Розумом у Берліні, а серцем в Україні

Людмила Фальбуш не змогла б і уявити, що у свої 50 переїде до Берліна, за три роки майже опанує німецьку мову до рівня С1 та матиме цілі класи іноземних учнів. Вона викладала дітям англійську в Ужгородській початковій школі «Ялинка» та учням 10-11 класів у приватному ліцеї «Гірчичне зерно». Гадала, що досягла своїх карʼєрних вершин, не хотіла нічого змінювати у житті і тим паче не планувала переїзд. 

А тоді – повномасштабне вторгнення. У Людмили не було потреби їхати з Ужгорода, але врешті вона піддалася на вмовляння зведеної сестри, яка все життя мешкала у Берліні, та виїхала влітку 2022-го всього на кілька тижнів. 

Коротка поїздка на один тиждень і ще три роки

«Сестра дуже просила мене приїхати до неї, поспілкуватися, не переїжджати. Я приїхала на тиждень, коли закінчилась школа і випустила свій 4-й клас. А потім вона каже: "Трошки побудь, поживи зі мною, мені треба твоя допомога”», – згадує Людмила.

До цього моменту вона ніколи не вчила німецьку і не планувала переїзд, а з сестрою спілкувалась виключно англійською. Тоді вирішила отримати якомога більше досвіду від поїздки: опанувати німецьку й “привезти” мову в Ужгород, щоб навчати своїх учнів. 

«Я серйозно взялась за вивчення мови, бо звикла все робити на 100% – я перфекціоніст. Тому у мене було по чотири години навчання офлайн – інтенсивний інтеграційний курс. А потім ще зустрічі з українцями, які  вчили також німецьку мову. Я оточувала себе німецькою 24/7», – розповідає вчителька.

Та згодом тимчасова поїздка почала затягуватись. Людмила вирішила також отримати досвід викладання англійської мови у німецькій школі. Пішла на ярмарок вакансій Berlin-Tag, а там знайшла роботу у школі на посаді вчителя у Willkommensklassen – окремому класі у німецькій школі для дітей-іноземців, які лише приїхали до країни й ще не володіють німецькою: тут вони вчать мову та поступово інтегруються в звичайні шкільні класи. 

«В Німеччині дуже багато біженців, мігрантів. Німеччина – країна, яка колись воювала і програла війну. У них у Конституції закріплено принцип, що вони приймають людей, які тікають від війни, диктатури чи інших політичних переслідувань, і надають їм допомогу. Тому в школах існують спеціальні класи для іноземців, щоб діти мали плавний перехід до стандартного німецького класу. Раніше не було обмежень, у Willkommensklassen можна було навчатися 2-3 роки. А зараз у багатьох школах через рік учнів поступово інтегрують у звичайний німецький клас», – пояснює Людмила.

Німецька школа та її мультикультурність

У Willkommensklassen для викладання Людмилі був необхідний рівень В2, який вона саме опанувала, адже тут їй необхідно було навчати дітей саме німецької мови. Однак особливість такого класу – велика мовна різноманітність. Українці, афганці, перси, серби, росіяни, естонці – усі говорять різними мовами, і взаємодія між дітьми часто відбувається англійською та німецькою. Це цікавий досвід, але важки досвід, зазначає вчителька, діти паралельно вивчають дві мови й одразу застосовують їх у спілкуванні.

«Діти не ділять одне одного на національності. Вони всі в однаковій ситуації: чужа країна, нова школа, інша мова. Вони намагаються триматися разом, допомагають одне одному, долаючи труднощі спільно», – наголошує вона. 

Водночас у Willkommensklassen зустрічаються діти, які ніколи не ходили до школи. Є підлітки, які в 15 років уперше сідають за парту. Хтось не знає навіть алфавіту, а когось доводилося вчити користуватися лінійкою, калькулятором чи циркулем.

