"20 % країни окуповано росіянами"

* У цьому матеріалі для позначення країни Грузія використовується її автентична назва грузинською мовою — Сакартвело, жителі -- картвелами. Цей вибір узгоджується з офіційною позицією МЗС Сакартвело, яке закликає міжнародну спільноту використовувати самоназву країни («Сакартвело» або «Georgia») замість терміну «Грузія», що має імперське та радянське походження. Використання терміну «Сакартвело» сприяє боротьбі з радянською спадщиною в міжнародній термінології та відображає повагу до суверенітету держави й її культурної ідентичності.

З кінця жовтня у Сакартвело тривають масові протести. У Тбілісі люди і сьогодні практично щовечора збираються на центральній площі та біля стін парламенту, вимагаючи перевиборів і повернення країни до євроінтеграційного вектора. Як розгорталися події та що їм передувало — детальніше у матеріалі.

Брудні політтехнології на українському тлі

Білборди з розбомбленими російськими окупантами містами Україні з підписом «Ні війні!» майоріли всюди у Тбілісі напередодні парламентських виборів. А на противагу цим фотографіям використовували яскраві фото доріг та відреставрованих фасадів Сакартвело з написом «Обери мир!». Так на українській трагедії вирішила побудувати свою передвиборчу кампанію провладна партія «Грузинська мрія» на чолі з проросійським олігархом Бідзіною Іванішвілі. З минулого року вона прийняла низку законів «про захист суспільної моралі» та «іноагентів» – за російським сценарієм. І хоча ця кампанія викликала масове засудження, і всі фотографії українських міст були використані незаконно, жодної відповідальності партія, ясна річ, не понесла. Більше того – отримала перемогу на виборах. 

Саме у цей період, у жовтні 2024 року, за збігом обставин, я опинилася у столиці Джорджії і прожила там наступні кілька місяців, ставши мимовільною свідкинею старту всіх доленосних подій. Скажу відверто, мої знання про Сакартвело були досить обмеженими. Гостинні люди, смачна кухня, багато вина, високі гори. Лише згодом, коли перестала відчувати себе туристкою, я по-трошки почала розуміти контекст.

За час перебування у Тбілісі я не зустріла жодної людини, яка би підтримувала політику «Грузинської мрії», але і в Україні мені гречку теж ніхто ніколи не пропонував під час виборчих агітацій. Я це називаю магією бульбашки, в якій кожен із нас перебуває.

26 жовтня ця партія на виборах отримала 54 % голосів, тим самим здобула більшість у парламенті. Опозиція та президентка Саломе Зурабішвілі вибори не визнали, Європа висловила традиційне «занепокоєння», а люди масово вийшли на протести.

У "Грузинської мрії" немає шансів?

Місцеві, з якими мені випала нагода спілкуватися, в один голос заявляли, що у «Грузинської мрії» немає шансів, оскільки реальну підтримку вони мають виключно за рахунок залякувань старших людей, які бояться війни та росії. В 2008 році росія захопила 20% країни за 5 днів. А це означає, шо майже в кожній картвельській родині є хтось, хто постраждав від війни. Люди бояться повторення. Крім того, провладна партія, використовувала символіку ЄС під час передвиборчих перегонів і обіцяла інтеграцію, чим вводила в оману електорат.

Молодь підтримує європейські цінності. Люди старшого віку часто говорять російською, навіть між собою, і бояться продемонструвати ворожнечу, імітуючи гостинність. Молодь – виключно рідною мовою між собою і англійською з іноземцями, не послуговуючись російською. Мої грузинські друзі очікували, що провладна партія застосовуватиме «брудні» технології і фальсифікуватиме вибори, але не дуже вірили, що їм це вдасться. 

