Від волонтерської кухні до швейного цеху

МИ ЙШЛИ І ПЛАКАЛИ ЦІЛУ ДОРОГУ. ХХІ СТОЛІТТЯ, А ЛЮДИ ПИТАЮТЬ ЇСТИ

Ввечері 13 березня 2022-го Ілона Морозюк зі своєю племінницею були у волонтерському пункті, куди люди приходили за одягом. Ілона звернула увагу, що люди підходять і питають, чи можна десь отримати їжу. Підходила одна людина, потім друга, третя… 

«Ми йшли додому і плакали цілу дорогу. Я була в шоці: ХХІ століття, а люди питають їсти. Племінниця нагадала, що у мене колись було кафе і є все обладнання, щоб готувати. Але не було приміщення. Уявіть собі, що за 24 години нам дали приміщення шкільної їдальні, Карітас привіз продукти і ще через 24 години – 16 березня, ми вже варили свій перший обід. Це було настільки швидко, настільки грандіозно, що ми навіть не розуміли, що робиться. Ми думали, два тижні поваримо…», — розповідає Ілона Морозюк.

Людей, які потребували харчування, ставало все більше. Спершу волонтери годували гарячою їжею 37 людей, але вже трохи згодом їх стало 150. Ще 250 сімей приходили за продуктами, щоб готувати самостійно. Відповідно до потреб, зростала й волонтерська команда: починала Ілона зі своєю подругою, теж Ілоною, та племінницею. Із часом до них доєдналися місцеві та приїжджі. Загалом, каже Ілона Морозюк, команда кухні складалася з 15 людей.

Ініціатива тривала безперервно протягом півтора року. 1 липня 2023 готувати припинили, бо запускалася школа і потрібно було звільнити приміщення. 

«Останній місяць вже були десь 45 осіб — в основному лишилися старенькі чи ті, хто не можуть влаштуватися на роботу. Ми робили для них один раз на день гарячий обід».

СТВОРИЛИ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД, ЩОБ ОТРИМУВАТИ ПОСТІЛЬНУ БІЛИЗНУ ДЛЯ МАСКУВАЛЬНИХ СІТОК

Після завершення харчувальної місії волонтери переїхали у нове приміщення, яке їм виділила сільрада, бо снаги продовжувати допомогу вистачало, а знайти напрям діяльності було нескладно. 

Був величезний запит від військових на маскувальні сітки. Їх потрібно постійно і багато. Тож волонтери взялися за це. Покривати витрати допомагала і досі допомагає ГО «Асоціація підприємців та промисловців Ясінянської долини», яку й очолює Ілона Морозюк.

«Асоціація допомагала нам фінансово на закупку сіток та фарби. Купляти тканину — дуже дорого, а ми фарбуємо непотрібну постільну білизну. Зібрали вже по селу, люди навіть просто під двері приносили і залишали, тоді по району, почали нам потім присилати із різних куточків України, в тому числі переселенці, які з нами перетиналися у соціальному харчуванні й повернулися додому. А потім нам і цього стало невистачати».

Тоді Ілона звернулася до партнерів, які раніше передавали їм продукти, з проханням везти непотрібну білизну. Але для волонтерів по той бік кордону виникла перепона: як пояснити іноземцям, що ти везеш стару постільну білизну Асоціації промисловців та підприємців? Потрібно офіційно назватися. 

«Так буквально за дві години вночі виникла ідея створення благодійного фонду «Серця янголів», який і зараз офіційно працює», – пригадує Ілона.

До речі, потреба в постільній білизні у фонду є завжди, тож якщо ви хочете розвантажити вдома шафу – надсилайте Новою Поштою: с. Ясіня, відділення №1, Олена Морозюк. Номер отримувачки – 067 958 60 99. За оплату доставки – сотня плюсиків до карми.

РАЗ-ДВА-ТРИ – ЗАМІСТЬ МАСКУВАЛЬНОЇ СІТКИ… ТРУСИ

Сіткоплетіння стало не просто допомогою фронту, а справжньою працетерапією для волонтерів. При чому спочатку воно було ще й майже мистецтвом. Утім, реалії такі, що неправильно сплетені сітки на фронті слугують не для маскування, а, наприклад, як підстилка в бліндажі, й не виконують тої функції, задля якої волонтери витрачають час і ресурси.