Труднощі українських школярів

Для Аліни Шпак перший досвід у німецькій школі видався важким. 16-річна школярка з Маріуполя, уже понад два з половиною роки живе в Німеччині. Вона разом з рідними та старшою сестрою покинула місто у березні 2022-го та складним маршрутом через кілька країн приїхала до Німеччини. Частина її родини залишилась. 

Спочатку вона потрапила до Ансбаха, де подруга старшої сестри допомогла знайти прихисток. А потім родина знайшла житло у містечку Дінкельсбюль. Там вона пішла до економічної школи. Спершу її визначили в інтернаціональний клас, де вона знайшла кількох друзів. А через приблизно п’ять місяців частину дітей, серед них і Аліну, запросили спробувати навчання у німецькому класі.

Однокласники до українців чи російськомовних ставилися неприязно й не сприймали новачків. Більшість її приятелів з України переходили до інших шкіл, бо навчання було для них занадто складним. Аліна залишилася майже одна.  В класі вона переважно почувалася «примарою». 

«Німецькою мені, звичайно, було складно говорити: я могла робити помилки, але їх розуміла. Інколи вони вживали свій німецький сленг, а ніхто не міг мені його пояснити. Тому ми й не дуже спілкувалися. Тобто спочатку я намагалася з ними подружитися, але потім у мене зникло бажання», – розповідає Аліна.

Після переїзду до Берліна ситуація змінилася, у школі до неї поставилися значно відкритіше. Водночас школярка зізнається, що спілкуватися з німецькими підлітками їй досі важко, хоча наразі вона вже відчуває себе комфортно, коли спілкується німецькою. 

«Вони не приховують свої інтереси, але з ними про це заговорити дуже складно. Можливо, у них менталітет у дружбі більш «інтимний». У нас як: заговорив із людиною і все – вже друг. А тут потрібно пройти цілий шлях, перш ніж ти станеш для когось другом», – ділиться вона.

Попри вивчення цілком нової мови, опановувати навчальну програму у німецькій школі їй легше. Вона зазначає, хоч і час проведений у школі не відрізняється тривалістю від навчання в Україні, більшість предметів базові, а перерви – довші, що допомагає їй відпочити та “очистити голову” до наступного уроку.

«Мене ще дуже дивувало, як німецькі учні зберігають дисципліну під час уроку, тому що в нас частіше за все якийсь шум, і працювати складно. У них, звичайно, теж буває, але вони слухають учителя. Тобто якщо він щось сказав – то все», – ділиться Аліна.

Улюбленні уроки наразі у Аліни математика та музика. Вона любить розв’язувати задачі й радіє, що цьогоріч в розкладі знову з’явилася музика.

«Жодного стресу»

Зараз Людмила навчає дітей у середній школі Johann-Julius-Hecker-Schule у класі наступного рівня після Willkommensklassen – IKL або Internationale Klasse.

«У IKL ситуація інша. Діти вже розмовляють німецькою, але, окрім вивчення мови, вже починають опановувати базові дисципліни. У цьому класі викладають німецьку, математику, природничі науки, англійську», – пояснює вчителька.

А вже після IKL учні можуть переходити до звичайних німецьких класів.. Їх спочатку вводять на кілька уроків на день, поступово збільшуючи навантаження. Після пробного періоду вчителі збираються на спільну зустріч і вирішують, чи може дитина залишатися в цьому класі, чи варто повернути її назад і дати більше часу на підготовку. Іноді перехід вдається лише з другої чи третьої спроби.

«Діти можуть знайти себе при будь-якому рівні знань. Є ті, хто навчається відмінно і йде в гімназію, потім в університет. Є ті, хто отримує середню освіту і продовжує професійне навчання. Існують програми навіть для дітей без сертифікату дев’ятирічної освіти. Вони можуть обрати різні професії, отримати паралельну освіту та проходити практику вже під час навчання», – пояснює вона.

А ще, до школярів також часто приходять різні фірми й показують свою роботу. Так діти можуть спробувати усе на практиці й одразу подати резюме через школу, пройти періодичну практику, щоб зрозуміти, чи підходить їм ця професія. 

