо, яке там життя насправді, - ділиться пані Наталя. Телефоном  розповідають,  то вулиці нема, то ще чогось.  Для того, щоб виїхати звідти  необхідні великі гроші.   Якщо сподобається квартира, її відбирає окупаційна влада, дають  два тижні, щоб забратися зі своєї оселі. Якщо ти за два тижні не виселився, забирайся куди хочеш”. 

Пані Наталя зараз не вдома, але подумки весь час повертається в Маріуполь. Каже, там багато родичів лишилося.  “Розумієте,  стільки  років прожити в місті. Любити його …  Це  все так важко. Містяни спочатку все сприймали,  як кіно.  Ніби не з ними  це все відбувається. Сподівалися, що день - два і все пройде. Ніхто не чекав, що буде така війна. Мангуш… людей закопували. Кожен тримається за свій дім, не хоче їхати. Ми ж надією живемо. Всі думали, куди їхати? Кому я потрібен? “, - ділиться жінка.

Пані Наталя сподівається, що й надалі зможе допомагати Жанні дбати про дитину. І надіється,  що  зовсім скоро вся родина буде разом в одному домі під мирним небом.