«Спочатку ми плели дуже гарно, рівненько й акуратно – виходили справжні килими. Ми робили там якісь плями, щоб це було схоже на піксель. Щоразу хлопці нам підказували, як краще зробити та вдосконалити. Із досвідом зрозуміли, як плести, щоб і маскувати добре, і лишати хлопцям видимість. Головне — це легко. Навіть дитина може допомагати».

Оптимізовували і вдосконалювали все: не лише спосіб плетіння, а й види тканин та їх розхід, товщину нитки. Усе задля того, щоб зменшити собівартість виробу і зберегти його користь. 

Утім, серед постільної білизни, яку з-за кордону передавали донатери, каже Ілона, траплявся дуже якісний матеріал. Його було шкода фарбувати і різати на сітки. 

Тоді фонд уже допомагав госпіталям у Вінниці та Харкові – медичними засобами, продуктами, одягом. Після поранення одяг зрізають і в госпіталі у бійців нема нічого. Тому гостро стояла потреба у звичайному одязі: футболках, шортах, взутті. Проте є й ті, у кого стоять апарати зовнішньої фіксації, й одягнути спіднє стає справжнім квестом. Так виникла ідея шити адаптивний одяг на липучках для поранених саме з тих якісних тканин. 

Ідеєю поділилися із закордонним благодійним фондом, який допомагав ще на етапі соціального харчування. Там відгукнулися й подарували Янголам три швейні машинки. Так почалася історія зі спідньою білизною для госпіталів. 

ШИЛА ВЕСІЛЬНІ СУКНІ, А ТЕПЕР – БІЛИЗНУ ТА СОРОЧКИ НА ФРОНТ

Одна з волонтерок – Яна – професійна швачка. Жінка приїхала з Чернігова і навіть після деокупації Півночі й зниження загрози вирішила залишитися у Ясіня, щоб продовжувати допомагати людям. 

«Я починала з того, що шила спецодяг. Але недовго, бо це нецікаво. Цікавіше були весільні сукні – десь два роки я працювала над ними. Але я шукала себе в чомусь іншому, бо це важка робота, де постійно потрібно сидіти і це мало оплачується. Але мій досвід став у пригоді, а спина потерпить», – каже Яна. 

Викрійок для спіднього Яна, звісно, не мала. Можна було сісти і все розраховувати з нуля. Але Яна з Ілоною пішли коротшим шляхом – купили чоловічі труси, розрізали і створили за ними викрійки. 

«Приходили до нас хлопці за сітками. А ми їх відправляли міряти труси на липучках, щоб удосконалити викрійку, забрати зайве, додати, чого бракує, і зробити максимально зручні варіанти. Так створили більш-менш гарні викрійки. Також підказували інші волонтери, які теж шиють адаптивну білизну», – пригадують жінки.

Тканина для таких виробів лише натуральна, а принти часто різнобарвні, іноді й дитячі. Це, запевняють волонтерки, і настрій хлопцям піднімає, і дає можливість самим покреативити і вигадати щось цікаве та веселе. 

«Хлопцям подобається. У нас бували труси з різних клаптиків: з одного боку спереду і з іншого боку ззаду смужечки, а інша частина – у квіточку. Насправді це не лише від прояву нашої фантазії залежить. Є волонтери, які купують таку адаптивну білизну. Наша ж задача зробити це повністю безплатно власними силами. І, звичайно, ми таким чином максимально використовуємо обрізки і зменшуємо розхід», – зауважує Яна.

Передають таку білизну і в госпіталі, і безпосередньо рідним поранених. Проте шиють і звичайне спіднє для фронту, адже прати білизну і розвішувати її по посадках явно не перший пріоритет. Тож білизна там частенько одноразова. Є й специфічні замовлення, розповідає Ілона. Бо деякі бійці нестандартних розмірів і знайти на них білизну не так просто. Тут теж допомагає індивідуальний підхід і пошиття під замовлення. 