«Дитина тут не має постійно вчитися зранку до ночі, робити домашні завдання та зубрити. Вона має отримувати задоволення від навчання. В німецькій школі раз на місяць або два є позакласні активності. Вони самі обирають, куди піти: у центри розвитку, в кіно, пограти у футбол. Окрім цього, є багато інших проєктних днів, де діти теж роблять вибір...»

«Наприклад, проєкти з водою, де вони можуть плавати, або проєкти з лісом, де вивчають природу. Тобто навчання в школі, це не лише уроки, а й багато практичних та цікавих активностей», – каже Людмила.

Вчительку також приємно дивує комунікація школярів з директором, двері у його кабінет відкриті завжди: «Діти приходять до нього, можуть обговорити як пройшов урок, як поводився вчитель, будь-які дрібниці – усе абсолютно. Коли зустрічають директора в коридорі, обнімаються, розповідають про події в своєму житті. Тобто у стосунках із вчителями діти почуваються як у родині, без тиску, без страху, комфортно».

Головна відмінність між українською та німецькою школами, на думку Людмили, це підхід: мінімум стресу. Це працює як і для вчителя, так і для учня.

Зокрема, у німецьких школах велике значення має робота соціальних працівників. Це окремий кабінет, куди дитина може прийти, якщо їй погано, важко чи потрібна порада. Там можуть допомогти з німецькою або просто вислухати. Діти можуть піти в кабінет, якщо погано себе почувають, відпочити, погратися, поговорити. Тут їх сприймають серйозно. Для вчителів це теж полегшує роботу: дитина, яка заважала, може прийти після цього зовсім іншою. 

Окрім цього, канікули в Німеччині – це справжній відпочинок. Для вчителя школа закрита, ніякі завдання не можна виконувати, навіть якщо потрібно. 

«І коли настають канікули тут діти часто кажуть: “О, Боже, канікули". Де б таке в Україні почути, щоб дитина не раділа канікулам?», – дивується вчителька.

«Якщо сьогодні щось не виходить, усе спокійно переносять на завтра. Якщо вчитель захворів, його без проблем підмінять. Люди тут не живуть у поспіху. В Україні, я після однієї роботи бігла на другу, а потім на третю. Закінчувала о сьомій або восьмій годині. Тобто робота 24/7. А тут німці абсолютно спокійні: вони знають, що все в них добре, і заробляють стільки, що вистачає на життя. Після роботи вони справді йдуть додому, а не залишаються на другій чи третій зміні», – додає Людмила.

Вчителька також наголошує, що їй дуже пощастило з колегами: «Вони дуже допомагають. Коли я сиджу в кабінеті, заходить вчителька німецької і каже: “Запам’ятай, ти не одна. Нічого не роби сама. Якщо тобі потрібна допомога – одразу дзвони, пиши, приходь. Ти ніколи не повинна думати, що маєш усе робити сама. Якщо ти зробила помилку, не думай, що це страшно. Це нічого, це нуль. Помилка – це просто шлях, щоб наступного разу зробити краще”».

Пошук дому далеко від дому

Попри все, виклики залишаються. І найбільші – особисті. 

«Я працюю вже два роки, але все одно перебуваю в певному накопиченому стресі. Кожен день приносить новий виклик для мене. Я багато чого не знаю і не можу передбачити. Щодня трапляється щось нове, і мені іноді здається, що доводиться як би заново народжуватися, щоб зрозуміти це», – ділиться Людмила. 

Вона згадує свої перші батьківські збори, які їй довелося вести німецько мовою. Людмила дуже хвилювалася через помилки, адже вона вчителька і немає права їх робити: 

«Я сказала: “Вибачте, будь ласка, я у вашій школі тільки місяць, приїхала два роки тому, мені ще потрібен час”. Тоді німецька жінка встала і сказала: “Коли закриваю очі, уявляю себе на вашому місці: війна, переїзд, за два роки вивчити мову і почати навчати дітей. Я хочу просто низько вклонися вам і сказати: “браво”. Усі ваші помилки – дрібниці порівняно з тим, що вам довелося пережити».

