Знайдіть мене і поверніть

І у спеку, і в негоду на площі Петефі в Ужгороді кожної неділі жовто-блакитною вервечкою вздовж дороги стоять кілька десятків людей. Із собою завжди приносять свої історії, тримають їх в руках, зображують на прапорах. На картонках заклики: “я тут, бо мені не все одно”, “поверніть Героїв додому”, “ми чекаємо рідних з полону”, “знайдіть мене і поверніть”, “чекаємо тебе, ріднесенький”. Усі тут – чекають. А ще сподіваються і вірять. 

Михайло Ледіда служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». «Зайшов на позиції 20 грудня 2025 року і не вийшов. А 30 січня прийшло сповіщення – зник безвісти», – розповідає Крістіна Левко. Тепер вона тут, щоб нагадати про чоловіка, сказати голосно: «Чекаю». Разом з нею троє синів – 2, 3 і 10 років, а також дві мами – її і чоловіка. 

Поруч стоїть і Оксана Буксар. Її брат – Михайло “Крюк” Новак – зник безвісти більш ніж два роки тому під Вовчанськом на Харківщині. «27 травня 2024 року виїхали на завдання і до нього не доїхали. Наразі жодної інформації немає. Ні від військової частини, ні від побратимів, – каже вона. – Виходимо, чекаємо, надіємося».

Спільний біль обʼєднує

Акція-нагадування про військовополонених та зниклих безвісти відбувається кожного тижня у неділю о 12:00 на площі Петефі. «Тут збираються родичі, мами, дружини зниклих безвісти, тих, хто в полоні, тих, хто чекає когось з війні й тих хто, на жаль, втратив когось. Є також люди, які нікого не чекають, але все одно приходять для того, щоб підтримати», – розповідає одна з організаторок акцій Роксолана Ільющенко.

За її словами, коли рідні та близькі зниклих та полонених захисників збираються разом – чекати легше. 

«Дуже багато дівчат, які допомагають, підтримують, можна також дізнатись багато інформації, всі діляться необхідними контактами. Тобто тут дуже велика підтримка, – зазначає Роксолана. – Є й ті, хто втратили своїх рідних. Вони все одно приходять, бо їм боляче і тут стає трохи легше. Багато хто з ким здружився: спілкуються і підтримують одне одного, розуміють. Спільний біль обʼєднує». 

Такі акції важливі не тільки для рідних, а й для військових, наголошує вона: «Про них пам’ятають, за них виходять. І воїни, коли повертаються з полону або коли зниклі з’являються, то бачать це і у них аж сльози на очах від усвідомлення, що про них не забували».

Роксолана згадує, що одна з учасниць – Анна – яка постійно брала участь в акціях і нині теж часто доєднується, дочекалася свого чоловіка: «Ми йому записували загальне звернення, що ми вітаємо його з поверненням. І коли він це побачив, то аж розплакався, дякував нам: “Боже, яка класна підтримка. Я не знав, що нас так чекають”. Ось така щемлива історія». 

Сигналь!

Зараз, каже Роксолана, учасників акції постійно стає більше. «Бувало таке, що чотири людини збиралися. Чотири-шість – багато місяців так було. І потім настала весна, то вже нас збиралося і по 10-20 людей. Аж у кадр не вміщалися. Тепер навіть машини сигналять нам дуже багато, бо до того таке було рідко. Навіть поліція сигналить, і ми такі: “Ох, нічого собі”. Також автобуси постійно нам сигналять, що нас теж тішить», – розповідає організаторка.

Однак, додає Роксолана Ільющенко, все ще дуже мало людей зупиняються: «Одиниці просто. За рік до 10 людей так до нас підходили, цікавилися. Навіть військові проходять і просто відвертають очі, бо не хочуть на нас дивитися, ну соромно чи що, я не знаю».

Попри все, учасники акцій продовжують нагадувати про долі свої рідних – тих, хто пішов боронити Україну. 

Дарʼя Мельничук також сьогодні долучилася до акції. Вона тут не чекає когось конкретного, а одразу всіх. 

«Приходжу на акцію, щоб підтримати родини зниклих безвісти і полонених. Хочу, щоб люди тут розуміли, що вони не одні, їх підтримують, нам не байдуже», – каже Дарʼя.

Вже понад два роки вона є постійною учасницею. «Як почали у неділю о 12:00 у травні 2024 року, так і нині. Спочатку організовувала моя подруга, і я прийшла, бо довго шукала, чи такі акції взагалі відбуваються десь на Закарпатті, тож тоді дуже зраділа, що є така можливість», – ділиться Дарʼя.

Роксолана Ільющенко додає, що був випадок, коли росіяни знайшли одну учасницю, та згенерували через ШІ зображення і плакати з жахливими написами. «Багато росіян обманють саме старших жінок, генерують відео через ШІ. Але у нас таких ситуацій не було, лише цей випадок з фото», – зазначає вона. За її словами, молодші люди або ті, які стежать за сучасними технологіями, одразу розуміють, де брехня, а де вигадка.