УСЕ ПОРАХОВАНО, ЯК В АПТЕЦІ

У фонді все дуже чітко рахують та фіксують. Здається, Ілона може прозвітувати чи не за кожен сантиметр нитки, яку витратили під час роботи. 

Вона дістає великий блокнот із записами і гортає сторінки: 

«27 липня 2023-го була пошита перша партія з 19 трусів для солдат і 14 для госпіталя. От за липень минулого року, наприклад, на фронт відшили 60 пар трусів. Ми все фіксуємо по датах, кількостях, кому і що відправили чи видали. Ми не обмежуємося тільки нашими хлопцями місцевими – ціла Україна нам телефонує і дають замовлення. За цей час сплели уже понад 2 квадратні кілометри маскувальних сіток. Плетемо їх в усі пори року, бо залежно від сезону міняється і їх колір».

Ретельно бережуть тут не лише дані про видачу допомоги, а й про людей, завдяки яким фонд розправив свої крила. Ілона показує десятки фотографій: 

«Ось це ми робили такий день Макдональдса у нас був – готували бургери ще під час соціального харчування. Це як ми їздимо в госпіталі. А оце тьотя Люба… Боже, як приємно їх всіх згадувати! Ось так ми починали сітки плести – бачите, як це було заморочливо. Це Міша – теж переселенець, допомагав завжди на кухні».

НОВІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ І ШВЕЙНА МАШИНКА З ОКУПАЦІЇ

Парк устаткування Янголів розширився завдяки випадку. Про діяльність фонду в Ясінях дізналися херсонці, що вимушено покинули дім. У розбитому будинку вціліла швейна машинка, яку витягнули з-під завалів і передали на Закарпаття. 

«Вона в будинку в когось вдома стояла. Тобто це не якась швейна фабрика або щось таке. Людина залишилося без хати і віддала останнє, що у неї було. Ми коли перевертали машинку, з неї ще скло від стеклопакетів і пилюка з розбитої хати посипалася, уявляєте?» – веде Ілона.

Поступово волонтерський хаб перетворився на справжню швейну майстерню. Тепер волонтери шиють і адаптивні штани з футболками, і спеціальні ноші та спальні мішки, які звичайні машинки не здужають. 

Ба більше: оскільки Яна не мала спеціалізованої світи, пройшла курси крою та шиття. А тоді завдяки ґранту волонтери навіть самі організували власні курси, які й допомагала проводити Яна. Прагнули навчити місцевих та вимушених переселенців новій професії, а заразом і залучити більше людей до шиття білизни, бо ж машинок вистачало, а рук – ні. 

Уже в 2024 році додався й новий напрям. Завдяки співпраці із фінськими партнерами отримали викрійки і матеріали для 2 400 сорочок. Військові звертаються до Янголів і цілими підрозділами, й індивідуально. А дівчата приймають замовлення і під нього зшивають вироби. Проте, каже Ілона, зараз стараються працювати більше на випередження, щоб мати запаси різних розмірів і оперативніше реагувати на запити. 

«СЕРЦЯ ЯНГОЛІВ» – ЦЕ ЛЮДИ

«Ми мріємо, аби нам хтось подарував буса, бо ми не маємо чим возити допомогу на госпіталі і це дуже на часі. Бо ми залежимо від того, коли нам хтось дасть машину. Навіть якщо ми заправимо, чекаємо на водія, на машину і тому не можемо допомагати так, як плануємо». 

Зараз «Серця Янголів» – це Ілона Морозюк зі своєю племінницею, донькою та подругами, а головне – чимало вимушених переселенців, які в Ясіня знайшли новий дім та дружню волонтерську родину. Це люди з Бахмута, Краматорська, Харкова, Чернігова, Лисичанська, окупованої частини Херсонщини. 

«Я дуже мрію побудувати соціальне житло, яке би було у власності фонду, але там би могли жити люди, яким немає куди повертатися. Це в тому числі і наші волонтери, без яких ми вже не уявляємо себе. Деяких їхніх міст більше немає і навіть у розмовах ми стараємося цю тему не порушувати, бо рана не загоїлася. Тут вони знають, що вони не самотні і потрібні. Дуже хочу, щоб вони завжди про це пам’ятали і відчували».

Ксенія Шокіна спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото авторки