Найбільше Людмилі болить за українських дітей.

«Вони просто прагнуть повернутися. Вони завжди питають мене, навіщо їм німецька мова, вони хочуть додому. Наприклад, у мене тут є учень з Харківської області і дівчинка з Херсона. Вони лише думають тільки про те, щоб поїхати додому. Їм ніяка німецька не потрібна, нічого іншого їм не треба», – ділиться вона.

Своє місце шукає також 14-річна Віолетта Агеєва. До Берліна вона переїхала з мамою у перший день повномасштабного вторгнення. Тато дівчинки – військовий. 

«Якби мама в 2019–2020 роках тут не працювала, то, можливо, ми б поїхали не в Німеччину, а в якусь іншу країну», – ділиться Віолетта.

Німецьку їй вчити важко, а через страх помилятися, вона не відчуває впевненості коли говорить. «Тому я майже ні з ким не спілкуюся. У мене в класі були дві подруги з України, доки їх не перевели в інший клас. Ще допомагає вчителька. Поки з усіх дітей-іноземців вдалося потоваришувати з однокласником з В’єтнаму», – каже дівчинка. Поза школою Віолетта також переважно оточує себе українцями, зокрема відвідує танці, які проводить українка.

Найбільше у німецькій школі їй подобається вивчати математику, а також уроки малювання. Однак в Україні, на думку Віолетти, учителі більш вимогливі, а програма складніша, ніж у німецькій школі. Вона зізнається, що зараз майже нічого не розуміє в українській програмі за 8 клас. 

«А в Німеччині я, скоріш за все, не хотіла б залишатися, бо мені тут не дуже комфортно. Коли ми сюди приїхали, у мене було дуже багато стресу. Я зараз мрію переїхати у Корею і вивчити корейську», – міркує Віолетта.

Людмила каже, хоч у їх школі таких випадків дуже мало, булінг теж присутній: «Конфлікти стаються не лише в українських дітей з росіянами. Частіше я чую, що саме інші діти інших національностей булять українців. Буває й це німці, або німці – німців, араби – арабів».

Російські наративи у німецькій освіті 

«Росіян в Німеччині достатньо. Наприклад, в Нюрнбергу ще до притоку українських біженців, до повномасштабного вторгнення, кожна десята людина була російськомовною. Переважно це були росіяни. Звичайно, українські біженці приїжджали теж, особливо зі східних областей, і серед них теж іноді зустрічаються носії російської мови. І, звичайно, російських дітей багато і в школах», – розповідає Катерина Плаксій. 

Майже 8 років тому вона переїхала з Харкова до Німеччини, На початку повномасштабного вторгнення Катерина активно волонтерила та допомагала українцям влаштуватися у Німеччині, а у 2023 року активістка разом з чоловіком запустила проукраїнську ініціативу The Initiative INFRA, що розвінчує російські фейки та бореться з антиукраїнською пропагандою та дезінформацією у Німеччині. Зараз її команда складається з близько 20 людей. Разом вони організовують демонстрації на підтримку України, протестні та культурні акцій, а також готують просвітницько-навчальні матеріали, як для німців, так і для українців. 

Вона не раз чула від українців, особливо тих, хто приїхав після повномасштабного вторгнення, що російські діти починають транслювати думку своїх батьків, російську пропаганду, зачіпати українських дітей. І не завжди німецькі вчителі на це реагують правильно. 

«Іноді вони схильні казати: "Давайте всі помиримося, всі були винні, вибачимося і потиснемо руки". Але це не завжди правильно в таких ситуаціях, – каже активістка. – Проблема у школах ще й у тому, що вчителі часто уникають політики. Вони намагаються, щоб "всі були чинні і мирні", не зачіпати росіян, не ображати нікого. Це неправильно, бо школа формує не лише знання, а й особистість і моральні орієнтири. Якщо не піднімати теми, проблеми не зникають – вони залишаються», – наголошує Катерина.