 Тим часом кінець жовтня-листопад закарбувався в моїй пам’яті сонячними днями і аджарським хачапурі, смачнючими хінкалі і рулетиками з баклажанів із горіхами. Смачними, як із дитинства, ароматними та дешевими помідорами, духмяним тархуном із кінзою з ринку, стиглими гранатами у приватних дворах та неймовірно смачним і незвичним фейхоа. А ще – дуже добрими і щирими людьми, милими розмовами з місцевими, посмішками і підтримуючими бесідами, українськими прапорами на стінах, у вікнах і закладах харчування. У той час у Кахеті збирали виноград, у Степанцмінді вже випав перший сніг, а у Батумі можна було зловити ще теплі промені сонця і замочити ніжки у Чорному морі. Нічого не віщувало біди.

У Тбілісі у кінці жовтня погода змінювалася, вирував вітер і хвилями налітали на місто туристи. На Сухому ринку (дуже колоритна «блошка» у самісінькому центрі міста), місцеві виставляли на продаж переважно радянський непотріб із поодинокими зразками антикваріату.  Сусіди, зовсім незнайомі люди, пригощали шашликом і вином, бо в них так заведено, а бродячих великих та добрих собак разом із котами постійно підгодовували працівники крамничок і ресторанчиків. Вдень тут вирувало життя у звичному ритмі, а ввечері картвели збиралися на протести перед парламентом. Люди куталися у прапори Грузії та ЄС, брали з собою дітей та приходили під парламент, вимагаючи перевиборів. Так відбувалося майже щовечора, а вранці перекриті проспекти і площі знову ставали проїжджими і зовсім нічого не нагадувало про вечірні акції.

20% країни окуповано росіянами

«20 % нашої країни окупована росіянами», – такий вислів я часто зустрічала у меню кафе, барів і ресторанів Тбілісі. Ці надписи можна було побачити на етикетках вин та в чеках. Своєрідне нагадування, що картвели геть не забули події 2008-го року. За такі вислови росіяни, яких із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну ох як побільшало, часто писали негативні відгуки на ці заклади у Google maps. І їх було чимало. Нагадаю, що з першою мобілізацією в росії, хвиля «хороших рускіх» повалила в Грузію. На початках ця цифра сягала 700 тис., 100 тис. з яких залишаються в Сакартвело і донині. Вони почали масово скуповувати нерухомість та обживатися на повну. Така кількість російських емігрантів позначилася на звичному житті картвелів. Зросли ціни. Щонайменше вдвічі. Нерухомість стала недоступною простим людям. Свого часу студенти навіть намагалися влаштовувати страйки, оскільки через дорожнечу не могли винаймати житло у великих містах.

З листопада протести на проспекті Руставелі відбувалися ледь не щоночі і геть не ясно, чи не зійшли би нанівець ці мирні зустрічі, якби не заява грузинського прем’єра Іраклі Кобахідзе про призупинення переговорів Грузії щодо вступу до Євросоюзу до 2028 року. Ця звістка сколихнула нову і вже більш масштабну хвилю. А за нею – перші розгони зі сторони силовиків, використання водометів і сльозогінного газу. Все це почало дуже нагадувати український Майдан. Навіть дати збігалися. 28 листопада 2013 року Янукович не підписав у Вільнюсі Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. І у Київ на протест почали зʼїжджатися люди з усіх куточків країни. А вже у ніч із 29 на 30 листопада був перший жорстокий силовий розгін мирних зібрань. Тому багато хто нині спостерігає за картвелами, ніби з «книгою пророцтв» у руках.

Тим часом кожної ночі протестувальники маркували гаслами стіни парламенту на проспекті Руставелі, а комунальники під ранок зафарбовували їх. З’явилися перші побиті вітрини. І перші побиті протестувальники. Активісти поширювали плакати з фото скривавлених активістів, намагаючись привернути увагу до подій, що відбувалися. Музеї, театри і інші державні заклади в знак солідарності та підтримки вивішували на своїх будинках прапори Європейського Союзу. Силовики використовували сльозогінний газ і водомети, протестувальники одягали маски і «озброювалися» феєрверками. Багато ресторанів, кафе, барів, арт-просторів та театрів зупиняли свою роботу, скасовуючи заходи, залишаючи оголошення на дверях і у соцмережах: «Вибачте, друзі, але ми не можемо надавати вам послуги, готувати для вас страви, обслуговувати і робити вигляд, що в нашій країні нічого не відбувається. Тільки Європа – наше майбутнє». Я не брала участі у протестах, але і не могла залишатися байдужою до цих подій.