Для комунікації учасники використовують спільну групу у соцмережах. «Ми додаємо туди тільки тих, кого знаємо, щоб там були всі фотографії, – каже Роксолана. – Раптом когось підозрілого знаходимо, ми одразу видаляємо. А росіяни, якщо захочуть, знайдуть будь-яку інформацію».

«У випадку шахрайства ми б могли написати: “Дівчата, така ситуація”, і пояснити людині, що це брехня, щоб її захистити. Тобто навіть така підтримка – це теж важливо», – додає вона.

“Гірше – цю байдужість бачити і сприймати”

На площі з прапором стоїть і Любов Бабин. Мама. Тремтливим голосом, але з відвагою в очах, вона розповідає про свого сина – зниклого безвісти воїна 72-ї бригади Андрія Бабина.

Каже, її син народився в Ужгороді, закінчив тут 15-ту школу, а потім навчався у Києві в Інституті міжнародних відносин, там і залишився мешкати. Ще під час АТО пішов боронити Україну.

«Потім знайшов перспективну роботу у великій агрофірмі, мав свої мрії, подорожував, пізнавав нашу країну, мріяв завести сім’ю, дітей. Але 4 лютого 22-го року зранку він уже був у військкоматі, а ввечері вже був у військовій частині в Білій Церкві, у 72-й бригаді, – згадує Любов Михайлівна. – Через день вже були на позиціях, захищали Київ, тому що ворог рухався до столиці. А коли Київщину звільнили, у червні їх перекинули на Донбас».

14 серпня 2022 року під Вугледаром Андрій Бабин пішов на допомогу побратимам після артобстрілу. Ворог взяв їх оточення, і звідти вже ніхто не повернувся. 

«Уже три роки, 10 місяців і сім днів я нічого не знаю про свого сина. Я вірю, надіюся і чекаю. Я молюся за нього і прошу Господа, щоб повернув його живого до рідного дому. Він у мене один, більше нікого немає», – ділиться Любов Михайлівна.

Вона каже, найбільше ранить байдужість ужгородців. «У Андрія багато друзів в Ужгороді. І, на жаль, ще жодного разу ніхто з них не був тут. 31 серпня у нього день народження. Минулого року у цей день я не змогла тут бути і просила: прийдіть, віддайте йому шану, бодай годину в його день народження. Він за вас воював, я ж не знаю, де він, що він. Ніхто не прийшов, на жаль. Це дуже боляче».

«Тому ми виходимо і показуємо, що ми пам’ятаємо наших рідних. Хай влада зверне на нас увагу, на наших дітей, тому що нас дуже багато. Так як і багато безвісти зниклих, яких шукають і з 22-го року, і з 23-го року, – розповідає Любов Бабин. – За чотири роки – ніяких змін».

«Зараз у мене таке враження, що в Ужгороді знають про війну тільки батьки й рідні тих, чиї діти і чоловіки воюють і воювали, – додає вона. – А наші ж воїни зараз віддають здоров’я, своє життя і пропадають заради того, щоб тут жили спокійно».

Любов Михайлівна каже, навчилася жити з цим болем, але не з пасивністю: «Ще гірше – цю байдужість бачити і сприймати».

“Мамо, у мене квиток в один бік”

Ярослава Гондорчин чотири роки тому втратила на війні внука, а невдовзі на передову забрали і її сина – Анатолія Кофина.

«Його не мали забирати, тому що він мав посвідчення як батько загиблого сина. А йшов зранку на роботу на Радванці, там його зустріли військові, запросили поговорити. Так він і пішов», – розповідає Ярослава Михайлівна.

Анатолій двічі отримував поранення. Вдруге більш серйозно – рука зазнала значних пошкоджень та стала гірше функціонувати. «Приїхав сюди на реабілітацію, але подзвонили йому з частини, щоб до 7 травня він повернувся. А він ж каже: “Так, у мене лікарняний ще до 17-го числа”. Але ні, треба йому було повернутися до 7-го числа в частину», – каже пані Ярослава.

Ярослава Михайлівна згадує, одного вечора він подзвонив їй: “Зараз підвезуть хлопців ще до мене, бо ті, що зі мною були, всі загинули”. «До вечора підвезли хлопців, і він каже: “Мамо, в мене квиток в один бік. Там, де я зараз їду, звідти хлопці не повертаються”. Це були його останні слова, – ділиться Ярослава Михайлівна – 16 травня 2025 року у мене з ним була така розмова, а вже 17-го мій син – безвісти зниклий. Вже пішов другий рік і я не знаю, чи повернеться він. Ніякої звістки донині».

З такими думками пані Ярослава лягає спати, і з такими прокидається. 

«Горе велике. Спочатку втратили дитину, 20-річного внука, пішов і не повернувся. А за ним і син пішов, і теж нічого не чути. Внука втратили, а сина ще сподіваємося дочекатися», – зазначає вона.

 

***

Кожної неділі вже понад два роки рідні полонених та зниклих безвісти захисників о 12-й годині нагадують ужгородцям про тих, хто пішов їх боронити і ще не повернувся. Спиніться. Присвятіть кілька хвилин своєї уваги. Якщо ви за кермом – посигнальте. Будьте голосом тих, кого зараз почути не можуть.

Валерія Рубаняк спеціально для zaholovok.com.ua