Маніпуляції “хороших росіян” та виклики українських спільнот

Росіяни тут давно, багато мають німецькі паспорти, інтегровані у суспільство і себе впевнено почувають, а система освіти, на її думку, не була готова до того, що через війну сюди приїдуть українські біженці, що можуть зіткнутися з несправедливим ставленням російської громади, особливо у школах.

Також активістка звертає увагу на характерну маніпуляцію російської пропаганди: 

«Вони хочуть показати, що найбільші жертви росіяни, а не українці. Тут є союз російськомовних батьків і на початку 2022-го вони видали маніфести: "Ми хороші, ми не підтримуємо війну". Але все дуже нечітко: вони не вказали, хто на кого напав, хто агресор, а просто сказали: "Ми проти війни". При цьому вони одразу все перевертають: мовляв, зараз почнеться булінг росіян, вже наче почався, і російських дітей будуть ображати чи дискримінувати через мову. Тобто росіяни зміщують фокус, розмивають кордони між жертвами і агресорами».

В університетах ситуація трохи інша: контингент старший, діти поводяться інакше, додає Катерина. 

«Але там теж є проблема – кафедри славістики. Вони часто формуються навколо російської мови, літератури, історії та культури. І через це можуть транслювати російське бачення світу, навіть завуальовано. Це включає і погляди на війну, і культурну дипломатію», – пояснює активістка.

Вона також звертає увагу, що у Німеччини залишається величезний сентимент до російської культури і до пошуку "хороших росіян". А в інформаційному просторі частіше присутні "хороші росіяни", ніж українські активісти чи експерти.

«Дуже обурюють іноді такі моменти, коли нас обговорюють без нас», – каже Катерина. Однак, українські громади активно борються за те, щоб залучати до діалогу німців. «Ми намагаємося на різноманітних заходах робити так, щоб інформація була доступна для німців, повторюємо все німецькою мовою».

Зокрема, команда їх ініціативи влаштовувала покази документального фільму «Щедрик проти русского міра» з німецькими субтитрами. Фільм справив сильне враження не тільки на німців, а й на багатьох українців. У майбутньому також планують запросити глядачів на показ документальної стрічки «Ярослав Мудрий – тесть Європи».

«Я знаю, що зараз у різних землях Німеччини наші українські громади добиваються того, щоб українську мову на офіційному рівні визнали мовою, яку можна обирати для навчання в школі. І в деяких землях українська вже отримала такий статус», – додає Катерина. 

«У мене немає планів, тільки надія»

Усередині Людмила переживає складну боротьбу: вона пишається, що змогла стільки всього досягти у Берліні, зокрема, вивчила мову й скоро буде здавати на рівень C1. Але постійно питає себе: як війна могла статися з українськими дітьми?

«Ви собі не уявляєте, скільки разів я плакала. Навіть коли їхала транспортом у Німеччині, дивилася на будинки й плакала. Або гуляючи в парку, теж плакала, – згадує вона. – З одного боку новий досвід, це добре. Але це все має значення лише в інших умовах, не в наших».

Зараз Людмилі важко думати про майбутнє: 

«У мене немає планів, тільки надія. Раніше були плани, тепер розумію, що вони змінилися. Уявіть, якби мені три роки тому сказали, що я працюватиму в Берліні в школі, буду навчати дітей математики, яку в дитинстві терпіти не могла, та ще й німецькою мовою!».

Зараз Людмила Фальбуш мріє одного дня знову повернутися до викладання саме англійської мови, адже «англійська – це те, у чому я впевнена, що знаю і можу робити добре». 

Валерія Рубаняк спеціально для zaholovok.com.ua 

Фото з особистого архіву Людмили Фальбуш, Катерини Плаксій, Віолетти Агеєвої

Цей матеріал з'явився як натхнення після навчальної поїздки до Берліну, яку підтримало Міністерство закордонних справ Німеччини та організація #WeAreAllUkrainians