Хорумі і супру на Руставелі

Поверталася додому в Ужгород, коли у Тбілісі влада все ніяк не наважувалися запалити головну ялинку і запустити різдвяний ярмарок. Бо протестувальники виходили під парламент щовечора попри погоду і негоду, а підприємці відмовлялися виходити на торгівлю у різдвяні ятки. Поодинокі групки розгублених туристів шукали різдвяний настрій. Але цього року у грузинів його не було. У цей час парламент обрав нового президента – колишнього футболіста з незакінченою середньою освітою, провів його інавгурацію, запалив головну ялинку, а на початку 2025-го року прийняв низку законів стосовно мітингів. До прикладу, заборона на носіння масок та використання піротехніки. Грузинські активісти, у свою чергу, напередодні Нового року на одному з найчисельніших маршів виконали національний танець воїнів «Хорумі». Це дуже символічний для картвелів бойовий танець, який у давнину виконувався у Західній Грузії, Аджарії та Гурії. А у саму новорічну ніч, 31 грудня багатотисячний натовп незгідних із владним свавіллям зібралися перед парламентом і організував традиційний грузинський святковий стіл – супру. Він розкинувся на сотні метрів вздовж проспекту Руставелі. Це про єдність і солідарність картвелів.

Батумська пригода

І тепер, коли я згадала про Аджарію та новорічний стіл єдності, гріх не розказати прекрасну історію, яка трапилася зі мною в максимально зросійщеному Батумі. Я приїхала сюди глянути на море взимку. Тут ми випадково познайомилися з шеф-кухаркою одного ресторанчику. Жінка, почувши українську мову, підійшла до нас зі словами: «Ну і звідкіля це ви будете?». Від несподіванки ми розгубилися – надто дивно звучала чиста українська в цьому місті. З'ясувалося, що жінка – грузинка, її звати Тамар, і українську вона почала вивчати з початком повномасштабної війни росії проти України. Розповіла, що має друзів в Україні, близьку подругу з Оріхова, активно підтримує українську армію, і тепер не спілкується з росіянами російською взагалі. Щоправда меню російською у ресторанчика таки є, але передує перехід на нього вже знайома фраза – «russia is a terrorist state». За цю позицію і скарги росіян, ресторанчик на сьогодні заблокували у google maps і кожен відгук потрібно відстоювати у особистому листуванні зі службою підтримки ресурсу.  

Коли ми запитали про ставлення аджарців до подій, які відбуваються зараз у столиці, Тамар запевнила, що вся аджарська активна спільнота вже у Тбілісі на мітингах. Додавши також, що картвели хоч і довго розкачуються, люблять танці, театральні постановки та емоції, але, разом із тим, завжди доводять свою справу до кінця.

Знаю, з часом багато історій з пам’яті стираються, але, здається, цю раптову зустріч я запам’ятаю надовго. У чеку, за яким ми розраховувалися за обід, було написано українською «Все буде добре!», а на виході з ресторанчику стояла скринька для донатів «на підтримку української армії». На прощання я спитала, чи є у картвелів аналог нашого «Слава Україні!» і Тамар навчила мене головним гаслам: «Сакартвелос гаумарджос!» та «Дзала ертобашія!», – що в перекладі означає «Хай живе, Сакартвело!» та «Сила в єдності!».

Тим часом картвельська і українська боротьба тривають. Сценарії різні – ворог один.

Людмила Федоришина для zaholovok.com.ua

Тбілісі-Ужгород, 2024

Фото авторки